ЧАСТИНА ДРУГА
І
— Ти вже йдеш? — питається, як питалися у ті дні, не голосом, а пекучим болем.
— Іду, люба, — хоче якось утішити своє кохання і не знає, як його втішити, бо що наші слова в години розлук?
Дівочі руки, дівочі очі, уста шукають його; беззахисністю, стогоном, відданістю, материнством вона обвивається навколо нього, не пускає до порога, бо хто зна, чи повернеться він до цього порога.
— Почекай ще, Данилку. Почекай!
— Пора вже.
— Пора, пора, — погоджується Мирослава. — Але ти пожди.
— Я ждав би, так час не жде, — відриває і не відриває її від себе, а сам чує за вікнами знайомий скрип — то деркач, як і перше, відчиняє досвіту хвіртку.
У Мирослави засіпались уста, засіпались повіки.
— Данилку, а як ми будемо без тебе?
І хоч так тяжко на душі, він журно посміхається:
— Хто ж це — ми?
Вона скидає на нього сльозою приімлений погляд, а голос її стає по-материнськи низинним:
— Я… і дитина наша. Ти не думав про неї?
“Дитина?!” І вперше — у її першім передчутті, у першій таїні материнства — він вчуває повів того, для чого ми живемо, того, що має бути з нами і після нас.
— Люба… — хоче щось сказати і не знає що, а серце вже займає всі груди. Справді, як не подумав, що в них може бути дитина, якої, можливо, й не побачить він. То вже судьба. А зараз з вдячністю прихиляється до Мирослави, пригортає, виціловує її уста, брови, очі, що тепер тримають у собі не синю вечорину, а втемнілу печаль віків.
— Я скрізь буду думати про тебе… про вас… — Він підіймає її, немов дитину, на руки, притуляється головою до її персів, а на пам’ять приходить мамин голос: “Був собі журавель та журавка, накосили сінця повні ясельця”. От і прощавай, журавко, прощавай, бо журавель іде назустріч війні чи смерті…
Не жаль було себе і своєї молодості, а жаль було всього окривдженого світу, і своєї журавки, і рук своїх, які ще й досі не наробилися ділечка. Так у війну наробляться, будь проклята вона!
Вірив: не схибить його око, засилаючи смерті смерть; вірив, що до останньої краплини крові буде битися із недолею, до останньої, бо ж хіба він не син своєї землі?
Він бережно ставить Мирославу па долівку, встелену шаблями татарського зілля, зазирає у вікно, за яким ранок розмикає вії і вода в броді подає голос, а молоде жито розгортає над собою сизий сон. І на жита він не надивився, не намилувався, як лебедіють вони, не наслухався їхніх шумів, та й чи наслухається вже?..
— От і прощавай, моє серце…
— Данилку, побудь іще трохи з нами, — стогоном озивається такий рідний і такий зараз незвичний голос, і знову Мирослава обвивається навколо нього, не пускаючи від себе.
— Не можу, кохана.
— Чому ж ти не можеш? — наче зі сну питає, про що й питати не треба, і дивиться, як ніколи не дивилась: з далини чи з давнини. — Чого?..
— Бо вже ранок.
— Бо ти вже там? — повела головою туди, де ширяла смерть. Стояла перед ним беззахисна і журна, немов стеблина в росі, а руки все шукали й шукали його і падали вниз.
— І там, і з тобою… Тільки ти, люба, як воно вже не є, не дивися на світ крізь сльози. Сльозами не захистиш ні себе, ні нашого дитяти, ні когось. Чуєш?
— Чую, Данилку… Кого тільки благати, щоб ти повернувся?..
— Я прийду до тебе, неодмінно прийду.
— Прийдеш?.. — для чогось перепитує вона. — Чекатиму тебе як долю свою.
Його чекатимуть як долю!.. То вже за це варто жити, страждати і до загину битися з чорним вороном недолі.
