XIX
Ніхто не знає, де його доля: попереду, позаду чи збоку. Він вірив, що попереду — в роботі, в невсипущій роботі, в любові до землі, до колоса, до людини.
До цього страшного вечора він мав дуже багато любові: і до вірних дівочих очей, що чаїли в собі знаду і чари, і до сивої мудрості, в надбрів’ї якої сходилося два віки, і до материнства, що біля персів несе не білі вузлики, а наше майбутнє, і до того далекого орача, що під обрієм ішов за плугом, і до тієї жниці, що тримала на руках снопи і літо, і до тих лелек, які вдосвіта будили його або він будив їх.
Данило любив, як, вигинаючись, б’ючи на сполох, аж до самого неба половіли ниви, і мав радість, коли червень клав сивину на жито, а золотінь на пшеницю; він любив, коли вдосвіта липень клепав коси, коли серпень цілими днями тиховійне сіяв у рахманну землю зерно і надії, а вересень стишував напівсонну пісню джмеля; він любив, як літні вечори бриніли маківками, а осінні — тримали в підволохачених гніздах зорі; він любив пахощі свіжого хліба і золоту задуму соняшників; довірливий і вразливий, він бентежно прислухався до чийогось життя, і до плину води, що жебонить і грає у корінні, і до всієї своєї хліборобської сторони, що трималась на сивому житі і добрих спокійних орачах.
Ось і зараз заграла вода в корінні, але він не зрадів — здригнувся. Це все, що було його, — вже не його, і вже не господарем він іде по своїй землі, а сполоханою тінню, яку лякає спів води в корінні і сплеск весла в татарському броді. Гей, броде татарський… Два береги, два місяці тут, а життя одне, та й те неповне…
Велика образа, великий біль і перша втома духу скволили його тіло, роз’ятрили серце, тьмарили мозок. От і ввірвалась у твою молодість туга осені, і не викинеш її, і не спекаєшся її.
Жаль було себе, жаль було ділечка і задумів своїх, жаль було світа всього, па який ще й надивитись не встиг. Знав тільки одно: за цей світ, за рідну землю зумів би достойно вмерти. І на полі бою він був би косарем. Так чому ж Ступач робить його ворогом? Оте копито, що звикло вбивати свої примітиви в голови та цвяхи у вітряки? Будь-що-будь, а він повік не стане глиною в таких руках… Як же не станеш, коли тебе вирвали з землі, мов стеблину з лану, що тільки-тільки почав красуватися.
Скошеними від болю очима, очима прощання він поглянув на татарський брід, де горбкувата вода бавилась у піжмурки із місячним промінням, на долину, за якою імлилося болото. Ось туди йому, певне, мандрувати: якщо и буде погоня, навряд чи хто зважиться поткнутися в це гибле місце. А може, й справді треба було не господарем, а потакачем тихо сидіти в своєму дуплі й усе робити з чужого голосу й наказу, хоч би яким він був. Ні, він не завинив ні перед людьми, ні перед державою. Оце тільки й може бути його виправданням. Але як мало цього Ступачу, котрий забув, що минули часи колінкування. Що ж у тобі, Ступаче? Ложка підлості, ложка догідливості й відро шанолюбства! Так невже ця суміш має нести комусь загибель?
Завія думок. Темна завія думок. Данило борсався в ній і виборсатися не міг, він ішов із нею, із болями і скалками холоднечі й остраху. А над ним, на блакитній оболоні неба, висяював місяць і срібними вервечками підтягував до себе й погойдував обезлюднілу землю та її тіні, погойдував, як і тоді, коли Данило, падаючи від утоми, повертався з матір’ю додому. Тоді місяць сідав на плече матері, де погойдувався серп, тоді руки матері віяли доспілим житом і материнкою, а на її устах лежав удовиний смуток.
