V
Курилась, горіла пшениця, скриплячи ярмами, ревіли круторогі, чорніли червоні мальви, чорніли сиві діди, і невідворотність наближалася до станції. Сумовито пристогнуючи, наче не вони несли смерть, а ніби самі буди поранені, пролітали снаряди, і попереду, і позаду відлунювались і відлунювались вибухи. Пора б висаджувати станцію — і до своїх. Та командир батальйону знову сказав лейтенантові:
— Не панікуйте!
На що він тільки сподівався.?
— Товаришу капітан, але німецькі танки від нас уже за якийсь кілометр!
І у відповідь насмішкуватий голос:
— Вам страх ковтає кілометри?
— Правду кажу — кілометр, від сили — півтора.
— Станцію не обстрілюють?
— Ні.
— Чекайте наказу до останньої хвилини!
— Єсть чекати наказу до останньої хвилини.
“Хто тільки визначить ту останню хвилину?”
Недобрі передчуття охоплюють лейтенанта, але про них не скажеш командиру. Кириленко через вікно вискакує на перон, пригнічено дивиться на захід.
У золотому розливі соняшників, спустошуючи їх зламаною лінією коливалося громаддя танків, жерла їхніх гармат, обмацуючи долину, раз од разу вихукували вогонь. Танки били кудись далі, за станцію, в оту трепетну тополину пісню, до якої в білих сорочках тулилися перелякані хати і над якою спливали барокові бані старої церкви. Ось звідти ударив на сполох дзвін, вибухи снарядів приглушували жалобу міді, та вона знову й знов підіймалася вгору, марно благаючи порятунку. Випереджаючи танки, на розп’яття степових доріг, наче ляльки, вискочили мотоциклісти, несамовита тріскотнява і курява розкололи степ, розкололи мізки.
— Злізайте — і до коней! — темніючи, крикнув лейтенант Ромашову та Магазанику і розгублено подивився на Бондаренка: — Що ж робити, голово?
Данило, неначе зі спу, відірвав погляд од збитої дороги, зирнув на станцію.
— Висаджувати! Негайно!
— Без наказу?
— Вже пізно чекати його, — ще глянув на розбухлу куряву, в якій розпливчасте клубилися мотоциклісти, женучи її і поперед себе, і тягнучи позад себе. Данило метнувся до станції, щоб підпалити бікфордів шнур. І тільки вогонь зажеврів у руці, як ниюча непевність охопила чоловіка: а що, коли якимсь чудом наші відіб’ють фашистів? Тоді тобі можуть згадати все…
Він зчавив острах, ще сумно подивився на дорогу. Вона котила до нього темну, мов хмара, кушпелу, яку переганяли й перегнати не могли автоматники.
“Тепер навряд чи встигну проскочити до коней”, — зирнув за колії, що плавились на сонці, приклав прядивляний шнур до бікфордового, і, коли той взявся розжевреною крихіткою вогню, Данило метнувся пероном до коней, до яких саме добігли Кириленко, Ромашов і Стьопочка. Ось вони вже вхопились за поводи, відв’язуючи їх. Лейтенант махнув йому рукою: мовляв, скоріше біжи! Та біжу!
І в цей час:
— Хальт! Хальт! Хальт!
Скошеним од напруги оком Данило бачить уже на пероні закурених, пітних, із закасаними рукавами мотоциклістів, що мчать прямо на нього. І навіть “хальт” вони кричать не грізно, а весело, бо куди ж подітися їхній здобичі?
“Запізнився! — зчавлює холод мізки. — І не дочекається тебе твій кінь. Як буде, так і буде…”
Не зупиняючись, Данило з-за пояса вишарпнув гранату, зубами зірвав кільце і жбурнув її в автоматників. Він ще помітив, як їхні веселі обличчя одразу видовжив страх, як шалено крутнулись врозтіч од нього колеса і всічені мордочки кулеметів, як щось із гуркотом злетіло з перону і вгору зірвався крик. Та вибуху своєї гранати не почув, бо саме гримнула вибухівка — і громаддя диму та вогню відділило його від німців, а позаду обірвалося розпачливе ревіння волів. Охоплений нудотно-солодкуватим чадом, він зіскакує на колію залізниці і, несучи у розпухлих вухах вагу вибуху, петляє до своїх.