Коли Данило по шаблях татарського зілля дійшов до порога, що став порогом прощання, Мирослава стрепенулась, зойкнула, заголосила:
— Почекай, Данилку! Почекай! Я зараз… — Зметнувши своїм пшеничним снопом, вона кинулась до одяганок, зашелестіла ними, потім рукою витерла вії, перепечені уста і через якусь хвилину, тримаючись його руки, як тінь, ішла і до Гримичів, і до Оксани, і до татарського броду, за яким сизо волохатився ранок і жіночою печаллю журилися лугові чайки. А де той погонич-птах, що ночами виспівував: крийок-крок, крийок-крок? І де той журавель, що рятував його в болотах? Тепер ти сам маєш стати отим журавлем, що рятує життя…
Данило так подивився довкола — і на землю поранкову, і на блакиття неба, — наче весь обшир хотів увібрати в себе, ще раз пригорнув, охопив вузлом рук Мирославу і швидко, вже боячись себе, підійшов до берега, зірвав з ослизлого прикорня ланцюг, зіпхнув човен на воду, ускочив у нього. Гойднувся човен, гойднувся його зелений світ, гойднулося все, що роками влягалося в Душу.
— Прощавай, кохана!
— Ой! — кинулась до нього Мирослава, та вже смуга води з затопленими тінями верб, з затопленим смутком очеретів пролягла між ними.
— Даниле! Данилку!.. — в благанні простягла руки до нього, до легкого вербового човника, до нерозгаданого світу.
Сплеснув зойк, сплеснуло весло, відштовхнувся берег, з очей скапнула сльоза, з весла — краплина часу. Знову і знову бухикнуло весло — і вже на цьому березі вона, а на тому — він, а між ними вогке золото обмілин і заспане чи приспане сонце у броді.
Ой броде татарський, два береги, два сонця тут, а життя одне — та й те неповне…
У райвійськкоматі Данило без жодних ускладнень пройшов мобілізаційну комісію і, полегшено зітхнувши, вийшов на просторе, заросле споришем подвір’я, яке тепер стало сумним юрмовиськом рідних та кревних, що прощались і проститись не могли, крадькома випивали по чарці, а впивалися журбою.
Оминаючи гуртки і пари, оминаючи жалі матерів, він пішов понад огорожею, за якою через дорогу, не знати куди, бігли спалахи і сполохи жита, Придивляючись до них і вбираючи в себе неспокій ниви, Данило схилився на пліт, а житами, оживаючи, пішли його роки, добрі й недобрі, пішли його спомини, пішли його тривоги, сплеснули хвилею рідні броди і озвалися її голос, її шепіт, її сльози. Журавкою звала Мирославу мати… “Був собі журавель та журавка”, — і от коса смерті замахнулась на них, замахнулась на все.
Негадане збоку тихий скрик:
— Данилку!
Він оторопів. До нього бігла вона, бігли маки на її платтячку, бігли, перетрушуючи ті маки, її ноженята, біг вітрець у її косах, що мали повів степу і смуток матіоли. “Звідки ж ти? З якого ти поля, з якого ти чару?” Аж не повірилось, що це його наречена, що він пригортав, милував її, що її пшеничні коси дозрівали на його руці і що крізь сон вона довірливо кликала його: “Данилку”.
Мирослава, водночас посміхаючись і журячись, кидає через пліт руки, міцно схоплює шию Данила, як може, притискається до нього.
— Данилку, рідний…
— Прийшла?
— Прибігла… Як ти?
— Як і люди.
— Ось я зараз кинусь до вартових, щоб пропустили, — і бігцем метнулась од нього, і бігцем прилетіла до нього, вже тримаючи руку біля серця.
— Ти не сердишся, що… ми прийшли? — зоріє на нього.
І як тільки було сказано це — ми!
Знову хвиля вдячності сколихнула його дужим тілом. Він пригорнув Мирославу, цілуючи, надивляючись на неї і дивуючись з її голосу, що з сьогоднішнього досвіту вже озивався таїною материнства. З якого ти поля, з якого ти чару?
