XXII
Біля татарського броду за якихось пару тижнів зацвіла підсніжником нова хата-білянка, влітку їй щось дрімотливо шепоче зледащіла хвиля й очерет, восени сполоханим дзвоном озиваються припнуті човни, а взимку в деревинах потріскує чи дідом покректує мороз і у вікна б’ють крилами вітровії, стукають заметілі.
А коли ж постукає Данило?.. Де він тепер, де його очі, де його великі добрі руки? Може, час забрав і їх, і те, що ввижалося-звалось коханням?..
Від такої думки стогін вирвався з грудей дівчини, як з отієї хурделиці, що ніяк не може знайти собі пристановища. Отак тепер і душа Мирослави не має пристановища: все борсається у журбі, у розпачі, у відчаї, в шуканнях тієї дороги чи стежки, на якій тільки в снах з’являється Данило. Тільки сни привертають його до неї. Тільки сни…
А навколо так шаленіє хуртовина, що не знати, де небо, де земля, де річка, де присілок. Навмання, вгрузаючи в кучугури, бреде з гамазею додому Мирослава. Метелиця вибиває з неї дух зерна, вибиває і сльози. А скільки їх померло в новій хаті-білянці, в якій ніколи не замикаються двері?!
“Ти ж не замикай дверей, я скоро прийду…”
Це “скоро” стало місяцями. Та якими місяцями?!. Хай їх ніхто і через віки не знатиме…
Хто з нас у бентежній молодості хоч потай не мріяв про незвичайне кохання: ти любитимеш свого судженого, а він тебе, як ніхто не любив. Як ніхто! От і має вона таку любов, як, певно, мало хто мав. Той день, коли вона довідалась про все, став її згубою і болючим чеканням надії — безнадії. Навіть сивий тато, приїхавши в гості до неї, якогось вечора ще більше пригнітив:
— Уже можна й не ждати. Видать, не судьба. Виходь, донечко, за іншого. Бо що дівоча врода? Блисне, мов роса, і туманцем зійде, наче роса улітку. А життя є життям, і воно вимагає свого: коли не любові, то материнства.
Може, в цьому теж є якась мудрість старості, та як любові змиритись із нею?
І донька нагадала батькові, як він до неї, ще дитини, прихилив з ниви кілька сивих, з сльозою колосків.
— Тоді ви, тату, сказали: завжди дбай про колос, про хліб святий. А хіба про людину треба менше дбати?
Батько похитав зажуреною головою, що теж зазнала на віку всякого, подивився на свої великі руки, які ніби зважували щось:
— Так де ж вона, та людина? На землі чи в землі? Мабуть, нещадимою мачухою стала його доля, — і пішов узяти на ніч двері на засув.
— Не зачиняйте, тату.
— Це ж чому? — стенув плечем, здивовано з’єднав дуги ліплених брів. “Чи не стає його донька причинною?” — А коли хтось улізе та обікраде?
Самою скорботою глянула на нього Мирослава.
— Найдорожче уже вкрадено, а ганчір’я не жаль.
— Воно то так: ганчір’я не жаль, а роду жаль, — мов сивий туман, захитався при дверях старий. — Мені мало не щоночі сняться онуки. Невже я не дочекаюся їх? Може б, ти виїхала з цього села, щоб не журитись до знемоги… Щоб забути все?
— Я нічого не хочу забувати! Нічого!..
І справді, як вона могла забути ту першу ніч у самотніх полях, і перші жнив’яні турботи під примруженим поглядом Данила, і отой вітряк, що підіймав її коси, і оті руки, що вперше підіймали її, й оті ворота, що кигикали чайкою, і ті уста, які шукали її уст? Як пересохли вони тепер. І вся вона пересохла, мов покинуте після жнив стебло.
Хоч журба вижала її душу, та не змогла вижати любові ні до Данила, ні до людей. Мабуть, через те й поважають, і жаліють її в селі. Навіть оте гордовите парубоцтво, що чаклує біля машин, не підсміюється над нею, як підсміювалося раніше. Воно ж і підбило присілок толокою поставити їй хату — може, в новій оселі поменшає жалів у молодюсенького товариша агронома. Та не вгадало щиросердне парубоцтво, яке назвало її хату гніздом перепілки. Це ж треба таке вигадати!..
