ІІІ
“Браття і дружино! Бог ніколи не відпав був Руської землі і руських синів на безчестя: по всіх усюдах вони відбирали свою честь”.
(Галицько-волинський літопис)
Переджнивність лягла на засмучені подільські ниви, а трохи далі — на захід — ішли жнива, невблаганно жорстокі жнива.
Чорними вогнями до самого неба піднімалися міста, палали білі, по-дівочому беззахисні села, горіли розстріляні жита, горіла у літаках і танках наша юність, і, підважені багряними вибухами снарядів, відходили у вічність гармаші.
То був трагедійний час, не тільки наш, а й усієї землі, хоча не всі її діти розуміли і розуміють це. Тоді на ваги людства нещадно були кинуті життя і смерть, і, як здавалося багатьом, переважувала смерть. Своїми сліпими очницями і притемненими зелено-блакитними очима новітнього василіска вона вже бачила тінь свастики над усією планетою. У переможно опереточні пози ставав Адольф Гітлер — “вождь армій, що перемогли долю”. Так, зневажаючи історію розуму, возвеличив вія себе недолугим розумом самозакоханого тирана. Вірячи в свою геніальність, вірячи в прихильність до нього провидіння і гороскопів, вірячи в своє володарювання над світом, він не вірив, що кінець усіх тиранів однаковий, і шматував життя з усією сатанинською винахідливістю найжахливішого ката двадцятого віку і всіх віків. Ніколи земля не випила стільки сліз і крові… Ніколи гайвороння не виклювало стільки очей… Ніколи дика жорстокість не мала таких страшних жнив… Перед війною у якійсь закордонній радіопередачі Данило чув, як диктор, говорячи про “геополітику” фашизму, назвав Гітлера янголом руйнування. Чи навмисне помилився ти, радіовіщун, переплутавши янгола з нічним дияволом. Нічний диявол! З якої страшної трутизни, з яких згустків темряви, з яких примар середньовіччя викліщився ти?
Колись Данило в бібліотеці Академії наук прочитав розвідку про демонологію східних слов’ян. Яких там не було страховиськ, що лякали довірливі душі і сни наших предків. Але всі ці, навіть разом узяті, страховиська не йшли ні в яке порівняння з Гітлером і його бісівським сонмом.
Що ж тебе, зловісний могильнику, який сам себе назвав “лідером нації”, зробило таким? Невже тільки оті дві пухлини, що звуться безмежністю влади і расовою зверхністю?.. Як і завжди, розпадеться ва попіл тиранія, як і завжди, розсиплеться на тлін фальш жорстоких теорій. Але скільки це буде коштувати нашим невтішним матерям і підстреленим народам?..
Під одноманітний перестук коліс болісно б’ються думки, і ніщо тепер не може заспокоїти серця: ні лагідна синя вечорина, що попаски наближається до тебе, ні зітхання колоса, що сполохано сахається коліс, ні потемнілі степові байраки, ні оті ставки, де волошкова снивода купає вечірню зорю, ні оті перші жниці, що жнуть недостиглі жита і сльозою проводжають бійців. Ох ті жіночі сльози на снопах. Та аби тільки на снопах… Не думати б, не думати про це, та не можна не думати, поки ти живий.
За чорним паровозом “Е” стугонять, здригаються, перестукують дві звичайні платформи з незвичайним смертельним вантажем — толовими шашками, гліцерином, селітрою, запалювальними трубками. Спочатку страшно було їхати з таким вантажем, та людина звикає до всього — навіть спати на мішках з вибухівкою. Ось і зараз бійці лягають на смерть, сяк-так прикриту шкарубким брезентом, і тільки біля зелених спарених кулеметів, немов лелеки, чатують кулеметники. Вже не перший раз на них випадають ранкові роси і свинцева роса війни. Спочатку, побачивши, як на тебе сторчголов налітає ворожий літак, хотілося на всьому ходу скочити з платформи, та потім звиклось.
І знову жниці в хлібах з-під руки і сльози проводжають їх, і жодного чоловіка в полях. Он лише під двома снопами червоніє з верболозу колиска — може, хоч у ній під колосом росте майбутній орач. “Дитя спить, а доля його росте”. Яка ж буде твоя доля, дитино?..
Чиїсь пальці скрадливо-скрадливо лягають Данилові на плече і пронизують усе тіло дрожем — одразу згадався отой паскудний випадок на подвір’ї військкомату. Невже й зараз Стьопочка? Так, це він, тільки нема тепер у його руці і на обличчі колишнього нахабства.
— Чого тобі? — скидає з плеча руку й понуро дивиться на Стьопочку.
— Та нічого, — зітхає той і опускається на скриньку з толом. — Сумно стало всередині, і вообче. То й думаю собі: підійду до земляка, бо до кого осьдечки тут підійдеш, коли всі чужі? Ще не лягаєте?
— Як бачиш.
— Ї я ніяк не можу заснути, бо смерть шнуркує і згори, і під боком, і в узголов’ї. От маємо сусідство — гірше аніж на цвинтарі.