— Любий… Найкращий…
— Це ти найкраща.
— Чи буде час, коли ми хоч надивимось на тебе?
— Буде, кохана.
— І на ранніх, і на вечірніх зорях благатиму долю, щоб берегла тебе, — вже звертаючись до невидимих зірок, сказала тай, як кажуть наші сиві матері. — Може, ми вийдемо з цього дворища он до того житечка?
— Не можна, люба, до житечка: вартові без перепустки не пустять.
— Пустять… Я говорила з ними. Назвалась твоєю дружиною. Данило похитав головою:
— І що вони?
— Сказали: “Коли вже така жінка просить, то відпустимо чоловіка. На дві години”. Як ти?
— Ще дві години щастя.
— Коли ж побільшає його?
— Ще прийде наш добрий час.
— Тоді до житечка, щоб нам було життячко, — сказала як заклинання.
— Тоді до житечка, — глянув на ниви, що бігли та бігли до самого небокраю, пересіваючи сонце і тіні.
І в цей час чиясь рука нахабно, міцно лягла йому на плече. Данило обернувся. Навпроти нього, насочившись зловтіхою, широко стояв осміхнений Стьопочка Магазаник, за його спиною вітрець ворушив сатиновий горб сорочки.
— Кого я тільки бачу і кого виджу?! От не думав, не гадав, і вообче!..
— Чого тобі, Стьопочко? — Данило хотів порухом плеча скинути руку, але вона вже кліщем учепилася в нього.
З обличчя Стьопочки зіскочила посмішка, і воно стало крижаніти, а в скостенілих очах проклюнулись колючі іскорки.
— Питаєш, чого мені треба? — І процідив по складах: — Довідочки! Колись, пригадай, яку мав наругу від тебе: я аж згинався, вимолюючи довідочку. А тепер хоч з печінок вийми і покажи мені свою!
— Якої тобі довідочки!? — бліднучи, скрикнула Мирослава. Стьопочка самою їддю полоснув її:
— А чого це ви, товаришу агроном, ніби наполохались і навіть перелякались? Видать, не все в порядку у вашій любові? Хай мені ваш доброчесник у самого воєнкома документально підтвердить, що він іде в армію при всіх справних документах. Як ви на цеє, і вообче?
Данило розлючено зірвав з плеча Стьопоччину руку.
— Я зараз дам таку довідочку, що й сонце потемніє тобі!
Стьопочка відскочив, переляк шугонув йому під жовтуваті вії, але він перекліпав його, загрозливо підняв руку, різонув нею повітря.
— Він ще й норовиться! Як не підеш зі мною до воєнкома, зараз же гукну людей!
— Стьопочко, ти не зробиш цього! — жахнулась Мирослава.
— Ще й як зроблю! — і кивнув на Данила. — Стьопочка теж хоче перевірити, звідки і чому він прийшов сюди. Тепер кожна душа повинна пройти перевірку.
Чавлячи свою гордість і гідність, ще надіючись на щось, Данило тоскно запитав:
— А може, війна перевірить наші душі?
Стьопочка ошкірився радісною посмішкою:
— Війна ще десь, а Стьопочка тут перевіряє пильність. Пішли чи гукати людей?
— Не жируй, смерде, на чужому горі — зі своїм зустрінешся.
— Це ще ми побачимо, хто з чим зустрінеться. Аякже! Ходімо!
— Данилку, рідний, — надломлюючись, припала до нього Мирослава.
— Почекай мене. Я прийду, — сказав, як і в хвилину прощання, одірвав од себе її руки і швидко пішов до будинку військкомату.
— От так, не інакше, хоча могло бути й Інакше, — Стьопочка й-за плеча зирнув на Мирославу, защібнув губи й потрюхикав за Данилом, сам сумніваючись: чи треба йому було ув’язуватись у таке діло, коли не знати, що буде завтра. Та, може, проявивши пильність, він залишиться тут, у районі? Хай інші рвуться на фронт, а голова Стьопочки і в районі знадобиться.