— Утомилась дитина? Ось ми зараз додому прийдемо, вечерю зготуємо… — На хвилину повернувся до свого дитинства, до материної руки, побачив її плече, на яке сідав місяць, почув її пісню, в якій жив собі журавель та журавка…
Неждано за соняшниками, де стояв ячмінь, Данило почув шаржакання коси, і це не порадувало — сполохало його. А він так любив косовицю й косарів. Коли бачив білий косарський ключ, йому завжди здавалося: він виходив із лона самої історії.
Данило зупинився, прислухався. Хто ж це такий нетерплячий першим вийшов жнивувати? Берегом піднявся до соняшників, що назбирували в золоті полумиски місячний сон, стежиною вийшов до ячменю і поперед себе побачив високу постать косаря, який широко й гарно вів ручку. Ячмінь спалахував на грабках і гас на покосі, спалахував місяцем і бриль косаря. Данило усе віддав би, щоб тільки стати таким косарем, вести свій широкий покіс собі на втіху, людям на добро. Та, виходить, і цього простого щастя він не може мати.
А косар неквапно, упевнено дійшов до гін, підкинув грабки, вмостив їх на плече й пішов біля покосу назад. Та це ж Лаврін Гримич. Данило межником пішов йому назустріч.
— Не спиться, Лавріне Ярославовичу? — запитав косаря, а сам пильно оглянув його: чи знає, що сталося з ним? Ні, здається, навіть рисочка не здригнулась на виду чоловіка.
— Я ніколи спокійно не сплю ні перед сінокосом, ні перед жнивуванням, — і косар ніяково посміхнувся. — Мене тоді місяць хвилює, наче вагітну жінку. Природа! Який гарний маємо ячмінь цього року.
— Гарний, — з болем подивився, як попереду з ячмінного вуса скапувало й скапувало місячне марево. — Дайте мені грабки.
— Хочете покосити? — здивувався Лаврін. — Нащо це вам… уночі?
— Пройду хоч один покіс. Правда, я такого широкого, як ви, не займу.
— Кожен має свій покіс — один у руках, а другий у душі, — Лаврін зняв з плеча грабки, віддав голові.
Данило підійшов до соняшників, обернувся, вони своїми оброшеними решетами зачепили його плечі, й чоловікові на якусь мить приємно стало під цією шершавою вагою літа. От і увійшла коса в ячмінь, він зашипів, неначе його підпалили знизу, і з колиски грабків постелився на стерню. І знову прийшла якась полегкість, а її придовбнила гірка думка: невже це мій останній укіс?
— Рівно ведете, наче під шнур, — похвалив Лаврін і зітхнув. Чого ще тобі зітхати, чоловіче? Я на твоєму місці землі не чув би під собою. Як ми не вміємо цінувати простих радощів життя до першого грому, до першого нещастя.
Данило дійшов до дороги, і тоді Лаврін узяв з його рук грабки.
— Чого ви? Я ще пройду ручку. Косар заперечливо повів головою.
— Не треба, Даниле Максимовичу.
— Чому?
— Вам пора йти.
— Куди?
Лаврін журно глянув на нього:
— У світ. А світ не без добрих людей. Не вони, а тільки дрібний Ступач замахнувся своєю косою на вас. То йдіть. Через якийсь час, надійсь, усе перемелеться, тоді ми й накосимося, і наоремося, і насіємось у свою волю. А зараз вам треба йти…
“Чи це йому таке говорять, чи це тільки сон?”
— Якою ж дорогою іти?
— Непримітною. До сьогодні ви йшли дуже примітною дорогою, і не всі раділи з цього, злобний та ледачий не порадіє працею роботящого. Бережіть себе, бо ви ой як потрібні людям, — Лаврін вийняв з кишені кисета з тютюном.
— Візьміть на дорогу.
— Я ж не курю.
— Біда навчить.
Він узяв кисета, охопив руками косаря, а той злегка стиснув його могутніми руками:
— Ідіть, бо хтось, може, теж не спить, шукаючи вас. Щасти вам.