Ось і постарілі прибережні верби та гнучкі верболози. Тримаючись за гілочки з в’яззю нерозквітлих котиків, Мирослава обережно зійшла на лід, ступнула кілька кроків і відчула туман відпару, який не змогла подолати й хурделиця. То, видко, рибалки попробивали ополонки й до смерку ловили в’юнів. От і бокуй тепер, щоб не шубовснути у воду.
Заточуючись од ударів заметілі і знесилення, вона перебрела брід і підійшла до хвіртки, але не змогла її відчинити — стільки намело з двору снігу і темряви. Тоді взялась обома руками за ворота, трохи відхилила їх, і вони негадано озвались тривожним чаїним кигиканням. Аж здригнулась: невже і дерево дереву передає голос? Чому ж ти не передаси свого голосу?
Обтрусившись на порозі, Мирослава кінцем хустки витерла вологе обличчя і тихо зайшла в оселю, де густо ворушиться живлющий настій літнього поля і лугу, бо яких тільки снопів, снопиків і в’язок немає тут? Побачив би їх Данило, узяв би її руки в свої і сказав:
— І чиїй ці ручата не вміють? Щось чаклунське є в них.
— Ти й про очі так говориш?
— І в очах є чаклунство. От кинули вечір та місяць у них ворожбу — і вже сохнеш на тараню.
— Не меліть несусвітнє, товаришу голово. І тільки без рук.
Де вони, ті руки, тепер?
Стукнула віконниця, і Мирослава кинулась до вікна. Але це тільки хвижа зачепилась за хату й гайнула до татарського броду, і там застогнали верби, як удови. А хто ж вона? Ні жінка, ні вдова. Невже її доля навіки пропала?
Наче хтось вовтузиться на порозі. Потім стрельнули сінешні двері, рипнули хатні, і в оселю вскочила розпашіла Яринка. Сяк-так обтрусивши з хустки і кожушка сніг, вона повела завзятим оком на Мирославу і продекламувала:
— Не варила, не пекла — до сільбуду помела… Як ти на цеє?
— У таку метелицю?
— Метелиця, метелиця, чому старий не жениться?.. А що нам та метелиця-хурделиця? Ноги ж і не позичені і не куповані! Хіба ти не любиш завію?
— Люблю. Вона так добре вкрила озимину, вже не страшний буде їй мороз.
— І як у такому тендітному тілі вмістилися усі хліборобські турботи? — засміялась Яринка. — То помели?
— Ти бачиш, що робиться надворі. Хата зривається з підмурка, ще полетить у безвість.
— То й що нам негода? Хіба погано бігти і розшарпувати петлі хуртовини?
— Ой Ярино, Ярино, кому ти і вродою, і вдачею саме щастя принесеш?
Дівчина враз посмутніла, зітхнула.
— А може, не підемо до сільбуду? Разом будемо журитися?.. Коли вже ця журба одійде від тебе? — обняла подругу і знову зітхнула. — А до нас позавчора Стьопочка приїжджав, про тебе чогось питався. Він уже в область збирається, бо в районі набив руку. “Наб’ю в області руку — і подамся вище”, — перекривила молодого Магазаника, засміялась і почала поправляти снопики, що стояли на скрині. — Пахощі від них оберемками йдуть. Ця пшениця з селекційної станції?
— Еге. Торік мені учені лишень одну шапочку насіння відміряли, а цього року вже маємо он скільки справді золотого зерна. Як би це радів Данило.
— Я тобі хоч вечерю подам, сама готувала, сама й похвалитися хочу, — Ярина відсунула заслінку, вийняла миску з рибою і грибами та, прислухаючись, поставила на припічок. — Чи це гості до тебе? Хто б це?
— Мабуть, Геннадій Шевчук, — подумала про голову колгоспу.