Коли Данило добіг до лісосмуги, лейтенант, Ромашов і Магазаник уже сиділи на зноровлених конях; вивертаючи вогкі, з кривавими прожилками білки, вони ставали дибки і перелякано іржали. Одним помахом ножа він перерізав повід і вискочив на гривастого гнідка. І тільки тепер од станції на них бризнули автоматні черги, на дорогу впали відщеплені гілки і кора.
— Алюр три хрести! — сказав лейтенант і з копита пустив учвал свого шпака.
Припавши до коней, злившись із ними, вони помчали під густим віттям акації, що безжально шматувала їм одежу й тіло. І який тільки мудрагель вигадав садити акацію там, де нема носухи?
З посадки вискочили в чисте поле, воно замигтіло їм настояною тишею червоної пшениці, рожевих гречок і золоточубих соняшників. “Курли-юрли, курли-юрли”, — журавлино співали копита коней, і від шаленого лету здригався на гарячих хвилях обрій, здригалося сонце па пшеницях, з гречок злітали бджоли і відхилялися святі голови соняшників. Переганяйте, коні, смерть, переганяйте! Та ось вона знову подала голос — позаду, підкосивши тишу, озвалося тріскотіння мотоциклів.
Утікайте, коні, утікайте од смерті! І біла піна шматками летіла на білі гречки, па червоні пшениці, на чорну дорогу. А смерть наближалась! Механічні копі наздоганяли живих, цілились у них тупорилими мордочками кулеметів. Але автоматники ще чомусь не стріляли.
— Капець нам! — обернувшись, промимрив Стьопочка, і обличчя його стало мокрим.
— Замовч, боягузе! — розсердився Кириленко, зупинив свого норовистого жереба, зміряв відстань до мотоциклістів. — На конях не втечемо.
— Авжеж, не втечемо, — Стьопочка першим зіскочив на землю, випустив повід з руки. Воронець, почувши волю, крутнувся і, сам не знаючи куди, помчав по загуслих хвилях гречки.
— Отож у поля! — наказав лейтенант. — Тут якось одірвемось від них.
Згинцем вони вскочили в п’янку пашінь пшениці, і тепер їх почали наздоганяти ненависне “хальт”, а потім — автоматні черги. Затремтіли підкошені стебла, але не падали на землю — їх, неначе поранених, підтримували вусаті колоски.
Чи то з переляку, чи заплутавшись, Стьопочка впав, хекаючи, вилаявся і знову через кілька кроків упав.
— Не барись! — переганяючи його, крикнув Данило. Витолочуючи задом пшеницю, Стьопочка злобно скривився і якось непевно відказав:
— Зараз. Тільки чоботи скину: муляють, зарази. Данило підбіг до неглибокого човноподібного виярка, посеред якого стояла прибита громом дика груша, оглянувся, не повірив собі: посеред моря червоної пшениці, клешняво підвівши руки, самотньо накульгував до німців Стьопочка. Недалеко від нього при дорозі купкою зупинялися мотоциклісти.
“Зрада! Зрадник! От і проходить душа перевірку…” Данило в люті зірвав гвинтівку, приклав до плеча, прицілився, вистрелив. У Стьопочки, наче в ляльки, смикнулась голова, смикнулась рука, він хутенько приліпив її до шиї, озирнувся і перескоком подався до німців. Де й кульгавість поділася!
— Бондаренко, не відставати!..
— Я іще раз…
— Дідько з ним… Он німці…
У пшеницях зашерехтіли кулі, по пшеницях пройшовся дрож.
На вузьку гінну дорогу виїжджали мотоциклісти, і тепер треба було брати ліворуч, ближче до шляху, який, напевне, теж підминало чуже військо. Важко хекаючи, вони побігли пшеницями, надіючись, що автоматники не в’їдуть сюди.
Через якусь часину мотоциклісти перестали переслідувати, і вони, втомлені, спітнілі, знеможено, як у марево, впали в гаряче золото пшениць, яким, здавалось, не було кінця-краю… Чи дрімота став шепотом колосся, чи шепіт колосся стає дрімотою і все-все, навіть смерть, віддаляється від тебе, бо є біля тебе земля, а над тобою колискова колоса. Колискова!
— Отак воно, братці, — нарешті обізвався лейтенант. — Виходить, вискочили.
— Може, й вискочили.
— А вода в когось є?
