XX
Стьопочка Магазаник не дув і же сушив мізки круговертю життя — на його далекі сторінки не долітав навіть оком, а до близьких прицілювався з єдиною думкою: що від них можна ввірвати собі. І вривав і з лісу, і з поля, і з саду, навіть з любові, бо і в ній без ворохобництва не обійдешся.
До чого ж тепер довірливі пішли дівчата! Нафасонишся увечері, підкрутиш цвяхом чи веретеном чуба — і чешеш на куток, де місяць вибілює дівочі коси; надзиглюєшся біля якої, шепнеш се, те в одне, в друге вухо, позітхаєш, скажеш, що вона найкраща в світі, та й прибивайся тихцем до верби чи в садочок, і знову ж не мовчи — вихай язиком, як помелом, але рукам попервах волі не давай, бо обпечешся. Найголовніше в залицянні — це втовкмачити чорнявій чи білявій, що вона найкраща вся або очима чи ніжками і що ти без неї сохнеш, як трава на сонці. А решту вже довершить нічка-звідниця та хміль поцілунків. Отак Стьопочка і входив у любощі, а з них вищулювався зайцем, найбільше боячись дівочих сліз. Де вони тільки беруться в них?
Правда, і Стьопочку було охопило справжнє сум’яття чи любов — це коли він зустрівся з Мирославою. Зустрівся — й отетерів. Не одній брехав, що вона найкраща, а ця була така гарна, що їй і правду лячно було сказати. Де й на яких харчах виросло це дивовиння? І хто з ним наважиться вийти ввечері під місячну ніч, і хто його зумів вкоськати? Таки правду каже тато: гарне личко — серцю неспокій.
Позітхав тоді Стьопочка день, позітхав і другий, а на третій подався до татарського броду, щоб зустрітися з Мирославою.. І зустрівся, і, мов старець, скинув картуза перед її красою, потім навіть доплентався до подвір’я Гримичів, що згори скапувало росою з черешень, а знизу дихало матіолою. Тут він зітхнув, як не раз це робив вечорами, і розгублено заграв млинками вій.
— Чого ви, Степане Семеновичу, зітхаєте, мов останнє спекли? — засміялась Мирослава.
Її сміх підбадьорив Стьопочку: хіба вона не з такого самого тіста, що й інші дівчата? Хіба і їй не кортить помліти в чиїхось обіймах? Він знову зітхнув і, надавши обличчю того, що зветься подобою правди, зажурено сказав:
— От вірте, Мирославе Григорівно, чи не вірте, а ви найкраща в світі.
Але дівчина не посміхнулася, не глянула на нього, а в’їдливо відрізала:
— Ви, Степане Семеновичу, багатьом дівчатам отак задурювали голови?
— Ні, нікому! — вигукнув Стьопочка. — їй-бо, правду кажу, що ви найкращі.
— Ідіть додому, проспіться, а завтра у вас зміниться думка. До побачення! — Мирослава стріпонула снопом волосся й відчинила хвіртку.
Стьопочка в розпачі заволав:
— Мирославе Григорівно, я цілу ніч простою тут, коли ви ще не побудете зі мною.
— Так уже робив один дурень, — безжалісно відрізала дівчина.
— Хто ж це?
— Мефістофель. Чули про такого?
— Ні… В нашому селі такого не було.
— То почитайте. Для залицяльників вашого типу це може згодитися, — і швиденько пішла до хати.
Стьопочка сперся на ворота, не знаючи, що йому робити: вистоювати ніч на чужому подвір’ї чи йти вечеряти, бо любощі любощами, а їсти треба. В цей час із поля надійшла Олена Петрівна, здивувалась і потім ніби зраділа:
— От спасибі, Стьопочко, що ти прийшов підпирати наші ворота, бо мій сушиголова ніяк не знайде часу облагодитись.
— О, це ви?! — розгубився невдатний залицяльник, а вії його запрацювали, наче в них прокинувся вітер.
— О, це я! Не впізнав? — І аж в боки взялася. — Чи ти, може, Мирославу Григорівну виманюєш своїми баранячими пачісками? Тоді шкода твого часу і крутежу.
— Які ви, тітко, злоязичні, — напиндючився Стьопочка і пішов від тих необлагоджених воріт, які, здавалося, також скрипіли насмішкою.
