VIII
Сонце вже почало спускатись по гілках старої розпадистої яблуні, коли Сагайдак підвівся з лави, над якою все шумував і шумував мальований вітер.
— Я вже піду, Ольго. Час.
— І я теж! — Рішучість і хвилювання лягають на обличчя молодиці.
— Куди?
— До своєї мами. Хай він западеться з усім добром, з усіма хитрощами! — Вона кинулась до скрині, вихопила звідти полинялу, ще, видно, дівочу хустину, запнулась і завихрила по хаті, збираючи свій одяг. — Казали ж сестри: не йди за нього, а я, дурна…
— Які сестри? — здивувався, насторожився Зіновій Васильович, бо перед цим Ольга сказала, що в неї нікого нема, окрім матері.
— З лікарні. Я там тільки-тільки почала працювати сестрою, аж поки туди не привезли Кундрика з його апендицитом. Ким він тільки не прикидався тоді переді мною, — і таки підманув. — Вона тоскним поглядом окинула хату. — Ось, здається, і все. Нічого не взяла його. Хай тепер шукав собі четверту жінку. Що сказати на таке, Сагайдак не знав. Жаль було цієї ледь . розквітлої юності, яка опинилась у лапищах гендляра і не зазнала навіть крихти жіночого щастя. А недобре передчуття млоїлось і млоїлось, бо ж від Кундрика, видно, всього можна ждати. Як нас часто запродують ті, що всіляко крутяться на видноті та нашіптують на когось і очима недовіри обмацують увесь світ. Було це колись, не загинуло й тепер. І він колись знав свого кундрика, який усе не довіряв йому ще в Червоному козацтві. А потім, коли в молодих житах стояв перед смертю, побачив цього Кундрика й серед своїх катів.
— А ви чогось зажурились? — довірливо підійшла до нього Ольга. — Це я вас засмутила?
— Усе, зіронько, усе потроху, — несамохіть пригорнув жінку, яку й назвати жінкою не можна було, бо сама молодість оповила її.
Вона схлипнула, а він заспокійливо поклав руки на її плечі, : поклав би. своїй дитині. Таки жаль, що в нього не було доньки.
— Це ж ви, Зіновію Васильовичу, знову підете в ліси? — з-під вогких вій глянула на нього.
— Его ж.
— То я вам покажу свою хату. Може, доведеться колись забігти. Ми б вам шмаття попрали, бо ж як там без наших рук? — уже заговорила по-жіночи розсудово.
— Спасибі, Ольго.
— Не забудьте нас і прізвища нашого: Ткачуки.
— Не забуду. А ти, як сестра, коли зможеш, роздобудь бинтів, йоду — першу допомогу партизанам. Дати тобі гроші?
— Ні, ні. Я сьогодні ж збігаю в нашу аптеку — там моя подруга працює. — І ще раз поглядом прощання обвела оселю. — Нічого не жаль, тільки жаль отут залишати це малювання.
— Так забирай із собою.
— А потім Кундрик буде з мене душу виймати.
— Я напишу йому записку, що картину взяв собі, — і почав виймати з рамок мальований вітер. — Як прибіжить за нею — заплачу десять фунтів муки…
Ольжина хата стояла на белебні біля низинного лугу, що поріс осокою, верболозом і кущуватими вільхами. За лугом починалося оте гибле болото, на якому від не раз полював птицю. Іноді тут і зимували качки, з’юрмившись ва болотяному озеречку. А як пройти до цього забутого озеречка, його навчив Стах Артеменко і золоточубий Миколка, що мав сині, з степовим підсмутком очі. І звідки це в дитини?
Вони зупинились біля стареньких хрещатих воріт, точнісінько такі ворота були в Данила Бондаренка. Де він тепер?
Ольга відчинила хвіртку.
— Зайдіть хоч на хвильку до нас.
— Не можу.
— Неодмінно зайдіть, бо я задумала, — по-дитячи благав увесь її вид.
— Коли задумала, то що зробиш, — розвів руками Зіновій Васильович.
У сінях його здивував новий сак, що виглядав з отвору горища.
— Це ж хто у вас ловить рибу?
— Я, — застилалась Ольга. — Коли була малою, то цілі дні талапалась у воді, а побільшала — так тільки вечорами, щоб люди не сміялися. Мама називала мене несамовитим забрідчиком.
Він заходить у звичайну селянську оселю з татарським зіллям на глиняній долівці, з лавами попід стінами, з чорним хлібом і сільницею на столі, з рушниками і старими іконами на стінах. Матері вдома не було.
— Вони в колгоспі дояркою працюють. Уже й погнали табуни на схід, а матір усе ходить до корів, яких нема, — сказала Ольга, кинулась у хатину і незабаром повернулася з туго набитою полотняною торбиною. — Тут вам на дорогу дві хлібини, шматок сала і кілька сушених карасів. Хліб я сама пекла.