Ось вони зупинились перед кімнатою воєнкома. Стьопочка постукав кулаком у двері, пропустив поперед себе Данила, якого починає тіпати дрож.
“Вгомонися, вгомонися ж!” — наказував їй Данило і до болю стискав кулаки..
З-за столу підвівся майор Зіновій Сагайдак, насупроти якого сидів Стах Артеменко. Воєнком не раз колись стрічався з Данилом не раз захищав його на пленумах райкому від Ступача і не раз розповідав у їхньому селі про червоних козаків, бо сам вилетів із цього звитяжного племені. Він кивнуи Данилові чорним, як галка, чубом, невесело посміхнувся. Але що віщує ця посмішка? Колись від нього почув, що кожна людина має чотири броди: блакитний, як досвіт, — дитинство, потім, наче сон, — хмільний брід кохання, далі безмірної роботи і турботи, а зрештою — онуків і прощання. А тут хоч би до своєї дитини дожити… Стояв, кам’янів у напрузі, і все одно чув мову чотирьох бродів своєї ріки, і чув, як час проходив крізь нього, і чув, як у серці стиналися болі і жалі. Чого ж він такий невезучий? Чи не тому, що й досі не навчився хитрувати ні з людьми, ні з землею?
— Ми, товаришу воєнком, до вас, — береться догідністю не тільки вид, а й уся постать Стьопочки.
— Сідайте. Розказуйте, — Сагайдак пильно дивиться не на Стьопочку, а на Данила, цінує його обличчя чи душу, і знову жуйний усміх лягав на його темні уста. Який же ти гарний, чоловіче, та доля теж не жалувала тебе: залишила свої шрами і на тілі, і на душі… — Розказуйте!
— Але ж тут є свідок, — глипнув Стьопочка на Стаха. — А нам би треба без свідка, бо діла, і вообче…
— Тоді ми, товаришу Артеменко, трохи пізніше погомонимо, — сухо сказав майор, а коли Стах вийшов, насмішкувато глянув на Стьопочку. — Розповідайте без свідків.
Стьопочка, вихлюпуючи медоточивість воєнкому і глибоку підозру Данилові, швидко-швидко заговорив:
— Товаришу воєнкоме, я осьдечки персонально і власноручно мало не волоком приволік до вас Данила Бондаренка, хоч і впирався він.
Сагайдак тріпонув чубом, що впав на стрілчасті брови, насмішкувато примружився:
— Навіть упирався? Чого ж?
— О, тут діло по всіх параграфах непевне, а може, й темне! — І Стьопочка так розчепірює руки, наче має в когось уп’ястися ними. — Ви добре знаєте попередню історію Бондаренка. Якось, правдою чи неправдою, він вискочив з неї, принишк був трохи в своєї коханої, а далі при допомозі непровірених вигулькнув на керівну посаду в колгоспі і зразу ж узявся усе крутити на свій триб, підривати економіку, і вообче.
— Підривати економіку? Факти! — кинув Сагайдак.
— Ось вам найсвіжіший: цієї весни він організував на полі їдальню і не бере у людей за обіди і вечері жодної копійки. То як це зрозуміти, що доросла душа не платить за пропітаніє? Хіба отаке не є економдиверсією? Відповідні органи вже мають сигнали і порушили справу. То чи не втікає Бондаренко від своєї справи в армію?
Данило зітхнув, глянув на воєнкома, але той перевів погляд на Стьопочку і глухо запитав його:
— Товаришу Магазаник, ви пам’ятаєте, за що вас недавно зняли з роботи?
— Та… — зам’явся Стьопочка. — Хіба ж тепер, коли війна, до цього?
— Кажіть, чого ви ніде не знайдете собі пристановища? Голос воєнкома прикував Данила. Що ж воно? А Стьопочка поморщився, махнув тією рукою, яка нещодавно жмакала Данилове плече:
— Знеславили мене, товаришу воєнком. Обмовили підозрілі, і вообче.
