Данило кинувся до хати, погасив світло, потім узяв на засув хатні двері й вибіг із подвір’я на переметену снігом вулицю, а з вулиці на шлях, шукаючи поглядом дівочу постать. Але ніде нікого, тільки місяць у небі та мороз скрадається попідтинню. Оце так! Де ж вона загубилась між снігами і місяцем? Він звернув у вузький завулок, де за плотами в білих свитках стояли верби, спадистою стежкою побіг поміж кучугурами і незабаром вдалині .побачив самотню дівочу постать. Але чого вона йде не до татарського, а до дівочого броду, що завжди заростав високим очеретом, даючи там взимку притулок і зайцям, і лисицям?
Із завулка дівчина вийшла на луг, де стояли стоги отави, і звикла в стіні очеретів. Чого ж вона не виходить на річку? Чи в потравила в промоїну? Занепокоєний Данило теж увійшов. Як очерети, пробив їх плечем, вийшов на заметений брід, оглянувся довкола. І тут його вразила дивовижна неправдоподібна краса зимової ночі, що легкими хмаринами напливала на підтемнений місяць, що блакитним снуванням єднала небо з землею, що спалахами вибухала навколо засніжених верб і стогів. Отаке чародійство зміг би змалювати тільки Куїнджі… Але де Мирослава?.. І зовсім неждано побачив її біля самої стіни очеретів. Пригнувшись, вона притулила голову до кущика очеретин, наче прислухаючись до них. І що отут почуєш, мій клопоте чорнобривий?
— Ти що робиш?
— Ой! — злякано скрикнула дівчина, потім ніяково посміхнулась. — Ось пригніться, послухайте, як зима гучить в очеретяну дудку. Я так люблю її слухати.
Він пригнувся і справді почув гучання очеретяної дудки і незвідане гучання почуттів у собі.
— А ще що ти любиш? — запитав, аби запитати.
— І люблю весняний спів їжака.
— їжака?! — не повірив Данило.
— Еге ж, його спів схожий на пісню дрозда. І люблю назирити борсука за роботою, коли він збирає листя на зимівлю:
назгрібає купку, охопить її лапами, притисне головою і суне до нори…
— Скільки світа, стільки й дива.
— А що ви любите? Жито-пшеницю…
— І теплий, як душа, хліб на столі у людей, і пісню над світом, і калиновий вітер у світі.
— Як гарно: калиновий вітер у світі — вітер добра, краси, надій…
Мирослава ще нижче пригнулась до очерету, і з її голови спада шапочка, Данило знову на дівочих косах побачив зернятко пшениці. Він ледве чутно приторкнувся устами до її кіс, що пахли зерном і смутком матіоли. Чого ж матіоли?
Данило й не догадувався: то для нього дівчина мила коси матіолою, коли дізналась, що він любить цю вечірню квітку.
Вже скрадалась передпівнічна година, коли розпашілий, осміхнений Данило повертається із присілка в село. І всю дорогу йому зоріли вечорові очі, над якими так гарно тремтять нерівні приполохані вії. Де ви взялись на мою голову? Дивувався, чудувався і радів, що таки зустрівся із тим дивом, із тим святом, якого роками очікував то з сумовитого чару веснянок, то з вечорового туману сподівань, то з тих передчуттів, які тільки молодість наколисує в душу.
“Ох і дівчина!” — не раз казав сам собі, похитував головою І знову дивувався. От тільки спровадила його не дуже, щоб дуже. Провів її по подвір’я Гримичів, а вона подала руку і хватопеком аж зашурхотіла в теплу оселю. То й мусив стовбичити біля воріт, наче той Стьопочка Магазаник. Але як вона глянула з-під вій! “Подивилась ясно — заспівали скрипки…” А тут навіть сніги співають. Наслання, та й годі. Данило спиною притуляється до дикої груші, що тримає на собі з чистого срібла корону, знову зирить на присілок і знову посміхається. Певне, всі закохані отакі причмелені.
На іскристій підсиненій рівнині ожив якийсь клубок і, збиваючи снігову куряву, покотився, покотився до села. Ось він завмер, підріс, витягнувся — і став зайцем.
“Зголоднів, вуханю?” — і зайцеві посміхається Данило, ще й клапоть якоїсь дитячої казки пригадує.
Звірятко повело вухами, ніби почуло думки чоловіка, черкнуло обмерзлою лапкою об лапку, а потім втопило їх у сніг отак, наче вклонилось комусь, стрибнуло і знову стало рухливим клубком. То й котись до ожередів, що мають золоту розмову з місяцем і вітерцем. Та недалеко від з’їжі знову зупинилося, знову витягнулося, прислухаючись до села — до отієї музики, яку притихлими хвилями нахлюпував гучномовець, і побігло не до ожереду, а на музику. Дива, та й годі!
