XVIII
За татарським бродом молода ніч темнила і висвічувала присілок. Уткнувшись у тепло пагорбів і долинки, він спросоння погойдував підсинені оселі, чорні тополі і сизі од старості журавлі. Біля присілка білояра пшениця була молода і вища, а горді соняшники стояли, як слов’янські вої, — щитами па схід. У плесі ворушились затонулі тіні хат, на них сторч головою дрімали підгонисті лелеки. Десь у густих тінях саду воркували молодята — любов, як і злочин, шукає темноти.
У Шляхових скрадливо скрипнула хвіртка, насмішкувато обізвався дівочий голос, і у відповідь йому бадьоро пролунав надтріснутий тенорець:
— Наше вам! І ти — того, усякої обмови на мене не слухай… Стьопочка не підведе — Стьопочка усю культуру понімає… — Показавши руками, шиєю і поглядом, як він розуміє всю культуру, Стьопочка хвацько вискочив па велосипед, для форсу дзенькнув дзвоником і гордовито виїхав на вулицю.
Побачивши Данила, він спочатку по-заячи пригнувся біля руля, скособочив погляд, а потім підняв руку і покивав нею і головою у стилі начальника своєї контори:
— Наше вам, Даниле Максимовичу! І хоч як невесело було Бондаренкові, та він зупинив недалекого, але спритнуватого жовтодзьоба:
— Ти, Стьопочко, не заблудився часом?
— Я? Хі-хі… А чого мені? Вроді дороги не знаю, — опустив одну ногу на землю, розвів по боках чижикувато-хитренькі очі.
— Ти ж наче топтав стежку до Катерини Лебеденко. Стьопочка через плече обережно зирнув на хвіртку Шляхових, приклав палець до вуст і перейшов на шепіт:
— Бачите, з Катериною, теє, неув’язочка вийшла. Вона, Даниле Максимовичу, конешно, з якого боку не подивись — дівчина, і на рівні щодо симпатичності, і прочеє. Але самі, як ділове керівництво, розумієте: вона може кинути тінь на анкетку. А на даному етапі анкетка — неабияке діло для мене, бо Стьопочка ідейним стає.
— Уже прикинув, значить! — недобре подивився на округле, —насочене награним оптимізмом обличчя Стьопочки. “Цей гноєвоз найсвятішу ідею забруднить. І чим тільки міг він Каїрі закрутити голову — ні виду, ні стиду!”
— Ви не сумнівайтесь, я правильно прикинув, — довірливо заспокоює Стьопочка.
— Тоді не буду сумніватися, — примружився Данило. — ІІу, а Шляхові, думаєш, не кинуть на твою анкетку тінь?
— Ні, тут усе перевіреної — бадьоро, з чийогось голосу проспівав Стьопочка.
— Може, й так, а може, й ні. А ти часом не чув, як Шляхових по-вуличному звуть-величають?
— По вуличному? Цар! Абощо? — В Стьопочки від якоїсь думки з обличчя враз зіскочила хитруватість, воно стало розгубленим. — Абощо? — вже злякано повторив.
— Та нічого, взагалі. Але пішла чутка, що це пов’язане з династією Романових.
— Невже є такий слушок? — причмелено запитав Стьопочка і вже з недовірою і острахом зирнув на хвіртку та й проволік трохи далі од неї велосипед.
— Гляди, а то ще в царенки вскочиш, порадуєш увесь закордон. Йому таких кандидатів тільки подавай.
Стьопочка скривився, поліз рукою до потилиці, а Данило не витримав — розреготався.
— Я так і знав, що ви жартуєте, — ожив, догідливе хіхікнув Стьопочка. — Натає вам! — і поїхав до татарського броду, роздумуючи, як і чим укусити просмішника. О, на самоті Стьопочка так міг відповісти своїм напасникам, що їм і не снилося. Та й почерк у Стьопочки на щось пригодиться: жизнь на даному етапі — це боротьба, а не дурні насмішечки. Стьопочка гордо нажабився, губи його від злості витягнулись і потоншали.
На подвір’ї Мирослави дрімають стіжки сіна. Біля перелазу з чорних черешень одвисали важкі краплини ,роси, і земля озивалась на їхній перестук. Скрипнули двері, на порозі застигла гнучка дівоча постать з косами русалки.
— Данилку, чого так пізно? — ображено і радісно прошепотіла вона, погойдуючись на порозі, за нею погойдувались розплетені коси.
— Ніби скучила?
— Безсовісний, — відкопилила вуста, обернула голову до лутки дверей.
— Справді безсовісний?
— Скучила за тобою, так скучила, — з довірою потягнулась до нього.
