XV
Тим часом старець, по шкодуючи ніг і чобіт, чимдуж поспішав до лісів, що забрели в самісіньке небо. Трусилася його вовна, трусилася шапка, на яку пішло кілька зайців, трусилися торби з примороженим хлібом і одежею, лихоманилось і нутро заволоки.
— Оце міг би вскочити! Та як ускочити, — здував слова на свої хащі і так товк чоботиськами дорогу, ніби вбивав сваї. Уже чавив його піт, чавила одежа і хліб. Він залюбки викинув би десь торбу, але тоді хліб міг стати його суддею. Від цієї несподіваної думки аж пересмикнуло дідугу. Сторожко оглянувся навкруги, скинув шапку, що вже пахла не зайцем, а чортом, рукавом витер чоло і прo всякий випадок повернув з дороги до лісу, та відразу ж передумав: у діброві сліди його чоботиськ і сліпий побачить. Тому товчи дорогу та поглядай і на передні, й на задні колеса. Заманулося ж йому, дурневі, знову повернутись на старе місце. І чого б?
Нарешті вигулькнуло довгождане дворище Магазаника, дихнуло стогами лісового сіна, озвалося невгавучим гавкотінням кунделя, а далі — сполоханим рохканням свиней, отих, що від весни і до зими випасаються в лісах і навіть сусідять з дикими родичами.
Старець спочатку стає біля телятника, під стіною якого замерзав мальований янгол — це ж із скитка Магазаник видер двері з святим малюванням і притулив до грішної будови. А кундель і тут сатаніє од злості і так орудує лапами, що аж пліт ходором ходить, а з стовпчаків злітають білі шапочки. Чого ж так довго німує оселя? Чи не перебрався Магазаник в село, бо й там має хату.
В нутрі оселі забився вогник, погас і знову ожив. Далі забряжчали дверні засуви, і на порозі з рушницею в руках став напівроздягнений Магазаник. Старець аж побіг до воріт.
— Хто там і вночі товчеться? — неласкаве обізвався лісник.
— Це я, Семене, — наліг на ворота старець і відсахнувся, бо пес уже хапав його за полу.
— Хто — “я”!
— Оникій.
— Оникій? — аж пересмикнуло Магазаником. Він мовчки постояв якусь хвилину, далі крикнув на кунделя і, держачи рушницю напереваги, пішов до воріт. — Таки Оникій!.. Тебе, видать, і вночі не прихоплює сон?
— Усяке буває, — невиразно відповів Безбородько. — У тебе нікого нема?
Лісник помовчав, думаючи-, що сказати: як збрешеш, чи не гірше буде.
— Тільки Василина. Вона іноді порається, доглядає за всім домашнім. Ти ж до мене?
— Виходить так.
— То пішли, — кинув рушницю на плече, а Безбородько відчинив і зачинив ворота.
— Чогось ти насурмонений дуже.
— Це ще сон вилежується в мені.
Переступивши поріг хати, Безбородько аж прикипів вирлами до пишнотілої жінки, на обличчі якої ще не одцвітали густі рум’янці і своєрідна грубувата краса. Хоч ва плакат перемальовуй!
Побачивши такого гостя, молодиця в переляці переломила повні чутливі вуста, прикрила рукою виріз сорочки і метнулась у ванькир, на пригнутих плечах її зашелестіла хвиля осіннього волосся.
— Зготуй нам щось, Василино, — кинув навздогін Магазаник і звернувся до Безбородька: — Скидай свою ношу, скидай шати, перекусимо щось, та й залазь у сни на другій половині хати.
— Стьопочка там?
— Ні, у місті, — зітхнув Магазаник. — Теж, як і ти, не може нагріти собі місця. Холодну зайчатину будеш їсти? Чи підігріти? Сьогодні свіженького підстрелив.
— Підігрій чимось іншим, краще корінковим пійлом. Не перевелось воно в тебе? — Безбородько не так прислухається до лісника, як до шарудіння у ванькирі, а роздягнувшись, мало не вліз у дзеркало, поправляючи свої кудли.
