VI
Не доїжджаючи до лісництва, Магазаник повертає коні в березнячок, що по коліна стоїть у м’якій траві, розпрягає їх і вже вкотре думає: чи з’явитися на ясні очі лісничого, чи зашитись од них у якийсь лісовий закуток? З’явишся — неодмінно знайдеться на тебе якась вказівка, а не з’явишся — чим відбрешешся, коли сам лісовий цар — Іван Соболь — застукає тебе?
Давно вони недолюблюють один одного, і давно б лісник сторчголов летів із лісів, аби не підтримка Ступача. А що йому буде за цю підтримку, коли й сюди прийдуть німці? Хіба ж знає людина, на чому зможе зависнути її життя? Жив за більшовиків — мав одну стіну страху, а тепер наближається друга, і метається між ними нутро, немов зацькований заєць. Може б, і собі попроситись в евакуацію? Так хіба можна полишити все, що нажив за вік і роботою, і хитруваннями? Якби йому хто навічно подарував спокій у цьому світі, то він дав би обітницю жити лише біля золотої бджоли і нікого не зачепити навіть у помислах.
Тільки тепер зрозумів, чого так у свою осінь кохався на бджолах його небіжчик батько. Різні можуть бути шаленства в житті, га мудрість на шаленстві не проросте. От доп’ясти б той старий батьків хутірець на шість десятин, поставити там пасіку, розшукати Марію і Оленку — та й доживати на одділі з ними віку. Так на тобі війну і нові тривоги.
Неквапом підійшовши до застояного карасюватого ставу, де осокінь вибуяла метрів на три, Магазаник не бере до лісництва, а спускається до води, на якій куняє напівзатоплений, почорнілий од часу човен. Біля нього зіркою розцвіла біла лілея, а на ній синя бабка сушить прозорі крила. Чи ж давно в такому човні він дитиною хлюпався на своєму прихутірному ставочку, де так гарно жебоніли, перечищалися води. Тоді до нього на берег виходила русокоса мати і втішалась, і боялася за свою дитину, і наспівувала собі “Пливе човен води повен”. А куди тепер поверне твій неспокійний човен?
З маревом далеких років Магазаник стає на човен, майже зовсім притоплює його, для чогось зриває лілею і враз застигає: далеко-далеко на заході озвався глухий грім.
Лісник ще не повірив собі, злякано, головою вниз, кинув лілею, вискочив на берег, оглянувся довкола. Над лісами, підпливаючи спекою, тремтіла підлиняла блакить неба, в ньому танули тонкі крижини білих хмарин. Нізвідки й не пахло грозою — і небо, і ліси мали дрімливий перепочинок літа. Та знову, десь за козацьким бродом, обізвався грім, отой, що своїми ціпами безжалісно обмолочує життя… От, уважай, і переходиш ти в щось інше, як на другу планету. І хай горить тепер лісництво зі всіма його турботами, зі всіма начальниками і підначальниками. Досить надриватися на них. Тепер треба подумати й про свою шкуру, бо вона в нього одна.
Толочачи розмаїте зілля і цвіт, він пригінцем добіг до коней, поправив на них упряж і погнав чимдуж до своєї лісової оселі, а за плечима його все колихався і колихався отой страшний грім. За що ж хапатись тепер? Чи за вкопане золото, чи за свині, що розбрелися по лісах, чи за мед, який уже втретє треба качати? Коли тільки була така достогибель меду?
Між деревами замаячила ставна постать з карабіном на плечі. Магазаник притримав коні й з подивом упізнав воєнкома Зіновія Сагайдака. Чого чи кого він тепер шукав в дібровах? Лісник притримує коні, шанобливо вклоняється начальству.
— Може, підвезти, Зіновію Васильовичу?
— Обійдеться, — підходить до нього воєнком, під чорними віями його темніє сум, і Магазаник розуміє: чоловік бачить не його, а щось інше, певне, те, що коловротиться за лісами.
— Ви ж чули? — стишує голос і киває головою на захід.
— Чув, — відповідає воєнком не йому, а комусь чи своїм думкам.
— І що ви скажете на це?
— Трудно щось на це сказати.
— Відіб’ємо німця?
