XXI
Видолинками та ярами — Данило вибрався на зарослий зіллям путівець; обабіч нього синіє її житній сон, він востаннє висипався під колосом, бо завтра-позавтра вже ляже на стерні. Оце б і собі прилягти біля колоса і під шерех стебла заснути до того світанкового багаття чи до того вінця, яким сонце розтинає ніч.
Під ногами щось шорстко зашаруділо, Данило спочатку здригнувся, потім прихилився, і його руку залоскотав кущ перекотиполя, який ще міцно тримався землі, от і він, Данило, зараз стає перекотиполем.
“То куди ж, куди подітися тенор?” — німотно питає ниву і самотнього соняшника, що якимось чудом виріс у житах. Та німують жита, німує і соняшник; вони мають свою мовчазну турботу: віддати людям увесь, до зернини, врожай, а вже як люди мають жити — це не їхній клопіт. А ось і вівса тулять один до одного свої дзвіночки і здригаються навіть од голосу перепілки.
“Спать підем, спать підем”, — дрімотно обманює своїм словом перепілка, бо ж думає не про сон, а про любощі.
А що думає тепер Мирослава? Чи оплакує, чи проклинає епос кохання? Навіщо він сказав, що поїде до міста? Це ж може викликати підозру, що справді він крився з чимось од неї. Хотів якось заспокоїти дівчину, а зробив гірше.
“Спать підем, спать підем”.
Куди ж йому зараз піти, куди занести себе, своє серце, що млоїться і ниє? Може, заглянути до школи, до того чолов’яги, який схожий па козака Голоту, чи до Максима Діденка? Як не злякається, то щось порадить, бо має і розум, і розмисл у голові.
На шляху забурчали машини. Що вони везуть людям: добро чи лиховістя? Машини затихли, а вдалині, насупроти Данила, з’явився вершник. Як славно було раніше зустрітися з вершником у полі, погомоніти про се, про то, прислухатись до ночі, по якій никають сонні тумани. Та це було колись… І, чавлячи свою гордість, Данило вбирає голову в плечі, навзирці входить у жита, подалі від людини, ближче до перепілки, припадає до землі. Ніколи ще він не лежав у житах, не витолочував їх, а це так ганебно ховається. І від кого? Від людини!
Земля лунко передає тупіт копит і курникання верхівця:
Їде козак з України —
Мушкет за плечима,
За ним плаче дівчинонька
З чорними очима.
Недарма стільки дівочих сліз маємо ми в піснях. Недарма!
Відлунали копита, стихла пісня, і Данило підвівся з землі. Житні колоски бились йому в груди, об плечі й ронили росу чи сльози на руки. І тут славно житечко викохали люди, от тільки він не жнивуватиме з ними, не пройдеться з косою, не зв’яже тугий сніп, не поставить полукіпка, з якого удень стікатиме сонце, а вночі — місяць. Була людина, а стало перекотиполе чи навіть щось гірше. І все одно, хоч який чавить тебе невикрут, маєш щось діяти.
Діяти! Данило сторожко перейшов на другу дорогу, вже не дослухаючись до шелесту ниви, до голосів перепілок, а лише придивляючись до затопленої місяцем долини, яка зараз тільки по низинках вибивала кущі туману.
“Ой тумане, тумане, мій латаний талане!..” Латаний з учорашнього чи позавчорашнього вечора; до того “к як посміхався йому і надіями, і людськими очима. Невже До все ніколи не повернеться до нього? А може, піти з повинною? Тільки з якою повинною? Хіба він, а не Ступач провинився перед людьми, перед державою?
Ні, за Ступачову помилку чи злобу він не понесе свою голову на покарання, і так вона карається більше, ніж треба. А став би Ступачевим потакачем, то й не шматували б твою долю. Робити щось, робити треба! Тільки що? Як настирливо товчуться одні й ті самі думки, аж мозок пухне від них…
Bін і незчувся, як поміж хлібами ще виринула постать вершника. Цей їхав тихо-тихо, додивляючись до ниви чи ночі, а коник його, опустивши голову, підмітав гривою дорогу і смачно гриз траву.
