XIII
У луговій криничці, над якою верба тримає молодий вінець, купаються зорі, а місяць ще не забрів до них. Він залазить сюди так, як оброслий сивиною дід забредає із саком у ставочок, що он посусідився з криничкою. І хоча порівняння місяця з дідом надто довільне, одначе Данило посміхається своїй думці: і збреде ж таке! Він підходить до облямованого очеретом, кугою та вербами ставочка і справді бачить, як з очерету старим місяцем виринає сива голова діда Ярослава; дід, здається, не йде, а пливе зеленою, тримаючи на плечі благенького, розхитаного сака.
У далекому полі місяць розсіває срібло і сон, звідусіль виходять копички й полукіпки. Старий повертає на схід голову й говорить собі:
— Ось і козацьке сонце зійшло, а далі роса почне випадати. Який же ти гарний, білий світе, а треба буде покидати тебе. — І нема зараз на обличчі діда й крихітки їді, а є один супокій і зажура.
Данило підходить до зарогу, що попискує під ногами, перечікує, поки старий поговорить із собою, придивляється до очеретинки, яку торкнула риба, прислухається до жеботіння струмка, що ніяк не вкладеться на ніч, і від усього цього з нього сповзає зібрана за день утома і спекота.
— Діду, а щось путяще в цій воді?
— А зараз і побачимо, чи є щось тут, чи, мо, дівчата позаганяли все живе в очерети. Увечері тут купаються дівчата з поля і зорі з неба, а вночі — самі русалки, — старий підводить угору вибілену голову, добряче придивляється до неба: що воно принесе завтра? І щось рідне, прихисткове і вічне є в цьому читанні небесного письма.
— То на погоду чи негоду? — підсміюється Данило.
— На погоду! — переконано й навіть урочисто каже старий і в усьому білому виходить з очеретів. — Гарне цього року літо, і зерном, і погодою гарне. Шкода тільки, що в мої кісточки заходить осінь.
— Та нащо ж вам бродити по воді? Рибалка зітхнув:
— Коли я в мої літа почну думати тільки про старість, то це вже не життя, а синій смуток. Купатимешся?
— Почекаю, поки ви впіймаєте свою золоту рибку, — мружиться Данило.
— Золотої вже не спіймаю — не ті роки. От карася чи липка, напевне, добуду. А коли ж ми з тобою вловимо півпудового коропа?
— Аж шудороги? Це треба почекати. Двохсотграмового вже маємо.
— Люблю, коли вода багата рибою, а не п’явкою, — старий обережно занурює сака в ставок, підводить ближче до берега, натискує долонею на дужку, а ногою із грузького дна колошкає рибу, потім проворно виймає свою снасть, виходить із нею на берег і витрушує все, що є в ній, на траву.
— Тепер дивись!
У куширі зблиснули, дрібно затріпотіли два карасі з долоню завбільшки.
— Не густо, але й не пусто, — каже старий. — А було ж колись отут і води, і риби! Ставочки один за одним, як намисто, блищали. Та поменшало звіра в лісі, птиці в небі, риби у воді, а бджоли під ногою вже й зовсім не знайдеш.
— Хай прийдемо до тями з хлібом, тоді й за бджоли та ставки візьмемось — не все зразу, — розважливо відповідає Данило.
— Поки в баби спечуться книші, — в діда по етапе душі. Оцей же ставочок і силянку ставочків за ним колись я доглядав. Тоді чирята і качки до моїх ніг підпливали, а зараз без пам’яті летять од людини. Зараз птиці до мене тільки у снах підпливають. І чого ми такі немилосердні стали до птиці чи того зайця? Дітям про нього казочки розповідаємо, а самі вибиваємо його впень. Завтра прийдеш до мене на рибку?
— Навряд, діду. Жнива!
— Тоді я тобі на поле принесу. Все у вас немає часу. А от у нас було й часу більше, і нервів менше. Інколи дивишся: таке молоде, таке ще зелене, а в нього і се болить, і те болить, там кривить, а там муляє, ще й нерви мотає собі і комусь. Ми щось про ці нерви й не чули.
— Ви так говорите, діду, ніби у вас нічого не боліло. Старий задумався, щось згадуючи.
— Та боліло, сину, одного разу й в мене. Живота впоперек схопило.
— І від чого той біль узявся?
— Панський жеребець ударив копитом. А в нього ж, клятого, копито відерковим було, Данило розсміявся:
— Діду, це ви правду кажете чи вигадуєте?