— Яке вже там “щастя”.
— Що ж, і щастя не буває без чиєїсь заздрості. Ідіть.
— Зараз побреду. А вас попрошу заглянути до моєї хати, ключ на призьбі під дощечкою лежить, далі відчините скриню і в прискринку знайдете гроші; заносіть їх вдові Пастушенко. Хай моя копійка її дрібним дітям пособить. То й бувайте здорові.
І Данило, втопивши руку в ячмінь, самотньо побрів низькодолом до того гиблого шматка землі, над яким висіли клапті туману, а позаду ще довго чув шаржакання коси: косар робив своє.
На журавлиній оболоні Данило зупинився, тоскно оглянувся навсебіч. Куди ж він відходить?.. Ні, то від нього відходило літо, відходила дрімота колоса, відходила доля. Наздоганяй — не здоженеш, і все одно треба йти… Колись, у дитинстві, він знав, що край землі стоїть золота брама, а за нею сходить сонце. А де ж тепер його брама і що стоїть за нею? Напевне, усе лихе, окрім сонця. Зсутулившись, він потягнув за собою пригорблену тінь, і, здається, навіть вона зараз мала вагу.
Позаду почувся приглушений скрик. Данило сполохано озирнувся. До нього нерівне, як лугова чайка, бігла якась жінка.
Ось вона зупинилась біля самотньої верби, благальне підняла руки — і на них, і в широкі рукави сорочки почали натікати тіні чи небо.
Хто б це? Невже Оксана? Так воно і б.
З простягнутими руками Оксана добігла до нього, схлипуючи, впала йому на груди, обдала розплетеними зі сну косами.
— Данилку, братику, за що ж тебе? За що посиротили нас?.. — І такі жалі, і така віковічна туга матерів була в її голосі, що в нього затремтіли повіки.
— Не плач, сестро, не треба.
— Це не я, це моя доля плаче, — сказала давніми словами. — Як же мені без тебе у світі, — і оглянулась на світ, що мовчки підіймав трави, розхилював колос, тремтів місячним смутком і озивався скрипом деркача.
— Дітей, Оксаночко, доглядай та хоч інколи згадуй мене. Іди. — Він тричі поцілував сестру, одірвав її од себе і швидко пішов до болота. Коли оглянувся, Оксана ще стояла па журавлиній оболоні, притримуючи рукою серце.
Де оболонь переходила в болото, йому в вічі впала трилиста вахта, ота добра рослина, що і лікує людину, і попереджає: не йди далі, бо вже починаються небезпечні місця.
Оці небезпечні місця війнули на нього важким духом баговиння, жабурників і того зілля, яке чаклунки збирають для трути. Під ногами почала м’яко вгинатися прогнила земля, яка невідь-що ховала під собою і для чогось смертельні продухи затягувала безневинними незабудками. Вдень ці вікна можна обійти, а як уночі”‘ в облудному світлі місяця? Повертай, чоловіче, поки не пізно, назад. Але до кого, до чого? Що ти лишив за собою?.. Свою працю, своє літо, свій колос, але вони мовчазні, не можуть захистити тебе, та ще тоді, коли й люди мовчать. Ні, назад вороття немає.
Болото, немов живе, хапало його за ноги, зловісно чмокало, тріскалось, а далі почало хрипіти, наче в його глибині прокинулись голоси затягнутих ним людей.
Страх поповз по спині Данила. Здавалося ж, знав, як перейти це гибле місце, та ба — збився поночі. Ще такого бракувало йому. І чи вирветься він з цього передсмертного хрипіння, чи заляшиться в ньому навіки, отак як і не було на світі людини?