Коли Данило вийшов на шлях, тут між вербами негадано заколивалася якась висока кустрата постать. Щось вона посла чи її несло?.. Та це ж старець з навхресними торбами. Звідки ти взявся такий пізній? А йде, певне, здалеку, бо паморозь проросла на всьому оберемку вовни, з якої вибивалися тільки носище й очі.
— Добрий вечір, діду! — здивовано поглядає на пізнього мандрьоху.
— А добрий… та холодний, — непривітно озвався старий, стомлено хекнув, прихилився до верби і поклав на заяложені торби руки; в чорних рукавицях вони лежали, мов принишклі кроти.
— Куди це ви, ночі не боячись? Старий похитав оберемком своєї вовни:
— Десь пристановище треба шукати — або нічне, або… прикінцеве. Насилу дочалапав до вашого села.
— І нема тут знайомих?
— Аби то були.
— Тоді ходім до мене на нічліг.
— До тебе? — ніби завагався старець, поцінував Данила совиними очима. — От спасибі, парубче, що не буду чужих собак дражнити. А ти ж мене, холодного та голодного, спершу до голови сільради чи колгоспу не поведеш?
— Ні, не поведу.
— Це ж чому?
— Я сам голова колгоспу.
і. — Ти?! — чогось нагло здивувався і витріщився старий, а далі спохватився, спокійніше забурмотів: — Такий молодий — і вже голова. Видно, стараєшся і собі, і громаді? — І щось неприємне просочилось у тому “стараєшся”.
— Таки стараюся. То й потюпали! — не дуже придивляючись до старця, Данило пішов попереду, повернув у завулок, де верби спроквола на решета тіней натрушували паморозь. Дорогою майже не думав про несподіваного гостя, бо знову ж усі гадки крутилися навколо Мирослави. А коли обернувся, — старого вже не було.
“Що за мана?!” Данило озирнувся навкруги, гукнув кілька разів: “Діду!” Але ніхто не обізвався, тільки десь на шляху шурхотіли чоботиська чи копаниці.
“Дива!” — сам собі сказав чоловік, стенув плечима, а в пам’яті ожила розповідь діда Корнія. Чи не з цим старцем зустрівся він? І чогось тривога охопила хлопця, наче він відслонив штору, за якою вчаїлось якесь зловістя. Не так стало лячно за себе, як за Мирославу. Що це: забобони, передчуття?
Недовго думаючи, він круто повернув і швидко пішов, а далі побіг до присілка. А чого? І сам не знав. І знову йому зоріли вечорові очі, тільки не було спокою ні в них, ні в ньому.
Ось і присілок, що вріс у хвилясту скатертину снігів. Ось і скрипливий смуток дерев’яних журавлів, і забуття завіяних вербових човників на подвір’ях, і самотній вогник у вікні Мирослави. Скрадаючись, Давило зайшов на подвір’я і в прихопленому лисицями вікні побачив рухливу тінь: Мирослава чесала коси — отой пшеничний сніп, що зародив на щастя йому. Тільки — чи йому? Бач, як югнула від нього! Але ж посміхнулась як!
І враз усі недобрі передчуття, увесь непотріб відлетів од хлопця, а прийшли радість і вдячність невідомо кому, хай навіть отому віконцю, де коливалась і коливалась дівоча тінь. Так що: стукати в це віконце чи мести додому? Данило поснував подвір’ям, сів на ніс засніженого човна. “Сядемо та подумаємо, — поглузував над собою, — бо як говорить старий Гримич? Спочатку думай, а потім роби!”
А дівоча тінь коливається…
Уже пора б і додому вертатися, але прикипіли очі до вікна, вросли ноги у сніг, хоч біля серця зрідка й проскакує холодок: аби хтось із насмішкуватих Гримичів не навинувся — ото буде радості і їм, і йому. Може, зарання причаїтися у тінях, що згорбились біля клуні, на якій і досі здригається пучок самосійного жита. Влітку в ньому навіть волошку бачив, дивилася на світ дівочим оком і не журилась. Поки він думає про сховок, з хати озвалася впівголоса пущена пісня, в ній, певне, віками настоювався смуток:
Та нема гірш нікому,
Як тій сиротині:
Ніхто не пригорне
При лихій годині.
Та не пригорне батько,
Не пригорне мати,
Тільки той пригорне,
Що думає взяти.
Та налетіли гуси
З далекого краю,
Замутили воду
В тихому Дунаї.
По-новому вражений тугого чиєїсь осиротілої душі, і голосом Мирослави, і щемом, який до болю в’ївся у серце, він згадав своє сирітство і в думках обіцяв півсиротині, що ніколи-ніколи не зобидить її, коли стане тим, хто пригорне її. От зараз і піде із цим до хати, зірве на порозі шапку з голови і скаже недоказане… Що ж він скаже? “Ти найкраща в світі. Дуже оригінальне вийде. Може, краще: “Ти моя доля!” А вона й приголомшить: “Моя доля не з цього села”. Ох цей вечір, і місяць на ньому, і дурна голова під ним. Та хіба в закоханих вона бував розумною? А ніби спроста Мирослава так глянула на нього?