— Сущу правду. Колись був я здоровий, як лут, а ось тепер осінь заходить у кості, в очі — уже й нитку не засилю в голку, Літа, літа, — та й знову поволі, статечно, в усьому полотняному, побрів у воду, нагнувся над саком, щось зашепотів йому, чи очерету, чи рибі…
М’якою луговою стсжпіюю Данило вийшов па степову дорогу й попрямував не в село, а до вітряка, силует якого так гарно вписувався в довколишній світ. Там під гуркіт жорен, поскрипування снасті й теплий шерех муки його прихопить короткий степовий сон. Є ж розкіш у світі! Тільки треба розуміти її! А хіба не розкіш, як між крилами вітряка підводиться місяць і знову, вибиваючись із темряви, таємниче оживає, куриться степ?
Висячими східцями, які скрипом перелічують кожен крок, Данило підіймається на ганочок, що стоїть під двосхилим дашком, і заходить у вітряк. Від коша обертається старий похилий мельник, чуб його, наволохачені джмелі брів вуса і навіть зморшки на обличчі присипані пилком свіжого пшеничного борошна.
— Де ж, Миколо Костянтиновичу, люди?
— А люди відпочивають собі, бо коротка нічка-петрівочка, — всіма зморшками посміхається мельник, і вони осипають борошно.
— І ви оце самі засипаєте, самі й мелете?
— Атож! Це мій час — жнива! — Старий теплим поглядом обводить мішки, що нічліжанами полягали навкруг мучника. — Заночуєш у мене?
— Заночую, коли не надокучив.
— І не кажи такого, — посмутнішав мельник. — Сини мої роз’їхались по морях-океанах, і їм уже не до старого вітряка, не до старого батька. Навіть листи лінуються писати — усе б’ють телеграми. А я чогось цих телеграм і досі боюсь — хтозна, що вони можуть принести. Ти ж чув, що мій старшенький аж теплохід водить?
— Чув, Миколо Костянтиновичу.
— На тому теплоході, розказував, може вміститися усеньке наше село, навіть з хуторами й присілками. Просив приїхати до нього на море, та я ніяк не можу покинути свого вітряка: вріс у нього тілом і душею, та й годі. У мене в диня-качанка, може, покуштуєш? Медом пахне. Що то літечко! — Старий підійшов до сипанки, вийняв звідти диню, черкнув по ній ножем — і медвяні пахощі одразу забили пахощі борошна. — Літечко! — знову повторив мельник, поставив догори дном сипанку, поклав на неї диню. — Це не те, що зимова цибулина, — потім вигріб борошно з мучника, зав’язав матроським вузлом мішок і поплескав його, як любовно плескають рукою дітей.
Отак і живе чоловік на світі біля крил — у роботі, в любові до хліба насущного, до людини, до слова людяного, і є щось святе в його руках, коли він по східцях підіймається до коша й засипав зерно чи коли прислухається до теплого шепоту муки та до шугання крил. Біля вітряка загуркотіли колеса, потім почувся веселий дівочий сміх. Мельник повів сивою од років і борошна головою на розчинені двері:
— Що хтось молоти під’їхав. І ночі не заспав.
Незабаром на порозі з’явилися Ярина і Мирослава.
— Добрий вечір, дідусю! Ви прямо наче з кіно зійшли! Як вам туї ведеться? Не застудились на всіх протягах? — зразу ж заторохтіла Ярина.
— Не знаю, хто метляється на всіх протягах, — ласкаво дивиться старість на молодість.
— Змелете мені?
— Якщо на весільний коровай, то не тільки змелю, а й спетлюю.
— О, таке ви, дідусю, скажете! Мені треба на галушки змолоти.
— А коли, Яринко, на коровай? Дуриш, дуриш хлопцям голови, а весілля все відкладаєш.
Ярина зашарілась, потім лукаво повела бровами, підвелася навшпиньки, щось зашепотіла старому на вухо, й обоє розреготались. А Мирослава, дивуючись, побачила в тінях вітряка Данила.
— І ви тут?
— І я тут, товаришко агроном.
— Данило Максимович дуже любить вітряк і його господаря, — защебетала Яринка, вже несучи зерно до коша. — Вони, відцуравшися на все літо своєї хати, навіть ночують тут: кинуть на тапчан якоїсь трушениці і не журяться.
— Справді? — не повірила Мирослава. Вона, погойдуючись, стояла в дверях вітряка й назбирувала на коси ще раннє місячне проміння. — Як же в такому гуркоті можна заснути?
Данило приязно глянув на дівчину:
— Цей гармидер я полюбив з дитинства. Так славно було, ще з мамою, прийти на вітряк, обнишпорити всі його закутки, притулитися вухом до короля чи стати біля самих крил, щоб вони підіймали вгору твого чуба, а думки до неба.
