XII
В село на легкокрилій бричці приїхав Ступач; красивий, похмурий, він, як ідол, сидів позаду машталіра і щось судив недовірливими, твердими очима і насупленим чолом. Усе сьогодні по подобалося Ступачеві: і спекотний з маревом ранок, і курна дорога, і труська бричка, і задуманий, тугий, мов смичок, машталір. Він не гнав із вітром коней, бо ж вони вироблені, недоглянуті по судах — погляньте лише па потріскані копита.
На копита Ступач не дивився, а з-під копит донесхочу наковтався пилюги. А який ще пил йому пустить в очі Бондаренко? І хто він зрештою: упертий фантазер чи замаскований ворог? На ворога наче не схожий, та два папірці прийшли! Чого б їм даремно приходити? А ти й тривожся, щоб не проґавити під самим носом ворожої агентури. Ох це слово! Кого тільки не плодить воно? Ціпами треба вимолочувати, а на решетах і густих ситах пересівати його… Тоді на самому дні, дивись, і вигулькне якийсь Бондаренко. Тільки чому за нього руку тягне Мусульбас? Знову вузлик? Так, життя понав’язувало різних вузликів, а розв’язувати доводиться йому. І Ступач хмуриться, і брижить зморшки, і ганяє думки, наче хортів на полюванні… Ну, хай і не ворог Бондаренко, але яка радість од нього? Ти йому кажеш — починай жнивувати, а він тебе й підкусить: “Я молочко не буду жати, у мене корови дають молочко”. І летить графік дідькові в зуби. Могли б вирватись у передові по району, — не вирвались, і в зведенні примостилися поближче до хвоста. Та ба, не голова, а прокурор журиться цим. Правда, він теж не гірше за Бондаренка розуміє, що не треба жати зелене, але вказівка є вказівкою, і кому хочеться пекти раки на різних нарадах?.. Або як вийшло з коровами? Тишком вибракував непородистих, нишком сплавив, накупив сименталок і ще чогось, одразу ж зменшив поголів’я колгоспу на четвертину, ще й не визнав сваволі: мовляв, людям потрібні не роги і хвости, а молоко. І знову, анархіст, залихоманив зведення усього району. І що потому? Схопив догану і не печалиться!.. А може, таки ворог? Ох це село!
Ступач за звичкою, немов підсудних, обмацує поглядом хати-білянки, що відгороджуються від нього то вишняками, то вербами, то мальвами і пересміюються із самим сонцем. Народившись у містечку, він не знав і не хотів знати села, але мав свою думку про нього, бо ще в двадцятих роках нахраписте, безжалісне лівацтво скособочило йому мізки, нашпигувало їх підозрою, а з душі вигребло те, що там повинно бути, — душевність.
— О боже, — зітхнула з-за тину тітка Олена й опустила на очі білу, з пилком соняшників, хустку. — Таке ж гарне, а скільки неприязні тримає на всьому виду.
Ступач почув шелест її слів, обернувся, і на мить йому здалося, що побачив свою матір, яка дуже любила ходити в білих, аж блакитнавих хусточках. Biн поклав руку на плече машталіра, щоб той притримав коні.
— Ви щось мені, тіточко, сказали? — і посміхнувся білозубе до жінки.
— О боже! — оторопіла Олена, не знаючи що їй відповісти. Поміж соняшників, що золотими решетами пересівали сонце, стояла спокійна, як саме літо, молодиця, та під віями її тремтів материнський осмуток.
— Ви щось, жінко добра, маєте до мене? — уже співчутливо запитав Ступач.
— Та ні, нема нічого до вас, — махнула зачерствілою від зілля рукою.
— І все одно?
— Дурне подумала собі, — Олена Петрівна стерла соняшниковий пилок з обличчя, довірливо зібрала зморшки навколо повних уст. — Я, пробачте, навіть не сподівалася, що ви вмієте так гарно посміхнутись людині.
— Чого це вас ще зранку на сміх потягло? — одразу розсердився Ступач. — Ранній сміх на пізні сльози повертає.
— От і поговорили, — скорбно хитнула жінка головою і зникла за сонцем соняшників.