Незабаром Василина, розгойдуючи драбинкою одягнені спідниці, поставила на стіл і хліб, і зайчатину, і тушковану капусту, і чарки, а Магазаник налив у них з гранчастої пляшки якоїсь темноокої ядухи.
— Сідай, молодице, з нами, — запросив Безбородько господиню до столу.
— Спасибі, вечеряйте самі, — злегка вклонилась, лукаво покосувала і понесла свою дорідну постать у ванькир, ще й двері зачинила за собою.
І одразу очі Оникія посмутніли.
За вечерею Магазаник напустився на непроханого гостя:
— Ти чого знову накликаєш лихо і на себе, і на мене? Забулось торішнє?
— Не забулось ні торішнє, ні те, що було, вважай, двадцять років тому.
— Згадала баба дівера — що замолоду діяла? — криво посміхнувся лісник.
— Напевне, так. Я тобі торік розказував про свою жінку.
— Що вона на вроду, як ясна зоря у погоду, — згадав Магазаник.
— От повір: кращої за неї ніде не стрічав, хоча з усякими були і стрічання і прощання. А оце довідався, що вона вчителює у вашому районі, то й вдарив лихом об землю. Зроби, Семене, послугу — дізнайся завтра,, у якому вона селі й чи вийшла заміж, чи залишилася солом’яною вдовою. Повік цього не забуду тобі.
— І нащо це, і до чого це? — обурився лісник. — Ти ж сам казав, що вона така ідейна…
— Ідеї одне, а гарне тіло — друге, — посмутнів Безбородько. — Може, якось змириться, коли переміниться життя.
— Жди тих перемін! — буркнув Магазаник і перехилив чарку. — Як же ти міг знову старцем з’явитися? Хоч би в якого дяка чи попа перешерстився.
— Часу не вистачило, бо оце тільки вчора прочув про неї. — То поїдеш?
Магазаник виделкою витяг серце зайця.
— Мушу, хоч сам бог бачить: це голоколінна дурість.
— Хай буде й так. Спасибі, Семене. То й по останній на сьогодні, — і, перехиливши питво, пішов на другу, холоднішу половину хати, де стояли сипанки і діжниці з медом, салом, сиром, мукою, маком і всякою всячиною. — Не замерзну я тут?
— Стьопоччиною периною вкриєшся. І не полінуйся протопити в врубі, — дрова сухі, як перець, — господар позіхнув, перехрестив рота та й пішов до дверей, а гість позаздрив йому: бач, яку має кралю. З такою і ліси здадуться раєм.
Лісник удосвіта поїхав до міста, а Безбородько,^ накинувши на плечі яргачину, довго з ножицями крутився перед дзеркалом, вкорочував свої патли, звужував брови і прислухався, як на подвір’ї гелкотіли гуси і рохкали свині, дикіші з них норовили поживитись пташиним крилом.
Коли він, причесаний, вимитий і навіть напахчений, зайшов па другу половину хати, там уже проворно орудувала Василина, а на столі парувало снідання і стояла вчорашня пляшка з ядухою.
— Я вже хотіла гукати вас, — здивовано глянула на гостя, загадково посміхнулась. — Сідайте, бо картопля зачахне.
— Спасибі. Сідай і ти, — і поплескав господиню по плечі, що одразу ж взялося дрожем.
— Я вже поснідала, — відповіла рівно, а Безбородько знову позаздрив Магазанику.
— Тоді хоч так сядь, — все веселіше буде, — випасав очі на жіночому виду і мимоволі зітхнув.
— Чого ви? — здивувалась, повела бровами.
— Ох і гарна ж ти, жіночко.
— Найшли тієї краси, — зневажливо махнула рукою і посмутніла.
— Нелегко тобі у Семена?
— І не питайте, — Василина помовчала, далі сміливо зирнула на гостя. — А чого ви, такий молодий, дужий, у старці записались? Вам би краще личило бути приймаком, а не старцем. Чи робити ліньки?
Що ти скажеш цій простоті? Безбородько скрушно похитав головою.
— То я собі середину роботою підвередив, а середина — таке діло…
— Щось не схоже на це.