— Що відіб’ємо, то відіб’ємо…
— Тільки не знати де… — підказує Магазаник. — Кажуть, страшною машинерією пре. Від першого замаху її падають деякі держави.
— Це правда, що машинерією пре. Мало не вся Європа працює на нього, — Сагайдак так дивиться на захід, немовби хоче розгадати його нерозгадане письмо.
“Та що ти розгадаєш у ньому? Колись перед шаблею твого козацтва тремтів захід. А що тепер перед силою-силенною шабля чи гвинтівка? Дитяча іграшка, та й більш нічого. Проморгали щось оті, що і тепер на кінноту понадіялись”.
І знову загриміло вдалині.
— От і підходить війна вже до нашого порога, — похиливши голову, каже Магазаник. — Сідайте — скоріше додому доберетеся.
— Я не поспішаю додому: ніхто не жде там — жінки нема, а сини вже воюють, — та й, не прощаючись, пішов у ліси.
Лишень нащо вони йому тепер? Правда, воєнком і раніше любив блукати чорноліссям — взимку приїжджав па лижах, весною приходив збирати підсніжники, яких тут було наче роси, а в осінню пору — гриби. Коли багато було рижиків і груздів, він і солив їх у діжницях лісника, а потім щедро ділився з ним цією смакотою. У пору грибарства воєнком був схожий на доброго сільського вчителя, а не на грізного вояку, що колись шаблею з ходу врубувався у ворожі полки. А шабля у нього мов блискавка була. Еге ж, як не дивно, а справжнім воїном удався цей ніби спокійний чолов’яга. Колись ходила голосна слава про нього, а що тепер залишиться од неї? І все-таки, чого йому зараз блукати в нетрях? Може, партизанство збирає? Так що вона проти танків і всієї бісової машинерії? Тільки забавка у війну. Але як недоброхіть засурганять чоловіка на таке діло, і о-мусить’ із гвинтівочкою іти проти танків. Та бог із ним, бо й від своїх клопотів гуде голова, мов дуплянка.
За різними турботами, що шарпали і тривожили його, Магазаник і не помітив, як коні дотрюхикали в низинку, вона вузькою смугою відділяла одне урочище лісу від другого. Тут саме білою хвилею солодко цвіли гречки, підворушуючи над собою чи в собі теплу музику літа. Тепер сюди за взятком летять і його бджоли. Не перший мед, як роблять інші пасічники, а ось цей та липовий залишить він бджолам і собі на зиму, бо в перший комахи часто приносять падь.
Господи, про що думає в таку годину і чи доживе ще він до зими? І мимоволі потягнувся головою до заходу: чи знову не по^ чує звідти страшного грому? Та не почув — побачив: у гречці, безбожно витолочуючи її дівочу красу, бродили чиїсь породисті, важкотілі корови. Магазаник за своє— життя не раз бачив, як худоба толочила молоде жито, пшеницю, овес, ячмінь. Але навіть найбільший збитошник нет заганяв худобу в гречки, бо щось беззахисне і святе було у їхньому цвіті. І ось тепер табун корів пожирав, змішував цвіт із землею і залишав після себе чорні стежки. Ось таким було для нього перше видиво війни.
Магазаник здогадався, звідки взялася ця приблукла худоба. Учора, уже надвечір, фашистські кроволюби пролетіли біля татарського броду і вдарили з кулеметів по череді й гуртоправах, які саме розклали вогник біля води, збираючись варити вечерю. Тепер там, де тремтів сумирний вогник, чорніє могила,, а поранена і ціла худоба розбрелася по всіх усюдах… Що ж робити з цією чередою, яка забилася у гречки і немилосердно витолочувала їх?
Враз невчасна злодійська думка скособочила обличчя Магазаника: приносить війна незчисленні збитки, та хай принесе і якісь прибутки. Ось він зажене цей табун поки що до себе в обору, напоїть, а там буде. видно: знайдеться господар, — добре, не знайдеться — ще краще.
Лісник повернув коні до лісу, розпріг, спутав їх і ввійшов у гречку, що бризнула бджолами. Навіть тепер жаль .було толочити ніжне стебло і цвіт. На його кроки і голос корови підіймали голови і, щось пригадавши, починали ревти. У деяких корів на гречки сочилось недоєне молоко. Сяк-так він збив череду докупи і гоном погнав до своєї обори.