“Язичниця! Залізла в соняшники й витрушує дурні пересміхи. І всі такі в селі. Тут на землю дивись, а під землю заглядай”.
Коні, вигинаючи шиї, зупинилися біля контори колгоспу. З будинку вийшов сивоголовий Ярослав Гримич, в одній руці він тримав серпа, в другій — колодку.
— Діду, голова в конторі? — з брички запитав Ступач.
— Ще чого! Наш голова в жнив’яну годину починав день на полі, а не в конторі!
— А ви куди зібралися?
Старий підняв серпа, загорнутого в білу пілочку:
— У степ, на жнива.
Ступач насмішкувато хмикнув:
— Що ж ви нажнете у ваші літа?
— До вечора на полукіпок поволеньки настараюсь. І то якась поміч людям. Гріх тепер живій людині не жнивувати.
— Хто ж замість вас сидітиме в конторі?
— А нащо тепер комусь розсиджуватись по конторах? Телефон стерегти? Так він погарчить, погарчить, немов старий собака, та й перестане. Аякже!
— Непорядок, — несхвальне похитав головою Ступач. — От що, діду, йдіть у поле і розшукайте мені голову, а я посиджу тут. Старий зміряв Ступача здивованим поглядом, стенув плечима.
— Що ж, сидіть, коли є охота, тільки боюся, що дуже довго доведеться сидіти.
— Це ж чому?
— Данило Максимович загляне сюди тільки увечері. Хіба ж ви не знаєте його?
— Та знаю, — насупився Ступач. — Тоді сідайте до нас — і гайда у степ.
— Отак би й давно! — труснув сивиною старий і почав вибиратися на бричку. — Чого це ви приїхали? Для розносу? — Й осікся, бо згадав, яке прізвисько вліпили дядьки Ступачеві: Рознос.
Але прокурор ще цього не знав, а розносити він умів — і в місті, і в селі. За селом вони наздогнали старого Корнія, що обважніло йшов із серпом у руці. Гримич торкнувся плеча візника, і той зупинив копі.
— Сідайте, Корнію Івановичу, підвеземо.
Старий зупинив погляд на Ступачеві, похитав головою:
— Ні, з цим суддею мені не по дорозі.
— Це ж чого? — одразу спалахнув Ступач.
— Раніше в нас бог був суддею, а що буде, коли суддя етапе богом?..
Гримич пирхнув, Ступач вилаявся, а візник насмішкувато вйокнув… Щоб якось розвіяти прикру хвилю, Ступач запитав старого:
— А наш первенець-комбайн справно працює у вас?
— Та не працює, — невесело відповів Гримич.
— Як це “не працює”?! Поламали?! — І вид одразу став таким, наче напозичався злості.
— Та не поламали — в сусіднє село перекинули, бо ми, мовляв, і без нього впору зберемо хліб.
— Ага… — прив’яла злість і прив’яли неспокійні рум’янці. Ступач сам собі дорікнув за гарячковитість. Та що поробиш — характер! А вдачу не виплеснеш, як воду з кварти. “Продукт”, — позаочі зве його Мусульбас, і що тільки за цим одним словом криється?
Данила Бондаренка застали на косовиці: він саме грабкував з косарями жито і, видно, мав од цього неабияку втіху, дарма що його біла з хмелем сорочка аж парувала на плечах. Ступач довго-довго придивлявся до косаря, шеретував тіні на обличчі й думки в голові. “Хто ж він? Хто?” Потім, обережно наступаючи на стерню, щоб не подряпати хромових чобіт, підійшов до нього, глухо поздоровкався, кинув підозрілий погляд на грабки і тихо запитав:
— Що, в народники чи в хуторяни записався?
— Люблю косити, — з жалем посміхнувся Данило, з жалем поглянув на грабки, далі поклав їх так, щоб коса ввійшла під покіс, і пішов за мовчазним Ступачем, який, шануючи взуття, тримав очі на стерні.
