XIV
Земля віддала людям, що могла віддати, і, чи то з жалю до себе, чи з жалю до людей, заплакала осінньою сльозою і неспокійно ввійшла в зимовий сон. Ох як люто, на шаленій коловерті вітрів, зачинався цей сон: спочатку вітровіям і сніговиці хотілося підважити, вирвати з насиджених місць перелякані хати, розметати золото скирт і вдарити на сполох співучою міддю дзвонів. А потім вони втихомирились, поскочувались, прищулились у яругах, і тепер люди по коліна бредуть у снігу, що вечорами шеретує крихти срібла та виколихує блакитні дими й волошкове цвітіння.
Як гарно зараз довкола! Ошатні, в білих свитках хати притихли, немов дівчата перед весільним танцем; ось ударить бубон місяця, цьвохне смичком вітрець, і вони поведуть свій танок зачарованими долинками, левадами, садками і виведуть його — усе вгору та вгору — аж на той шлях, по якому минулий вік проскрипів чумацькими мажами, а —цей вік, як блискавками, спалахнув козацькими шаблями Котовського і Примакова.
А що тепер робить червоний козак Терентій Іванович Шульга? І Данило, згадавши недавню бувальщину, мимоволі зупинився біля придорожньої верби, погладив рукою намерзлий стовбур. А той згори струсив на нього дим паморозі, а знизу озвався гучанням — то вітрець прокинувся в дуплі й знову задрімав, як маля. А он хтось між вербами мріє, вискрипує чоботятами і ронить на сніг шматки пісні. Чия ж це така пізня?..
І давнє очікування, сподівання чи передчуття озвалися в ньому, і десь чи з паморозі, чи з ночі затремтіли ті вії, за якими чаївся синій вечір. У дуплі знову шеберхнув вітрець, а на шляху стихла пісня. Де ж те дівча, що наче йшло назустріч? Данило подався далі шляхом, та вже на ньому не було ні дівочої постаті, ні пісні. Отак і виходить воно на твоєму шляху.
Неждано внизу, на крихітній леваді, що підбігла до самої дороги, він почув характерне шипіння, зирнув і не повірив своїм очам: на виковзаній смужці льоду, яка аж палахкотіла холодним сяйвом, самотиною, в кожушку нарозхрист ковзалась знайома постать. Ось вона з ковзанки вилетіла на сніг, мало не впала, вивинулась уже од самої землі, засміялася сама собі і, вигинаючись тонким станом та граючи розведеними руками, легковажно зашурхотіла по крижаній стежці, видобуваючи з неї шарудіння й ніжний посвист; за плечима дівчини погойдувався, вигравав місяцем сніп пшеничного волосся, що так і дихнув йому минулим літом.
Данило, притулившись до пригорбленої верби, з захопленням стежив за дівчиною: іч, що витворяє, наче маленька. А він усе думав, що вона не по-дівочи серйозна чи то від інститутської науки, чи зроду. Не раз намагався якось порозумітися з нею, та дівчина в такі хвилини відразу натягувалась, немов струна, і полохливо сторонилася його. А коли він хотів провести її після свята врожаю, то побачив, як одразу взялося тінями, замкнулось її обличчя, а на шерхлих, замкнених устах прочитав: “Безсовісний”. Це тоді ошелешило його: чого вона така? Напевне, перше кохання чи захоплення прибило її і тому уникає чийогось погляду, чиєїсь прихильності. А ось тут, на безлюдді, в зимовому сні, на якусь часину вона стала сама собою.
Ось дівчина вилетіла з криги на сніг, зойкнула, упала, лежачи поправила спідничку, засміялася, потім скочила на ноги та й почала весело обтрушувати одежу й коси. Скільки ж у неї дитячої і дівочої принади. От тобі й строгий товариш агроном, що все з чимось сікався до нього і навіть розкидався такими словами, як хуторянство, консерватизм, тупцювання агромислі. А які тепер мислі грають під отим пшеничним снопом, що аж іскриться проти місяця? І ввійде він у чиюсь оселю сонячним ранком, а фіалкові очі заграють доброю довірою. Данило ловить себе на тому, що матиме жаль, коли цей ранок з вечориною оминуть його душу, його хату. Що це?.. Зимова казка… чи судьба? І так славно згадався той вечір біля вітряка і ті крила, що підіймали вгору її коси. Чим вони пахнуть тепер? Тоді од них ішли пахощі вітряка і смуток матіоли. А як би він хотів, щоб вони повіяли чорнобривцями його занедбаного двору, чорнобривцями його матері, яку він стрічає тільки в спогадах і снах.