— А коли?.. — Ярина з-під вій глянула на подругу.
— Хіба це може бути? — лякаючись, запитала сама себе Мирослава.
— То чом не може?.. От якогось вечора постукає в двері, стане на порозі, ось так, усміхаючись, як він уміє, і запитає:
“Скучила?” А ти його назвеш безсовісним.
— Я б його й совістю своєю назвала, аби тільки голос подав. На присінку загупали чиїсь кроки, далі хтось постукав у двері.
— Заходьте! Заходьте! — в один голос сказали Ярина й Мирослава.
І от поволеньки відчинилися двері, й на порозі картинно розкапустився Стьопочка в новому добротному кожушку і сивій смушевій шапці. Він скинув її, рукою бережно поправив чуприну, у заграв млинками вій. За своїми думами і не помітив, що за ним відскочили двері.
— Здорові, чорноброві! — удавано весело привітався й почав розщібувати кожушка, щоб і його новісінького, з синього сукна френча побачили.
— І чого тобі тут?! — обурилась Мирослава.
— А чого вам одразу вкидатись у гнів? — ображено смикнув плечима Стьопочка. — А-а-а! Ви й досі, Мирославе Григорівно, сердитесь за колишню догану в перехідний період? Пора б уже й забути її. Кожен із нас, коли пошкребти душу, вартий догани, і вообче…
— Шкреби свої руки і не лізь із ними в людські душі, — відрізала Яринка.
Стьопочка хитрувато-примирливо посміхнувся їй, поклав шапку на серф:
— А чого мені, скажи, не лізти до людської душі, і вообче, коли я вже поет?
— Ти — і поет?!
— Авжеж! — Стьопочка з внутрішньої кишені френча вийняв учетверо складену газету. — Ось почитай, коли не розучилась. Це нічого, що в райгазеті. Наб’ю руку в ній — і в обласну, наб’ю там руку — і в енциклопедію з портретом.
Дівчина спалахнула:
— Коли б тебе з портретом та в найглибшу ополонку! Ото була б радість і енциклопедії, і всьому селу.
— Ет, сільська самодіяльність, — зневажливо махнув шапкою на Яринку. — Ще вліпи якусь репліку.
І вліплю: ти не помітив, що маєш в очах півпуда нахабства!
— Чи не бреше твоя вага?!
— Стьопочко, зроби ласку — щезни туди, звідки пришвендяв, — попросила Мирослава.
— Не можу! — заперечливо похитав головою Стьопочка. — Це вище моїх сердечних і розумових сил. Я, звісно, знаю, що кожна людина має солодкий час любощів. Був цей час, догадуюсь, і у вас, Мирославе Григорівно, і вообче. Та солодкий час швидко минається, а приходить реальність, від якої нікуди навіть на коні не втечеш. І от, щоб ви повірили в серйозність моєї душевності, я осьдечки ось, навіть при Яринці, при свідкові своєї юності, значить, скажу, що маю мрію і намір одружитися з вами… Отак, а не інакше.
Враз із сіней озвався знайомий голос:
— Я мимоволі стаю другим свідком, — і до хати увійшов засніжений Ступач. Тільки чого він розгублений такий.
— О, це ви нахопились? — розгубився, але водночас і зрадів Стьопочка, вклонившись, знову приклав шапку до серця. — І як ви втрапили до нас?
— Хуртовина загнала. Правда, вже ніби пересідається вона. То ти маєш мрію і намір одружитися?
— Точнісінько так. Прокопе Івановичу. Це скажу і при вас, і при всьому присілку, бо вже і Стьопочці прийшла сімейна пора. Мирослава гнівом обпекла і жениха, і Ступача:
— Хай він одружується на карбованці, на якому зависли його гендлярська душа і совість.
Ступач приязно глянув на Мирославу і покосував на жениха.
— Це ви даремно, Степан Семенович — людина скупенька, але тепер не карбованець, а поезія править ним.
— Ви ще не розкусили його: він за карбованця продасть і поезію, і вас заразом.