Вони вийшли на гінну дорогу, що губилася в плетиві березки, деревію, пижма й по-дівочи довірливо дивилась у світ голубими очима Петрового батога. Високо в небі сумовито проквилив шуліка, а над м’яким золотом нив нерівне, по-чаїному, підіймалися-опадали крила косарок і до самого неба строкато цвіли постаті жниць, біля них на очах виростали ошатні чубаті полукіпки. Це навіть Ступачеві сподобалося — порядок! Хоч голова й свавільник чи, може, щось і гірше, а в полі порядок… А коли й це вороже маскування? Маєш собі рівняння з кількома невідомими. І навіть зітхнув з жалю до себе.
Ступач підвів важку настороженість зіниць і почав її всвердлювати в Бондаренка.
— Не дивіться так грізно, бо перелякаюсь, — посміхнувся Данило, хоча в душі прокинулась тоскність: як йому надокучили ступачівські нерозумні підозри, нерозумні втручання, нотації, нагінки й диктати, за які має розплачуватися хлібороб і земля.
— Недоречні жарти, — сказав Ступач, але очі прикрив важкуватими повіками, посередині яких рівно пройшлися риски ще молодого жиру. — Твоїй сваволі, голово, немає впину.
— Про яку сваволю суд рече? — Данило жартом намагається відбитись від Ступача.
— А ти, бідненький, і не знаєш?
— Таки не знаю.
— Ти ж не будеш заперечувати, що крадькома від мене почав позавчора видавати хліб людям? Кажи!
— Кажу: видавав позавчора, учора, видаю й сьогодні.
— І сьогодні?! — жахнувся і витріщився на Бондаренка Ступач. — Ти, голово, сповна розуму чи маєш великий недорід на нього?
— Так зате е врожай у полі.
— Ти, мабуть, не знаєш, що робиш з хлібом?
— Знаю! — твердо відповів Данило. — Зміцнюю віру колгосп— —уникав нашу спільну працю. Впевнений, що найбільший злочин — підривати віру людини.
— Покинь ці високі слова й одноосібницькі споживацькі тенденції! — вже зметнулись блискавки під віями Ступача. — Думаєш: ти найрозумніший серед нас?
— Я поки що не замислювався над цим дуже важливим для вас питанням, — почав обурюватись і Данило.
— Так-от, своїм безрозсудством ти не так зміцнюєш віру селян свого села, як підриваєш авторитет більшості голів свого району! Зрозумів?
— Це вже щось нове в теорії! — І хоч як йому було гірко, Данило засміявся.
— Він що й сміється! — Ступач ударив чоботом по кущику петрового батога, і він сполохано затремтів синіми вогниками. — А що, дивлячись на вас, скажуть колгоспники інших сіл? Щоб і їм зараз же видавали зерно? І почнеться там анархія щодо виконання плану, як уже тут почалась. Он, і вітряк меле в тебе! — тицьнув руками на ту дерев’яну птицю, що завжди радує людину, коли махає крилами. — Зараз же припини видачу зерна і зацвяхуй вітряк.
Данилові лячно стало від оцих слів, бо для нього вітряк завжди був живим, як людина, а тут — забити цвяхами! Як треба бути далеко від хліба насущного, очерствіти, щоб отаке викрутилось у мізках.
— У нас вітряк ніколи не забивали цвяхами! Вікна забивали, а вітряк — ні.
Ступач поморщився:
— Якось у нас ніколи з тобою не виходить розмова. Ти думаєш: я менше переживаю за виконання кампаній?
Данило зітхнув:
— Може, й так, може, за кампанії ви більше переживаєте, тільки за кампаніями ви забули тих, що виконують їх. Ще з зими ви питаєте мене: чи вивезено гній, чи відремонтовано реманент, чи очищено насіння, в якому стані худоба, і ніколи не спитаєте, а в якому ж стані люди, чим вони живуть, чим мають жити? Чи не спадало вам на думку, що ми повинні насамперед дбати про людину, про її день сьогоднішній і завтрашній, про хліб насущний на столі і радість у душі. Я, наприклад, ніколи не відчував вашої душевності в степу, в селі, може, ви, їдучи до нас, залишаєте її у своєму кабінеті?
Ступач обурено хмикнув: хто ж стоїть за цими словами — людина чи хитромудра тінь її?..
— Душевність — це сентименти, особливо в селі, де в кожному нутрі аж пищить дрібний власник.