Знову ховатись? Та обурилась, аж застугоніла гордість, і Данило, випроставшись, напробій пішов до верхівця. Той, почувши кроки, поводом зупинив коника, підвівся на стременах.
“Наче Михайло Чигирин киває бородою? Авжеж він!” — пізнав невтомного голову колгоспу, який на старості літ почав заочно вчитися в інституті, бо раніше земля мала молитву, а тепер їй треба мати науку.
І Чигирин пізнав Данила, сквапно скочив на землю, націлив па нього невеликі очі й сніп бороди, в якій гуляє білий цвіт, пою він ще в двадцятому році поховав глибокий шабельний шрам.
— Невже ти?.. — дивується і ніяково посміхається чоловік,
— Виходить, я, — не знає, що відповісти, Данило.
— Діла… — трусить бородою Чигирин, простягає невелику гудзувату руку. І увесь він невеликий, міцнотілий, дивовижно схожий на гриба-боровика. — То як воно?..
— Погано, Михайле Івановичу.
— Вірю, — враз посмутнів чоловік, потім глянув у далину. — Невмивана совість у того Ступача, і коли вже переведуться такі? Та будем надіятись на правду. Ти ж писав кудись?
— Ні.
— І дарма. Десь у свій невикрут перебувай ці дні, а до правди добивайся. Коли ж потрібний буде свідок, то і на мене можеш послатися. Скажу, що знаю тебе з колиски.
В Данила засіпались уста.
— Кому тепер потрібна моя колиска?
— І не кажи такого! Зловражому та гадюкуватому, звісно, ні колиска, ні матір над нею, ні наша ревна праця, ні наша доля не потрібні. Але йому не запогубити наш день і час.
— Куди ж ви проти ночі зібрались?
— Я люблю і вечірню, і запівнічну годину в хлібах. Оце ж собі надивляюсь на колос, бо завтра-післязавтра тут буде тільки стерня, а вона вже осінь нагадає. — Помовчавши, Чигирин поклав руку на плече Данила й стиха пробурмотів: — От є у мене дивацьке питання. Досі ні до кого не потикався з ним, щоб не обізвали дурнем.
— Питайте.
— Це ж два роки тому спрактикувався, що жито-пшениця краще родять, коли сіяти рядки зі сходу на захід. Чи тоді сонце щедріше обмиває їх ранньої і призахідної години, чи щось інше тут є? Звірив у минулому році — та сама картина. Ти часом не примічав такого?
— Не помічав, — здивовано відповів. “От тобі й гриб-боровик!”
— То, як схочеш, перевір у себе. Це може людям згодиться.
— Коли це свято буде в мене?..
— Неодмінно буде. Може, потихеньку подибаєм до мене? Бо ти, видать, здорожився. Моя стара нас душениками почастує, пожуримось разом, подумаєм разом. Як ти на цеє?
— Я далі зібрався.
— Теж розумію, — погодився Чигирин. — Бувай живим і здоровим. — Він стиснув Данила в обіймах і швидко пішов до свого косматоногого коника, якому місяць визолочував гриву.
І знов пшениці та жита, білопінні гречки та чубаті соняшники, і погойдування місячних неводів, і загадковість далини. А ось і дрімливі верби позначають шлях дрімотної річечки, і кладка, що попискує, як в’юн, і дикі півники, які так гарно підвели жовті свічада цвіту, і ошатні, в напатланих спідничках, копички, і прив’ялений смуток татарського зілля.
За річкою біля пригаслого багаття спали косарі, а їхній сон охороняв скрип деркача. І Данило не витримав, щоб не підійти до нічліжан, які привільно розметалися на свіжому сіні. Над посизілим багаттям, на розсохах, висів задимлений казан, —у якому гусла немудра селянська страва — пшоняний куліш, що пахнув не лавровим листом, а м’ятою. Погляд Данила зупинився на обличчі білочубого віястого парубка, що негадано почав посміхатися у сні. Чи, може, прокинувся хлопець і з-під вій дивиться на нього. Данило завмер, а парубок ледь чутно запитав свого сну:
— Це ти, Оксано?..