Після того він ще кілька разів, наче ненароком, перестрівав Мирославу, та не мав радості від того й подався на зальоти до Катрі Лебеденко, а та одразу й повірила його лукавому слову. І навіть голублячи смаглолицю Катрю, виціловуючи її вогкі несміливі уста, він не раз замість її обличчя бачив інше. Отак і минали його вечори: пригортав одну чи другу, а думав про Мирославу й глухо злостився на те зілля, що зветься дівчатами, і на Данила Бондаренка, який замакітрив голову агрономші.
І от сьогодні вранці їздовий з лісництва привозить їм хліб і новину про Бондаренка. Нарешті сталося!
— Це правда, дядьку Дмитре?
— А чого б мені брехати? — насупився їздовий.
Стьопочка па радощах спочатку ошелешено дивиться на їздового, а бачить Мирославу, далі, посміхаючись, запрошує чоловіка до оселі й дістає з мисника якусь з’їжу та пляшку слив’янки. Збагнувши, чого радіє Стьопочка, дядько Дмитро одвертається од столу і йде з хати.
— Чого ж ви, дядьку? — дивується Стьопочка. — Хоч одну чарку перехиліть.
— Не треба мені твоєї трути, — сердито відповідає їздовий і щось неприязно бурмоче про тих гидюків, які тільки знають одне: згризати когось.
Але Стьопочка не звертає уваги на те бурмотіння; радість і тривога схрещуються в ньому то як два мечі, то як два промені, а на них висвітлюється Мирослава. Тепер, коли біда постукала і в твоє вікно, не будеш гордувати, тепер Стьопочка етапе на твій поріг, як саме щастя.
Парубок насамперед кидається до дзеркала і сяк, і так вдивляється в себе, залишається задоволений і собою, і своїми пачісками, які вчора нацвяховував до Марії Шляхової. Теж мені щастячко вербове: відразу почала докоряти Катрею Лебеденко… А куди ж зник їхній голова? Тільки в своїх десь переховується! Ось так воно й виходить: коли хтось високо злетить, то неодмінно низько сяде. Головне в житті — триматися середини, а як припече, можна й трохи податися на ліву сторону, не забуваючи, що є й права. Був би Стьопочка головою колгоспу, він би все согласував і поволеньки просувався вперед. Поволеньки! Він поперед батька в пекло не полізе. Стьопочка не якийсь плошак!
Отак розмірковуючи, він проворненько мете до скрині, змереженої залізним кованим квітом, жужмом виймає свій залежаний одяг, не знаючи, чим найкраще принадити Мирославу. Ось цей з іскрою піджак він виміняв на переднівку в якогось антилігента за двадцять фунтів жита. Антилігент хотів двадцять п’ять, та мусив поступитися. Тепер він і не глянув би на Стьопочку… Ет, знайшов про що згадувати.
Стьопочка мало не влазить у дзеркальце, врізане в ляду, та вже бачить у ньому не так себе, як Мирославу. Агроном при тобі — це теж непогано! От що тільки вдягнути до неї і як хитромудро говорити із нею? Тато увесь час в’їдається, що вже пора піти по розум до голови, а не знає: як перейде Стьопочка на своє господарювання та буде при карбованці, тоді й розум вродить. Стьопочка ще покаже себе, і вообче.
І поки він роздумує над цим, до хати заходить батько. Побачивши розкиданий по скрині й ліжку одяг, він спочатку супиться, бо любить у всьому порядок, та, щось прикинувши, розпогоджується, починає хитрувато посміхатися. Старий гриб одразу зметикував, що й до чого, але Стьопочці нічого не каже. Вирядившись у найкраще, сип зашурхотів одежинкою, обернувся до батька:
— Як мені?
— Знизу широко, вгорі вузько, а сідниці тісно.
— Внизу так і повинно бути — мода! А чули про Бондаренка?
— Авжеж.
— І що скажете?
— Не знаю, чи він ворог державі, а мені таки був ворогом. Як він тоді підкосив нас у скитку! Давав уже йому й десять, і п’ятнадцять, і двадцять тисяч давав, але такий дурень, видать, і на мільйони не поласився б.
— Справжнісінький дурень! От і йди тепер до грому. І негадано почув од батька:
— Не кляни його так тяжко.
— Це ж чого?!
— Бо ніхто не знає, де його грім ночує.
— І це правда, — погодився Стьопочка, труснув жовтими пачісками.
“Вони в тебе такі гарні, як весною рапс, коли цвіте”, — лебеділа йому Катря. Як це, здається, давно було, хоча скільки того часу минуло? От що тепер йому скаже Мирослава і з якого боку під ступитися до неї? Чи напасти попервах на Данила, який увів її в оману, чи підкотитися із співчуттям? Та на місці буде видніше.