Данило, тримаючись за вербу, обережно спускається з шляху на левадку, а Мирослава знову шерехтить чоботятами по ковзанці і набирає, і струшує зі свого пшеничного снопа місячний чар. Ось їй не тільки ковзатися, а й танцювати заманулося; приспівуючи собі “метелицю”, вона закружляла по снігу, а потім по-хлоп’ячому, на підківках, вилетіла на ковзанку і знову закружляла, розколисуючи дзвоном спідничину.
— І що це наш товариш агроном витворяє вночі?
— Ой мамо! Ой! — злякано задзвенів голос дівчини, вона обірвала танок, обернулась до нього, і сором’язливість проступила рум’янцями на її обличчі.
— Так що ти витворяєш, дівчино? — підходить до неї, а вона закриває обличчя руками й зітхає. — Ти не мовчи .мені, а щось відповідай, коли старші питають. Не протерла на ковзанці чоботята?
— Поки що не протерла, — нарешті випускає з-під рук слово.
Данило бережно кладе свої долоні па її, відривав їх від обличчя і вражено застигає: тепер не зніченість, не сором’язливість, а саме лукавство бісенятами глянуло на нього й кинулося врозтіч. Де вона тільки прихопила його? А лукавство знов повернулося до неї, ще й забриніло насмішкою:
— А ви, товаришу голово, не хочете поковзатись під місяцем? Це так славно…
— І коли падаєш — теж славне?
— Теж гарно, бо тоді іскри і зорі кружляють в очах.
— Ти вже докружлялась, що й руки задубіли, Де твої рукавички?
— Рукавички?.. У дорозі, — відповіла непевно і чогось глянула ва шлях.
Він скинув свої:
— Може, ці нагріють? Мирослава пирхнула:
— У таку рукавицю ягня влізе. Хто це вам виплітав їх?
— Дід Гримич.-Він усе на виріст робить, — невміло почав надівати ва її ручата свої рукавиці, і дивпо, дівчина не пручалась, ” притихла, тільки дрож пройшовся по її тілі.
— Ти ж зовсім замерзла.
— А для чого тоді зима?
— Та вже ж не для того, щоб після ковзанки бухикати на печі. Зараз же ходімо до мене, хоч якимсь чаєм напою.
— Ви навіть чай умієте варити? — знову самим лукавством зміряла його.
Данило здивовано повів бровами:
— Де ти замість слів нахапалася шершнів? Чи це тільки для мене?
— Ой, ні, — хитнула Мирослава головою і своїм снопом, підняла руки і посміхнулась рукавицям, — Стирчать, як глеки на кілках.
— То ходімо.
— А як хтось побачить? — Враз уся гра зійшла в дівочого обличчя, і тепер на ньому вибились розгубленість та занепококоєнвя.
— Коли хтось і побачить, то тільки позаздрить мені, — з доброго дива бовкнув. — Хоч на мою хату подивишся. Вона в мене цілий рік чорнобривцями пахне.
— То… пам’ять любові? — зненацька спитала Мирослава.
— Пам’ять любові до матері. Як ручата? Відійшли трохи?
— Ще ні.
— Ходімо?
— Мені боязко, — правдиво глянула, збентежила ї порадувала його.
— Чого ж тобі боязко?
— Це ви повинні більше знати… Так же не можна.
— Чому не можна? Ти. ж не перший день знаєш мене.
— Краще ходім до татарського броду, до Гримичів.
— Ні, до мене. Я не хочу завтра гнати коні по лікаря, І дівчина обпекла його:
— Так дуже шкода коней?
— І тебе трохи, — він поклав руки на дівочі плечі, обернув її до місяця. — Ось там і стоїть моя хата, а ворота біля неї кигикають чайкою.
Мирослава з-за плеча пильно глянула на нього:
— А чиясь дівоча доля од вас не кигикала чайкою? Він зрозумів її побоювання.