Дурманний сік, дурманні трави навколо, дурмані думи в тобі. А треба жити, треба ж якось жити! Не тільки ж для себе, він ще й для когось потрібний. А може, й непотрібний з сьогоднішньої ночі? Яку чаклунську силу має папірець, коли на нього ляже бездушна рука…
Розриваючи болото, грузнучи і вириваючись з нього, Данило вже вибивається із сил, страх і отупіння охоплюють його. І раптом замість передсмертного хрипіння твані він чує попереду чисте переливчасте срібло пташиного голосу… Так це ж озвалася досвітня журавлина сурма!
“Був собі журавель та журавка…” От і йди до них, бо ж обережні птахи хоч і живуть у болотах, але гнізда мостять на сухому.
І, оживаючи, Данило пішов на той журавлиний голос, що, мов доля, озвався до нього і замовк. Ось попереду затемніли кущі вільхи, він добився до них, а за ними темно зблиснуло плесо чорної, важкої води. Тепер можна й зітхнути: тут не таке гибле місце. Він добирається до води, яка націлилась на нього списами частухи і стрілолисту, полохає пару лисух, що ногами й крилами б’ють плесо й довго не можуть відірватись од нього. Виходить, і тут є життя. Але де той журавель, що рятував його? І чим віддячити тобі, добра птице нашого дитинства?..
У чорній воді Данило обмився, вимив чоботи, стоячи перепочив і пішов понад берегом. Він напав на ледь примітний слід, що петляв болотом. Тепер легше було йти: хоч і грузнув, але драговина вже не озивалася голосами тих, що залишилися тут. Ось і верби натуманились, і несподівано за ними він побачив злиганих волів, на розкішних півмісяцях їхніх рогів кришилося місячне проміння, а в косих очах стояв спокій степу чи давнини. І цей спокій ножами полосонув середину Данила.
За болотом якийсь чарівник одразу змінив землю — хвилясто підхопив її вгору, ближче до місяця, і вона од тієї радості кинула К золотий танець чубаті соняшники, а за соняшниками заясніло живе жито, і пшениця, і овес, і ячмінь, і замигтіли білими та фіалковими вогниками картопля і все те, що живе для людини і чим живе людина.
Святковими стежками, закинутими путівцями, напівзабутими стежинами він дійшов до Копайгородка, що ніколи не був городком, а тільки звичайним селом, яке згадувалося ще в літописах тринадцятого віку і входило до складу загадкової Болоховської землі.
Уже зовсім поблід місяць і зорі, коли він поза городами добрався до химерних ворітець своєї тітки: вони впиралися не в дерев’яний стовп, а в з’їдений камінь пласколицьої половецької баби, що стояла колись на горбкуватому загонцю Гордієнків. Віки тінявились на довгастих очних западинах, на обвислих грудях нерозгаданої камени, якій вклонялися половці-кипчаки. Де ті половці, перед якими тремтіли навіть печеніги, де їхня дика сила, де їхня жага руйнувань? Все це перетліло, згнило в землі. А на землі після них залишився тільки відгомін творіння — оцей загадковий камінь з пласкими обличчями і пласкими неприкритими персами.
Ось і подвір’я тітки Марини. З-за дровітні Данило глянув на хату й оторопів — прямо із білої стіни до нього потягнулися гарячі соняшники. Якесь чортовиння?.. Чи це в нього тьмариться розум? Боячись себе, ще ступив крок, другий до стіни і, нарешті, збагнув: це ж мальовані соняшники виходили з стіни, щоб дотягнутися до живих. От яке диво можуть зробити руки його рідної тітки. Як тільки вона прийме його? І добиватись чи не добиватись до неї, щоб не накликати лихо на цю добру оселю, яка зібрала кольори з усієї землі? Та куди ж йому подітись тепер, коли вже скоро й дніти почне? Данило нерішуче постояв під захистом мальованих соняшників, нерішуче постукав у вікно і, сам злякавшись стуку, зирнув на вулицю. У хаті застугоніли кроки, як йому колись давно-давно стугоніли материні кроки, потім засвітилося світло і до вікна припало стурбоване обличчя тітки:.