І чи то від пережитого за щ дні, чи від чогось іншого — до грудей Данила підкотилася така хвиля вдячності до дівчини, до її віри і любові, що аж защеміло під повіками… Невже не розуміє, що тінь уже лягає чи й лягла на їхню любов… Чим воно тільки закінчиться?.. І дивився на свою дівчину, як на світанкову зорю, а далі, немов шукаючи захисту, так пригорнув її, що Мирослава перелякалась:
— Данилку, рідний, що з тобою? Так перед смертю обіймають… Ой, що я, дурна, сказала? Налякав ти мене.
Він задумано подивився в нічну далечінь і насилу стримав зітхання.
— Не говори про це, бо ніхто тепер не знає, що воно робиться!
— Хтось, може, й знає, але хто? Ти вечеряв? — заспокійливо поклала йому голову на груди, а він вплів руку в її коси.
— Вечеряв з косарями.
— І знову галушки?
— Галушки.
Вони зайшли до хати, її долівка димілась місячною курявою. Данило легко підняв дівчину на руки, бережно поклав на ліжко, застелене пасманистим рядном, і схилився над нею.
— Як добре, коли ти в, такий дужий, такий славний, — посміхнулась і зітхнула Мирослава, і зітхнули її вузькуваті груди. Він торкнувся до них рукою. А в цей час почулося гудіння машини. Чого воно так насторожило його? Гудіння наростало, у вікна вдарило світло, і перехрестя рам, переломлюючись, злякано шугнуло на стінах і столі. Данило скочив з ліжка.
— Ти чого занепокоївся? — здивувалась Мирослава.
— Нічого, нічого, — тупо глянув на вікна, що деренчали від двигтіння машини. “Зупиниться чи ні? Пішла далі. Що це зі мною?” Він знову схилявся над Мирославою, зазирнув у її напівприплющені очі. — Як добре, що й ти е на світі. Найкраща!
— Так уже й найкраща?! — Від щастя у неї пробились ті низенькі звуки, які завжди нагадували таємничість материнства і так хвилювали його. — Тільки без цього! — відкинула парубочу руку.
— Можна й без цього, — пробурмотів, пригортаючи її до себе ї задихаючись од пахощів її кіс. — Чим вони пахнуть у тебе?
— Степом, любий.
— Євшан-зіллям теж?
— Напевне. А в тебе чуб — столочене жито.
— Аби тільки столочений чуб…
— Засни трохи.
Він поклав руку на її перса, і вона не відкинула її, а знов повторила:
— Засни, любий. — В її голосі озвались не любощі, а материнська турбота…
Сон якось непомітно віддалив його від дівчини,, перекинув у притемнілий степ, у цвітіння соняшників і в луги з свіжими копичками сіна. А Мирослава довго-довго дивилась і надивитись не могла на свого Данилка, який навіть у сні сердився на свою долю. З такими жалями-думками й вона увійшла в сон.
І незчулися, як на подвір’ї м’яко загупали чиїсь кроки, як вникнули росами наполохані черешні, як зашипіла земля. Казка любові, молодості і ночі приспала обох, бо зараз на білому світі, на чорній землі їх було тільки двоє.
Але ось на вікно, як нічна птиця, опускається чужа рука, перелякано дзенькнула шибка.
— Ой, хто там? — скочила на долівку Мирослава. За нею місячним промінням метнулися коси.
— У вас Данило Бондаренко? — чує він знайомий голос і не розуміє: чого він тепер забрів сюди?..
Скочити у вікно? Данило підняв фіранку. З вікна біла ніч насовується на нього, наче вся хоче увійти в його очі.
Рука настирливіше дзьобає шибку.
— Громадянко Сердюк, у вас Данило Бондаренко?
— Хто це? — злякано дивиться на Данила.
— Напевно, з колгоспу хтось, — обдурює її.
— У мене, у мене, — полегшено зітхнула Мирослава.
— Хай вийде надвір.
— Що ж це, Данилку? — знову тривога вчепилась у дівоче серце.
— Нічого, нічого, — як міг, заспокоював її, а в голову гупала та сама думка: “Як же це?.. Невже найкращий друг заарештує його?”
— Не йди, Данилку, я боюся! — Мирослава охопила його, коли він став на поріг.
— Почекай, люба… Заспокойся, я зараз. Якесь діло є до мене. — Одірвав од себе дівчину. Вона, здригаючись, безсило притулилась до одвірка, а він, чуючи, як його знекровлене серце прополіскують холодні потоки, вийшов із хати.
В тіні біля порога насторожено стояв Гарматюк. Він, заскрипівши новим ремінням, ступив крок уперед і чужим, одерев’янілим голосом прохромив йому груди:
— Даниле, ти заарештований.
Гойднулось, вибухнуло небо, і шалено захугувала перелякана зоряна метіль, вона з небом налягала на нього, налягали дерева, і стріха, і тіні. Він хоче руками притримати їх, але це може здатися, що він підіймає їх угору; тому прикладає руку до серця, що опустилось донизу, але не чує його, тільки чув, що пусткою стала його душа.