— Що вона меле як елемент?! — враз налився буряковим соком Стьопочка. — От у чиїй душі, видать, сидить ворог. Вона й досі любить того арештанта, що он на стіні висить. З нею треба щось робити.
Ступач махнув рукою:
— Це вже не наше діло.
— Як не наше, коли вона відкидає принципову любов в ім’я ворожої? її треба проробляти, громити, і вообче!..
— Ого, який ти войовничий, Стьопочко. Ти забув, що перед тобою дівчина. — І щось затремтіло в голосі Ступача, і провина майнула в очах. Він обернувся до Мирослави: — Пробачте, що невчасно прийшов. Проси, Стьопочко, і ти пробачення.
— Ну, коли аж ви просите, то куди мені дітись? Здаюсь!
Хоча б па вашому місці… — Стьопочка підняв руки вгору і так вийшов з хати.
Ступач вклонився Мирославі, чогось аітАнув. Чого б?
— Ще раз пробачте. Бувайте здорові. — І пішов слідом за Стьопочкою, який щось невдоволено мурмотів у сінях і повторював своє “вообче”.
Ярина спровадила непроханих гостей, потім вбігла до хати, пригорнула Мирославу.
— Звідки на тебе береться всяка напасть? Коли багато краси, то ще більше клопоту. Ох і розтривожив мерзенний гріхоплут. І все одно лихе минеться, а ти будеш з Данилом, чує моє серце! — Вона знову підійшла до печі. — Після такого сватання і повечеряти можна. З яких ти позицій дивишся на рибу, гриби, і вообче?.. — перекривила Стьопочку.
— Ой Яринко, Яринко… А де ж твоє кохання?
— Чого нема, того нема. Та я ще можу почекати. А от чому Роман і Василь до цього часу нікого не знайдуть? Стільки ж в гарних дівчат…
— Що вони пишуть?
— Служать на заставі. Так уже скучила за ними і їхніми витребеньками. Вони ж де не йдуть, то сміх розтрушують. О, метелиця таки вщухла. Прощавай, сестро, — вона поцілувала Мирославу, вивинулась з оселі, і підківки її чоботят брязнули на млиновому колі, яке після жнив привезли Мирославі Роман і Василь.
Мирослава поснувала по хаті, мерзлякувато повела плечима, глянула у вікно, за яким уже відчувалася ворожба ще невидимого місяця, і підійшла до фото Данила. Він довірливо, трохи сумовито посміхався їй чи комусь… Може, й справді, тепер посміхається комусь, забув її, бо чого не трапляється в житті? З такими невеселими гадками вона роздяглась і знову глянула на фото.
“Хоч у сон прийди, коли не можеш інакше. Чуєш?”
Поправивши снопики, вимкнула світло і не лягла, а впала на постіль. Ще якийсь час чула, як біля хати, втихаючи, вовтузився і зітхав вітер, потім у вікна так гарно врізались перемерзлі зорі, у шибки постукав пучкою місяць, загойдалась земля і перенесла її у дитинство, коли вона з поля, бувало, очікувала матір, що теж мала сніп золотого волосся і вечорові очі. Дуже рано вони пішли в землю і барвінковим цвітом проглянули па могилі.
Тепер вітер схлипнув, наче немовля… А батько так хоче діждатися внуків…
І вже не чула, як стиха брязкнула клямка, скрипнули двері і в оселю, скрадаючись, увійшов Данило. Він не зачинив за собою двері, боячись їхнього скрипу, боячись себе, боячись місячного марева, в якому, наче женці в білому, стояли снопи. Захлинався настоєм літа і туги. Отак і стояв біля порога людиною чи тінню її. Як його тепер зустріне Мирослава: прокльоном чи журою та сльозою? Бо нічого ж не дав їй, окрім горя.
Коли трохи вгамувалося серце, він почув дихання і обережно попрямував до ліжка, схилився над ним, вдивляючись у Мирославу, що була напівзакрита хвилею кіс, вони і курилися, і зблискували в невірному світлі місяця.