— Звикай.
— Легко сказати: звикай! — найоржився Стьопочка і тицьнув пальцем у скриньку. — Один дух толу вбиває душу кислятиною. Думаю, ви теж не дуже звикли до нього? Не дай бог детонацію, так і клаптика шмаття, но то що тіла, з усіх нас не знайдуть, і вообче.
— Чого, Стьопочко, думати про найгірше?
— А де, за які гроші тепер візьмеш краще? — І знизив голос до шепоту: — Чули ж?
— Що?
— Залишили наші Львів. Уже фашисти там на капусту шаткують людей. То хіба це війна?
— А що ж це?
— Одне самогубство. Де ж та чужа територія, на якій ми повинні бити ворога?
— Буде і ця територія!
— Але коли ж вона, питається в задачці, буде? Як нас не буде?
— І таке може статися. На те й війна. Обличчя Стьопочки болісно скривилось, і він безнадійно махнув рукою.
— Я, Даниле Максимовичу, надіявся втіху якусь почути, а ви теж наче політрук. Ось і ми вже завтра поліземо в пащеку смерті…
— А як же інакше?
— От і я гадаю: а як же інакше? — щось каже, та чогось не доказув Стьопочка. — Уже Львів здали… А де ж наші “три танкісти, троє веселих друзів”?
— Не панікуй, Стьопочко, не панікуй, — хоче якось заспокоїти його. — Побачиш, що зміниться фортуна війни.
— Коли б то побачити, але, щось видиться, — не до того йде. А далі впаковую язика на два заміси: за губи і зуби. Та й на добраніч, хоча де тепер та добра ніч? Попереду чи позаду?.. — Стьопочка, так і не доказавши чогось, впакував язика на два замки і пішов спати. Він довго вовтузився на мішку а селітрою, а в цей час од спарених кулеметів тихо озвався голос кулеметника Івана Переделюка:
— Василю, ти спиш?
— Уже дрімаю.
— А в тебе нема чогось поїсти?
— О господа, невже тобі зараз їдло в голові? — підвівся зі свого ложа веселогуби”, з гніздом кучерів на голові сержант Василь Мірошник.
— Я завжди, коли хвилююсь, то дуже хочу їсти. Таку вже маю душу.
Мірошник тихо засміявся:
— Душу чи шлунок?
— І те, і друге, — анітрохи не бентежиться Перепелюк. — Якось, як умирав мій дід-пасічник, я, сидячи біля нього, щоразу з’їдав полумисок меду.
— Полумисок?! — не повірив, пирснув Мірошник. — І що далі було?
— Далі мій скупенький дід, дивлячись, як я трощу його мед, од тих збитків видужав, а я трохи заслаб. То є в тебе щось?
— Нема. Ось краще заспіваємо, — Мірошник струсонув гніздом кучерів і підійшов до Перепелюка.
— Так сплять же солдати, — завагався кулеметник, що мав неабиякий тенор.
— А ми так пустимо пісню, щоб не збудити, а приспати їх. Про зорю вечірню.
— Де там наші вечірні зірки і зіроньки? — аж зітхнув Перепелюк і оглянувся на ту далину, яку вони покидали. — Стоять собі десь під вербами, а ніде ні одного хлопця. Оце б покласти руку на пазуху своєї любої і почути од неї: “Тільки без рук…” Що ж, почнемо.
І тихо-тихо, чи то від житечка, чи то до житечка стрепенулася пісня, до ладу поєдналися два голоси:
Зоре моя вечірняя,
Зійди над горою…
Та не вгадали хлопці, що їх не почують. То тут, то там з скряньок і мішків вибухівки почали підводитися бійці і приєднувати свої голоси де голосів кулеметників. Підвівся і кремезний круглолиций лейтенант Віктор Кириленко. Він хотів гримнути на співаків, але передумав і сам хвилею густої октави підмив їхні голоси.
На якомусь уже попустошеному безшибному полустанку почула цю пісню літня, в чугаїні жінка, яка невідомо кого виглядала з темряви, і одразу заплакала.
— Мамо, не плачте! Ми вернемося! — посміхаючись, гукнув їй Мірошник.
— Ой вертайтесь, синочки! Ой вертайтесь, рідненькі, бо як жити без вас?..
— Він знав, що повернеться, — прогугнів Стьопочка, який теж підійшов до співаків. — Чи не з богом радився?
Мірошник почув це, злегка двома пальцями поторсав Стьопоччине вухо:
— У тебе від страху заячі вуха ростуть.
— І ноги теж, — в’їв Перепелюк.
За рікою вже спадав шал битви. За рікою чорними масними вогнями горіли й догорали танки, німецькі і наші. За рікою, роздираючи небо і душу, дико вищали, падаючи на ціль, штурмовики, тільки німецькі, і противно дрякали міномети. Не плуги — бомби, міни й снаряди високо підважували прибережну землю, вона, тяжко стогнучи, вкривалася вирвами, і вони одразу затікали чорною водою. Кому й для кого захотілося отак копати криниці, в яких опинялися мертві й живі?
