VII
Недалеко від нашвпересохлого лісового болітця віхтем вогню проскочила лисиця, проскочила неквапно, рівно тримаючи довгий червоний хвіст. Уже кілька разів стрічав в цій місцині гостроморду Зіновій Сагайдак. Напевне, десь поблизу вена має свою нору, своїх діток. Отже, місце для бази непогане. Хоч яка це, по суті, база? Вісім неглибоких ям, куди заховано кілька десятків пар чобіт, ватяних курток, штанів, шапок-вушанок, трохи солі, муки, сала, цукру, пшона, крупи, набоїв та амоналу.
За отим поспіхом, що йото принесли навальні воєнні дії, не добилися узяти хоча б частку добра із крамниць райспоживспілки. Тепер воно сьогодні чи завтра піде тим, хто має не дуже соромливі очі і руки.
Та не це тривожило Сагайдака, ох, не це. Де ж заподілися оті, лихо мали налагодити підпілля? Як він їх чекав! Аж до першого гарматного грому чекав — і не дочекався. Що ж із ними? Уже гармати молотять край його району, а він і уявлення не має про своїх вірних помічників. Невже потрапили в лапища ворога? Тривожило недруге: чи правильно вони роблять, що сьогодні, коли німці підійшли до їхньої— округи, розходяться по своїх домівках і конспіративних квартирах? Він наполягав; щоб партизани вже зараз були в лісах, але перемогла інша; обережніша думка: прокотиться німецька навала — і тоді почнуть діяти народні месники. Може, ця обережність і потрібна. А що як вона згубно вплине на декого з слабкодухих? Ні, партизан, коли він е партизаном, свою судьбу має стрічати не в хаті, а в лісі. Але що вирішено, то вирішено, і він сьогодні теж піде до своєї конспіративної оселі.
Іще раз оглянувши ями, поправивши свіжонарізаний дерн на них, він перескакує блакитний, мов цвіт сон-трави, струмок і спиняється на пагорбі, що став місцем їхніх зборів. Тут, біля старого, в три обіймища дуба, його вже чекають партизани, ще без зброї і в звичайному буденному одягу. Зіновій Васильович вітається, перелічує їх очима і насторожується:
— А чого я не бачу Власа Кундрика?
Опасаюсь, що ми й не побачимо Кундрика, — після довгої танки відповідає учитель Марко Ярошевко. Як тільки чоловік все чогось боявся, що його не візьмуть у партизани. Ще з шкільної парти жив партизанською романтикою і тепер поза нею не бачив життя.
— Чого ви так думаєте?
— Бо ми трохи знаємо Кундрика, — поволі, ніби неохоче, озивається незворушний дужень Петро Саламаха, над яким посміюються, що відколи він одружився, то все носить жінку на руках. — Кундрик, як думається, це із тієї кендюшної породи, яка все хоче взяти від життя, але нічого не дати життю.
— Перевіримо, — не знати для чого кидає шаблонне слово, бо хіба ж не стає перевіркою ця тяжка година? Буде вона перевіряти всіх його хлопців і голодом, і холодом, і вогнем, і свинцем, Ніхто ще з них не знає, що таке війна. А в книжках не вичитаєш того, що везе вона на своїх сталевих огирах і тримає в своїх катівнях.
От і зажурився він над долею побратимів, тільки за себе не журився, бо всього зазнав у свій час: і на розстрілах стояв, і з ескадроном врізався в полки, і в крові із мертвими відходив на той світ, і знову одчайдухом мчав на коні, відмикаючи шаблею замкнуті світи.
Минули роки, як весняна повінь, і знову ніби юність тобі дивиться у вічі очима молодих побратимів. Один тільки є серед них літній чолов’яга — непосидючий завгосп, який правдою і неправдою виривав щось для партизанів і вирвати не міг, бо майже ніхто з господарників не підтримав його і навіть обурювався: як це можна без законних підстав і паперів забрати щось на складах? Сьогодні, напевне, і вони знайшли б закон, та вже пізно.
Далина знову озвалась гарматними громами. Мовчки переглянулись партизани, мовчки потяглись до кисетів, а на очі сутінню лягла задума. І все одно ще вірилось — не вірилось, що це вже смерть стає на їхній поріг. Згинь, лихоманна…
“Недалеко, десь на вододілі річок, б’ють”, — прикидає Марко Ярошенко, який знав кожне урочище, кожну річечку свого району.
— Може, в когось щось є? — перегодя питає Зіновій Васильович.
— Поки що нема, але, видко, буде… — багатозначно мовив чорнобровий веселун Демко Бойко, і на всіх обличчях вибились посмішки. Сказати б, чого?
І це порадувало командира: славні підібралися хлопці у нього. Славні! Отакі і в червоних козаках виривали долю з лапищ недолі.