— Хто там?
— Це я, Данило.
— Ой Данилку! Я зараз! — Тітка відхилилась од вікна, заметушилась по хаті, видно, шукаючи одяг, потім підбігла до дверей, загрюкала засувом і впала в обійми Давила. В її ще звужених сном очах було стільки щирої радості, що захотілося припасти до неї обважнілою головою, як колись, дитиною, припадав до матері:
— Який же ти молодець, що надумався провідати свою тітку! Ходімо ж до хати!
Він переступив поріг і увійшов у настій молодих папіровок, свіжого хліба і свіжих фарб. На стіні недалеко від покуття в рамках з втемнілої осики красувався тітчин малюнок: на лісовій галявині гінко, по-лелечи підвелася копичка сіна, а неподалік од неї на сіножаті з косою і граблями стояли журавель і журавка.
Древлянський наївний світ зворушливо дивився на людину віщими очима птиць і спокоєм літа. “Був собі журавель та журавка…”
— Сідай, Данилку. Я зараз постіль приберу, скупорощу сніданок, — веретеном закрутилася тітка.
— А може, не треба, — сів у знемозі на лаву.
— Чого ж це не треба? Хіба я гостю не рада? — Марина, несучи посмішку під віями, підійшла до Данила, та відразу стривожилась: — Ти чогось таким марним став? Чи не занедужав, бува?
— Ні, — Данило підійшов до світла й загасив його.
— Це нащо?
— Щоб не накликати на вас лихо.
— Що ж сталось, Данилку?! — скрикнула жінка й тривожно повела тонким станом.
— Оце ж, тіточко, і я вскочив у халепу: хочуть мене заарештувати.
— Тебе?! — зойкнула, не повірила жінка. — Не жартуй так страшно. Невже це правда?
— Як чуєте. От і пішов я зі свого села, сам не знаючи куди.
— Добре зробив, що до мене прибився. Тільки ж чим я тобі пособлю? — Вона безпорадно припала головою до його грудей.
— Не треба, тітко Марино, не треба, — торкається рукою її обличчя, її кіс, що пахнуть літом і сном. Жінка відхилилась, глянула на нього:
— Що ж ми, Данилку, будемо робити? Я ж збиралася восени на твоєму весіллі погуляти, а бач, якого дочекалась весілля. Мирослава ж знає?
— А вже, либонь, знає. Погана звістка не лежить.
— Це б тільки жити, тільки тішитись вам.
— Коли можна, я день-два перебуду у вас?
— Хоч і рік. Удень сидітимеш у клуні, там уже сіно є, а вночі тут. Це ж ти навіть малюнків не побачиш. За них мені Київ премію дав. Ой, що я, дурна, кажу. Хіба тепер до цього?..
Вже благословлялося на світ, коли він перебрався до старої клуні, виліз на засторонок, де його чекала немудра постеля — двоє ряден і подушка.
Цей день отягнувся йому за рік. І що тільки не передумалось, і що не згадалось, а рятунку не було і сну не було. Він довго ‘дивився, як на бантині вгодований павук ткав павутину, як зблискував хрестом з прогнилого срібла; потім на другому засторонку, де лежала торішня солома, почув тихеньке попискування і неголосне квоктання курки. І знову попискування, і знову квоктання, З цікавості добрався до засторонка й у кутку його побачив занепокоєну квочку, біля неї невміло жовтими грудочками підіймались і падали вогкі, щойно вилуплені курчата. В намистинах їхніх очей ще не було жодної тривоги. А ось понад самим током ворухнулась земля і хвилястою смугою почала підійматися: якийсь невідомий орач спіднизу вів свою борозну, а землю підводив угору. Данило до краю проораної борозенки приклав руку, і невидимий орач боляче дряпнув її: не заважай працювати. Oт і маєш урок навіть од крота.