— Я пішов, тату, — зачинив скриню, а ключі поклав до кишені.
— Іди з богом, коли напала кортячка женитись, тільки не дуже барися, бо в нас роботи до самої суботи.
— Аби тільки до суботи, — хмикнуло чадо. — Ось хто мені характеристику дасть? Я вже думав ударити чолом Бабенку.
— Не поклоняйся постолу, коли можна вклонитися чоботу. — Якщо вийде по-твоєму, скажеш Мирославі, що в нас доволі є картоплі, бо дуже вона марна, ніяк не може відійти після наук, — і засміявся, а потім посмутнів: навряд чи виклепається щось у чада, бо до голови його не прив’язав бог розуму.
З лісів Стьопочка вийшов у просторінь притихлих полів, у безмір’я похиленого колоса, що чекає не дочекається женців і косарів. Опереджаючи їх, над нивами зависла гаряча південна суховійність, сушачи стебло й колос.
“Ох і гарний та чистий хліб навколо! — здивувався Стьопочка, котрий не дуже придивлявся до колгоспних нив. — Це теж частка Бондаренка. Який лишень тепер ти сам матимеш хліб?!” — подумав зі злістю й одразу ж прояснів: поперед нього між пшеницями тихо йшла Мирослава.
Справді, вона була тоненька, мов горстка матірки, бо ж мотається в тих полях од зорі і до зорі, а потім ще й над книжками чманіє.
Стьопочка наздогнав дівчину, вона обернулась па його кроки, і на обличчі її він побачив печаль степової юги, що висушує стебло, зорію чи й душу. І навіть пролазлиному Стьопочці стало не по собі від тієї печалі, що черкнула його, і у Стьопочці негадано прокинулося співчуття. Biн скинув картуза, вклонився Мирославі.
— Чого тобі, Стьопочко? — зітханням і журбою запитала вона.
— У мене, Мирославе Григорівно, аж душа заболіла, коли я почув про таке…
— У тебе і душа заболіла? — перепитала неживим голосом, а сама вдивлялась в степи, мов щось вичитувала в них.
— Еге ж, Мирославе Григорівно, дуже заболіла, бо я знаю, що тепер може бути.
— Що ж тепер може бути? — мерзлякувато повела утлими плечима, на яких гойднулася хвиля місячного волосся.
— Як що?! — здивувався Стьопочка. — Хіба ж ви нічого це прикидали собі в голові?
— Ні, не прикидала.
— Так от, зараз почнуться шепоти, розмови, а потім що й оргвисновки будуть. Матимете пам’ятного. Це я достеменно знаю.
— Оргвисновки? Які?
— Мені не хочеться про це казати.
— Тоді не кажи, — Мирослава обернулася і, погойдуючи етап і погойдуючи коси, пішла у жита, що одразу зімкнулися за пою.
Стьопочка обігнав дівчину, став насупроти неї.
— Не втікайте, Мирославе Григорівно, бо вже, певно, нікуди не втечете від своєї долі.
— І від оргвисновків? — хоч трохи щось живого, в’їдливого пробилося їй в голосі.
— Це вже як поведетеся. Скажете одразу, що вирвали його з серця, то, може, й минеться.
— Ти, Стьопочко, сказав би так?
— Неодмінно! — аж скрикпув Стьопочка. — А як же інакше, коли він ворог!
Юга в очах Мирослави стала темнішою:
— Виходить, він ворог, а ти друг?
Стьопочка відчув у голосі Мирослави зневагу до себе і відрізав:
— Не виходить, а вже вийшло! Ви, певне, за переживаннями ще не все зважили на вазі.
— Дай мені, Стьопочко, спокій. Важ, коли маєш що важити на своїй вагівниці, тільки не лізь із нею в чиюсь душу.
— Я, Мирославе Григорівно, шануючи вас, люблячи вас!
— Навіть люблячи? — гірко здригнулись дві риски навколо пересохлих уст.
“От у Катерини вуста завжди вогкі”.
— А таки люблячи! — заквапився Стьопочка. — Я люблю що з того дня, як уперше побачив вас. Пам’ятаєте вечір, коли зустрівся з вами? Ви тоді насмішечкою нагнали мене, та все одно я ніколи вас не забував!
— І Катерину Лебеденко, і Марію Шляхову тож ніколи не забував?
— Так то ж не любощі, а флірт! — скрикнув Стьопочка. — От щоб повірили мені, я й прийшов у цю важку годину до вас: тільки одно слово — і я одружусь, візьму на себе всю оту неславу і наругу, що може піти за вами. От бачите! Як ви на цеє?