— Так що ж, товариші, послухали чужого грому — і до свого дому. А рівно через вісім днів збираємось тут. Коли щось зміниться — зв’язківці дадуть знак.
— Чи не викопати про всяк випадок землянку? Лопати в нас є, і навіть відточені, — напівжартома, напівсерйозно каже присадкуватий Михайло Чигирин, який і зараз сушить голову господарчими турботами.
— Воно б і можна було, та почекаємо.
— Чого ж, Зіновію Васильовичу, чокати?
— Щоб хтось не наскочив на землянку і не зробив засідку.
— І це може бути, — зажурився Чигирин, — бо не знаєш тепер, з якого боку підкрадається до тебе лихо. Ой не знаєш…
Хоч сумної завів завгосп, та не сумують хлопці, особливо близнята Гримичі, навіть підсміюються над своїм запасливим Дідом Морозом, і це радує командира.
— А тепер пісню на дорогу.
— Якої ж? — стрепенувся веселогубий Демко Бойко, що мав не голос, а голосище.
— Та нашої ж: “Ой пущу я кониченька в саду”. І тихо-тихо забриніла старовинна пісня, де була рада і порада батька-матері з молодим вояком, де військо запорозьке ішло, короговки маяли, а попереду музиченьки грали… І хоч гримлять зараз чужі громи, та ще замають наші короговки, де й не маяли — замають!..
Хрест-навхрест обіймаються партизани, бо хто знає, яким буде цей тиждень, і зникають за розімлілими високостовбурними дубами, серед яких у рожевих сукенках стояли оті черешні, що .мають більше ягід, аніж листу. “Усього ж зародило в цьому році”. Біля командира залишаються тільки Роман і Василь Гримичі та Петро Саламаха. Під чорними піддашками брів тракториста чаїться тривога.
— Що вас непокоїть, Петре?
Саламаха незворушно дивиться на командира.
— Усе ж він — бісів Кундрик. За таким і чиста вода скаламутиться.
— Пустіть нас до лавушника! — водночас тріпнули вогнистими чубами горбоносі, міцнотілі, мов з міді вилиті, близнюки.
— І що ви думаєте робити з ним?
— Поговоримо. А коли треба — потрусимо душу, як грушу!
— А коли захворів чоловік?
— Тільки на хитрощі, — впевнено відповідає Саламаха. — То возкий чоловік. — Він, коли я ішов сюди, таївся чи крутився в лісах, але до нас не прийшов, на якихось вагах зважував день сьогоднішній і день завтрашній. А Кундрик важити навчився і прятатися теж.
— Раніше про це не можна було сказати? — насупився Сагайдак; сам він до цього часу Кундрика не знав, його ж так гарно взяв під крильце голова райспоживспілки. “Сам, дідько, не допартизанив, а Кундрика підкинув, як зозуляче яйце”. Саламаха пустив погляд вбік.
— Про оцю очману скажи щось, то будеш піввіку видихати лихо. І, по-друге, подумалось: в таку годину одвіється погань навіть од Кундрика. Та, видать, не одвіялась…
Сагайдак повів плечем і сам себе запитав:
— Тоді не знаю, чого він так настирно просився в партизани?
— Теж знайшов вигоду: щоб в армію не взяли. Кундрик без вигоди кроку не ступить. А це почув, що гримить, — і в нору. І ще не знати, як і яким він буде, коли вилізе з нори.
— Боїтесь? — І сам боїться вимовити те, що нагло зупинилось у думці, — зради.
— Опасаюсь спідлевого. Піти до нього? — І Саламаха стиснув кулаки, і ще більше зламались темні піддашки брів.
— Заждіть. Ще подумаємо над цим.
— Щоб потім, Зіновію Васильовичу, не було пізно, — похмурніли близнята.
Що їм сказати — молодим, зеленим?
— Я сам навідаюсь до нього.
— Вам видніше. — Обнявшись, вони прощаються. Близнюки і Саламаха повертають на дорогу, а Сагайдак ще довго проводжає їх поглядом.
Ось і крути мізки та решетуй здогади: хто ж цей Кундрик? Боягуз, що тихцем зашиється в закуток, чи боягуз, що може продати всіх? От і мотайся до —нього, ніби нема в тебе інших турбот. І Сагайдак легким мисливським кроком ще лісами, переходить понівечені худобою гречки, оминає Магазаникову оселю і виходить на шлях. Повз нього проскочило кілька машин з піхотинцями. Це до фронту. А від фронту пройшла санітарна, в якій лежали й сиділи поранені бійці, і кров чорніла на їхніх свіжих бинтах, і болі повбивались на їхніх юних обличчях.
У селі Балин Зіновій Васильович допитався до оселі Кундрика. В огородженому воринням садку він побачив дівчину, в якої на смаглявому виду так несподівано зоріли виразні сірі очі; чорнявка мала на ногах легкі поморщені постолики, а на голові якесь барвисте завивайлечко. Звідки б йому взятись у селі? Щось зворушливе було в усій її тугій, доладній постаті, в ображених припухлих устах, у погляді, де перегойдувались задума зі смутком.