Повернувшись на свій засторонок, Данило побачив, що з-під подушки вибився ріжок якоїсь книжки. Це були українські думи. Він розгорнув їх і з жадобою, як, здається, ніколи, припав до трагедійного й героїчного слова, до трагедійної й героїчної історії, і вона почала тамувати його болі більшими болями й гоїти його надламану гілку духу. Він бачив далеке килиїмське поле, і козака Голоту в бою, і ту годину, коли з блакитного вечора виїжджав червоний козак Терентій.
Ой поле килиїмське!
Бодай же ти літо й зиму зеленіло,
Як ти мене при нещасливій годині сподобило!
Дай же, боже, щоб козаки пили та гуляли,
Хороші мислі маля
І неприятеля під нозі топтали.
Слава не вмре, не поляже
Од нині до віка,
Даруй, боже, на многі літа!
Уже надвечір’ям заблакитнавився день, уже й сизі тіні шугнули в клуню, за селом пішло різноголосе ревище корів, а вулиці повіяло пилом, луками й молоком, коли дверцята клуні відчинила й одразу ж зачинила тітка Марина.
— Данилку, як ти там? — аж чути, що б’ється тривога не тільки в слові, а й у серці жінки.
— Вчу думи, може, колись знадобиться, — навіть сяку-таку посмішку вибив устами.
— Цю книжку мені теж у столиці подарували. А я тобі їсти принесла: першу молоду картоплю з укропом. Ти любив її колись, і твій батько любив, — метнулась до закутка, звідти винесла діжечку, фартухом обтерла її, поставила на току, перевернула догори двом, вмістила на днище горня, що здіймало пару, глечик в холодним кисляком, хліб і огірки — просту селянську вечерю, яка нагадала йому ті літа, коли ще живі його тато й мама.
— Може, разом повечеряємо?
— Та ні, — зітхнула жінка, вийняла а його чуба стеблину сіна, а коли Данило— почав вечеряти, скорбно підперла рукою щоку. Отак і його мати в турботну годину стояла біля нього.
Крізь щілини заглянуло місячне проміння, воно ще більше підвело тіні жіночого смутку, і Данило не знав, що йому сказати, як подякувати цій добрій душі, для якої завжди чиєсь горе було її горем.
— Спасибі, тіточко.
— Нема за що, — знову зітхнула. — А тобі, Данилку, десь треба безпечнішого місця шукати. Він німо поглянув на жінку.
— Це ж нещодавно, як із пекла, придимів недоламок — Стьопочка Магазаник — і никав навколо хати, і в хату поткнувся, за тебе питався. А потім навіть у хлів заглянув — там двері були відчинені. Я й спитала: — Може, й у клуню хватить совісті влізти?
Блимнув він очима, наче вовк, пробурмотів про такий час і вообче та й повіявся кудись. От і випадав тобі знову дорога.
Тітка Марина притулилась до його плеча. Данило почув її трепет, її біль.
— Не треба, тіточко, — поцілував жінку, вклонився їй. — Я зараз і піду.
— Ще рано. Хай споночіє. Я тобі ще торбинку принесу: там хліб, шматок сала, рушник… Хай ніхто не збирає так рідних у дорогу, як збираю я тебе, — провела пальцем по віях, пригнулась і, наче тінь, вийшла із клуні.
І знову ніч тривоги, і полинової гіркості, і невідомості. Обережно тітчиним садочком він виходить до городніх ворітець і оторопіло зупиняється: йому здалося, що раптом почала оживати половецька баба. Марево? Ні, насправді ворухнулась стара камена, роздвоїлась, і від неї відділилась принишкла якась постать.
— Стьопочка?! — несамохіть вирвалось у Данила.
— Еге ж, він! — зловтішно озвався Стьопочка, потім сквапливо гайнув од половецької камени до стежки, стиснув уважисті Кулаки. — Так-от, громадянине Бондаренку, ви не хотіли мені ні написати, ні підписати характеристику. А зараз я вам напишу свою характеристику! — радісно злий, переможно став насупроти
Данила.