— Нема ні краплинки.
Тільки тепер вони відчули, що вмирають од спраги.
Данило підвівся, озирнувся довкола. Усюди мріли спекотні плеса пшениць та сиве спадання перестояного жита. Чи є-де в світі вода? А ноги від утоми гудуть, наче дзвони в негоду, а середина зсихається, волаючи води, хоч застояної, хоч запліснявілої, аби мокрої. Тільки де її дістати? Він б’є рукою по гарячій баклажці, та вибиває з неї сухий шепіт металу…
На золоті неводи ланів вечір опускає синій сон. Тихо-тихо стікає на землю зерно — перестояні сльози степів, тихо-тихо бредуть на схід солдати, прислухаючись, чи не подасть десь зцілющого голосу вода. Але не вона, а тільки далекі мотори подають голоси — і на землі, і в небі. Як хотілося вірити, що шляхом їдуть наші машини. І вони дійшли до шляху, та нам сунули і сунули чужинці, брязкали гусениці танків, важко підмивала землю десятитонні “хеншелі”, щось сумирне грали чужі гармошки, різко озивалися чужі голоси, спалахували чужі вогні.
— Навіть фар не гасять.
— Де ж тепер наші? — не знати кого запитав лейтенант. — Не мовчіть, хлопці!
— А що скажеш, коди перепечений язик аж шелестить.
— Води хоча б ковток™
Вони повернули від шляху, що й досі гарчав дужим залізом. І хоч би краплинка вологи на них. Як же тут живе верещака, що он подає голос: спать підем, спать підем. Кажуть, птаха росою нап’ється. А де ж вона? Чи тепер і роса відцуралась землі?
Обважнілі ноги заплітаються в хлібах, тріскаються уста, і густа спекота палить голову, палить середину. Хоча б ковток води. А десь же б і степові кринички, і степові озеречка, і чаїний жаль над ними. Коли б тільки дійти до нього. Переставляєш ноги, мов колоди. І, здається, навіть вони, пухнучи, волають про воду.
Попереду шершаво зашелестіли соняшники. І вночі вони, яи люди, дивились на схід.
— Живемо, братці! — враз повеселів голос лейтенанта.
— Воду чуєте? — з надією запитав Ромашов.
— Ні, соняшники!
— А що ж у них?
— Щось схоже на воду! — лейтенант пригнув до себе голову соняшника, що й у темряві світився м’яким золотом, провів рукою, вирвав кілька молодих зернив і кинув до рота. — І серцевина теж має воду. Розкошуйте!
Вони накинулись на молоде насіння, на білу серцевину соняшників, втамовуючи і не можучи втамувати спрагу. Та все-таки настала якась полегкість, а потім сон непомітно накрив їх своїми круками.
І в сні вони висаджували мости і станції, відстрелювалися од ворога, умирали і, вмираючи, чули вибухи, ревіння волів і спрагу. Від неї й попрокидались удосвіта і побачили, що роса не відцуралась землі — поблискувала в пазушках листя соняшників і синьою імлою тремтіла вад рожевими нивами.
— Де ж тепер наші?..
І всі троє німотно поглянули на смугу придорожніх лип, у яких уже прокидався гуркіт машин.
Загнані, задурманені спекою, пригнічені чадом і ревом чужих машин, вони пізнім смерком, вибрались із неводів степу на долину, по якій хвилясто бігли покоси незгорненого пересохлого сіна. І хоч би один тобі стіг чи копичка, тільки на тому боці під Чумацьким Шляхом, як у забутій картині, з синього вечора проростає самотня хата-білянка, а біля неї дрімають кілька тополь і високий журавель. Лише молодика бракує над ними.
— Нарешті! Ось де ми вволю нап’ємось! — хрипко вирвалось у лейтенанта, і, не шукаючи стежини, він навпростець почвалав до хати, однак через якусь хвилину зупинився біля високого куща калини, пригнувся, повів ніздрями. — Водою пахне!
Пригнулися і Данило з Романовим.
— Ось вона, довгождана? — аж засміявся лейтенант. — Він кину на траву картуза, ліг долілиць і зручніше припав до лугової кринички, в глибину якої Чумацький Шлях струсив одну-однісіньку зірку. Кириленко наполохав її і жадібно, крекчучи і стогнучи від насолоди, почав пити. Зараз чоловік, здається, забув про все на світі, окрім води. Зрідка він відхиляв голову од неї, щоб передихнути, й знову, захлинаючись, пив.