— За що? — питає не голосом, а пусткою душі, що, здається, аж загуділа. — За що?
— Є санкція Ступача.
Навстіж розчахнулися дворі, і Мирослава упала на Данила.
— Скажи, чого прийшли по тебе, чого? Гарматюк одвернувся.
— Та заспокойся, Мирославе. Треба у місто поїхати, — навіть якось зумів посміхнутися їй і покласти руки на коси. Чи вже війнуть вони колись на нього пахучим дощем?
— Уночі їхати? — заглядає йому в очі, і він ховає їх од неї.
— Уночі. Після Купала ніч переважає день. Ти не замикай двері — я скоро приїду. Чуєш: не замикай двері!
— Справді? — радість одразу висушила їй сльози. — А я так чогось налякалась… — несе йому винувату посмішку і поглядом, і устами… — То я буду ждати…
— Жди, кохана… Кожному потрібне чекання жіноче, — поклав руку на її міжпліччя і легенько підштовхнув у сіни. На що він сподівався? Коли за нею зачинилися двері, зітхнув і крізь зуби сказав Гарматюку:
— Ходімо.
Зразу ж за хатою бриніла і солодко пахла росяна гречка, за нею, мов слов’янське військо — щитами на схід, — стояли соняшники, вони чекали сонця, і Данило позаздрив їм; він уже перед собою не бачив сонця — воно було позад нього.
Мовчки зупинились край дороги. Данило потягнувся рукою до соняшника. В його серцевині відпочивав після праці джміль, з його прозорих крилець стікала місячна роса.
— Де ж твоя машина? — кусаючи уста, кусаючи душу, з презирством поглянув на вчорашнього друга. У того холодний піт стягував обличчя, на скроні тіпалась і корчилась неспокійна жилка.
— Машина до твоєї хати поїхала.
— Мене там шукають?
— Очікують.
— Чого ж ти?..
— Ет, не питай… Хіба так думалось… Даниле, скажи, як на духу: ти не знаєш, не догадуєшся, за що тебе?..
— У вороги вписали? — різко підказав Данило. — Знаю, догадуюся.
— Справді? — ще більше спохмурнів Гарматюк. — Ти можеш сказати?
— А для чого це тобі? Веди вже до тих, що чекають на мою душу.
Гарматюк зітхнув:
— Ще встигнемо, нема куди поспішати… Аби ж можна було на якомусь рентгені просвітити людську душу… То за що?
— За те, що я не схотів дворушничати ні перед крикливим Ступачем, ні перед мовчазною землею, за те, що я хочу, щоб люди землі їли хліб, за те, що не кидаю зерно у мерзлу домовину, а жду тепла і зриваю графік Ступачеві, бо люди їдять не графік, а хліб. Та збайдужілим, промерзлим серцям головне не суть людяності, а криклива цифра. Ступачі ж знущаються над землею, видаючи оте знущання за новаторство. Не подумай, я теж за новаторство учених, а не вискочок, що зуміли на свою безплідність і невігластво натягти одяганку ортодоксальності і модних фраз. Така ліва одяганка немало нам наробить лиха, поки люди не побачать, що королі були голі. А я хочу, щоб на землі хліб ріс без людських сліз. Поглянь на моє поле, то й побачиш мою душу. Хіба таку пшеницю, таке жито, таку гречку, такі соняшники могла викохати ворожа рука? Ти віриш у це? Ти ж сам біля землі ходив! Віриш?
— Не вірю, Даниле, — тихо відповів Гарматюк. Він гойднувся, обняв свого друга, притулився щокою до його щоки, але не поцілував. — А тепер іди, Даниле. Іди, куди бачиш, куди знаєш… Ну, якщо спіймаєшся, маєш казати: не бачив мене. Ми розминулися. Не підведеш?
— Та що ти? — розгубився Данило. — Хіба я тебе коли підводив… хіба що зараз… А як же ти?
Гарматюк нахмурився, недобрий блиск майнув у його очах:
— Може, викручусь. Може… Хай ніколи між нами не ляже братовбивство. Іди.
— Подумай — голову закладаєш! Хлопець позлішав:
— Ет, помовч про голову… У село не заходь. І до Оксани теж, Іди, пора!.. Тільки ж куди ти підеш?
— До Ступача! — і стиснув кулаки.
— Навіжений! — обурився Гарматюк.
— Який уже є.
— І що ти будеш з ним робити?
— Витрушу мерзенну душу!
— Хапайся за трохи розумнішу думку. Даєш слово честі, що не підеш до Ступача?
— Мушу дати, — похилив голову Данило. Гарматюк обняв його і тепер поцілував у щоку. Вірячи й не вірячи, Данило, заточуючись, пішов до татарського броду, в якому сторч головою зависли хати і лелеки на них. Біля берега озирнувся. Коло соняшників уже не було його друга.