Скорбота лежала на її пересохлих устах, у міжбрів’ї, і в сні зворушливо здригалися вінчики вій і тіні біля них. Доторкнутися б до них устами, почути, як прокидаються, врозтіч кидаються вони, як прокидаються очі, переляк, а потім усмішка. І таке дороге слово: “Безсовісний”.
Та чи маєш ти право на це? Подивись на свою кохану, мов на дороге малювання, і йди світ за очі. Не край і не карай цю красу, цю ніжність, цей смуток.
І, переломлюючи себе, він ступнув назад, ще поглядом прощання глянув на Мирославу, на ніжки, що вибились з-під тоненької ковдри, на місячну дрімоту її кіс і обернувся до дверей — так, певне, буде краще для неї. Він залишить їй свій подарунок і піде собі.
І тут проти розуму збунтували любов чи сумніви: а може, тільки тебе, дурня, й чекала Мирослава, може, для тебе й уночі не зачиняла дверей?
Ще не знаючи, що робити далі, він тихо-тихо пройшовся по хаті, постояв біля сніпків пашниці й неждано побачив між вікнами своє фото. Де ж вона взяла його? Таке було тільки в його хаті… Он воно що… Глибока вдячність зросила, затопила його душу, і він, непевно посміхаючись, знову підійшов до ліжка, дивився і надивитись не міг на своє кохання.
“Мирославе, люба”, — кликав її в думці, а далі, непомітно для себе, покликав і вголос.
І раптом прокинулась Мирослава, кинула руки на груди, зітхнула. Данилові стало лячно, він відхилився у тінь.
А дівчина, одгортаючи коси од чола, сіла на ліжко.
— Так ясно почула його голос… Ой, що це?! — В голосі її забриніли переляк, подив, сльози, а в насторожені очі увійшов місяць. І тільки перегодя запитала: — Сон?
— Сон, Мирославе.
— Данило! Данилку! Ти?!
— Я.
— Прийшов?
— Прийшов.
Мирослава з плачем кинулась до Данила, потягла його до вікна.
— Данилку, рідний, це ж ти!.. Не може бути, ой, не може бути! — І впала йому на груди, вірячи й не вірячи, що це він. — Не може бути…
— Виходить, може, — поцілував її коси, що й тепер, як у далеку давнину, назбирували місячне мево і сум матіоли. Враз Мирослава злякано відсахнулась од нього.
— О, почекай — я ж роздягнена, — прикривши рукою виріз сорочки, вона метнулась до ліжка, підняла руки до жердки, залопотіла одягом і вже через хвильку, ніяково посміхаючись і тручи пальцями вії, підійшла до нього, поклала йому руки на плечі, поторгала їх: чи справді це Данило?
— Чому ж тебе так довго не було? Чого я тільки не передумала. Як ти, любий? Данило посутенів:
— Як?.. Хіба це життя, будь воно прокляте разом з тим, хто покалічив його.
— Данилку, ти озлобився?! — жахнулась Мирослава, відсторонилась од нього.
— З таким життям, як у мене, й мертвий камінь озлобиться. Мирослава зібралась у болючу грудочку і, не спускаючи погляду з Данила, твердо сказала:
— Що хочеш роби, як хочеш роби, тільки не оздоблюйся. Тебе ж не Батьківщина, не люди судили, а сліпа ненависть Ступача.
— Он як! — подобрішав, розгладив зморшки Данило, пригорнув Мирославу і не став пояснювати їй, що не озлобився він, а тільки має велику душевну скруту. — А для тебе хто я тепер?
— Ти для мене все: крайня, муки, надія, муж, батько мого сина чи доньки.
— Невже це може бути? — не повірив їй, не повірив своєму майбутньому.
— Це все буде, Данилку. Побачиш: і я, і наші діти, і добрі люди будуть ще гордитися тобою, якщо ти не озлобишся і не здрібнієш, як дрібніють у злобі.
— Якою ж ти стала!.. — вражено дивився на неї і надивитись не міг.
— Якою, Данилку? Старішою?
— Ні, мудрою… наче літо.