Відриваючи холодину сумнівів, Данило торкнувся рукою шапки і таки пішов до вікна, вже намірився постукати в примальовану морозом шибку, але саме в цю хвилю почув тупіт копит. Напевне, несамовиті близнята зривають вітри? Теж знайшли слушну годину. Пригнувшись, глянув на вулицю, що в місячному півсні була схожа на казковий міст. З двох її кінців шалено летіли вершники. Ось зблиснули, вихоплені з піхов, шаблі, на всім скаку зблизились коні, а над головами одчайдухів брязнула, зойкнула криця, висікаючи іскри.
— Навіжені! Пошаткуєте один одного! — крикнув Данило, коли розчепилися шаблі й коні.
На його голос Роман і Василь повернули гривастих до воріт, па ходу вкинули шаблі в піхви, перезирнулись і одразу насочились перебільшеною смиренністю.
— Добрий вечір вам, Даниле Максимовичу! От кого не сподівались у таку пору, так не сподівались. Це ви до нас чи до товариша агронома? — хитрющо блимнули на освітлене вікно, й, наче остерігаючись, прикусили варги, і залишились задоволені собою. Теж мені артисти!
З хати в кожушку наопашки вибігла простоволоса Мирослава, побачивши з близнятами Данила, од несподіванки ойкнула і, розгублена, стала посеред подвір’я.
— Що ви тут робите?!
— Зорі лічимо собі, — невинно відказав Василь. — Стільки ж їх насіяно сьогодні, що ніяк не заснеш.
— Знову на шаблях бились?
— А чого ж?..
— Ти на цьому сливі бувайте здорові, — гарно, без насмішки вклонився Роман і Мирославі, і Данилові. — Нам ще треба коні завести.
Близнята здибили скакунів, здибили куряву і в ній галопом гайнули вздовж вулиці.
— Як ви тут знову опинилися? — стенає плечима Мирослава. І вже нема посмішки, а б невдоволення і в бровах, і навколо уст.
— Хтось мене сьогодні вже й на “ти” називав, — забубонів Данило. — Ось кожушок по-людськи одягни. За цим і прийшов.
— А я так налякалась, почувши… чийсь крик. Сама собі не повірила. Треба ж таке.
— Напевне, треба, — підійшов ближче. — А повіриш, коли я скажу щось?..
Дівчина зіщулилась, прикрила очі наполоханими віями і прошепотіла:
— Не треба.
— Чого ж? — теж перейшов на шепіт Данило.
— Бо не треба.
От і зізнався! Зірвав шайку з голови. І замість щось він сяк-так пробурмотів:
— То я хоч у кожушок одягну філософа з золотими косами, — нахилився до її пшеничного снопа, в якому бавився місяць, і знову почув повів матіоли — зіллячка сум’яття і смутку.
Мирослава благальне глянула на нього:
— Іди вже, Даниле, бо скоро близнята прибіжать. Переведуть вони мені завтра день на кпини.
— Може, тобі подякувати, що женеш?
— Як хочеш.
— Та не хочу.
У повітці залопотіли крила, озвався простуджений голос півня, а на нього відразу відповів забіяка з Оксаниного двору.
— Уже перші півні співають, — не знає, що говорити, що робиться з її віями, з її серцем.
— А знаєш, що вони виспівують?
— Ні.
— Вони кажуть, що від перших півнів неодмінно треба постояти до третіх.
— Я ніколи й до перших не стояла.
— То я вже починаю пишатись, — замість справжнього верзе таке, за що треба язика виривати.
— Іди. Це ж новий день настав!.. Що маєш робити сьогодні?
— Насамперед ще вдосвіта піду по хатах, де е сироти, і, чим зможу, — пособлю. Це все твоя пісня про сиротину робить.
— Справді? — зачудовано запитала Мирослава.
— Справді.
— Тоді підемо разом!
— Хоч зараз, коли разом!
— Товаришу голово, ідіть додому і не дуріть після перших півнів чиєїсь голови, — нарешті посміхнулась, підійшла до хвіртки, відчинила її і вклонилась: — Прошу вас!
— Коли вже так просять, то піду, — теж вклоняється… і кладе руки на дівочі плечі.
— Тільки без рук! — вивинулась лозиною, побігла до хати,
та біля рогу озирнулась.
Данило спиною зачинив хвіртку.
— Я тут до ранку простою.
— Вже один нахвалявся до ранку підпирати ворота.
— Хто це?! — одразу обурився парубок.
— Я ж казала: Стьопочка Магазаник, — разочком розсипала сміх і зникла, наче марево.
То хоч трохи любить чи це все марево місячної ночі? “Налетіли гуси з далекого краю, замутили воду в тихому Дунаї”. І негадано в сум’яття думок втелющився з торбами старець-мандрьоха. До ти взявся, бісів гусак?!