— Так чим же й турбується наша держава! Щоб з учорашнього дрібного власника виріс новий господар землі — щедра в діяннях, у красі і душевності людина.
Ступач саркастично глянув на Данила.
— Скільки романтичного туману назбиралось у твоєму казанку. Через свою селянську душевність і інші архаїзми — затуркочеш до грому! Хотів би я бачити, як ти тоді заговориш про спокій, оббиваючи пороги різних інстанцій. Отож, поки не пізно, впрягайся у графік і тягни його, як чорний віл: тобто хватопеком здавай хліб!
— От і вся музика, — зітхнув Данило.
— Про яку ще музику говориш?
— Про вашу, про ваш бубон, про ваші тривоги одного дня чи однієї кампанії. Сільське господарство мав сотні питань, а ви їх зводите лиш до одного. І принижуєте цим і людей, і святий хліб — геніальне відкриття людини.
Під вилицями Ступача заворушилися два клубочки, але він стримав себе.
— Заговорив філософ. А я твою філософію знову мушу бити практикою: негайно вивозь зерно, стрімголов жени на зсипний пункт усі машини, усі коні і навіть воли.
— Ось там би знадобились ваші громи!
— На зсипному пункті? Це ж чого? — незрозуміле знизав плечима.
— Бо там, як перед ворітьми раю, стоять люди в довжелезній черзі перед однією вагою зсипного пункту, та найгірше не це, а те, що наш район повинен скидати в бурти навіть вологе зерно і з болем дивитись, як воно починає куритися димом.
— Чого ж куритися? — розгубився Ступач.
— Бо є таке страшне слово — самозігрівання, і воно доти буде пожирати нашу працю, гноїти хліб, поки хлібоприймальні пункти стоятимуть просто неба. Подумайте над цим!
— А то вже не наш клопіт, — махнув рукою Ступач. — Хай у них болить голова за своє, а в нас за своє. Що я маю доповісти про план виконання?
— Повторите, що план здачі хліба державі буде виконано і перевиконано, що люди вже мають чорний хліб і сиву паляницю. Ступач хмикнув:
— Сиву паляницю! Дивись, щоб за цю паляницю голова не посивіла. От закінчив ти інститут, а так і залишився тільки з хліборобськими болями.
— По-хліборобськи люблю Батьківщину.
— Ось тут уся твоя обмеженість як на долоні.
— Це слова не мої, а великого письменника. Ступач скривився, зневажливо махнув рукою:
— Письменники теж хоч кому заб’ють баки… Як буде з вітряком?
— Вітряк молотиме, як і належить йому.
— Так, зрештою, він же відривав робочі руки від жнив.
— Ні, він дав в руки ту радість, яка так потрібна і для жнив, і для людей, і для політики.
— Навіть для політики?! — здивувався, але й пом’якшав Ступач.
— Аякже! Не вам говорити, що дух нашого селянина ще не звільнився від страху перед природою, від страху за завтрашній день, і тому хлібороб сьогодні ще чіпко тримається своєї латки городу. Гарним громадським господарюванням, доброю оплатою, сердечністю ми маємо завтра звільнити його від копійчаної мізерії, від страху, маємо зробити з нього мислителя, героя, творця. Це ж народ, мріючи про майбутнє, сказав: “І хліба треба, і неба треба!” Ось про це, про насущне і високе, маємо тепер думати!
— Он куди ми залетіли! Аж до неба! — зверхньо посміхнувся Ступач. — Ну, селянський філософе, може, в чомусь ти й маєш рацію, тільки не знаю, що скажуть десь про твої художества. Я категорично проти них! Та, знаючи, що ти слів на вітер не кидаєш, маю лише одне заспокоєння — план буде виконано.
— І перевиконано. А дочекаємось вересня, то ще, надіюсь, здамо якусь тисячу понад усякий план.
— Чого ж у вересні? — недовірливо стрепенувся Ступач.
— Бо лише сьогодні після озимих сіємо горох і гречку.’
— А мені хоч би слово сказав! — лягло невдоволення в куточках рота Ступача. — Що ж, це ви добре придумали.