Було за північ, коли Данило зайшов на дворище тієї школи, у якій колись кілька днів прожив поміж святими і грішниками. Тоді він більше придивлявся до святих, бо маляр дав їм усе краще, що мали люди. На вікнах школи докришувався одволожений місяць, а довкола стояла така тиша, що було чути, як з прикриночного жолоба по краплині скапувала вода. Як же його прийме тепер Терентій Іванович, котрий чотири рази стрічав смерть? Що скаже мудрий Діденко? Це ж удосвіта доведеться колошкати їх.
Данило сів на східцях, що вели до школи. Навпроти стояла стара катрага, в якій і зараз поблискувала криця плугів, праворуч вигинав руки заряснілий сад, а далі горбами бовваніла шкільна земля, по якій і він вів плуга, сіяв зерно. До нього звідусіль почали стікатися спогади й утома. Згадалася й тітка Марина, і половецька камена, і самотній соняшник у полі, і вершник поміж житами, і нічліжани, і отой білочубий парубійко, що і в сні кликав свою Оксану…
— Це ти, Мирославе? — запитав він.
— Даниле Максимовичу, як ти?.. Яким побитом? Данило стрепенувся і, виборсуючись зі сну, злякано підвівся.
Перед ним у подиві стояв Терентій Іванович, на його вислих вусах згасав пізній місяць.
— Прийшов до вас, до школи, — ще не знає, що сказати, Данило.
— До школи? — здивувався Терентій Іванович і вже після мовчанки: — І не побоявся? — навсібіч озирнувся. — Вже скоро й світатиме. Куди подіти тебе від лихого ока?
— Може, в оту церковицю, до грішників? З чиєїсь вини і я став грішником, — охопив голову руками. — Як це страшно, Терентію Івановичу. Як це страшно!.. Ішов до вас полями, а назустріч людина, і я мусив ховатися од неї в житах.
— Колись і в мене була пригода в житах, — згадав минуле Терентій Іванович. — Зіткнулися ми у вісімнадцятому році з державною вартою Скоропадського. Вдарили по ній! А коли скоропадчикам наспіла підмога, кинулися в стиглі жита. Та осатанілі “експедитори”, недовго думаючи, з усіх боків підпалили хліб. Горить він, горимо й ми, і мусили, палаючи, немов снопи, підвестися з землі, це йшла тоді моя третя смерть… І найстрашнішим тоді було — оті блакитні вогні, якими догорали і просвічувались мої побратими. Блакитні… Що ж, Данилку, робити з тобою?
— У церковицю до грішників.
— І грішників, і святих замазали глиною. Аніт таки домоглася свого, а тепер маже дьогтем людей; недарма кажуть: навчена відьма завжди зліша від родимої. Навіть завивало на голові має відьомське. Тьху!
— Як же Максим Петрович на це?
— Хіба ти не знаєш нічого?
— Ні.
— Максим Петрович уже з місяць працює директором радгоспу в сусідній області. Тепер він розвернеться на тисячах гектарів. Мабуть, і я перейду до нього, бо не тільки душа, а й моя вербова нога сумує за ним, — повів своєю сухою вербичкою, що знизу була окована залізом… — Це ж якось весною біля річки я вирізав собі дві ноги про запас, обтесав знизу, а тут рибалки йдуть на човнах, до себе запрошують. Встромив я свої вербові ноги в берег та й поїхав на риболовлю. Впіймали ми тоді й риби, і раків, затаганували юшку, випили по-християнськи чарупину і аж тільки вранці повернулися додому. А тут саме наспіло роботи, закрутився я в фурманці й повернувся на берег до своїх ніг десь днів через десять. Дивлюсь, а одна нога вже й листячко дрібне викидає. Не зачепив я її, то й почала рости моя нога і вербичкою стала, шумить собі листом, цвіте, а росу має гірку. Життя!
— Невже пробували на смак? — вірить і не вірить усій розповіді чи притчі червоного козака.