— Такого, дівчино, не було. І коли маєш до мене довіру — не називай на “ви”, — він узяв її притихлу руку, й вони з левади повернули на Ту вуличку, де плетені тини і верби-підлітки біля них вели до напівзабутої оселі. Ішов і милувався дівчиною, її снопом, її ходою — легкою і красивою. Звідки ж ти взялася? З якого поля, з якої пісні? І здавалось, що в цього вже був такий вечір надій і притихле від сполоху дівча біля нього, яке не знає, за що триматись рукою — за тендітні в паморозі верби чи за серце.
Ось і його ворота. Мирослава, випереджаючи Данила, поторгала їх, і вони справді кигикнули чайкою.
— Наче в казці, — здивувалась і чомусь зраділа дівчина. Підійшовши до вікна, на якому клубочками дрімала місячна сновійність, Данило постукав у шибку.
— У вас хтось живе? — пройшовся переляк по обличчі Мирослави.
— Ні.
— А чого ж ви стукаєте?
— Згадую свою матір. Вона завжди на стук відчиняла мені двері. А тепер нема кому.
— І це тяжко, Даниле? — сама не помітила, як назвала його на імення.
— Тяжко, Мирославе. А ключ у мене завше лежить на призьбі під вербовою дощечкою, під тією, про яку дівчата весною співають: “Вербовая дощечка, дощечка, там ходила Настечка, Настечка”, — і знову згадав не вербову дощечку, а вербову ногу Шульги. Це ж треба навідатись до нього і Діденка, якогось гостинця завезти.
Данило відчинив сінешні й хатні двері, Мирослава все ще з опаскою ступила в темряву хати.
— Справді, тут вереснем і чорнобривцями пахне. Ви любите їх?
— Дуже. І люблю, коли дівочі коси віють чорнобривцями, — нечутно торкнувся її снопа. — Уявляєш: сніг і чорнобривці! — Він засвітив світло, і гостя одразу ж підійшла до фото матері, поряд з яким світився сніп жита.
— Це ваша мати?
— Матір.
Мирослава посмутніла.
— І в моєї такі добрі очі були. І звала вона мене чогось Журавкою.
— А моя часто співала про журавку… Щось незвичне було в її вдачі. Як вона тільки, вже з Різдва, виглядала весну, як тішилась першим підсніжником, як прислухалась до співу зерна, до шелесту маківок, до всієї землі. І до колоса, і до трави, і до деревця у неї була своя любляча мова, пісня. Найбільше я; наспівувала на луках, бо там стільки птаства знаходило притулок і в траві, і в березі, і на воді. Бувало, гляне на якусь чубату чаєчку або на виводок диких качат, що пливуть за качкою, і зітхне: “Боже, як то славно, коли е крила”, — та й тихенько заспіває траві чи копичкам:
А журавка ходить
Та пір’ячко ронить…
А ти, малий, одразу й побачиш: і журавля в журавлиному броді, і журавочку, і її двійко цибатих діток. Мати не раз втішала мене, що. в мою подушку зашила журавлині пера. Це щоб у сон приходило птаство, травиця, поля, а не різна погань.
— Це ж треба, — аж зітхнула Мирослава. — Добра і тиха матір.
— Що добра, то добра, а от чи тиха — не знаю. Одного разу вона здивувала усіх односельців. Це сталося у двадцятому році. Біля самого села партизани на шаблях врубалися в банду Гальчевського. То була до зубів озброєна зграя, а отаманив у ній вчений жорстокосердець, що нахвалявся вирізали більшовиків до сьомого коліна. Як побігли городами і вулицями без вершників коні, я з мамою вийшов у двір. Аж до нас на змиленому коні підлітав розпашілий од битви партизан Михайло Чигирин. Ти знаєш його — він тепер головою колгоспу працює. Ще з вулиці гукнув матері:
— Ганно, допоможи пораненим — винеси полотна перев’язати рани, — і зіскакує зі свого воронця, веде його на подвір’я. А кінь аж хитається од утоми.
— Де ж я того полотна візьму? — одразу пожалісніла матір. — Усе повіддавала то за оранку, то за хліб.
— А може, щось завалялось? Біда хлопцям: лежать на білих гречках, а гречки вже червоними стали.