Це було за рікою. А над рікою на залізничному мосту теж ішла битва, мовчазна битва за час. Мостом з того боку проходили й проїжджали поранені, а під мостом і над мостом, зціпивши зуби, бійці лейтенанта Кириленка підвішували до нижніх і верхніх поясів ферм квадратні пакунки вибухівки, переплітали їх детонуючим шнуром і скріплювали з електрокабелем, який уже був з’єднаний із капсулем-детонатором, що йшов од толової криниці середнього бика до підривної машинки. Ця невеличка машинка, від іскри якої тепер залежала доля і мосту, і бійців, сумирно лежала на зеленому березі ріки, а біля неї скоцюрбився молоденький русочубий сапер і, округливши очі, напружено ждав свого часу; він вірив і не вірив, що від одного руху його руки злетить угору таке громаддя.
— Ти тільки поглянь! — вражено зупинився біля нього Іван Перепелюк.
— Що воно? — наполохано підвівся сапер, під сорочкою якого ворушилась лихоманка. ,
— Не туди дивишся. Он!
На тому березі, з-за верболозу, у завченому строю виходили осідлані коні, але жодного вершника не було на них чи біля них. Жодного! Передні коні підійшли до річки, зупинились, а далі з тихим іржанням ступили у воду — і вплав. Усі вони перебралися на цей берег і, подзвонюючи стременами, понуро пройшли повз онімілих підривників.
От і не стало вже вершників — коні пережили їх…
Мостом пробігали піхотинці; згинаючись од ваги плит і труб, пройшли мінометники, проскочило кілька машин, потім у шаленому леті промчали па конях закіптюжені гармаші, далі прогуркотів броневик і два танки, від одного з них підіймалася вгору чадна смолиста смуга вогню. А через кілька хвилин з долини, нагнітаючи рокіт, почали виповзати німецькі темно-сірі, з роздвоєними хрестами танки, із їхніх тремтливих гармат вибивались і гасли снопи вогню. За танками, тримаючи на животах автомати, бігли в землистих з ріжками касках автоматники.
Поблідши, лейтенант Кириленко скотився з мосту на берег, до біля машинки коцюрбився молоденький сапер. Побачивши командира, він одну руку поклав на машинку, другою взявся за ключ.
— Зажди!
Ось перші танки рвонулись на міст.
— Давай!
Сапер повернув ключ раз, і вдруге, і втрете, потім з жахом подивився на отвори затискувачів: чи не вискочили з них дроти. Ні, не вискочили. І тоді до лейтенанта:
— Десь осколок перебив кабель! Що робити?!
— Бори машинку — і до платформ!
Як вітром підхопило командира. Не чуючи затерплого серця, він кинувся до моста, назустріч танкам. Піт відчаю котився з його округлого побілілого обличчя. Так по-дурному має загинути і його праця, і його взвод. Ще не добігши до першої, гнутої на райдугу ферми, він помітив, як мостом до середнього бика підповзав сержант Василь Мірошник, пілотка злетіла з голови, і вітрець бавився гніздом його кучерів. Побачивши в руці бійця запалений прядивляний шнур, лейтенант зрозумів усе і мимоволі зітхнув. Ось здригнувся боєць: на плечі його кров’ю почала підпливати гімнастерка.
Лейтенант упав на землю і теж поповз по мосту.
— Товаришу сержант…
— Нічого, нічого, — підвів голову боєць, навіть посміхнувся і для чогось показав командиру запалений шнур. — Повертайтеся назад! Я сам… Відводьте платформи.
Мірошник доповз до середнього бика, вчепився руками в залізо ферми, знайшов ногами отвір толової криниці і обережно опустився на смертоносний вантаж, що роки чекав свого часу. Тут юнак вирвав уже непотрібний електродетонатор, замість нього вставив цурпалок бікфорда і, завагавшись на хвильку, приклав до нього прядивляний шнур. Вогненне око бікфорда смертю глянуло на хлопця. Над собою він ще почув рев і гудіння ворожих танків, а з учорашнього вечора прибився шматок пісні: “Зоре моя вечірняя, зійди над горою”. От і не зійде більше над ним зоря — обірвалась у вісімнадцять неповних літ…
Блиснули блискавки, струсонулась земля І ріка, моторошно піднявся угору середній бик, роздалися в боки залізні ферми і настил мосту, і тільки потім шалено прогуркотів вибух…
На двох платформах, вантажених вибухівкою, селітрою, гліцерином, детонуючими шнурами, підвелися, скинули пілотки, мовчки вклонилися річці і своєму товаришу бійці.
І лише один Стьопочка, вже надівши пілотку, не витримав!
— От і повернувся один синочок…
— Помовч, блазню! — мало не вдарив його Данило. Стьопочка зміряв його ненависним поглядом, хотів сказати щось дошкульне, та передумав і тільки презирливо буркнув:
— Ох ці вчені. Чекай од них добра…