— Хоча й весни в нас не було, — зажурилась Мирослава. — Он у мене за це літо й зморшки з’явились.
— Це не зморшки — це мудрість!..
Данило почав цілувати отой сніп, що тримав у собі ранок, оті очі, що тримали в собі вечорину.
Мирослава горнулася до нього, як ніколи не горнулась, не відхилялась ні од його уст, ні од його рук.
Щось гупнуло біля призьби, і вони сполохаю” завмерли.
— Це, мабуть, грудомаха снігу впала з даху, — підійшла Мирослава до вікна. — А ще біля хати іноді зайці гупають. Я для них сніп вівсянки поклала. О, дивись.
Припавши до шибок, вони побачили, як по золотисто-білій скатертині дугу курився живий клубок, ось він вскочив на подвір’я — і прямо до снопа.
— От і маємо шматок казки, — гірка посмішка обвела уста Данила.
Мирослава обличчям притулилась до його плеча.
— Не забув, як нам з моля або лісу батьки приносили хліб од зайця?
— Не забув. І я тобі щось приніс. Може, посмієшся з дурня.
— Не мели несусвітне… — І запнулась — мало не сказала давнє: — Не мели несусвітне, товаришу голово.
Данило розщібнув портфель, вийняв з нього щось загорнуте в білий папір, бережно розпеленав його. — Ось тобі, — подав їй якісь три стеблинки.
— Що це? — здивувалася Мирослава.
— Подивись.
Вона ввімкнула світло і побачила три свіжі пшеничні колоски, що ніжно-ніжно бралися цвітом.
— Це ж звідки таке диво?
— З теплиці Діденка. Новий надійний сорт виводить чоловік, а я біля нього кручуся.
— Спасибі, Данилку. Хай цей колос буде нашим колосом надії, щастя.
— Коли б воно так сталось, — спохмурнів чоловік, а далі дістав з портфеля велику тернову хустку. — Ось тобі моя перша, хай не останньою буде.
Мирослава, поклавши колоски, здивовано втопила руки в червоний цвіт хустки.
— Таки пам’ятав?..
— Не було й години такої, щоб не думав про тебе.
— А про мене й не питай. — І сльози з’явилися в очах і голосі, щоб пригасити їх, сказала буденне: — Данилку, може, повечеряєм?
Він глянув у вікно, похитав головою зорям, що вже мінили нічну барву на досвітню, зітхнув:
— Мені вже треба йти. Скоро світанок. Мирослава, напевне, не почула його останніх слів.
— Який ти гарний, Данилку.
— Я погіршав у своїй душі.
— Ти покращав у моєму серці.
— Мені пора.
— Ні, ні! Ти зараз не підеш. Ця ніч буде нашою.
— Що ти, Мирославе! Я ж поза законом. , Вона пригнула його голову до себе, він чубом торкнувся до її персів.
— Любов не може бути поза законом.
— Це говориш ти?
— Ні, моя любов.
— Ти не боїшся її?
Мирослава самою правдивістю заглянула йому під вії:
— Материнства не бояться — ждуть…
Ця ніч була їхньою ніччю. Забувши все, Данило й переднював у Мирослави, тільки вона, йдучи в гамазеї перечищати зерно на посів, уперше за ці місяці замкнула хату… І друга ніч була їхньою, і третя. Відтепер, здається, усе його життя стало очікуванням оцих зимових місячних вечорів, з яких, наче саме кохання, виходила і приходила Мирослава. Вона приносила пахощі морозу, розтривоженого зерна і найкращу в світі посмішку. Кому дякувати, кому вклонятись до землі, що ти, доле, є на землі?..
А четвертого вечора, коли вже повернулась з роботи Мирослава, біля їхніх воріт зблиснули фари машини, потім згасли, і згасли на вікнах лисиці. Хтось, наче в киреї, підійшов до хвіртки.
“Хто б це міг бути? Невже знову по його душу?”
