IV
Тo наближаючись до самого пекла фронту, то вискакуючи з його вогнів і механізованих лапищ, невтомно ніс свою небезпечну службу взвод лейтенанта Кириленка. Висаджуючи в повітря мости і станції, залізничні колії і телеграфні лінії, він одкочувався од лапищ війни, чорніючи від кіптяви вибухів і болю утрат.
Почорнів, постарів за ці дні і Данило Бондаренко. Від командування він уже мав дві подяки — перші подяки за руйнування. Чи ж думалось колись про таке людині, яка жила зеленими сходами, білим цвітом і обважнілим колосом своєї доброї, рахманної землі? А тепер він здиблює, перепалює її вибухівкою на печину і має порох цієї почини не тільки в чубі, а й у самій душі.
Сьогодні теж довелося…
Ранок почався майже так, як усі ці ранки. Десь у самому небі, відриваючи його від землі, шаленіли гарматні громи і блискавки, під небом захлинались од перевтоми бомбовози, а тут, за обезлюдненим, зруйнованим полустанком, бійці ворожили біля громіздкої, звареної із п’яти рейок петлі Черв’якова. Ось її, незграбу, підвели під збурені колії, лейтенант дав знак машиністу, паровоз рушив, — і петля почала з м’ясом виривати і розкидати по боках рейки, шпали, костилі. Робота була непосильна: метал, вириваючи метал, вибивав із себе скрегіт і жалі, далі починав нагріватися, розжарюватись і десь після дванадцяти-п’ятнадцяти кілометрів розвалюватись. Тоді треба було їхати в депо, знову зварювати рейки і все починати спочатку.
Саме, коли тріснула петля, до лейтенанта Кириленка охляп на коні підскакав зв’язківець з батальйону і подав пакета.
По виду командира бійці прочитали, що нічого втішного не було в тому пакеті.
— На коні — махнув рукою лейтенант, а сам швидко підійшов до закіптюженого машиніста, що, мов шпак із шпаківні, виглядав зі свого віконця.
— В депо? — запитав той.
— Ні, трохи ближче, — показав кружалко на карті. — Женіть, як тільки можна!..
— Єсть гнати, яв тільки можна! — по-військовому відповів машиніст, хоча був сугубо цивільною людиною.
Степова станція зустріла їх зеленим шумом молодих осокорів і червоним цвітом мальви. Начальник станції, прочитавши наказ, поблід, для чогось скинув картуза і отак побіг виводити своїх підлеглих з приміщення станції. А бійці Кириленка, не дляючись, почали її мінувати. Потім настала черга великого мурованого зерносховища, що стояло по той бік дороги; обабіч неї бігли до блискучих ниток колій спалахи квітучої мальви, а за коліями на обсадженій акаціями дорозі нетерпеливилось четверо осідланих коней.
Коли Данило з вибухівкою на плечах увійшов до зерносховища, його вразило добірне золото пшениці, що підіймалось мало не до самого даху.
“Уся сортова”, — подумав і зітхнув, не наважуючись скинути на це добро смертоносний вантаж.
— Жаль робити з пшениці попіл? — тихо запитав лейтенант Кириленко, який теж вийшов із хліборобського роду.
— Ще який жаль. Я цією пшеницею все поле, до самого неба, обсіяв би.
— А ми до самого неба пустимо пожарину, — лейтенант черпнув у жменю зерна. — Колись у цій пшениці перепілка дітей виводила… — І гірко посміхнувся: — Ох, ці селянські жалі…
— Прорвалися німці?
— Прорвались… Робіть ямки! — наказав бійцям. Солдати руками вигребли в пшениці ямки, поставили в них смертоносні лантухи, трохи присипали їх і почали з’єднувати детонуючим шнуром. Коли все було готове, лейтенант ще раз смутком окинув золоте родовище і запитав Данила:
— Підпалиш? Не затремтить рука?
— Тут і камінна рука затремтіла б… Але мушу підпалити.
— Дивись.
— Краще було б не дивитись на таке.
Данило витягнув із кишені прядивляний обрізок шнура, запалив, дмухнув на нього і, вгрузаючи в пшеницю, підійшов до того мішка, в який була вбита запалювальна трубка. Піднеси вогонь до неї — і вся людська праця стане тліном. Ніколи в житті не доводилось йому кинути на вітер хоча б жменю зерна, а зараз він віддавав на поталу сотні тисяч пудів… Ох, ці селянські жалі…
Коли з зерносховища повискакували бійці, Данило приклав свій вогонь до запалювальної трубки і кинувся бігти від того приреченого золота, що вже не порадує землю, людину і птаха. З темені його осліпили сонце і цвіт мальви, на очах забриніли сльози. Ллє не так зрозумів ці сльози лейтенант Кириленко.
— Терпи, козаче, отаманом будеш.
— Чи не багато тепер отаманів появиться?.. — Данило в напрузі обернувся до зерносховища, з опаскою дивлячись на нього. Ось воно рівно-рівно піднялося вгору, на мить застигло, наче зупинилось у повітрі, і, курявою беручись, почало розвалюватись. І тільки після цього гримнув вибух. Тепер вивільнені дим і вогонь одразу почали жерти й отруювати людську працю.