В оселі кинулась мати до скрині, та хіба знайдеш те, чого нема?
— Що ж, таке діло, — похилив голову Чигирин. — Доведеться багатіїв потрусити. А так не хочеться, щоб на такому полотні були чужі лайки та нарікання.
— Почекай, Михайло, — враз стрепенулася мати, застигла на якусь хвилю, а далі метнулася до божниці, стала на лаву й почала здіймати рушники з образів.
— Ти що, жінко добра? — здивувався, не повірив собі Чигирин.
— Нічого, нічого, — заспокоїла його матір. — На цьому полотні не буде ні лайок, ні нарікань — воно святих сповивало…
— Оце так… — широко розкрила очі Мирослава: в них входили далекі видіння. — А що ж далі? Данило зітхнув:
— Далі вона все ждала батька, ждала навіть після того, як дійшли чутки, що його вбито. А голос її з кожним роком смутнів і смутнів. Незадовго до смерті вона якось попрохала мене: — Данилку, заспівай мені про журавку, що ходить та пір’ячко ронить, бо я чогось нині не можу…
Останню дорогу матері люди від хати до цвинтаря встелили цвітом. А над її хрестом завжди висить рушник і взимку, і влітку має своїми крилами…
— От і думай собі, що таке життя… — зажурилась дівчина. — А чого ви перед образом матері поставили жито? Данило журно глянув на. Мирославу.
— Бо все життя моєї матері пройшло в житах чи біля жита, біля чорного хліба і на безхліб’ї. Отак, напевне, біля житечка, на оранці, на сівбі, на жнивах пройдуть і мої, і твої роки, якщо контри чи заміжжя не заберуть тебе від ниви та перепілки в ній.
— Надіюсь, не заберуть! — переконано сказала дівчина і допитливо подивилась на Данила: — А що для вас головне в житті — жито, перепілка в ньому та жайворонок над ним?
— Селянська доля! — задумливо відповів Данило і на німотний погляд Мирослави невесело посміхнувся: — Це ж може здатися нудним чи обмеженим, як визначив великий знавець параграфів і планів Ступач.
— Розкажіть! — пошепки звеліла Мирослава і стала ближче до снопа.
— З чого тільки й почати? Мені й досі здається і, напевне, завжди буде здаватися, що крізь мою душу, крізь мої очі, крізь мої болі та сподівання пройшла історія селянської долі і смуток житечка, яке й досі не може нагодувати людей. Це, певне, тому, що не встиг огрубіти, хоча й не мало бачив грубого, навіть жорстокого в селі. Так-от про селянську долю, про селянські сподівання. Убогими, стражденними, причавленими були вони. Щоденно серце хлібороба обкільцьовував страх і перед податками, і перед злиднями, і перед силами природи. І тільки в піснях пробивався не такий уже й великий світ надій, що в самого бога можна випрохати щастя: жита на хліб, пшениці на паляниці, а ще гречки на варенички. Як бачиш, не дуже й багато просили хлібороби в бога. А тепер ми самі повинні ставати тими богами, що змінюють селянську долю, виводять хлібороба у світ великих надій, у світ великого врожаю і душевності. Ти не раз, певне, сумувала, слухаючи пісню про бідну вдову, що засіяла своє поле, зволочила і сльозами примочила. То хіба не варто присвятити свій вік тому, щоб ні сльози, ні злидні, ні безхліб’я не ломили ні вдову, ні сироту, ні всю селянську долю? Так я розумію турботи нашої держави, так я розумію і свою непоказну, але ревну працю, — Данило занепокоєно глянув на дівчину: чи не подумає, що він якесь патякало, і вже, глузуючи над собою, закінчив: — Тому, зважаючи на вищесказане, не доведеться мені шкапові селянські чоботи міняти на модельне взуття.
— Гарно сказали ви про все, окрім модельного взуття. Про щось подібне думала і я. Тільки чи всі зрозуміють вас, романтику вашу? Недовірливий ще наш селянин, ох який недовірливий.
