II
Провівши Стьопочку до військкомату, Магазаник самотньо повертався в ліси.
Обабіч липового шляху, як і колись, з пагорба на пагорб підіймалися корогви молодого жита, але сьогодні й вони не заспокоювали, а тривожили душу. Що, що, а жита Магазаник любив тією неспокійною любов’ю, яка невідомо з якої предковічності входить у кров селянина. Любив він і тіні, що мінливими плесами перехлюпувались із жита на жито, із жита за обрій і мали в собі бентежність утемнілого срібла. Але тепер і тіні загубили срібний повів, поважчали, поважчало і сонце в небі: війна!
Тільки безнадійний дурень та безнадійний злостивець може радіти війні — отому страшному посіву здичавіння, свинцю і смерті. Магазаник по собі добре знав, що таке війна і її кручені та скалічені шляхи, бо вона ж спочатку поманила його фальшивими шовками гетьманських шликів, а потім кинула на ті загиджені дороги, про які й тепер лячно згадувати. Коли б не вона зі своїм брудом щодення, менше довелось би потім шахрувати, викручуватись, плюгавити і, певно, його нутро не було б до краю забите усяким гріхоплутством. О, гріхи наші, гріхи; обсідаєте ви людину і паршивою копійкою, і злобою, і солодкими любощами, обсідаєте все життя, щоб жила вона зі страхом і вмирала зі страхом. Якби ж то можна було знову повернутися до років свого дитинства, коли звичайний цвіт кульбаби здавався червінцями, а кожні очі, кожен придолинок, лужок, і річка, і ліс, і вітряк, що блакитнавився біля самого неба, тримали в собі хвилюючі таємниці.
Та минула пора таємниць, настав час спустошення, хоча й не один раз видирав ти любощі, хоч і маєш у потаємних закапелках не цвіт кульбаби, а справжнє срібло-золото… Вилікуй мене, господи, бо стривожились кості мої і душа стривожилась моя.
Чи не вперто за довгі роки Магазаник отак відчув і тягар своїх гріхів, і гнітючий тягар самотності, бо яким не був його Стьопочка, а все-таки син, та ще й одинак. Даремно свого часу він, Семен, так остерігався мати дітей. Бо що ж тепер один син?.. Ох, як знову подешевшає людське життя, а подорожчає хліб, сіль і золото. Солі він уже дві підводи завіз у ліси, хоч якими словами обзивали його жінки. Тільки одним трохи втихомирив їх:
— У мене ж лісництво па плечах, а у вас індивідуальні роти!
А як тільки достигне жито — все до зернини треба впакувати в сховок, бо хто знає, на яких шалених вагах теперішня війна буде важиш насущний хліб.
Тихо-тихо мають короговки молодого жита, тихо-тихо поскрипують колеса, і скрипить всередині печаль, обмотуючись і згадками пройдешнього, і журбою сьогодення, і тим дріб’язком, що, певне, ніколи не витікав із його жил. То й що з того? Він же не високими матеріями чи ідейностями живе, та й що не кажи, а в людини більше дрібних справ, аніж великих, — хотів перед кимось виправдати себе, але не виправдав і ще раз глянув на розливи жита. Чогось стало жаль їх, ніби по них котилася невблаганна колісниця війни і смерті. А покотиться ж, бо сіли фашисти не в шарабани, а в танки. Це так йому колись говорив Оникій Безбородько, якого аж лихоманила злоба до більшовиків. Де він тепер трусить заяложеними патлами і до кого прив’язує жовті печаті очей?
І знову в безодні минулих років вигойднулись гетьманські шибениці і петлі, нашмаровані сірим солдатським милом, і витягнуті шиї під ними та між небом і землею молоді, із вітром чуби.
Невже це було?!
Невже це буде?!
Незвична тиша стояла довколо його лісової, щойно облагодженої оселі. Ніде не озветься ні жіночий голос, ні коса косаря, ні пісня чи пересміхи громадільниць. Отак, неначе в мертве царство ввійшов.
Обходить Магазаник своє володіння — і ліси, і галявини, і кортунок, де над осамотілими пнями п’янко підсихає нескошена трава, а біля пнів млів достигла дика полуниця, — і ніде ні лялечки, і ніде ні слова, тільки на пасіці бджоли розстеляють тремтливе золоте снування. Для кого вони так стараються на мед: для своїх чи для чужих? А які вулики в нього! Усі на вісімнадцять та на двадцять чотири рамки! Уже пора відокремити на головний медозбір маток од бджіл, щоб менше було черви, а більше меду… Найшов чим турбуватися тепер.