— От і все. Ні собі, пі людям, — похмуро сказав лейтенант. — На конях умієш їздити? — І глянув за колії, де норовились ув’язані до акацій коні.
— Чому ж не вмію.
— Тоді з Ромашовим і Магазаником залишайтесь на станції, — і пішов віддавати наказ, щоб увесь взвод їхав у депо, де тепер розташувався батальйон.
Коли паровоз, набираючи швидкість, зник з очей, лейтенант звелів Ромашову й Магазанику вилізти на дах станції і стежити за всім, що робиться довкола. Данила він залишив на пероні, а сам пішов у кімнату начальника станції.
Збираючись лізти па дах, Стьопочка, який отупів за ці дні чи то від вибухів, чи від потаємних думок, запитав Данила:
— Чи довго ми будемо нищити все на землі?
— Хіба це ми нищимо? Це лихо наше орудує.
— Не думав я, що ви пустите з димом оцю пшеницю, — показав рукою на пожарину, од якої солодкувато віяло димом і тугою святого хліба.
— Я теж не думав, — понуро відповів Данило, не можучи одірвати погляду від руїни, вчиненої його ж руками. — Лізь на дах!
— Бондаренко, нічого не видно?! — висунув голову з вікна лейтенант.
Данило пильно оглянув увесь обшир, що сиво достигав у тремкому мареві літа.
— Нічого, тільки пшениця горить.
— А не чуєш: наче гармати ближче б’ють?
— Ніби ближче. — І враз у далеких полях він побачив, як з-під спекотної юги вихопилось кілька танків. — На заході з’явилися танки.
— Танки! — крикнув з даху Ромашов.
— Наші?!
— Не видно. Здається, німецькі.
Лейтенант вискочив з будинку, підбіг до Данила, підніс до очей бінокля.
— Німецькі.
— До нас ідуть. Треба скоріше по коням — і дьору! — закрутився на даху Стьопочка.
— Помовч трохи! — обізлився Ромашов. Він перший помітив, як із степової дороги вискочили три гарматні запряжки, розвернулися і з ходу вдарили по танках. Один із них клюнув гарматою донизу і зупинився.
— Прощай, життя, — сказав Стьопочка.
— Чого ти рознюнявся? — витріщився на нього завжди спокійний Ромашов.
— Тю на тебе! Це ж я не про себе, а про оті гарматні “сорокап’ятки”. Хіба не знаєш, що їх прозвали — “Прощай, життя”? О, а танки повернули від них. Дива!
Справді, танки, відстрілюючись, повернули назад, але не втиснулись у небо, а через якийсь час розтяглися ланцюжком біля самого небозводу.
— Як там? — звернувся до Ромашова лейтенант.
— Танки йдуть стороною.
— Ох, коли б не відрізали нас, — заскімлив Стьопочка. Лейтенант вікном вскочив у кімнату начальника станції, подзвонив і, чавлячи невдоволення, поклав трубку.
— Що батальйон? — запитав Данило.
Гіркі складки затремтіли біля уст лейтенанта.
— Сказали, щоб не панікувати… Це ми панікуємо!.. У цей час від невеликої пристанційної площі Данило почув скрип возів і тихе погейкування:
— Гей-гей, воли!
— Гей, гей!
Коли він глянув за лінію осокорів, то спочатку не повірив собі: з обсадженої мальвами вулиці до зерносховища тяглося з двадцять підвід, запряжених великорогими степовими волами. Біля них у білих полотняних сорочках поволі, ніби у вічність, ішли сивоголові діди. І так вони йшли, що це вже здавалось не дійсністю, а кадрами геніального фільму, екраном для якого стали вся земля і все небо.
Валка наблизилась до пожарища, і тепер тяжко заревіла худоба, боячись підійти до вогню. Діди почали словом і руками заспокоювати її, потім взяли рядна з возів, підійшли до пшениці і враз, наче змовившись, кинули рядна, впали на них і почали зривати з зерна обвуглену скоринку. Через якийсь час на сонці, курячись, зблиснула пшениця, а діди почали темніти.
Данило кинувся до пожарин.
— Люди добрі! — гукнув щосили.
Перед ним поволі почали підійматися діди, скинули на нього сиві од років і печалі погляди.
— Чого тобі?
— Їдьте звідси скоріше. Ось-ось німці підійдуть! Чуєте стрілянину? — махнув рукою на далину, яку підривали вибухи.
І тоді до нього підійшов статурний, з високим, уздовж і впоперек переораним зморшками чолом дід, на одній брові його темнів пилок спаленого зерна, на другій тримався сонячний пилок мальви. Він заспокійливо подивився на Данила:
— Ти не тривожся, сину. Вони собі стріляють, бо така їхня собача служба, а нам треба поле сіяти; земля тепер переходить на наші руки.
— Так убити ж можуть!..
— Це ми теж знаємо, бо час такий — кроволитний. Тому усі в білі сорочки вбралися! До бога треба в білій сорочці йти. — Старий глянув на небо, що, певне, чекало його, зачерпнув з купи відро курної пшениці і поніс до свого воза, де тривожились степові косоокі воли. На їхніх лискучих рогах тінявився дим пожарища, на їхніх губах од переляку повиступали краплини поту.