— Не треба, Ольго.
— І не кажіть такого…
— Спасибі, люба, — він поцілував її в щоку, а вона знову схлипнула.
— Невже ви нас залишите фашисту? — І така туга була в її голосі, що й в нього затремтіли вії, а на собі відчув тягар провини. Стримуючи болі, вклонився жінці, вклонився оселі чи святому хлібові, що лежав на столі, й прожогом вийшов на вулицю. Коли оглянувся, побачив Ольгу біля воріт. Вона махнула руко” і журно припала грудьми до воріт, що одразу вибили скрип. Отак і зосталася в його пам’яті, а в душі залишила жаль.
За містком, обабіч якого стояли старі розхилисті верби, Сагайдак звернув у пшениці, що от-от мали дочекатись косарів. Кето ви дочекаєтесь тепер? І ячмінь уже похилив золоті перунські вуса, тільки не журився овес, непорушне тримаючи дзвоники волоття. Яка моторошна тиша стояла в полях! Ніде ж ні лялечки, навіть перепілка не обізветься: теж, напевне, чує лихо. Бодай нам ніколи не знати такої жнив’яної пори, такої жнивовиці…
Уже вечір міняв синю кирею на темну, коли Зіновій Васильович дістався до своєї нової оселі, що не знала, куди їй приткнутись: чи до села, чи до діброви, чи до дугу, за яким зітхала пригасла річка. Біля хати стояв рядок плакучих берів, вони поспускали віти на вориння, сама ж хата мала двоє дверей — одні на подвір’я, другі — на вулицю. Він зайшов на зелений споришевий двір, де біля дровітні лежав старий вербовий човен, у розщелинах його засихало якесь непримхливе зіллячко. На річці бухикнуло весло, злякано писнув кулик, а над головою, прямо до вечірньої зірки, пролетів табунець качок.
Тихо-тихо на землю скрадався сон, а що буде завтра з тобою? З городу нечутно вийшла ще не стара жінка з котиком струдженій, зазіленій руці. В кошику червоніла перша молода картопля, йоржилися перші огірочки. Отак колись вишла з городу і його мати, радіючи першій картопельці, першим огірочкам.
— Прийшов? Здорожився? — запитала, як близьку людину, посміхнулась прив’ялими устами, зітхнула, і зітхнула вже невидима вода. Чи то людина зітхає, як річка, чи як людина?
— Прийшов, Ганно Іванівно. Не проженете?
— Удвох буде веселіше, хоча тепер не до веселощів. Сідай на призьбі, відпочинь, а хочеш — до хати йди. Я зараз картопельки з шкварками приготую.
Надивившись на соняшники, що тільки-тільки розплющили золото цвіту, він походив городом, потім подався на луг, запам’ятовуючи всі ходи до лісу. Темна безмісячна ніч упала на чорнолісся і соло. А завтра в цю пору проріжеться молодик. І де, чи тут, чи в лісах, він побачить цей молодик?
Тривожачись, прислухався до заходу, але там було тихо, тільки в небі інколи, задихаючись од натуги, важко хекали бомбовози. Кому вони через якусь годину принесуть смерть? Випустив її, несамовиту, несамовитий, як іще ніхто не випускав. А що будеш потім робити, коли вона поверне очниці до тебе? А поверне ж, поверне!
— Ходи вечеряти, дитино, — стала на поріг Ганна Іванівна. Як давно його ніхто не називав дитиною, як давно вже в нього немає батька-матері, нема й дружини, а, здається, ніби й не жив на білому світі. Тільки все збирався жити, та за битвами, за відбудовами, за перебудовами не було часу, а час уже й сорок літ відміряв йому, і зморшками ліг біля уст.
Після немудрої селянської вечері, за якою ввесь час згадувалась його тиха матір, Сагайдак пішов спати в другу кімнату, з якої двері виходили на вулицю. Поклавши під голову пістолет ТТ і дві лимонки, він ніяк не міг заснути. Думалось про страхіття війни, про криваву різанину в старовинному Львові, яку вчинили фашисти й націоналісти. Думалось і про своїх друзів: як вони стрінуть тяжкі випробування. Боліло серце і за дітей, що добровольцями впросились на війну. Надворі заспівали, забили крилами півні, провіщаючи новий день. Яким він буде, цей день?
Іде лісами підтоптаний Михайло Чигирин та й журиться не однією журбою і в який раз шеретує ту саму думку: чим він буде годувати лісову сімейку? Війна війною, а їсти треба! Як не підсипався до голови споживспілки, та хіба в нього щось вимантачиш без грошей? Навіть над казаном трусився, ніби рідного батька віддавав. От і подякують тобі, дурню, не партизани, а фашисти. Буйна в тебе чуприна, та розум лисий. Наїв на казенних харчах баняка з колесо завбільшки, а лою й росинки не випало на твої баранячі мізки.