— Отак усю криничку можна висмоктати, — підморгнув Данилу Ромашов, скидаючи з плеча гвинтівку.
— Досить, товаришу лейтенант. Перепочиньте.
У відповідь тільки щось забулькало.
Данило теж поклав гвинтівку на покіс, готуючись припасти до Кринички, і враз із подивом і навіть острахом помітив, скільки увібрав води чоловік — його тіло, як на подушці, підіймалось на переповненому животі.
— Так і заслабнути можна, — він плечем відтер лейтенанта від кринички. Той блаженно засміявся, перевернувся горілиць і знову засміявся.
Пили і напитись не могли. Коли ж нарешті вдовольнились, відчули, що наче сп’яніли. А після цього оп’яніння озвався голод.
— Трохи перепочинемо і потихеньку почапаємо до хати. А там люди добрі одразу ж метнуться до печі, до мисника, покладуть на стіл свіжу хлібину, поставлять борщ та кашу, і ми вдаримо ложками в миски, як у бубни, — блаженно просторікував Кириленко, підводячись і знову падаючи на траву.
— А може, там коло хати чи в хаті фашист відлежує боки і нам щодуху доведеться драпати в степи, — у тон лейтенантові відповідає Ромашов, що має привабливе, з дівочими рум’янцями обличчя, навіть спека і війна не перепалили їх.
— І це може бути, — вже похмуро згоджується Кириленко, рвучко зводиться і дивиться на той бік долини. — Коли там буде з пару машин, то наробимо шелесту! Підйом!
Підвелися, перевірили гвинтівки і, пригинаючись, сторожко пішли долиною, яка, здавалося, зібрала докупи усі пахощі лугу і степу.
Ось збоку на невидимій воді озвалися пташині крила, і тиша-тиша, ніби й не було, ніби й нема воєн на землі. Чому ж якійсь купці ненависних і пожадливих до всього так хочеться чиєїсь смерті? За це все наздожене своя, і скоріше, ніж могла б наздогнати.
І знову тріпотіння пташиних крил і шарудіння перестояного сіна, з якого зіскакують сонні коники.
В очах збільшуються, виростають тополі, і вже на хаті видно гніздо лелеки. На дорозі нема слідів машин, тому Данило сміливіше підходить до воріт. На просторому подвір’ї стоїть біля прикриничного жолоба віз, коло нього їдять траву довгогриві коненята, а з жолоба — по краплині скапує вода.
— Здається, ніде нікого, — шепоче Ромашов і зненацька стрепенувся, схопився за гвинтівку, а потім тихо засміявся: то на хаті підвівся сторожкий лелека, завовтузились у гнізді лелечата, але полінувалися стати на ноги.
— А що я вам казав? — підходячи до бійців, підсміюється лейтенант. — Метнуться люди добрі до печі, до мисника, і ми вдаримо ложками в миски, як у бубни, — і навіть пальцем показав, як він ударить ложкою.
— І звідки це знаття, що тут живуть добрі люди? — ніби сумнівається Ромашов, хоча так йому хочеться вірити в слова лейтенанта.
— Лелека біля поганої людини не оселиться, — впевнено відповів Кириленко і відчиняє хвіртку.
У двір вони заходять спокійно, навіть чогось прояснюються, коли перед порогом бачать старе млинове коло, а на стовпці з кілками — набакирені глечики.
— Виходить, і корівка тут є.
— От жаль тільки будити сон людей, — зітхає Кириленко, нерішуче береться за клямку і клямкає раз-вдруге, а далі вухом припадає до дверей.
Незабаром у хаті чується якесь шамотіння, занепокоєний шепіт, далі скриплять двері, і з хати озивається непривітний чоловічий голос:
— Кого там по ночах марудить?
— Своїх, чоловіче добрий, своїх, — тихо озивається Кириленко.
— Отих своїх, що по ночах коні водять? — ще більше неприязні входить у голос господаря.
Кириленко на цю мову посміхається дверям:
— Та ваші коні біля жолоба стоять і траву жують. Пробачте, що збудили: відчиніть, будь ласка.