— Чому так думаєш? — аж занепокоївся Безбородько: чи не примітила чогось гемонська молодиця.
— Бо ви і їсте та й зирите не так, як ті, що мають усередині ганж, — ще й так посміхнулась, наче на цідилку переціджувала його забаганки.
— Як не зирити на тебе, коли маєш таку звабу?! — жартома нахилив свої патли до неї, а вона відсунулась од них, і це ще більше розбурхало його почуття. Після чарки він потягнувся до руки Василини, та відвела її й похитала головою.
— Виходить, і в старій грубі чорти топлять?
— Таки топлять, Василино. Життя є життям! От подаруй мені поцілунок, а я для тебе навіть золотої цяцьки не пожалію. Не покаєшся.
— Золотої?! — чи то здивовано, чи глузливо запитала, кинула брови врозтіч.
— Золотої, моє золотко. От побачиш! — І він обняв жінку, та неждано отримав такого ляща, що мало не злетів на долівку. Оце сила! Аж перед очима темна метелиця закрутилась.
— А тепер, старче, вставай, щоб не приріс до лавки! — гнівно наказала Василина. — І в один чирк вимітайся звідси! Золото ж при собі тримай!
Вона підхопила Безбородькову свиту і торбу з одягом, винесла з хати і кинула далеко за поріг, ближче до свиней…
Розлютований Безбородько підхопився з лави, заступив у сінях дорогу жінці, всвердлив у неї очі змієїда.
— Ти, придзигльована, притримай свій норов для інших, бо коли я підведу руку, то в декого відвалиться шия. Ану зараз же принеси мені торбу й свиту!
— Хай тобі нечисті з пекла приносять твої шмотки! Чого свої буркала витріщив, як Гнатко-Безп’ятко?! — зашипіла Василина, плечем відштовхнула старця, вбігла до хати, миттю повернулась, ще й лихим оком зирнула в дзеркальце і так гайнула на подвір’я, що аж всі спідниці залопотіли злістю; між засніженими деревами її червоний кожушок зацвітав і гаснув, мов кущ багаття.
“Оце характер! Має ж Магазаник і рай, і пекло по сумісництву”. Безбородько відчув, як злість почала сповзати з душі, дарма що й досі щеміла щока. Він, позиривши на всі боки, зібрав у оберемок своє добро, пішов до оселі, потім зачинив на засув вхідні сінешні двері, з других, які виводили в ліс, зняв штабу, а далі почав міряти кроками хату й зирити в усі морозом підмальовані вікна.
І незчувся, коли в його нутро вбивці і старця заодно заглянули оті темно-сірі, а грозою і цвітом очі, які й досі тривожать, дарма що не одні очі цілував, не до одних жіночих грудей тулив розімлілу від любощів голову. А може, постаріли ті очі, пригнувся чи роздався тополиний стан і насправді ти побачиш не вроду, а жалюгідні залишки її?
Вважай, майже двадцять років минуло відтоді, коли він утікав од неї, непримиренної і все одно прекрасної в спалахах гніву. Чи не перетліли за цей час і гнів, і краса? Ех, гетьмане, ясновельможний гетьмане, тільки через тебе твій вірний слуга позбувся всього. Чи не краще було б тихцем зашитися у ведмежий закуток, в якесь поліське лісництво і клацати на рахівниці дебети-кредити? На це підбивала його дружина, надіючись, що він чесною працею хоч трохи зможе спокутати свої гріхи. Та, напевне, шпалерами цифр не закрив би він страшні одиниці шибениць. Але й це хтось повинен робити, і до цього ще повернеться він, коли настане слушний час. А він повинен прийти.
Надворі зривалась метелиця, і душа лісу стогнала, наче людина. Отак, дивись, із нутра хуртовини і вигулькнуть непрохані гості. Пригнувшись до вікна, Безбородько вийняв з кишені пістоля, постукав дулом по долоні, кинув оком на тільця набоїв, що проглядали з черева зброї, і завмер, а потім полегшено зітхнув:
на подвір’я в’їхав засніжений Магазаник. Яку новину привіз йому? Як довго він порається біля коней, як довго оббиває чоботи на порозі, як довго вовтузиться біля дверей. Що ж ти несеш, хитромудра бестіє?