— А хіба ти досі не писав на мене своїх характеристик-доносів?
— Писав! Самохіть і завчасно писав! І вірно робив, бо це мій актив! Тільки не здумайте тікати, бо я криком підійму на ноги всю вулицю і село.
— Або сам, негіднику, злетиш із ніг! — розлютився і з усієї сили вгатив кулак у Стьопочку, той похитнувся, пригнувсь, і під дихання вдарив Данила, та від другого удару впав долілиць на огудиння, застогнав.
Данило нахилився над ним.
— Не бийте… Я більше не буду, — куцьорблячись, Стьопочка охопив руками голову, а Данило поглянув на свій кулак. Це ж уперше він бив людину… А може, нелюда?
За великим ясеновим столом, теж, як усе в оселі, змайстрованим Лавріном, журно сиділа сім’я. Ні тобі пересміхів близнят, ні задерикуватості Ярини, ні насмішки чи командування Олени. Тільки й мови — шелест огню у печі та шепіт очеретів і хвилі із броду.
“Давно так смуток не ступав по нашій хаті. От і маєм не снідання, а поминки, — зітхнув Лаврін і знову ж повернувся до ночі, коли прощався з Данилом. — Де він тепер шматує душу?”
Чоловік перший поклав ложку, підвівся і застиг, прислухаючись: на подвір’ї загупали чиїсь кроки. Чиї ж? У сусідів нема такої нетерплячки в ногах.
І от негадано, вносячи в хату свіжі торбинки галіфе, рвучко входить Ступач. Кого-кого, а такого гостя ніхто не сподівався. Десятеро очей підвелося па нього, і хоч би тобі одне слово.
Ступач скидає картуза, шанобливо кладе його на долоню і насмішкувато націлюється на господаря, що чогось міниться на виду: чи не страх заповзає в нього?
— Не поміщав?
— Поки ні, — понуро каже Лаврін. Воно б треба запросити гостя до столу, але хай його рогаті в казани просять.
— Дядьку Лавріне, ви, кажуть, уночі бачили Бондаренка?
— Бачив, — ще більше хмарніє господар.
— Куди він тікав? — уже починає в душі гніватись Ступач, бо навіть сісти не запросили його.
— Не тікав, а йшов собі.
— Але куди йшов? — грізнішає Ступач, і йоржі його брів вискакують на чоло. На це Роман і Василь одразу підводяться з лави.
— Куди він прямував, я вам потім скажу, — господар вийшов з-за столу і твердо став насупроти Ступача, високий, золотавий, мов соняшник.
— Коли ж це потім?! — нетерпеливиться прибульцю. Лаврін скидає на нього погляд, в якому ширяє не страх, а затятість чи щось інше.
— Ось послухайте. Ви, навіть не поздоровкавшись, уже задали мені три питання. Задам і я вам хоч одне.
— Задавайте, — зверхньо примружився Ступач: що йому може сказати цей повільний, як минулий вік, дядько? Про сіно-солому?
— От ви вчилися по школах, по інститутах, сушили голову над книгами та науками, а чи хоч раз колись подумали: як і для чого живете на світі?
— Це що?! — ошелешено скрикнув Ступач. Він побачив друге обличчя Лавріна, на якому вже металися презирство і гнів. — Що це?!
— Питання, і тільки одне. Як не хочете відповідати, то я вам скажу. За всі свої роки ви не стали ні орачем, ні сіячем у полі, ні порадником у хаті. Чого ж ви отак хватопеком кинулися щербити нашу силу й життя? Чи у вас від злоби розум вилисів?
— Мовчи! — вигукнув Ступач, стиснув кулаки.
— А може, ти помовчиш переді мною, бо я тебе, нечестивцю, хлібом, а не цвинтарною землею годую.
— Тату! — скрикнули близнята, що теж не пізнавали свого спокійного батька, і стали біля нього, ладні змолотити на сніп Ступача.