Хазяїн ще щось невдоволено забубонів, забухикав грудьми і чобітьми і, нарешті, відчинив двері. Це був високий літній чолов’яга, який, здається, підвів розпатлану голову не з подушки, а з самої зими. Він стає біля одвірка, згинається, немов кульбака, кривить пожмакані вуста і сердито питає:
— Чого вам?
— Добрий вечір, — ще посміхається лейтенант.
— Кому вечір, а кому й ніч. Злодії саме в таку пору людей обкрадають.
— Та ви що?.. — торопіє Кириленко. — Може, приймаєте нас за вищезгаданих?
— Ні за кого я вас не приймаю і нікого вночі не приймаю, — відрізав господар. — Ідіть собі, звідки прийшли, і не колотіть дурно-пусто людей. Запала тиша. А далі в ній тихо забринів насмішкуватий голос Ромашова:
— А люди добрі— метнуться до печі, до мисника, покладуть на стіл свіжу паляницю, поставлять борщ та кашу.
Лейтенант обернувся, сердито глянув на бійця, а господар загугнів своє:
— От і шукайте собі в довхресних селах таких добрих людей. Вони вам до борщу і каші, може, й чарку поставлять, а в мене на хуторі нічогісінько нема.
— А совість у вас е?! — не витримав Кириленко.
— І совісті нема, — подумавши, відповів хазяїн. — Тепер на всіх її не напасешся.
Клубок обурення і образи застряг у горлі щиросердого Кириленка, а його кругла обличчя почало напухати гнівом, і він перейшов на зловісний шепіт:
— Так для нас у твоєму гадючнику не вистачило совісті? А на фашистів вистачав? І хто ти?! Куркуль, перевертень чи церковний староста, що так воском тхнеш? Думаєш, фашисти принесуть тобі ладан і смирну? Болячку і погибель принесуть вони вам, усім холуям і запроданцям!
І, негадано для всіх, господар випростався, з приязню подивився на розлюченого’ командира, дивакувато посміхнувся, а далі тихенько засміявся. Це так було несподівано, що Кириленко осікся, вибалушив очі і мало не покрутив пальцем біля лоба.
— Чого це ви паяє добродію, так розвеселилися? — знову перейшов на “ви”.
— Бо тепер бачу істинно своїх. Добрий вечір, товаришу командире, добрий вечір, хлопці.
— А перед цим кого ви бачили? — спантеличено запитав лейтенант.
— І не питайте, — махнув кощавою рукою господар і знову нахмурився. — Сьогодні вранці прибилося ж до мене двоє вервел з оружієм при собі. Прийняв їх як людей, нагодував, напоїв, торбу харчами напакував, а вони, песиголовці, далі й присікались: чого я даю притулок червоним.
— Ми тебе так припечемо, що смальцем закапаєш — визвірився один з приблуд та й почав кудись тягти з подвір’я. Так стара насилу сльозами, і харчами відкупилась од них. То тепер я й подумав, що знову когось зі своєї шатії підіслали. Ходімо ж до хати, перекусите, там знайдеться хліб, і борщ, і каша, і ще дещо. Г не гнівайтесь на старого. І не куркуль я, і не перевертень, і не церковний староста. А воском пахну, бо увесь вік біля. бджіл звікував…
У сінях щось зашелестіло. Лейтенант схопився за зброю, та одразу ж і опустив руки: з темряви тихо-тихо вийшла невисока босонога жінка, чорна скорботна хустка обіпнула її скорботне обличчя.
— Синочки, діточки… — зашепотіла словом навпіл із сльозою. Вона обвела всіх поглядом і припала до Ромашова: — Таке молодюсеньке, а вже мав воювати.
— Мені ж, мамо, скоро буде дев’ятнадцять років, — ніяково сказав Ромашов. Жінка зітхнула.
— І моєму найменшому дев’ятнадцять минуло на Купала. Іваном його звати, Іваном Чорнобривцем. Чи, бува, не чули, чи десь не бачили? — І підвела руки, як підбиті крила.
Данило здригнувся: йому здалося, що він з давнини почув голос своєї матері, яка на шляхах, і в спілому сріблі жита, і коло бродів так само допитувалась про свого чоловіка… Коли це минеться на білому світі, на чорній землі?
— Ходіть же, діточки, до хати, переодягнетесь, повечеряєте, а я вам шмаття поперу. Ходіть… — Вона обернулась, і навіть на утлих плечах її здригалася скорб.