— Пробував, — правдиво дивиться на нього Терентій Іванович. — При своїх чотирьох смертях якого я тільки зілля не пробував і все одно вірив, що буду жити. І ти, дитино, маєш жити, — він ступив вербовою ногою, обняв Данила. — Де ж ти переднюєш у мене? Може, в лісовій смолокурні? Туди ніхто влітку не заглядає.
— Де скажете, — скорботно, душею дякував людині. І довіра козака, і його сповідь вразили Данила і запам’яталися на все життя.
— Тоді ти трохи зажди, а я запряжу своїх вітрогонів, — та й у ліси.
— А може, не треба? — раптом завагався Данило.
— Чого не треба? — не зрозумів, насупився Терентій Іванович.
— Що біду накличете на себе.
— Коли б я не вірив тобі, то інше діло. А поки в нас добра віра, доти пас не зломить нещастя. От побачиш: усе минеться, а правда залишиться. — І, постукуючи вербовою ногою, він пішов до шкільної стайні.
Незабаром коні були запряжені. Данило вискочив на обшитий полудрабок нового воза, і колеса зашипіли по росистому споришу. Виїхавши з шкільного подвір’я, Терентій Іванович повернув не в село, а до річки, між деревами якої вже волохатився досвіт.
“Утеча від недолі”, — з гіркістю думав Данило. То раніше він, як міг, доганяв селянську долю, а тепер утікав од своєї недолі. То хіба це життя?
Терентій Іванович поклав йому руку на плече.
Данило стрепенувся, водночас ловлячи зором і плесо річки, і верби над нею, і човпи у березі.
— Он бачиш розпадисту вербу над самою водою? Біля неї човен гойдається.
— Бачу.
— Так це вона з моєї ноги виросла… А потім якийсь парубійко зробить із неї човен і повезе свою кохану. Коли б тільки спокійно було в світі. Та, на біду, вхопився Гітлер за лопату смерті…
Пізній жнив’яний вечір, коли навіть дороги пахнуть житом. Л до цих степових пахощів у селі приєднується повів щойно розквітлих соняшників, папіровки, молодого укропу і молодої картоплі, яку, очікуючи косарів та женчиків, варять не в хатах, а на подвір’ях. Ось над таганком, під яким зітхає полум’я, схилилася бабуся; щось шепчучи, вона, немов чари, сипле в картоплю сіль, підводиться, і вогонь вибиває на її зморшках іще сліди кріпаччини. Почувши кроки на вулиці, повертав голову до воріт і питає їх:
— Це ви, нарешті?
— Ні, бабусю, це не ті, яких ви очікуєте, — з жалем відповідає Данило, заздрячи в душі простому селянському вжитку. Стара випростується, підходить до воріт:
— А хто ж ти, дитино, звідки будеш?
— Я здалеку.
— Тоді заходь до пас. Скоро прийдуть мої діти, внуки, то й повечеряєш із нами, — і така добрість стоїть у її старечих очах, що невідомо в кого хочеться випросити їм ще довшого віку.
— Ви не знаєте, до живе директор вашого радгоспу?
— Чому ж, дитино, но знаю, де живе добра людина? То з поганою не хочеться знатися. Он перейдеш місток через Сниводу, то й зразу бери на ліву руку до школи, а від неї на праву руку, го прямо й дійдеш до панського палацу.
Незабаром Данило добивається до колишнього панського, у білих колонах будинку. Тут лише в двох вікнах світилося світло. Хлопець припадає до одного, напіврозчиненого, й одразу ж бачить зігнуту над столом постать Максима Діденка. З олівцем у руці він хмуриться над якимсь зведенням-скатертиною і тихенько наспівує йому:
Скатертино, скатертино,
Над тобою марно гину.
І хоч як тривожно па душі в Данила, але він не витримує:
— Максиме Петровичу, не гиньте, живіть собі й нам на втіху.
— А це хто?! — скрикнув Діденко, підійшов до вікна, скинув брови угору й пошепки запитав: — Ти?
— Я, — притих Данило, мов перед судом. Діденко для чогось мимохіть озирнувся.
— То заходь мерщій.