Посмішка лягла на дівочі вуста:
— Ви так це сказали, що й мені хочеться притулитися до короля, — вона руками і станом притулилась до того див-дерева, що тримало на собі увесь вітряк.
— Як воно?
— Гуде, мов неспокійна доля.
— А нам час не дав тихої долі.
Мирослава здивовано підвела вії, а вухом ще тісніше притулилась до короля.
— Гуде! Наче сердиться на мене?
— На добрих людей ніколи не сердиться душа вітряка, — обізвався згори Микола Костянтинович. — Це я знаю, бо звікував біля крил.
— Може, підемо до крил, біля яких нишпорять вітри? Мирослава допитливо подивилась на Данила: чи не підсміюється над її довірливістю?
— Ходімо!
Дівчина обережно, наче в холодну воду, спускалася по скрипливих східцях, а місяць і тіш грали па її обличчі, на косах і легенькій сукні, що встигла увібрати пахощі вітряка. Данилові здалося, що він уже давно-давно знає Мирославу, її місячні коси, її характерну дівочу ходу, яка чаїть у собі щось нерозгадане, жіноче. Коли підійшли до крил, вітер знизу підхопив дівочі коси, і вони золотим снопом піднялися вгору.
— Ой! — спочатку злякалася Мирослава, вхопилася обома руками за коси, щоб не занесло їх кудись, потім засміялася й відступила од вітряка, що намотував і намотував на свої крила місячне ткання.
— Невже, Данило Максимовичу, можна цілий вік прожити біля крил вітряка?
— То було б щастям: прожити вік біля крил! Мирослава пильно глянула на Данила:
— Це вже література?
— Ні, переконання. Хіба погано звікував наш мельник? Без метушні, без галасу, без житейської мізерії він усе життя старається людям на теплий, як душа, хліб, і всі мають до старого тільки любов. І коли ти десь вичитаєш про біблійних пророків, то згадай доброго сивого мельника біля посивілих крил.
— Це, може, й так. Але вже скоро не буде вітряків і отаких, схожих на пророків, мельників.
— Тоді, напевне, сумнішими стануть наші степи, а може, й душі, — задумався Данило. — Не скрізь повинен брати гору практицизм, особливо той, що висотує з нас душевність. І все одно на кожній роботі ми повинні думати про крила, бо інакше сіренько, осіннім туманцем, стече наше життя. Як тобі? Не нудно в нас?
— Біля чорнозему та біля зерна не занудьгуєш, — щиро сказала Мирослава й знову вхопилася руками за свій сніп, що не май спокою біля крил.
Данило посміхнувся:
— Багато ж у тебе куделі.
— У моєї матері було ще більше, — й сумні згадки скували Мирославині очі. — Ви теж без матері?
— Маю тільки вишню на цвинтарі замість матері, — повернув голову до невидимого кладовища. — Звідки б і коли не приходив я, вона завжди відчиняла мені двері. А тепер немає кому їх відчиняти.
Вони ще мовчки постояли біля вітряка, що стугонів зсередини, стараючись людям на добрий хліб, а тут поривався й поривався вгору, наметуючи на крила вітер і ніч. Несподівано біля них низько прогудів джміль і впав на конюшину, що росла біля вітряка.
— Бачиш, який роботящий! — Данило понишпорив очима по конюшині.
— А ви чули, що джмелі навіть у приморозки, коли бджоли вже давно відпочивають, збирають мед?
— Ні, цього не чув, — і потягнувся до дівочих очей, до її снопа кіс, до тоненького стану, що й зараз біля неспокійного шугання крил ледь-ледь погойдувався собі і мав у тому погойдуванні принаду і звабу.
— Джмелів треба берегти, — сказала крилам, що так і норовили побавитись дівочими косами.
“І тебе, русалко, теж треба берегти”, — подумав Данило трохи зі співчуттям, трохи з доброю насмішкою, бо саме згадався отой ставочок, де ввечері купаються дівчата й зорі, а вночі — самі русалки. А ніч і далі брела заколисаним степом, згори обсівала його росою, а знизу дзвеніла стотисячним стрекотом коників. За конюшиною білою повінню стояли гречки, над ними в удовиній самотині сумувала груша-дичка, а біля неї перепілка розпачливим голосом скликала своїх діток, яких порозгублювала на зжатому полі.