Заборсались пекельні думки, Данило поблід, але нічого не сказав Мирославі, яка саме поралась біля печі. Здається, саме серце відстукувало кроки невідомого. Тільки чого він один? Далі не витримав:
— Мирославе, до нас хтось іде.
— Ой! То я зараз! — розпачливо зойкнувши, заметушилась, кинулась до дверей, зачинила їх, гуркнула другими.
“Нема тобі щастя, мій клопоте чорнобривий”. І враз, ніби з потойсвіту, почув:
— Добрий вечір!
“Комусь, може, добрий, а комусь…” А в голосі прибульця ніби щось знайоме вчулося. От зараз і довідаєшся про все. І так подивився на пшеничні з цвітом колоски, ніби шукав захисту в них.
Ось відчиняються двері, і він не вірить своїм очам: у хату за Мирославою ступає осміхнений Діденко, вносить з морозом свою широку, мов дзвін, кирею і кілька півмісяців зморщок навколо вуст.
— Максим Петрович!
— Впізнав? — наче дивується чоловік і не стирає посмішки з обличчя.
— Та ніби впізнаю. Але, як говорять старі люди, яким побитом? Діденко почоломкався з Данилом, картинно в своїй киреї захопив середину хати і підпер бровами високе чоло.
— Щоб не мучити тебе .здогадами, одразу все розкажу, при одній тільки умові: щоб на столі було смажене, пряжене і так шматками, бо через твою милість голодний, мов старий вовк.
— Через мене? — не вірить Данило.
— Атож, — коротко відказує Діденко і вже серйозно, навіть якось урочисто починає так говорити, мовби читав грамоту. — Так от, чоловіче добрий, писав ти по інстанціях листи про себе, а я тихенько писав про тебе. Завмираючи, очікував ти відповіді, тривожачись, чекав і я. І от сьогодні до мене прилетіла звістка, як ластівка.
— Звідки?! — поблідши, не голосом — душею запитав Данило і приклав руку до грудей: чи то серце, чи світ пішли обертом…
— З Центрального Комітету! Спасибі йому, всю напасть відкинуто від тебе. Чуєш?
— Ой! — скрикнула Мирослава, ступила крок до Максима Петровича, та зупинилась і глянула на Данила.
А той у круговерті думок завмер і став безмовним, потім тай стрепенувся, наче визволявся з непорушності каменя і з безодень туги. Він мовчки підійшов до Діденка і мовчки, здригаючись, почав його обнімати. Припала до гостя й Мирослава, не витираючи сліз, що котились і котились по щоках.
— Та годі, годі, — удавано невдоволено почав відгетькуватися від них чоловік. — Кирея стане мокрою од сліз. — А далі повів оком на піч: — Бачу, самому доведеться варити картоплю, бо вам уже не до мене.
Мирослава і Данило посміхнулись, ще вірячи й не вірячи в те, що сталось.
— Підсміюються над старим, — махнув рукою Діденко і тільки тепер побачив на столі у вазочці свої колоски і знову зламом брів підпер чоло: — Злодійство напоказ?
— Отакий мені подарунок привіз. А я й сказала: хай цей колос буде нашим колосом надії, щастя, — защебетала Мирослава. — І збулося загадане.
— Хай так і далі буде! — знов урочистість пробилася в голосі Діденка. — З цієї нагоди прочитаю вам слова видатного польського письменника Жеромського: “Добути з голої землі щось, таке таємниче, таке чудесне своєю будовою, своїм життям і смертю, як колос пшениці, хіба це не означає бути співтворцем дива?”
— Гарно сказано! Це слова осягнень! — нарешті ожила мова Данила, а обличчя його й досі то блідло, то лихоманилось вогнем. Максим Петрович пильно подивився на Данила:
— Знаю, ти вже в мене працювати не будеш, то хоч скажи, що думаєш робіти?
І той, торкнувшись снопа, твердо відповів:
— Знову орати, сіяти, вивчати мудрість землі, ростити врожай, людяність та любов.
— Ростити врожай, людяність та любов… — задумано повторив Діденко. — Для цього варто жити і працювати, навіть до знемоги…