Отут па пасіці колись до нього, як молодість сама, підійшла легкостанна Марійка з такими косами, що гордовито відхиляли їй голову. А в тих косах заплуталась стрічка бабиного літа і не знала, що їй робити: чи пригорнутись до людини, чи злетіти у небо. Biн саме вирізав з дуплянки щільники і спочатку не помітив дівчини. А коли побачив — скам’янів од її погляду, од її усмішки. Боже, що то була за усмішка! Святість і лукавство, непевність і жадання чогось, довіра і опаска мінились, вражали у ній. І вражали весняно-зелені очі з таємничою імлою чи хмелем юності.
По знаючи куди подіти руки, з яких тягуче стікав мед, він нарешті вичавив з себе:
— Чого тобі, дівчино?
— Роботи, дядечку, шукаю, — наспівно прожебоніла вона і онов освітила йому своїм поглядом.
— А що ти вмієш робити?
Дівчина глянула на свої завеликі рученята і вже посміхнулася їм:
— Полоти, прати, мити, варити, жати, орати, сіяти, косити..”
— І навіть косити?
— І навіть косити. Ми рано зосталися без батька, — враз посмутніла заробітчанка, і біля уст її зникли потаємні ямки, що вибивались усміхом.
Магазаник травою витер руки.
— Тоді он біля возовні візьми косу і пройди покіс, — не так хотів бачити косьбу, як більше побути з дівчиною, з її голосом, з її посмішкою.
Марія хутенько метнулася до возовні, потім підійшла до нього і вміло, по-косарськи, махнула косою, а на плечах її гойднулися важкі, з бабиним літом коси.
Він любувався ними, і дівочим станом, і попалілими литочками, на які осипалась передосіння роса. Чи для роботи, чи для гріховної зваби родилася ти? Недарма ж кажуть: гріх родився недалеко від краси.
І того ж дня лісник потягнувся до Марії, що так манила і лячно тікала від нього, знову ж таки манячи до себе. Від синього передосіння до білої зими тягнулася ця гра. А як опустились на землю хуртовини — прийшла дівчині біда. І вже не радість, —а сльози забриніли на її сполоханих віях. Та й він небагато мав утіхи з того солодкого і гріховного зеленооччя — холодного беззоряного вечора довелося потаємно справити Марію до баби-знахарки, бо не хотів, щоб у Стьопочки з’явився братик чи сестричка. А тепер би за щастя мав дитячий щебет біля себе. От і нема кому принести з пасіки меду, нема кому покласти руку на голівку, нема від кого почути: тату!
І тепер Магазанику стало жаль Марії, яка десь зникла з своїм горем, жаль стало і ненародженого життя, та й себе жаль, що не став при всьому розумі хоча б просто людиною. Але не хтось же обкрадав тебе, а сам обкрадав і витолочував свого душу.
Гай-гай, де тепер ті вітряки і червінці кульбаби твого дитинства? Де той спокій душі, що його мав звичайний хлібороб і коло свого плуга, і коло своєї родини? Магазаник підійшов до дерев’яної бездонки, на якій стояв покутній вулик. Отут під бездонкою була закопана частина золота з головами останнього царя. То й що із цього потаємного скарбу? Навіть ти не бачиш його. А пораз думалось, що буде любуватися ним із Оксаною. Ох та Оксана! Коли б не вона, то, певне, не сталося б отак із Марією.
Між деревами білими шатами замаячила висока постать конюха Гордія, який і до цього часу влітку ходив лише в полотні. Теплий пополудень ловив промінням і тінями старого, а він ішов між ними, як сама журба.
— Гей, діду! — гукнув Магазаник, радіючи, що хоч одна жива душа забрела в ліси.
Старий сумно підійшов до лісника, сумно привітався, і навіть у диханні його озивалися болі.
— Як воно? — і сам не знає, про що тепер говорити.
— Провів онуків на війну. Пішли хлопці, мов саме здоров’я, а скільки ж каліцтва наробить із них війна?.. Видать, не має проклятий Гітлер своїх дітей.
— Таки не має. Ідіть до худобини, діду, — і лісничу, і мою догляньте, бо сьогодні ніхто не приходив. Старий похилив голову:
— А хто ж прийде, коли така осмута пішла світом?
— Ви ж і ночуйте в лісі.
— Тепер, мабуть, і ночувати буду, бо пішли всі мої онуки на війну. Знов земля залишилась на руки старих та малих.
— Скільки ж у вас онуків було?
— Допризовників дванадцять — як апостолів. Та все такі, наче з малювання вийшли. — Гордій стягнув з сивої голови перепічку картуза, витер ним прив’ялі повіки й, заточуючись, побрів не до лісникового подвір’я, а до старих, сивих од негоди бортів, бо дуже кохався в бортівництві.