Ще не кінчились гречки, як його перестрів муруговидий Влас Кундрик, отой, що мало не все життя крамарював у сусідньому селі. Він був таким спритним на гарбанні, що міг навіть решетом ухопити сонце. І не тільки в торгівлі петрав улазливий махляр: умів доладне виступити на всіх зборах і святах, умів усюди так увернути своє слово, щоб і його заслуги не залишались забутими, бо ж у громадянську і він, ризикуючи життям, допомагав партизанам. Правда, злі язики плескали, що в революцію Кундрик був і нашим, і вашим, і ще чиїмсь, але ж з трибуни видзвонювали не вони, а красномовний Влас, який теж знав, кого і чим можна взяти за печінку чи селезінку.
Побачив крамник лісника, поглянув лукаво на корів, щось прикинув на всьому павутинні зморшок, і покруч облудної посмішки заграла на його задавакуватих губах, біля носа та в борозенках біля очей. Зупинившись, він манірно запитав:
— Так що, дорогенький Семене, вже крадькома підробляєш на людському горі? Чи не зарання?
Магазаника аж затрусило: хто б уже говорив йому про чесність, тільки не цей скорбобрех, баболюб і гешефтяр, який пучки протер на слизькому карбованцеві. Набичившись, лісник мовчки виходить з гречки на вибілену, як полотно, стежку і навідліг б’є лавушника словами:
— На це, недорогенький, на твоє верзякання я можу сказати тільки одне: не запускай з наскоку свої пазурі у чиїсь печінки. Ось бери мій батіг і, коли зовсім не зледащів, хватопеком жени худобу в село, бо в мене й так вистачає воєнного клопоту по лінії лісництва. То й мотайся до ста вітрів!
У Кундрика одразу на обличчя лягла пелена образи, а на пригорбленому м’ясистому носі вибилось дві ямки, ні в кого Магазаник не бачив на носі таких ямок.
— З тобою, бачу, і пожартувати не можна, — нарешті якось невпевнено одбороняється гендляр і докірливо похитує головою.
— Навіть тепер тебе іздуру на жарти тягне? Хіба не чув, що робиться там? — І Магазаник повів .поглядом на захід.
— Чув иль не чув? — не дуже вдається в-журбу Дундрик.
— Невже дійдуть до нас?
— Чого не знаю, того не знаю, тільки в душі й очах померкло, бо людозвір не пожаліє нас, — .навмисне говорить політичне для Кундрика. — А ти чого в лісах вештаєшся? Дома чи в крамниці роботи нема?
— Помовч про роботу, коли війна вочевидячки суне, — розгублюється Купдрик.
— Тому й вирішив прогулятися тут? Чи не маївки згадав? — добиває їддю продавця.
— Тебе тільки зачепи, — не знає що сказати Кундрик. — Шкварчиш, як сало на пательні.
— А може, ти отут партизанити зібрався? Щось я краєм вуха чував про це.
Кундрик розтривожився.
— Яке там партизанство, коли вже нема спромоги навіть на любов.
— Виходить: молодому коневі — до бою, а старому — до гною? — підсміюється лісник. — Що ж, може, хоч пособиш загнати черідку до стійла. А там хай уже забирають їх власті, — одводить од себе усяку підозру.
І знає лавушник, що хитрує лісник, і знає лісник, що не вірить йому лавушник, та затято несе на обличчі саму видимість правди.
— Які ж славні корови мали люди, — перегодя каже Кундрик. — Он у тієї вим’я наче діжа.
— Аж до землі обвисло, а молоко само сочиться. Природа! — пильно прислухається лісник до мови Кундрика і вже догадується, куди хилить той.
— От собі таку придбати б корівчину, бо моя тільки роги має гарні.
Магазаник вдає, що нічого не розуміє.
— І я не відмовився б од такої.
— Так скільки ж того діла? — не витримує лавушник і обмацує лісника пожадливим поглядом. — Зажени найкращу коровицю в глухомань, де якийсь струмочок дзюркоче, оббий дерева воринням, хай там перестійлує кілька днів, та й споживай молочко на здоров’я.