— Не все, Мирославе, зразу приходить. Буде правда — прийде і віра! Хто б іще кілька років тому з селян повірив, що їхні діти прямо в полотняному одязі, в летчиках чи босоніж підуть у високу науку? Будь моя воля, я з щирого золота поставив би пам’ятник тим людям, тобто більшовикам, що здогадалися за розкладкою комітетів незаможних селян посилати вчитися малописьменну молодь у робітфаки, а потім і в інститути. Там, як цілину орали, — важко давалася нам наука, але мужицькою впертістю, безсонням долали її і виходили в люди. Такого ні в яких Кембріджах і Оксфордах не було. Ти ж не можеш уявити, щоб поріг Оксфордського університету переступив парубійко в батьківській киреї і постолах!
Мирослава глипнула десь у далину, засміялась:
— Теж гарно! А маєте ж ви самі радість од своєї щоденної праці? Чи тягнете її, бо звикли тягнути?
— Питаєш, чи не чорний я віл, що тягне своє ярмо? Ця мірка не для мене, бо маю в руках жагу праці, здається, розумію і радість поля, і радість хліба, не хуторянську, де навіть безсмертне зерно охороняється півпудовими колодками і собаками, а ту, від якої ясніють людські очі і ширшають, надії. Ти, звісно, чула старовинну легенду про євшан-зілля, про безмірну любов до своєї землі. То я маю в собі це євшан-зілля. Оцю любов, од якої на плечах крила сорочку рвуть! А ти про під’яремного вола подумала, — і щиро, по-хлоп’ячи засміявся.
Засміялась і Мирослава.
— Говоріть, говоріть, Даниле.
— Що ж тобі іще?.. І, крім дуже великого, маю менші, тільки свої радощі: це коли тиховійна сіється зерно і пробивається проріст, коли маленькими корабликами пливе полями молодий горох, коли бринить цвітом і музикою гречка, коли дівочою рукою кличе когось до себе колосся проса і коли стоїть тихий дзвін дожатої ниви. Щоденно щось у широкополі мене хвилює, радує, бо зрісся, зріднився з ним. Я нещодавно почув улюблені слова нашого великого вченого про вчених: “Ми повинні стояти на глобусі”. От і селянство ваше так повинно стояти на глобусі, осіваючи світ зерном життя. Отож, певне, догадуєшся, що я маю чим жити. І романтика теж має чим жити, хоча і її, і селянство не милує демагогія та невірство грамових діячів, — і нахмурився, згадавши щось своє, замовк.
Нахмурилась і гостя, приклала руку до чола і тихо, не знати кого запитала:
— Чого так часто дріб’язковість, погроза чи підшепіт прибивають велике? Ви не боїтесь, що нашу високу романтику може вдушити занадто активний бюрократ? Для цього він і господарчими розрахунками козирне, і відповідними цитатами блисне, і правдоподібністю прикриється.
Данило невесело здивувався, невесело посміхнувся.
— Філософ мій з золотими косами! Мирослава не розгубилась.
— Якщо ви мене так велеречиво охрестили, то дайте відповідь на одне приземлене питання.
Хлопець уклонявся і жартівливо, як іспанські гранди в п’єсах, провів рукою біля самої долівки.
— З охотою, синьйорино!
— Тоді скажіть, вельмишановний товаришу голово, до якого вже залітають гості навіть з області, чого у вашій хаті і досі долівка, а не підлога? Любов до старовини, патріархальщини?
— До вбогості не може бути любові.
— Це не відповідь, а відписка.
— А тепер відповідь, — уже серйозно сказав Данило; — Я постелю пахучу підлогу з живицею, з прожилками, з гніздечками сучків, що так гарно дивляться на тебе, тоді, коли в селі не залишиться жодної долівки. Жодної!
— Он як! — насмішкувато хмикнула Мирослава. — Тоді продовжуйте свою думку і про хату.
— І продовжу. Ти знаєш вдову Галину Пастушенко? — Оту, що має п’ятеро дітей?
— Так.
— Яка гарна жінка, — посмутніла Мирослава, і вся гра зійшла з її обличчя.
— От коли ця гарна жінка і всі наші вдови вже будуть мати нові справжні оселі, тоді я і подумаю про свою хату.
— Довго вам, напевне, доведеться чекати.
— Я терпеливий — дочекаюсь.
— Не тільки терпеливий, а й упертий, — під віями дівчини стрепенулась посмішка. — А спите ви… на цвяхах?