— Драстуй, дівчино.
— Драстуйте і вам, — вклонилась, підійшла до огорожі чорнявка. — Ви до нас? Тоді заходьте в двір.
— Коли так просиш… — посміхнувся Сагайдак, відчинив хвіртку й зайшов на широке дворище, де все — і велика під цинком хата, і клуня, і стайня, і комора, і сите рохкання в хліві говорило про достаток.
А де твій батько?
— Ви ж кого питаєте? — чогось сполохались вії, сполохались ямки на округлому виду.
— Власа Кундрика.
— Це мій чоловік, — сором’язливо спалахнула темними рум’янцями смаглява.
— Чоловік? Та не може бути! — розгубився Зіновій Васильович.
— Еге ж… Я в нього третя жінка, — сумно, півголосом сказала і скинула з голови свою химерну латку шовку. Чи не цим та іншим ганчір’ям спокусив твою молодість підстаркуватий дідьків? — І не думайте, що я така молода: вже маю двадцять чотири роки.
— От ніколи не сказав би!
Хтось пройшов вулицею, побачив товариша воєнкома, поздоровкався і позаздрив Ользі, що має такого гостя. — Ви товариш воєнком?! — здивувалась господиня, сплеснула руками, — А де ж тоді мій?..
— Це я й хотів у тебе дізнатись, — пильно дивиться на молодицю, яку молодицею важко назвати.
— Так він сказав, що пішов до вас у ліси. Попрощався зі мною, ніби вже на фронт зібрався, навіть очі рукою потер.
— Я не діждався його.
— Ой лишенько, яким же він світом пішов у таке врем’я? — вжаліснішало все обличчя молодиці. — Чи не трапилося щось, а може, встряв у якусь комерцію? Бо коли вона, падлюча, трапляється; він, щоб когось обморочити, забував все на світі. Заходьте ж до хати, почекайте його. Коли він був у лісах, то пригребе додому. Я вам їсти зготую.
Зіновий Васильович із співчуттям подивився на Ольгу:
— А готує сам він чи ні?
— Таке скажете! — знову спалахнула молодиця. — Хіба він щось уміє зварити? Він знає лише коверзувати та вичитувати, як йому готувала перша і друга жінка. — І передала голос Кундрика: — Перша краще за тебе готувала борщ, локшини і все з тіста, а друга, як для царя, смажила індичку й качатину.
— Але, не знала ти, кому принести свою молодість і красу. Виходить, утопила голову? — запитав Сагайдак із співчуттям.
Утопила ж, — похнюпилась Ольга. — Не жаль було б голови, аби він не був з голови до п’ят гендлярем. Вже зовсім намірялась покинути його, так оце ж війна почалась, а він сказав, партизани піде. То знов жаль стало його крученого. Вікова жіноча мудрість, мудрість уболівання, жертовності, вибилась на її засмученому виду. Де це тільки й береться в жіноцтва?
— Яка ти гарна, Ольго, — торкнувся рукою її тугого плеча, і в молодиці безпомічно затремтіли довгі півкола вій. Напевне, вона давно вже не чула доброго слова.
— Ходімте ж до оселі.
У хаті його вразила картина мальованого вітру, що росяно вихрився і вибухав у ранкових клубках верболозів та верб, за якими ставала на диби потемніла вода. Вітер так був виписаний, що, здавалось, його можна було взяти в оберемок.
— Звідки у вас таке диво?
— Кундрик у голодний рік купив цю картину за десять фунтів муки… Я тоді ще не знала його.
І замовкли обоє. Від картини Ольга метнулась до печі, вихопила рогачем один і другий горщик, насипала борщу в полумисок, на обідку якого нерівне письмо благало, щоб бог дав щастя людям.
— Вам перчити?
— Перчи так, щоб язик три дні крутився в роті, як в’юн.
— Таке скажете, — Ольга поставила полумисок на стіл, відбатувала кілька грубих косарських луст хліба, поправила килиминку і сіла край столу, по-материнськи дивлячись на гостя.
— Чого ж ти не обідаєш?
— Спасибі. Я вже.
— Ох і борщ смачний у тебе!
— Справді? — вже по-дитячому посміхнулась вона, потім щось згадала, прожогом вибігла з хати і нескоро прийшла, знічена, засмучена.
— Що з тобою, жінко добра?
— Нічого, — поставила на стіл горілку. — Оце забігла в крамницю, а сторож сказав, що приїжджав кручений, заднив бочечку меду для себе, потім нагрузив підводу сіллю — і кудись повіявся. Видать, на спекуляцію. Перекотиполе не знає, що таке справжнє коріння. Покину його, ошуканця, хоч і війна…