Лаврін зирнув на них, втихомирив їх порухом руки.
— Еге ж, сини, я таки ваш тато. А спитайте цього: чи він може зватися батьком для своїх дітей?
Ступач хотів щось сказати, але захлинувся недоказаним і рвонув до порога.
— Думати треба, — навздогін йому вже тихо сказав Лаврін. Бо що воно і служба, і вченість, і всі літа без гарної мислі й ділечка?..
Наче з полум’я, вискочив Ступач на подвір’я, розполохав курей і качок, а гуси, витягнувши шиї, засичали і посунули на нього. Ще, дивись, гусак, який чогось має лебедину, з віночком голову, і довбоне тебе на радість дебелому фурману, що за ворітьми підпирає спиною бричку.
— Гиля, гиля, кляті! — млинкує руками чоловік, а ноги скоріше виносить на вулицю. — Ху!
— Жарко? — весело кривить писок круглолиций стіжкуватий машталір Лаврик, який завжди решетує під віями пересміх зі сльозою.
— Жени!
— Алюр три хрести? — пирхає візник і зарання рукою лізе до очей.
— Ще мені щось дуже розумне бовкни!
— Мовчу — води не сколочу, — стуляє неслухняні варги, яким так хочеться повеселитись, погуляти по просторому виду. Лаврик викидає на бричку свою вагу, трусить віжками, і лисаві коні, розбризкуючи росу з кучерявого споришу, трюхикають на середину вулиці. — Ох і гарно ж тут! А берег аж співає човнами. Подамося бродом?
— Поганяй на пором, — сурмониться Ступач, не знаючи, як бути з Гримичем: чи якось прищемити його, чи махнути рукою на все. За своїми думками він і не почув, що позаду закували підкови.
Лаврик ліньки скалиться нa сонце, повертає коні па перехрестя і враз, зіщулившись, наполохано обертається до Ступача:
— Пригинайте голову!
— Чого ти?
— Пригинайте скоріш!
Враз над головами Ступача і Лаврика зметнулось, перелетіло щось темне і важке. Якийсь навіжений вершник перестрибнув через бричку і, збиваючи куряву, гайнув уперед.
— Чи не бісів парубок?! — і злякано, і захоплено вирвалось у Лаврика. — Як святий Юрій летить!
— Хто це? — оторопіло запитав Ступач.
— Та Роман Гримич. Бачте, йому не вистачило дороги, то він навпростець майнув через нас. А ось брат його культурненько!
оминає нашу каруцу, — і фурман так починає реготати, що сльози одразу зволожують його очі, вії і всі зморшки на щоках.
А Ступач тільки тепер приклав руку до голови.
Василь догнав Романа вже в полях. І одразу напосівся на нього:
— Ти очманів, чи змалів, чи твій баняк догори дном перевернувся?!
Роман щиросердно розсміявся, притримав коня, що зразу ж почав грати під ним.
— Чого ти, брате, так заговорив зі мною, наче ми вже й не рідня
— Він ще й питає! А коли б кінь зачепив копитом голову Ступача.
— То, може б, тоді в ній всі клепки вакурат стали на своє місце, — безтурботно відказав Роман і запишався: — А славно ж я перескочив через бричку і той гамуз, який сидів у ній?
— Тільки що будем мати за ці перескоки? — зажурився Василь.
— Та нічого не будем мати. Як Ступачеві захочеться позиватися зі мною, то скажу: зноровився кінь. Хай позивається з ним…
— Сьогодні ми жниварі, а ким будемо завтра через твої вибрики? — похитав головою Василь. — Думати треба все-таки головою, а не копитом.
— Покинь, брате, свою лементацію, бо від неї і день скисне. А вам ще стільки ділечка треба переробити! — Роман пустив коня риссю, ще закурникав пісеньку про ту Гандзю милу, що купервасом брови накрасила…