— Тож-бо й воно, хочеться думати не про один день кампаній, а дивитися трохи далі, не забувати про складний вік людини, про її радощі на землі і від землі, по забувати й душевності…
— Знову те саме! Це ти, наче дятел, довбеш. Не забув, як у нас про дятла казали? Вдень він довбе і довбе, а вночі стогне, бо від того довбання голова болить. Дивись, щоб і в тебе через душевність голова не заболіла, — вже не сердячись, повчально сказав Ступач, а про себе вирішив: з цього анархіста можна і два плани вибити. Обійдеться без сивої паляниці. Хай поскаче гопки та дибки, а ми будемо на видноті, — він подав Данилові важкувату руку і пішов до брички, знову ж .думаючи про анонімки на голову. І де в них зерно, а де полова? Що ж, своєю самостійністю він багато може збунтувати гарячих голів. Недарма ж просив: дозвольте мені так погосподарювати, як люди хочуть, для експерименту дозвольте, бо не можна одному господарству займатися тридцятьма культурами — від жита-пшениці, турецького бобу і маку аж до петрушки, чорнушки і пастернаку. Бач, навіть риму знайшов, щоб відхреститись від маку і пастернаку. Отак і сядеш маком з таким господарем. Хоч і розумну має голову, та до якого берега приб’ється цей розум? Тепер нам біля землі не мислителі, а виконавці потрібні. Може, надалі і мислителі знадобляться, але це ген-ген коли буде.
Ступач обернувся, поглянув на вітряк, що весело відхрещувався від нього, на вперту постать Данила, який поспішав до вітряка.
Цей не у вітряк, а в тебе заб’є цвяхи самоволі, а ще й про душевність говорить. Будеш мати, Прокопе, душевність, коли за роздане зерно хтось почне здіймати з тебе стружку. Страх розчепіреною п’ятірнею пройшовся по нутрощах Ступача, і він тепер дивився на вітряка і на гарячу югу, що тремтіла за вітряком, як на своїх ворогів. Дарма, ось як накинемо селу подвійний план, то й вітряк опустить крила.
— Поїдемо, — підійшов до машталіра, поставив ногу на підступку й носовичком почав обтирати з чобота пилюку.
— Можна й поїхати. Це я вас, Прокопе Івановичу, сьогодні востаннє везу.
— Як це — востаннє?
— Тепер уродило, люди гарно обжинаються, то я повертаюся до житечка, до пшениці, до землі, бо землю сам бог орав.
— Це ж де ти бачив бога за плугом? — глумливо спитав Ступач.
— Не бачив, а чув у піснях.
— Корчувати ці пісні, цей архаїзм і етнографізм треба! Корчувати!
— Чого ж корчувати, коли там і про врожай так співається, як колись нам уродить земля: з колосочка буде жмінька, а з снопика — мірка. І в давнину, видать, про агротехніку думали.
Ступач аж присвиснув од такої несподіваної “філософії”, а потім сокрушно похитав головою:
— Темна ти ніч, темне село. Машталір найоржився:
— Хоч і темний я, а більше ваше сідалище возити не буду…
Виїжджаючи на шлях, Ступач зустрівся з воєнкомом Зіновієм Сагайдаком, що верхи їхав по вкорочених тінях лип.
— До свого улюбленця, який ближче до жита-пшениці? — з насмішкою запитав. Ступач.
— Так, ви — юридичний ясновидець, — не залишився в боргу Сагайдак. — У нашім районі один живе ближче до жита-пшениці, а другий — до пирога.
Ступач одразу підкис:
— Це жарт чи натяк?
— Розумійте як хочете, — безневинно дивиться на нього Сагайдак. — Вольному — воля, а спасенному — рай. Як там Бондаренко?
— При доброму здоров’ї і в доброму настрої. Але сьогодні доведеться зіпсувати йому настрій.
— Це ж чого?
Когось копіюючи, Ступач одноманітно прогугнів:
— Єсть принципова думка стягти з нього подвійний план. Він його витягне, кректатиме, але витягне.
— Жартуєте? — насторожився Сагайдак.
— Правду кажу.