Таке життя: то матір розгублює дітей, то діти залишаються без матерів. І все одно хтось нам повинен відчиняти двері. Але хто? Чи не ця рука, що під крилами притримує коси? Що ж у тобі, дівчино? Довіра навпіл з тривогою, та вологі очі, та шерхлі вуста, що бояться любові, що прагнуть любові, і досвітнє завзяття до свого ділечка. І найбільше їй хочеться сіяти. Ось зараз вхопилася за люцерну. Вже й підрахувала йому, скільки пожнивний укіс дасть їм трави. Така, певне, й на полюсі почне щось сіяти чи садити.
Тепла хвиля підкотилася Данилу до серця, і гарно стало йому з оцим старим вітряком, з мельником у ньому, з людьми, що ввечері приїжджають сюди, а вдень жнивують, і з оцією золотокосою грудочкою селянської долі, в якої руки, коли вона хапається за коси, стають схожими на голубів. Куди ж вони залетять, ці голуби, і хто їх буде шанувати чи кривдити?
— А знаєте, славно! — раптом озвалася Мирослава.
— Що славно?
— Оцей степ, оцей вітряк, оці крила, що аж просяться в музику, в душу! Чого я раніше не розуміла їх?
З вітряка вийшла Ярина, на плечах її лежав мішок, на грудях коса.
— Мені вже треба додому, — сказала Мирослава. Данило підійшов до Ярини, зняв з її плечей мішок:
— Підірвешся, дівко. Не можеш підводи почекати?
— Так я хочу ще сьогодні наварити вам галушок, — злукавила вража дівчина.
— І не полінуєшся варити вночі?
— Чари завжди варять вночі, — кинула одним оком па Данила, другим на Мирославу.
Що ти скажеш такій безжурі? Данили помовчав, іще виглянув на вітряк, який намотував на крила куделю місяця і час. Що тільки він готує нам?..
Враз десь аж на дальніх дорогах, що збігали до старого лісу, гарно злетіла парубоча пісня:
Ой у полі криниченька,
Там холодна водиченька,
Там холодна, ще й погожа,
Там дівчина так, як рожа.
Ярина стала посеред дороги, поклала руку на плече Мирославі.
— Це наш Роман і Василь виводять, їдуть на конях та й співають усім степам і бродам. Такі вони завзятці у нас.
— Як славно йде пісня над степом, — зачудувалась Мирослава.
А Ярина приклала долоні до обличчя і щосили гукнула в степ:
— Романе! Василю! Гов-гов!
Пісня обірвалася, за мить стрельнули кінські копита, і незабаром з опівнічного мрева вилетіли два вершники. Данило, Ярина і Мирослава зійшли з дороги, а вершники, домчавши до них, здибили коні і засміялись.
— Опришки! Вітрогони! — гримнула на них сестра.
— Яриночко, не сердься, бо сердиті скоро старіють. Добрий вечір, Даниле Максимовичу! А чия це дівчина? — вдають, що не впізнали Мирослави. — Чи не з нашої пісні вийшла: погожа, як та рожа?
— Замололи, загалакали, — ще гнівається чи вдає, що гнівається, на братів Ярина. — Он краще муку візьміть.
— Та ми й вас можемо взяти на коні, — Роман, пригнувшись, підхопив Ярину, та верескнула й вирвалася з братових рук.
— Навіжений! Недарма вас навіть мама так прозиває.
— Тож люблячи, Яринко. Мама і тата обзиває то прудивусом, то очманою, а сама й досі аж сохне за ним. Правда ж, дівчино мила? — Горбоносі красені тріпнули буйними чубами і подивились на Мирославу.
— Опришки! — посміхнулась їм дівчина. — Краще заспівайте.
— А якої? — зіскочили хлопці з коней. — У нас найбільше люблять про кохання. Ви ось цю знаєте? — Роман притулився плечем до братового плеча і щиросердним голосом запитав далини:
Червоная калинонька,
А біле деревце,
Чом не ходиш, не говориш,
Моє любе серце?..
І притихло все у степу перед чарами голосу, перед белом чийогось серця.
Коли Роман обірвав пісню, Ярина вдавано зітхнула, зиркнула на брата і прошепотіла одне слово:
— Артист.
— Цить, пащекувата! — Роман грізно витріщився на сестру, а Василь посміхнувся, підвів брову точнісінько так, як батько.
Мирослава догадалась, що Яринка натякнула на якусь кумедну історію, одну з тих, які, здається, ніколи не переводилися в оселі Гримичів.
— З чим це ви криєтесь, Романе?
— Еге, так він і скаже, — пирснула Ярина. — Кому хочеться свою парсуну виставляти на посміховище.
— Так тоді ж Роман ще дитиною був, — примирливо сказав Василь. — Розкажи, брате.