Данило зайшов у просторий, обвішаний плакатами і грамотами кабінет, у кутку якого стояв дорідний сьогорічний сніп жита. Діденко поклав руки на плечі парубка, наморщився, не знаючи, що розпитувати, що казати. Залягла ніякова тиша, у якій Данило чув биття свого серця. А в цей час із того вікна, що виходило в сад, обізвалися тихі голоси:
— Які в тебе очі гарні.
— Хіба їх зараз видно? — не вірила дівчина хлопцеві.
— Я їх завжди бачу перед собою.
— В темряві?
— В темряві вони мені світять, неначе зорі.
— Ой! — болем стрепенулось у дівчини.
— Ти чого?
— Мама казали, що їй змолоду це саме говорив і батько. А як одружився, то й почав пригашувати ті зорі.
— Так то за капіталізму було. У нас такого ніколи не буде.
— І не повинно бути… Тільки ти без рук… Діденко ніяково посміхнувся:
— Комусь любов, а комусь папір’я… То як ти, Данило, до мене потрапив?
— Прийшов, як до батька; порадитися прийшов, що мені робити в цьому світі… Ви ж усе знаєте про мене?
— Знаю. Лиха звістка не лежить, — зітхнув Діденко. — Ступач тебе з’їв?
— Ступач.
— То безрозсудний жорстокосердець. Колись він був наймитчуком у такого дяка-викрутня, якого навіть попи називали сатаною. Наковтався там зла та й почав лихом копати своє поле. Ох, ці недалекі, озлоблені копачі… Що ж робити з тобою?
— Ви думаєте, я знаю? Голова зовсім одуріла. Легко було моїй рідні казати: “Тримайся розуму й плуга”. Та інколи розум і плуг не тримаються нас…
— На жаль, — Діденко заходив по кімнаті. — Що ж я тобі можу порадити, що можу зробити для тебе? Що? Бо я теж не маю великої влади… Колись ти мені казав: нам час не дав легкої долі. Пам’ятаєш?
— Пам’ятаю, — похнюпився Данило.
— І це, очевидно, правда: поки час не дає легкої долі. Та хоч би яка доля випала тобі, хоч би які випробування лягли на твої дні, ти маєш бути Людиною. Навіть у найтяжчу хвилину, коли вже все покидає нас, ми маємо лишатися зі своїм євшан-зіллям, з безмір’ям любові до Батьківщини. А вона нас не забуде. Це кажу тобі як людина віруюча — як більшовик і твій друг, що, певне, не дуже зуміє тепер захистите тебе. Розумієш?
— Думаю.
— То й думай, що воно й до чого, карайся своїми болями, а лишатися маєш сином. Це про велике і високе думаючи. А тепер про буденне: зчави свої жалі як мужчина і поки що ставай у мене садівником. Переходь у курінь, що стоїть посеред саду, та й орудуй. А далі стане видніше. Я вірю в це, бо вірю в розум людський, у розум часу. Згоден?
— Спасибі, — Данило з вдячністю глянув під втемнені утомою повіки, за якими стояла велика печаль.
— Пасіка е у вашому саду? — запитав Данило, забуваючи і не забуваючи своє.
— Стоїть невелика. Роботи ж матимеш ой як багато і в саду, і на пасіці.
— Хіба мене колись лякала робота?
— Це я знаю. Вечеряв?
— Ні.
— Повечеряємо холодною індичиною, і поведу тебе в курінь. Там є сіно, ковдра, подушка.
— Не знаю, Максиме Петровичу, як і дякувати вам.
— Обійдемось без цього. Ми ж радянські люди. Радянські! Невже ти думаєш: анонімка чи нашіптування зможе зробити нас дрібнішими?.. Чуєш?
— Чую.
Здалеку заспівали півні, а в саду сполохано озвалася дівчина:
— Ой, уже півні співають. Біжу, біжу!
— А вищезли б вони! От капосна птиця. Ну, ще капелиночку постій.
— Знаю твою капелиночку. Прощавай, біжу.
— Я тебе на руках донесу…
— От для чого потрібні руки людині, — підбадьорюючи Данила, посміхнувся Діденко.