Мирослава відповіла не йому, а житам:
— Як ти можеш говорити таке, коли я люблю його?
— І що з того? Ця любов накине на вас чорну тінь, поговір і обчикрижить молоді літа, а моя — захистить вас.
— Коли б ти, Стьопочко, знав чи хоча б догадувався, що таке любов, — не грішив би криводушним словом, — та й пішла поміж колосками, зіщулена, болюча, але неприступна.
Стьопочка розгнівався, стиснув кулаки, знову забіг наперед:
— Ще подумайте, Мирославе Григорівно! Подумайте, поки не пізно!
— Думати ніколи не пізно, навіть перед смертю.
— Хай він думав перед своєю смертю, а ви станьте перед своїм весіллям!
— Геть, негіднику! — не скрикнула, а так прошепотіла Мирослава, що парубок поточився од неї.
— Я негідник?! — У Стьопочки зсудомилось обличчя, а в розріджену синьку очей вступила блідавість. — Тоді як назвати того, хто захищає ворога?.. Ви ще, певне, тішите себе тим, що він утік від закону. Так не втече од мене!
— Що ти, мерзенний, хочеш робити? — застогнала Мирослава.
— Зараз я кинусь перетрушувати його рідню й сусідів — і таки витрушу вашу любов, коли не скажете мені свого останнього слова.
— Дочекаєшся й ти свого останнього слова, — і, мало не стусонувши Стьопочку, дівчина швидко пішла поміж хлібів.
Стьопочка довго дивився їй услід, розмірковуючи, що, може, це й на краще, бо ти не будеш ломити її норов, а вона поверне все на свій триб. Таке мізерненьке, непоказне вагою, а скільки характеру! І водночас біль смоктав його середину, як ніколи раніше не смоктав…
Як завжди, земля багато говорила Мирославі і виходячи зі сну, і входячи в сон, як часто вона розмовляла з нею — із яблуневим цвітом, і зеленою травою, і синьою хвилею, і дзвонами колосся. Це все ввійшло в дівчину з самого дитинства, ще відтоді, як одного разу взяв її, малу, батько па жнива, підняв у полі на руки й сказав:
— Дивись, донечко, яка гарна селянська доля, коли навкруги є колос. Та завжди дбай про колос.
Отой колос, земля і стали її долею.
Та мовчить тепер її доля, не дивиться у вічі ні колосом, ні волошкою, пі квіткою маку, тільки болісна юга щемить під віями. Великий світ, а де подітись у ньому людині зі своїм горем? В яку піти сторону, в яку югу? Була людина — й не стало людини. Чому?!
Та мовчить земля, ладнаючись віддати людям увесь урожай. А чи людина віддає людині увесь свій урожай, відділивши від нього непотріб?.. Оргвисновки! Любов і оргвисновки!.. Яка гарна селянська доля, коли є навкруги колос. Та й колос нині запечалений, бо не стало біля нього ще одного хлібороба. Де ж ти? Де?
Мовчить земля, ох як тяжко мовчить земля. Упасти б на її груди, заридати, заголосити. Та не стане голосу на це, тільки сполохаєш ним перепілку чи жайвора, що й тепер в’ється над тобою.
До самого вечора проблукала Мирослава в степу, побродила і по тих полях, де вперше побачив її Данило, підійшла й до вітряка, де зародилася їхня любов. Чого ж і ти мовчиш, сивий вітряче? Ось привезуть до тебе хліб, і ти весело загомониш, замахаєш своїми крилами, а хтось у мовчанні згорне свої крила. Невже це й зветься життям? Ні, ні, життя — це вгору підняті крила, як у тої чайки, що летить ночувати на степове озеречко. А Данилові ворота кигикають чайкою, і він їх любить за це. А як йому страшно було, коли постукав у своє віконце і не почув із хати материних кроків… їй теж страшно без його кроків.
А може, оглянешся — і побачиш його?
Мирослава оглянулась і справді побачила в полі чоловічу постать з маховими вилами і граблями за плечима. Це з лугів повертався золотовусий дядько Лаврін, якого завжди так приємно стрічає тітка Олена: “О, військо йде, короговки мають”. Так, маяли короговки вояцькі, мають і похоронні…
Дядько Лаврін теж побачив Мирославу і журавлино пішов до неї, несучи на виду золотавість літа і передосінній смуток. Ось він, зітхаючи, кладе край стежини своє знаряддя, опускає руки па плечі Мирослави, пальцями перебирає її сніп волосся.