— Ні, на сіні, — засміявся Данило. — Сіно ж застеляю рядном — пасманистим або в гречечку.
— І це вже добре, — дівчина зирнула на те пасманисте рядно, підійшла до стіни, перед якою стояла стара, з випаленими квітами скриня.
— Що це за дівчинка? — глянула на фото, з якого пильно дивилось на неї милогубе дитинча. Сум обметав парубочі уста.
— Це Оленка…
— Ваша рідня?
— Якщо і рідня, то, напевне, далека-далека. Мирослава пильно подивилась на Данила.
— Чого ж напевне?
— Як тобі сказати?.. — завагався.
— Кажіть, як є! — вже нетерпеливилась дівчина, а в голосі її забриніла підозра.
— Не хочеться, щоб ти чула про гріхи чи гріховність життя.
— Яку гріховність? — насторожилась Мирослава, а в душі почула, як там щось обривається… Чого б це?
— Тоді слухай… Кілька років тому йшов я увечері до своєї двоюрідної сестри Оксани. Тиша, тіні і місячна гра пасманили і луги, і татарський брід. Враз од берега цю тишу розкололо таке невтішне схлипування, що мені моторошно стало. Бігцем кинувся до броду і над бистрою, в кущах верболозу, побачив дівчину, яка, очевидно, прощалася з життям. Вихопив безщасницю з води, виніс на берег, пізнав її і, як що, почав утішати. Стоїть вона переді мною і ронить мовчазні сльози на прибережний пісок. Бачу, не заспокою Марію — так звали цю дівчину. Тоді посадив її на човен, переїхав брід — і до Оксани. Та вже якось відходила її.
— Що ж то за історія була? — зажурилась Мирослава. Данило враз обізлився на когось.
— Ота сама, споконвічна, але, бач, ніяк не може остерегти надто довірливих дівчат. Звів Магазаник поденщицю, яка працювала в його лісах, а коли в неї під серцем забилося життя, погнав до знахарки. Дякуючи Оксані, воно якось обійшлося, і в Марії з’явилася донечка, а в мене ось це фото, — вже посміхнувся і дитині, і Мирославі.
— А Марія ж де? — глухо спитала Мирослава.
— Вийшла заміж за добру людину і переїхала в сусідній район. Зрідка пише Оксані й мені… Ти чарочку дерецінки вип’єш, щоб розігрітись?
— Ні, — сумно похитала головою і для чогось зняла шапочку.
— А тернівки?
— Хіба ж сьогодні свято?
Він зазирнув під її нерівні вії, де ніяковіла ота зваба, яка вже давно зачарувала його.
— Для мене — свято.
— І це правда? — спитала не голосом, а порухом уст.
— Істинна правда, — відповів напівпошепки і побачив на її куделі кілька зернин пшениці. — А це ж звідки взялася пашниця?
— Хіба ж ви забули, що я сьогодні їздила до селекціонерів?
— І що вони?
Мирослава удавано зітхнула:
— Тільки на мої гіркі сльози зважили: насипали свого чарівного зерна в шапочку. Я тоді скинула рукавиці, щоб і в них сипнули, та не вийшло по-моєму.
— Отам, у селекціонерів, і залишила рукавички?
— Еге.
Данило засміявся:
— І там вони будуть рости?
— Такі, як у вас, не виростуть.
— Як твої рученята?
— Відходять.
— Іди до грубки, вона ще тепла. І чого тільки не вміють ці ручата, — приклав їх до кахлин кольору ранньої весни й пішов до комірчини зібрати щось на вечерю.
Тільки тепер страх охопив дівчину. Чого вона пішла до чужої хати? Хіба можна їй тут бути, вечеряти? Може, не одна вже приходила сюди, може, того й ворота кигикають чаїним розпачем? Може, не раз він мав свято. А як хтось мався після того свята? Вона в сум’ятті одійшла від груби і знову зустрілась з поглядом матері. Він трохи заспокоїв дівчину.
А тим часом розпашілий од радості Данило вже ввійшов з тарілками і здивувався:
— Ти чого, Мирославе, стала такою?
— Якою?
Він пошукав слова:
— Наче щойно вийшла з поганого сну. І дівчина призналась:
— Мені лячно.
— Чого?
— Так дівчата не роблять.
— Як?