— Майте хоч трошки мужності! — похмуро сказав Сагайдак. — Не вас, а ви, де могли, обмовляли і згризали чесних людей, як згризали колись і тепер гризете товариша Бондаренка.
Данило отетерів: невже не причулось? А ти, дурню, вже й одчаю ковтнув…
На побілілих щелепах Стьопочки спухнули роздвоєні жовна.
— Але ж сам товариш Ступач…
— Не ховайтесь за чиєсь прізвище. Ви знаєте, як вас прозивали у вашій конторі?
— Ні.
— Нікчемником і дьогтемазом! І не безпідставно. Ідіть! Стьопочка найоржився і огризнувся:
— Як же мені йти, коли я маю підозру…
І тоді Сагайдак рубонув його словом, як шаблею:
— А твоє препильне нутро ніколи не підіймалось вище підозри. Ніколи! І мене тепер можеш узяти на заміточку, бо ж я із тих неперевірених, які підтримували Бондаренка. Іди!
— Я піду, бо мушу коритись, і вообче, але гляньте, чи в Бондаренка справні документи! — заволав Стьопочка. Воєнком презирливо відповів:
— Документи в нього справні і совість також. Не розсудив вас мирний час, то, може, розсудить війна.
— Щось тут, видиться, ніби не теє. От незадача, — розгубився Стьопочка. — Тоді дозвольте мені на пару годин одвихнутись до міста.
— Не дозволяю!
— Але ж чому?! — розпачливо скрикнув Стьопочка.
— Бо з Жмеринки вже вийшли за вами машини залізнично-шляхового полку.
— І я буду разом із ним? — переляк аж струсонув Магазаником.
— Разом.
— Отакої!.. Попав з-під ринви на дощ… — зчавив обурення Стьопочка і побокував до дверей, тут він обернувся і, про всякий випадок, кивнув головою воєнному: — Наше вам…
— Іди.
Розчепірена постава Стьопочки зникла за дверима.
Сагайдак міцно стиснув Данилові руку:
— Ось як воно бува, хлопче. Біс і життя робить бісівським. Посидьмо перед дорогою, перед судьбою. Хай оберігає тебе доля від усього лихого.
— Спасибі, Зіновію Васильовичу, спасибі!
— Найшов за що дякувати! — І кивнув головою на двері: — Дьогтемаз і богів обквецяє дьогтем. А нам тепер треба люто битися з ворогом, може, до останнього подиху битися. Знаю, яким ти був ревним хліборобом, а зараз у кожнім прожилку маєш почути кров солдата, так тепер треба Вітчизні! Чуєш?
— Чую, Зіновію Васильовичу. Вірте мені.
— Я тобі завжди вірив, бо ж бачив, який ти в роботі, який серед людей. Мені не треба нагадувати тобі: з людьми ми дужі, з народом — непереможні. Хто ж відступиться від цього, — пропаде і для себе, і для всіх… Що ж наостанку сказати тобі, людині, яка пороху не нюхала? Найтяжче, не собі знаю, буде перед першим боєм і в першому бою. Не скаменій, коли почуєш, коли побачиш, як біля тебе стане орудувати смерть, — стріляй у неї, кляту, ломи її, безжалісну, бо, видать, така наша доля: ніхто не зломить їй хребта, окрім нас: Іванів, Данилів, усіх синів, що вірністю живуть. Та й будь здоровим. Посиділи б трохи більше, але час не жде.
Вони обнялися, притулились головами один до одного, а на порозі стали близнята Гримичі й Стах Артеменко. Невже і в них негаразд з документами?..
— Данило Максимовичу, і ви з нами?! — зраділи близнюки, тріпнули буйними, з сонцем чубами.
— У Данила Максимовича інша дорога, — строго подивився на хлопців Сагайдак.
— А жаль, — одразу посмутніли парубки: у них же так — почне сміятись чи журитись один, зараз же засміється чи зажуриться і другий.