Нарешті Магазаник з харчовою торбинкою в руці заходить до хаги, скидає смушкову шапку, з снігом кидає на лаву.
— Хурделить. — А погляд в нього якийсь чудний, розгублений. — Василина дома?
— Не тільки дізнався, а й бачив, — навіть зітхнув чогось.
— Не може бути! — в тривозі і надії округлив облисілі очі.
— Виходить, може, — скидає лісник задубілу свиту, бере її за комір, щоб обтрусити сніг, і тепер вона стає схожою на обезголовлену людину.
— Говори ж! Не тягни!
— Скажу, — повісив одежину на кілок, підійшов до шафи, налив у чарки горілки, одну подав Безбородьку. — Замерз, — і одразу перехилив литво.
— Говори ж, нарешті.
— А що говорити? Бачив я в своєму житті одну красуню біляву, — і знову зітхнув. — А це побачив чорняву. Справді, на вроду — як зоря у ясну погоду.
— Не звітрилась краса?
— Виходить, не звітрилась.
— До ж ти її побачив?
— У райнаросвіті. Прийшов до завідуючого, щоб він, мовляв, вивозив з моєї ділянки дрова, а тут а якоюсь учителькою нагодилась твоя Ольга Сергіївна. Ольга! Вип’ємо за ЇЇ вроду… — І ще більше посмутнів.
Уже вечеряючи, Магазаник запитав:
— Скажи, Оникію, як ти зміг привернути до себе таку князівну чи королівну?
— Не князівну і не королівну, а вдовину дочку, — затарабанив пальцями по столу і потягнувся до кінви.
— Вдовівна! Княгиня Ольга! Не могла вона за тебе спроста вийти. Не могла! А в чари, особливо твої, не повірю.
— Які там чари, коли маю носище, мов постіл.
— Розкажи. Хоч пожуримось, що мав і ти в своїй сіті золоту рибку.
— Таки справді допомогла мені сіть війни, — перехилив чарку. — Влітку 1918 гуляла наша карна експедиція на Полтавщині, а як гуляла — ти сам знаєш. І от одного разу, коли я в своєму кабінеті переглядав карні справи, на поріг стала дівчина, та така дівчина, що навіть мої убивці при дверях без слова дали їй дорогу. Мимоволі підвівся і я з-за столу.
— Що вам, панночко?
— Брата мого заарештовано, — глянула такими очима, що не забуваються.
— Сідайте, панночко. Як прізвище вашого брата? — шукаю не так свої списки, як її очі.
— Іван Дорошенко!
— Іван Дорошенко!.. — похитав я головою. — І прізвище гарне, і хлопець він гарний, тільки бунтар, заколотник, — на чужу власність і землю зазіхнув. А п нас, панночко, влада не більшовиків, а ясновельможного гетьмана та хліборобів-демократів.
— Пособіть звільнити: його.
— Не можу, панночко. І хотів би, так не можу.
— Чому ж?
— Бо він уже не під моєю орудою, а під владою повітового старости.
— І що ж загрожує братові?
— Шибениця, панночко.
Вона розплакалась, а я очима нагнав своїх душогубців і почав її утішати. А потім було майже так, наче в якомусь романі чи опері: я влаштував їй побачення з братом і пообіцяв, що доб’юся його звільнення, коли вона вийде за мене. Поплакала панночка-вчителька і над братовою, і над своєю судьбою та й дала мені слово, зажадавши тільки одного: щоб я зразу ж покинув державну варту. Отак воно й буває у життєвій веремії.
— І що ж далі?
— А далі я не покинув державної варти, і Ольга відкинулась од мене, бо не могла її правдивість сусідити з убивством.
— Ох, і дурень ти! За таку красу я не тільки задрипану державну варту, а й велике князівство покинув би.
— Бо в тебе не було чи навіки заснув голос ідей! — одразу розізлився Безбородько. — Ти — лише виконавець у житті! Спалахнув і Магазаник:
— Аз твоїми ідеями тільки ходити до свиней, а не до людей.