Не досварився Чигирин з прицюцькуватим у його кабінеті, то мовчки досварюється у лісі і навіть кулака показує, а потім опам’ятовується. Воно то все так, але де нагибати якийсь запасець? Мимоволі згадаєш пісню: “Коли б я був полтавським соцьким”.
З синіх одяганок неба вже випадала роса, коли він дійшов до Магазаникових володінь і в подиві зупинився: уся лісникова обора була напакована дорідною худобою, на білій шерсті якої мало не подзвонювали золоті латки. Де ж у цього підсвинкуватого дідька набралося стільки добра? Чи не з учорашньої череди, яку бомбили німці? Таки з неї — з усього видно. А бісів Магазаник і наскочив па неї, він ніде не попустить ні свого, ні чужого. Тоді не попустим і ми.
Позиривши довкола, Чигирин усе ширше і ширше почав колесувати навколо обори; отак обережненько докружляв і до літняка, з якого почув чаркування Магазаника з якимсь дідьком. Кому війна, а їм, безсовісним, торг. Чи не попсую вам його?
Чоловік навіть повеселів, подумавши, як завершиться торг хитрунів, і скрадливо пішов до обори, тут він вийняв з неї дві воринини та й почав тихцем виганяти худобу. Видать, тепер не доведеться йому йти додому, бо хто ж буде доглядати корів? Та якось тиждень переб’ємося в лісах, і не такого було на віку, — пускає посмішку в сиві вуса. От жаль тільки старої. Вона ж його жде сьогодні. Не дочекається до пізньої години, то й почне побиватись, виходити на подвір’я до двох тополь біля воріт і знову плакати, як і в двадцятому році, коли він, прибігаючи з лісів, ще наспівував їй, що вона найкраща…
І чар далеких років огорнув чоловіка, дарма що він ішов постарілим пастухом за відбитою худобою…
У пізню вечірню годину підпилі Магазаник і Кундрик підійшли до обори й остовпіли — хоч би тобі один хвіст залишився на розвід.
— Дивовижа!.. Що ти скажеш на таке?! — першим отямився Магазаник і підозрою зміряв пронозуватого лавушника: чи не хтось із його підручних вигнав корів? Бач, навіть дві півлітри привіз. Розщедрився!
Кундрик теж з недовірою глипав на лісника, бо він і не таку може зробити підлість, а потім ще й насміхатися буде, як з першого дурня.
— Оце так! — всвердлює лавушник скошені злобою очі в лісника.
— Еге ж, так, а не інакше, — промацує його обуренням Магазаник. — Що ж тепер робити?
— Треба по сліду піти.
— Нападеш на той слід уночі. От знайшлися зарізяки…
— Хто ж це міг нас так обдурити? — не вірить Кундрик жодному слову Магазаника. — І корова пропала, і, вважай, сіль корова язиком злизала.
— Та ти що?
— Та нічого я. От що ти?..
— Спіймав би — розчерепив голову.
— Тільки ж кому її розчереплювати? Лихі, мов нечисті, вони ладні вчепитися один в одного, але що це дасть?
— Спасибі тобі, Семене, за гостелюбивість, — нарешті вичавлює Кундрик. — Що вже не вийшло, а гроші за сіль поверни.
Магазаник спалахнув, але стримав себе, махнув рукою, бо хто зна, що завтра буде.
— Добру маю кумерцію з деким.
— Отак і я.
Вони знову повертаються в літняк, тут Магазаник на хвильку засвітив світло, вийняв з гамана гроші і, жуючи губи, розрахувався з Кундриком; не грошей, а мордачів би надавати йому, щоб у голові загуділи джмелі.
Підминаючи траву і туман та чехвостячи в думках лісника, лавушник подався у своє село. На шляху в темряві бурчали наші машини, а в небі гули чужі літаки. Чиї ж машини підуть завтра шляхом? Ох суєта суєт. І хоч стало людство рабом війни, та індивідуальній людині треба якось жити, хоч у норі, а жити.
Добравшись до села, Кундрик пішов не до своєї оселі, а в крамницю, відімкнув її і тільки тут почув якусь полегкість за цей важкий день: від його турбот лавушника відділив дух оселедців, ременю, краму, печива, цукерок, смоли — усього того, у що він вростав десятки років. Он ті дерева за вікнами вростали в землю, а він у густі настої крамниці. Щось тепер з її утроби можна й перетаскати додому, бо хіба не видно по всьому, що завтра сюди принесе нових господарів? Сила силу ломить! Та яка сила! Гітлерівці ж ніби за приватну власність. То чом би і йому не мати приватної крамниці? Тут він показав би свій хист, бо за більшовиків увесь час доводилось тремтіти над хитрощами вичавленою копійкою. Що тільки Ольга заспіває? Зразу ж в’їсть: “Перекотиполе не знає справжнього коріння…” А далі почне збиратися до матері. Нема гіршого, як ідейна жінка в хаті.