— Щоб самим іти в хату до хлопця.
Він підійшов до неї.
— Так ти уяви, що ця хата твоя.
— Як же це уявити? — не знає, чи журитися, чи посміхнутись. Вигадає ж таке!
— Гаразд, я тобі її сьогодні продаю!.. Вважай, це вже твоя хата, а я прийшов до тебе в гості. Тепер берися за роботу і готуй вечерю гостеві, голові, значить.
“Безсовісний”, — так само сказала не голосом, а порухом уст і почула, як потроху стали зникати сумніви.
— Не безсовісний, а закоханий, — і тихо заспокоїв її тривогу. — Справді, закоханий.
— Коли ж це сталося? — теж не знайшла нічого розумнішого спитати.
— Тієї ночі, як вітряк бавився снопом твоїх кіс, — поклав руки на її коси.
— Тільки без рук, — вивинулась, не знаючи, що їй робити: радіти чи сумувати…
І в цей час хтось легенько постукав у сінешні двері. “Хто б це?” — сполохано, без голосу запитала Мирослава. “Не знаю”, — дивуючись, відповів Данило й пішов відчиняти. На порозі в широкій, мов дзвін, киреї тупцював дід Корній, а біля воріт стояли заволохачені памороззю коні.
— То ти дома?
— Дома. Добрий вечір вам. Щось, може, трапилось?
— Та нічого такого й не трапилось, — полегшено зітхнув дід і простягнув Данилові обкручену жилами руку.
— Вам чогось треба?
— А чого мені треба від тебе? — дивується чи хитрує старий. — Хіба не можна достукатись до людини без усякої потреби?
— Та можна. Заходьте до хати.
— Так снігу нанесу. Краще поїду собі до стайні, бо коні потомились нівроку, — захрипів давньою простудою старий.
— І все-таки що у вас?
Старий знову зітхнув, закліпав віями, на яких поблискувала паморозь.
— І не хотілось би проти ночі казати чорті-що, але, напевно, й треба. Розумієш, повертаємося ми з Ярославом Гримичем аж з Кам’янця та й стрічаємо на дорозі якесь одоробадо, схоже на зарізяку — носяра в нього от така, а очі совою світять. Попросив цей головоріз, щоб його трохи підвезли. Як підвезти, то й підвезти, бо ж зима. Сів носань на сани, мов дідько, почав те-се теревенити, а коли довідався, звідки ми, нагло й запитав:
— А вашого хваленого голову ще не посадили?
— За що ж його мають посадити? — остовпіли ми.
— Щоб не був таким розумним, — зареготав той дідько, — Щоб дивився не тільки на передні, а й на задні колеса.
— Ти не з пекла родом? — запитали його та й зіпхнули з саней у сніг, а самі чимдуж додому. В селі дізналися, що тут усе гаразд, то Ярослав пішов до себе, а я оце заглянув до тебе, бо той гаспид нагнав холоду і страху в мою душу. І де беруться такі виплодки? А ти не зважай на це: вовк виє, а місяць світить. Бувай здоров, сину, хай тебе доля і бог береже. — Він обернувся, пішов до воріт, і вони тепер озвалися Данилові не чаїним кигиканням, а самим болем.
Що ж це: чи нерозумний жарт лихої людини, чи й справді біля його долі закружляла недоля? Розгубленим поглядом він подивився на заволохачених коней, що кудись відвозили його спокій і радість, на приімлений світ. Чогось поліз рукою до кишені і вийняв звідти пригріте зіллячко жита. Це сьогодні, розгорнувши сніги, придивлявся, як зимується житечку.
Його плеча тихо торкнулася рука Мирослави:
— Данилку, у тебе щось недобре? — Так спитала, що він відчув, як б’є на сполох дівоче серце.
Хлопець обернувся, побачив на її виду вболівання.
— Ні, ні, все гаразд, — вдячно посміхнувся й пригорнув до себе отой трепет, оту недовіру й оту знаду, що разом зветься дівочим сподіванням.
— Тільки без рук! — вислизнула з обіймів і метнулась до воріт, до яких знову повернувся чаїний голос.
— Мирославе, куди ж ти?!
— За татарський брід! — обізвалася уже в вулиці й зникла в мареві зимового вечора.