Довго дивився йому вслід Магазаник, а потім із пасіки навмання пішов розімлілим чорноліссям, що вже зблискувало рожевою ряснотою черешні. Край самого лісу, до якого стікались ще не розквітлі гречки, він побачив хлопчика і дівчинку, вони пригинцем збирали суниці, що тепер нагадували йому краплини крові. Почувши кроки, діти підвелися, сторожко глянули на нього. І враз лісник побачив такі до болю знайомі зелені очі, що навіть йому стало лячно. І кучерики так само в’ються біля вух. Може, примарилось?.. Та ні! Стоїть же перед ним дівчинка, світить зеленою задумою, в яку потім роки, напевне, внесуть сполох і чар кохання.
— Ви ж звідки, діти? — тихо запитав, жадаючи й боячись відповіді.
— Я з Балина, а Олена аж із другого району, вона приїхала до нас, бо ми її рідня, — охоче відповів хлопчик.
— Оленко, а як твою матір звати?
— Марією, — не дивлячись на нього, відказала дівчинка. Біль лапою зчавив середину Магазаника, він оглянувся на невидиму пасіку, почув давній дзвін коси, побачив ті ноженята, на які осипалась роса.
— Оленко, а батько в тебе є?
— Є, — здивовано і з острахом відповіла дівчинка.
— І як його звати?
— Дмитром, — замість Оленки сказав хлопчак.
— Гарне ім’я, — похвалив Магазаник. “Таки вийшла за когось Марія. От наче і є в нього дитина, та насправді нема, а вже і старість на плечі сідає”.
— А ви ж хто, дядьку? — спитала Оленка.
— Пасічник, — насилу виморщив непевну посмішку. — Ходімо, діти, до хати лісника. Я вам виносу меду.
— Ми туди не підемо, — сполохано відказала дівчинка і відступила назад.
— Чого, Оленко?
— Мама казала, щоб ми обминали хату лісника, бо то закляте місце.
Магазаник здригнувся:
— Отак і казала?!
— Еге!
Забобонний острах на якусь мить охопив лісника, він кинув око туди, де мала стояти його оселя: а що, коли й справді то закляте місце? Потім ще раз покрадьки поглянув на Оленку, яка, вже збираючи суниці, гнулася до трави, та й, одриваючи обважнілі ноги від землі, пішов узліссям. Коли він оглянувся, дітей не було видно. А от очі, і дитячі, і Маріїні, млостили й млостили, та ще в пам’яті шаржакала коса, що входила не в трави, а в болі. Може б, піти в отой Балин, розшукати Марію? Але що тоді замелять людські язики?.. О гріхи наші, гріхи. Не раз душа падає у вашу страшну купіль, яка не змивав бруду доріг і часу.
Напевне, ніщо інше, як самотність і оті слова Оленки про закляте місце, погнали Магазаника не до лісової оселі, а в село, де тепер пусткою стояла його перша хата, що колись не раз у негоду лякала полохливу дружину і малого Стьопочку…
Коли у вісімнадцятому році гетьман Скоропадський утік до фон Гінденбурга, Магазаник накивав п’ятами з війська. У якогось хуторянина, що мав обтернені тини і скажених вовкодавів, він обміняв гетьманський кожушок, сині шаровари, смушеву, з золотою китицею шапку, чоботи з по-турецьки загнутими носками і по-турецьки криву шаблю на свитку, іршані штани, полатані шкарбанища та батіг і тихцем прибився до свого посивілого батька. Почоломкались на порозі, і чепуристий батько, який у всьому любив охайність, одразу запитав:
— Так що ти привіз із війська: грошви чи вошви?
— І того, і другого, — засміявся Семен.
Старий бридливо поморщився:
— То зараз не заходь до хати — роздягайся в сінях. Твоє лахмання ми спалимо, тебе відмиємо, а тоді можеш і душу розважити: самогону вистачить.
Напровесні батько, якого аж вернуло від пожадливості сина, почав його відділяти. Насамперед вони вибрали місце, де вибудується нова простора хата, і привезли з панського лісу грубезні дубові підвалини. Обдивився їх старий, любовно поторгав руками і пожалів вік дерева:
— Не в землю, а на камінь треба покласти його, — тоді два віки стоятиме.
— Де ж ми того каменю візьмемо, коли кар’єри аж у Вінниці? І тоді в розмову втрутився крамар-пройда Влас Кундрик, що саме приїхав із сусіднього села купити чи вициганити в батька меду.
— Можна і ближче знайти, — не знати на що таємниче натякнув крамар.
— Де?
— У пана Дашківського, — Кундрик заснував усе обличчя павутинням лукавості.
Семен згадав дивака-пана, який жив різною старожитністю і з усіх усюд звозив на своє подвір’я половецьких та скіфських баб. Ці неоковирні камени стояли проти неба, лякаючи дітвору і вагітних жінок.