— Мабуть, доведеться, — подобрішав парубок і глипнув па сестру, — Бо як не розповіси сам, то це зіллячко прибреше, паче циганка на ярмарку…
— Еге ж, еге ж, — ніби погодилася Ярина і підперла долонею щоку, — Говори вже, коли язик не присох до зубів.
— Оце ж років з вісім тому наш драмгурток ставив агітку “Урожай за царів і за влади селян та робітників”. Щоб усім було ясно, як родило за царів і як родить тепер, — на кожну культуру чоловічого роду брали хлопчика і парубка, а на жіночого роду — дівчинку і дівчину, малечу втискали в мішечок, дорослих у чувал, гузир в’язали під самим горлом, а в чуби і коси втикали колоски жита, пшениці чи іншої пашниці. На мою долю випало грати дореволюційний ячмінь. Зв’язали мене в мішечку, поставили поруч з дебелим Володимиром Клименком і наказали мовчати до кінця вистави. Стою я, стоять зав’язані всі дореволюційні і теперішні культури, а керівник драмгуртка тицяє в нас паличкою і, які треба, цифри називає. Застоявсь я під ці цифри і все потерпаю, щоб не засміятися, бо з передньої лави то мати пишається мною, то батько вусом підморгує, то школярі тицяють пальцями на тебе, наче їй з місяця звалився. Переступаю, переступаю з ноги на ногу, аж дивлюся, Клименко задрімав у своєму кулі. З цього дива я й засміявся тихенько. А тут, як на гріх, у цю саме хвилю замовк керівник і всі почули моє неподобство. От і пішов гуляти по лавах сміх. А що вже батько з матір’ю реготали, то ж не питайте. Після вистави посходились ми в хаті, посідали за стіл, а тато так приязно дивиться на мене й каже:
— Не сподівався, сину, що в тебе такий хист грати на сцені.
— Який там хист, — віднікуюсь я, а в душі щось і тенькнуло. — Мені ж і слова не дали сказати.
— Що там слово, коли ти стояв найкраще за всіх і справді був схожий на ячмінь.
— Та хто ж мене бачив за тим мішком? — вірю і не вірю я.
— Усі бачили! От хай наша мама скаже.
— Авжеж, авжеж! — лагідно озивається од печі мама, і тільки Ярина кривить і придушує рукою варги.
— А вже як ти розсміявся, то всіх розвеселив, — продовжує батько. — Сказано, талант!
— Ой тату… — ще якось віднікуюсь, а в голові на радощах метелики кружляють.
— От сам поміркуй: чи хтось хоч раз засміявся, коли твій керівник усі слова казав і в усіх тицяв паличкою? Тобі ж досить було пирснути, — і всіх розвеселив. А коли б ще заспівав? В тебе ж он який голос! Так що, сину, пряма тобі дорога в артисти. — І отим словом батько доконав мене, бо нам усім мамина колиска і степ голоси наколихали.
Після вечері тато зі мною пішов спати па сіно, і там на самоті я наважився спитати:
— А що треба, щоб стати артистом? Батько, недовго думаючи, відповів:
— Поїхати в Київ до нашого дядька Миколи, який у театрі грає кумедії, він тебе й опреділить в артисти.
— Як же, тату, поїхати до того Києва?
— От чого не знаю, того не знаю, бо в нас зараз не гурт грошей, — сказав тато і пірнув у сон. Мені ж за тим театром не спалося до третіх півнів.
Через кілька днів вирішив я зайцем податися до дядька Миколи. Аж у Вінниці на станції батько перехопив мене. А ця язичниця, — насварився поглядом на Яринку, — і досі дражнить мене артистом…
— І дуже сварив тато вас? — посміхнулася Мирослава.
— Та ні. Пригорнув до себе і каже: “Хіба ж можна, сину, їхати босим в артисти? Та й Київ — не село, там ноги об каміння прочовгаєш. Як розстараємось тобі на хромові з рипом чоботи, щоб усі навіть по чоботях чули тебе, тоді щось придумаєм”.
— Такий у нас батько уже добрий, що й у світі не знайдеш, — з почуттям сказала Ярина. — Навіть мене ніколи не сварив.
— А жаль, — вколов її Роман. — От за ким березова каша сумує.
Близнята вискочили на коней, поїхали, і небавом над степом знялися два голоси, виливаючи тугу про отих двох голубів, що пили воду коло млина, коло броду.
— Чом не красені! — неждано вихопилось у Ярини, яка проводжала поглядом братів.
— Гарно ж як у світі! — І Мирослава притулилась до Ярини.