Воєнком нахмарився, скочив з коня, кивнув головою, і Ступач неохоче зліз з брички. Накостричені, вони підійшли до лип, що стояли в золотій дрімоті сонця, цвіту і бджолиного дзвону.
— Прокопе Івановичу, ви не перший рік крутитесь біля сільського господарства, знаєте, які в нас зараз великі труднощі з селом, з хлібом, з трудоднем, з селянською долею. Знаєте і те, як ми радіємо, коли той чи інший колгосп чесно, без копійчаних хитрувань, вибивається у передові. Чого ж ви хочете оте господарство, що вже сьогодні тягне більшу за інших ношу, підірвати і зробити слабосилим?
— А селянство взагалі треба притиснути, — безжурно відповів Ступач. — Не бійтесь пригнути його перед олтарем індустріалізації.
Темне красиве обличчя Сагайдака спалахнуло рум’янцями:
— Не підіймайте руку на життя! А взагалі, ви лівак і невіглас. Вас і на гарматний постріл не можна підпускати до села, бо зійдемо тоді на старці.
В Ступача одвисла нижня щелепа.
— Ви… ви селянський ідеолог! — вигукнув він.
— Не психуйте. Ідеологія у нас одна, а от голови різні! Міняйте навар у своїй. — І Сагайдак швидко пішов до коня, вскочив у сідло і помчав не до Бондаренка, а в райком.
Ступач одразу догадався, до кого поїхав воєнком, і кинувся до колишньої махновської брички.
— Переганяй його! — крикнув візникові. А той тільки одним вусом вибив посмішку:
— Та що з вами? Де вже клешні рака змагатися з кінським копитом.
“Чи це він так собі сказав, чи ще й на щось натякає? Ох це село…”
За колотнечею думок, що аж розпирали голову, мало не проґавив Михайла Чигирина, який на дурничку скоком-боком хотів проскочити повз нього.
— А куди це так бокує, навіть не поздоровкавшись, хвалений голова?
Чигирин зупинив мальованих, з туманцем і сріблом, коней, на обличчя вочевидь натягує машкару перебільшеної покори. Теж продукт!
— Я ж вам махнув рукою, а ви не повели й ногою. Машталір Ступача пирхнув, а Ступач спалахнув:
— Коли язик гуляє, то нижчеспиння відповідає. Чигирин охоче закивав бородою, в яку вже забиралася осінь.
— Авжеж, авжеж: як нема в язиці розуму, то його в нижчеспинні шукають, — і вчвертьока поглянув на Ступача.
“От які тільки біси шугають у цих очах? Аби не твоє колишнє партизанство, так би не розмовляв зі мною”.
— Так чого голова не жнивує, а дорогу виміряє? Чигирин охоче відповів:
— Оце ж їздив у район вибивати запчастини.
— У жнива?! — аж лихоманить Ступача.
— Так це ж чи не найкраща година: усі жнивують, ніхто не оббиває пороги інстанцій, а ти ловиш слушну хвилину, — знову ж так пояснює Чигирин, що вже й Ступач не розуміє — чи це насмішка на язиці, чи недорід в голові.
— Яке ж ви маєте— право виривати запасні частини, коли треба жати, молотити й вивозити хліб?! Це ж державний злочин!
Ось тепер машкара покори зіскакує з засмаглого обличчя Чигирина, і воно стає упертим, затятим.
— Чого це ви одразу вхопилися за злочин?
— А хто ж із голів дозволить собі таку розкіш, щоб кудись відлучитись тепер?
— Мало хто, — погодився Чигирин, — І я, ставши головою, о четвертій ранку біг на поле, а о дванадцятій ночі падав па ліжко:
усе треба було перевірити — і як закладають пашу худобі, і як доять корів, і як орють-боронують, і як стрижуть овець, і як сіють петрушку і чорнушку. За все хапався — і на все не вистачало часу, навіть у газети рідко заглядував. Тоді й крику в мені було багато, а толку менше. А тепер, коли згуртував людей, повірив їм, ми так працюємо, що й в театр маємо час їздити. Поїдьте хоч раз із нами. Квиток — безкоштовний! — І, не попрощавшись, дзвоном торкнув коней, а ті, граючись, понесли бричку по тінях липового шляху.