— Де ж у нього камінь узявся?
— А хіба оті баби, що колись на могилах стояли, не камінь? Пан тепер кудись утік, то й набереш тихцем під підвалини того добра, а мені за пораду могорич поставиш.
— За цим діло не стане, але ж ці баби — історія.
— Кому ця історія потрібна, а камінь згодиться, — сміється тонке павутиння зморшок, що довчасно почало пробиватися на обличчі крамаря…
Він так і зробив: за одну ніч кілька разів обернувся з наймитом за каменами, а потім почав укладати їх у неглибокі рівчаки. Щоб камінь рівно ліг по кутках, довелося розбити чотири камени і нарівно покласти де ноги, де груди, де голови. Того ранку, як на камінь мали зрихтувати підвалини, густо випала роса, і коли Магазаник з майстрами підійшов до камен, то побачив у їхніх очах сльози.
— Не на добро плаче камінь, — похитав головою старий майстер, котрий зводив не одну оселю.
— Забобони, — відказав батько, хоча і йому не дуже хотілося закопувати камінних жінок.
— Навряд, — відповів майстер і старими руками почав витирати очниці камен, щоб не йшли вони в землю з сльозами.
Магазаник довго не міг забути ці сльози па камінних жінках. Та, очевидно, не вгадав старий майстер: добро звідусіль попливло до нової хати, і тільки непокоїла вона сім’ю, коли шаленіли вітри чи хуртовини. В таку пору з-під підвалин чувся стогін і голосіння засипаних землею камен. Його полохлива жінка не витримувала цього голосіння, хапала на руки Стьопочку й тікала до батька чи сусідів. Тоді в самотині навіть Магазанику іноді ставало моторошно від камінної туги віків.
Про таке, звісно, довідались люди, і селом пішли чутки, що Магазаник знається з нечистою силою. Хтось із жіноцтва при молодому місяці бачив, як з комина його хати на вогненному помелі вилетіла молода напівроздягнена відьма. На її оголених грудях красувалися виновий і чирвовий тузи; тримаючись їх і помела, вона покружляла, покружляла над селом, спустилась і шугнула в повітку Приходьків. Відтоді в бідолашних Приходьків зманчилась корова. З часом ці чутки притихли, та не стихали в негоду камени…
Чи втихомирились нарешті вони за ці роки, які він прожив у лісах? Усе ж мас свій початок і кінець.
Походивши просторим зеленим подвір’ям та городом і ніде не побачивши жодної людини, лісник неохоче відімкнув колодку, відчинив рипливі двері і переступив поріг, що вже почав порохнявіти. Дух пустки одразу повіяв на нього. В оселі клубки і мотуззя павутиння пообплітало кутки, і старе дзеркало, і вицвілі фотографії, і божницю з дорогими, ще матір’ю купованими образами.
“Ох, Одарко, Одарко, за що ж я тобі на дурничку відпускаю дрова? І чиїм деревом ти облагодилась?” — звернувся в думці до вдови-сусідки, що сяк-так доглядала за його хатою і городом.
Він повідчиняв усі вікна, потім зв’язав з чорнобилю віник, позмітав ним павутиння, далі дістав із шафи пляшку горілки, чарку та полумисок добірних волоських горіхів із свого гіллявого горіха, що прожив із двісті років і досі родив. Можна було б, гукнувши дугастоброву Одарку, і зготувати мудріший підвечірок, але сьогодні, напевно, і вона зустріне його тільки скорботою.
Вже наливаючи чарку, він знову побачив зелені дитячі очі та й притопив їх і спомини горілкою. Лісник швидко захмелів, скинув чоботи і, не роздягаючись, ліг на скрипуче ліжко. У сон йому теж прийшли Оленка і Марія, прийшов і посвист коси. Але якої коси?.. Що тне вона — траву чи життя?.. А потім він виразно почув плач і голосіння. Від цього й прокинувся, гадаючи, що його розбудили половецькі й скіфські камени. Тільки чого це вони вже голосять зараз, коли навіть не шеберхне вітерець? Навіки, певне, зледащіла його хата. Чи пересипати її, чи продати? Ну чого ти голосиш, навіжена?
Сердячись на свою оселю, він босоніж вийшов на заросле подвір’я, вмочив ноги в росу і тільки тут зрозумів, що не мертвий камінь лихоманить його сновидіння: то на сусідському дворищі голосили не камени, а матері, які сьогодні попрощались зі своїми дітьми.
А над скорботою матерів, над їхніми сльозами, наче з потойсвіту, захлинаючись ядухою, летіли пити кров упирі двадцятого віку — оті бомбовози, що невідомо чого тримали на собі хрести.