— Воно б то можна, а коли дізнається хто? Я дав собі зарок не чіпати чужого, — хмарніє зовні, та підсміюється всередині Магазаник, бо ж хіба думає про одну корову? Він і ціну прикинув усій череді.
— Хто тепер буде за коровою побиватися, коли вже й за людьми не побиваються? Може, Семене, і мені по знайомству одну корівчину відпустив би? Стань у підмозі.
Магазаник ніби завагався, крекчучи, поліз рукою до жирів потилиці:
— Спокушаєш ти мене, Власе, в гріх уводиш. Недарма кажуть: де піп з хрестом, там і дідько з хвостом.
Лавушник не розсердився, а засміявся:
— От не знаю, хто з нас з хрестом, а хто з хвостом. Так відпустиш одну корівчину? Ось хоча u цю, що молоком бризкає? — підставив руку під дійки, потім лизнув молоко. — Жири тут високі.
— Спокусник і лиходій ти, Власе, — ще ніби вагається Магазаник. — І тебе жаль, і свого огузка жаль, бо перепаде йому у воєнне врем’я.
— Чого ти, дорогенький Семене, сумніваєшся, коли вже гримить над нами? — перешерстюється продавець на підлесника. — Які не були года, а ніколи не підвів тебе, — і кладе руку на гаман.
— Года, як вода: пройшли — й нема, — засумував Магазаник. — Що ж, бери, Власе, корівчину, ховай десь подалі від людського ока, а мені привези з своєї крамниці солі, бо, по-всьому видать, сутуж буде на неї. Ми ж із тобою добре знаємо, як жити без солі.
— Тоді я зараз і змотаюсь по неї.
На заході знову глухо озвались гармати, і навіть корови підвели голови на той далекий грім.
— Ось так воно… — не знає що сказати Магазаник. — То й поженемо корів.
— Ти вже сам орудуй, а я на твоїх вітроногих крутнуся по сіль. Нащо гайнувати час.
— І це діло, — погодився лісник. — Тільки не пережени худобу на мило. З сіллю ж їдь не до хати, а в літняк: зараз краще приснаститись подалі від зайвих очей.
— Вірно, Семене, — чогось зрадів Кундрик, видать, і йому тепер хотілося зашитися в якийсь закоморок.
Через пару годин лавушник привіз шість мішків солі, привіз і дві пляшки горілки. Лісник розклав у літняку сякий-такий підвечірок та й сів із гостем побавити душу горілкою, бо чого зарання сушити мізки: що буде, те й буде, а живий має думати про живе і оглядатись на всі боки.
Кундрик, прислухаючись до лісу, налив чарки, напівпошепки сказав:
— Твоє здоров’я, Семене!
— І твоє, — правицею підіймає чарку, а вухом прислухається до тиші вечора: що тільки може проклюнутись із нього? — А чого, Власе, ти никав у лісах?
— Знову за рибу гроші. Від твоїх слів і горілка, і заїдок смакоту втратять.
— Коли не хочеш, не кажи. Я тут, окрім тебе, і Сагайдака бачив.
— Давно? — стривожився Кундрик.
— Ще вдень. Чогось із карабіном був… Чуєш, як ревуть корови?
— Молоко горить. Чи вони також війну чують? Земля горить, і молоко горить, — ніби засумував продавець, та одразу ж сум прибив гендлярством: — Перепаювати б їх тихцем, тобі більша половина, мені менша. А солі я тобі ще привезу.
— Будуть з тебе, нечестивцю, чорти в пеклі витоплювати лій, — крутить головою і підсміюється лісник.
— Це вже їхня служба, — не журиться лавушник і лізе рукою до почервонілого вуха, схожого на гаманець. — То як ти про корови?
— Не підбивай мене на мародерство. Не хочу я брати на душу гріха тчи постраху, — повчально каже Магазаник, підіймає склянку під болісний рев худоби і негадане, як довбешкою, б’є продавця: — То, виходить, попрощався з партизанством?
І Кундрик заверетенився, наче в-окріп попав:
— І що ти тільки мелеш?! Нащо практичній людині партизанство? То хай різні жовтодзьоби і дуже ідейні партизанять. Благаю тебе, не печи мою душу.
— Коли вона в тебе є, то не буду, — косує одним оком на продавця, й другим на ліси.