— Зсохлася дуже. Дитино, журись, але й не вбивайся так — побережи себе й для діток своїх, щоб вони здоровішими були.
— Ой що ви кажете, дядьку Лавріне! — стримала себе, щоб не заголосити.
— Мушу й таке сказати, бо матері не маєш, вона б тобі це краще сказала, — він пригорнув її, поцілував. — То знов те саме прошу: не вбивайся так. От ходімо додому, я тобі косарську вечерю зготую.
— Спасибі, дядечку, я ще полями пройдуся.
Вже поночі, мов сновида, Мирослава підійшла до Данилової хати. А може?.. Вона підважує ворітця, і в них прокидається чаїне кигикання. Як би добре було, аби за цими ворітцями на подвір’ї зустріли її мати і Данило. Та матір уже ніколи не стріне. А він?..
Дівчина, скулюючись, підходить до віконця, що тримає в собі місячний смуток, і стукає так, як завжди стукав Данило. Та нема кому їй відчинити двері, як не було кому відчинити їх і Данилові. Тоді вона біля призьби знаходить старий дерев’яний ключ, вставляє його в темне око отвору, і двері, ніби чекаючи її, відскакують од порога. Навпомацки Мирослава заходить до хати й тихо кличе Данила, а їй у відповідь зітхає хата, зітхають торішні снопи різної пашниці. От і прийшла вона сюди не господинею, а страдницею, не знаючи, чого в неї тепер більше: любові чи болю?
Засвітити б світло, так не можна, бо ще прилізе Стьопочка і почне варнякати про любов і оргвисновки. При місячному меві вона знаходить фото Данилової матері, здіймає з стіни, підходить до вікна. До неї усміхнене придивляються добрі селянські очі, що все життя турбувалися хлібом насущним та невсипущою працею.
“Хіба ж ви, мамо, могли народити лиху людину?” — мовчки питається в матері, яка не дочекалася її.
Посміхаються селянські очі, що тримають у собі задуму степів, посміхаються для тебе і для дітей наших, прощають нам наше недосконале, сподіваються на наше краще.
“Я буду вашою донькою, як не розлюбить мене Данило, — говорить не голосом, а сльозами і згадує його пісню в години осмути: “Мати, наша мати, де тебе узяти? Може, тебе, мати, та й намалювати? Наїхали малярі із чужої сторони, змалювали матір на білій стіні. Змалювали очі, змалювали брови, та не змалювали тихої розмови…”
А хто і де змалює тепер твою розмову?
І раптом вона чує тихий шепіт:
— Мирославе, Мирославе.
“Звідки ж він?” — не може второпати дівчина й ставить фото на стіл.
— Мирославе, ти тут?
— Хто це?
— Знайшлася, — чує полегшене зітхання, обережні кроки, — і з сіней виходить Яринка. — Я всюди шукала тебе.
— Нащо я тобі тепер?
— Таке скажеш! Ти так налякала мене, і маму, і тата. Коли я оббігала всі поля, то й здогадалась, що ти пішла до Данила.
— А Данила нема, — сказала так, начеб про це не знала Ярина.
— Він повернеться, неодмінно повернеться!
— Ти віриш у це чи заспокоюєш мене?
— Вірю, Мирославе. Налягло горе, та все переінакшиться. От побачиш.
— Подивись, яка гарна мати в Данилка. Ярина пильно глянула на подругу, взяла фото і теж підійшла до вікна.
— Я трохи знала її.
— Знала? — не повірила Мирослава. — Якою ж вона була?
— Смаглолицьою, не такою, як Данило, він у батька вдався. І лагідна, мов погожа літня днина. А одягалася в усе чорне — носила журбу по чоловікові.
— Розповідай, розповідай, Яринко. Дівчина безпорадно розвела руки:
— А більше нічого не запам’ятала, бо малою була, — і притулилась до Мирослави. — Так ти його дуже любиш?
— Більше себе! І не знаю тепер, куди подітися в білому світі. Яринка ще тісніше притулилася до Мирослави і довірливо сказала:
— Я теж хочу мати велику любов або ніякої. От завтра ж нажену своїх залицяльників і скажу їм: зась!
— Тоді посмутніють вечори без твого сміху.
— Нічого не станеться ні тим вечорам, ні моїм залицяльникам. Ходімо вже додому.
— Побудьмо, бо хто знає, чи доведеться ще бути тут. Вони притихли перед невідомим, перед прийдешнім, перед отим місячним сумом, що колись був ув очах Данилової матері, що є в наших очах, поки ми люди, поки ми вболіваємо над людською долею.
