IX
Удосвіта з річки прийшов такий туман, хоч ножем ріж, і заскрипіли під його вагою старі кісточки вдовиного ганку. А може, то лихо вже підходило до оселі? З цією тривожною думкою Сагайдак і в сон увійшов, і до нього повернулася молодість, і ті шляхи, і ті коні, яких уже нема, та ними ж він з шаблею в руці проскакав від Дінця до Збруча.
Коли Зіновій Васильович прокинувся, в його кімнаті стояла біла, як біль, Ганна Іванівна. Відчай тіпав зморшки на її обличчі, обезкровлені вуста.
— Що?! — скрикнув, схопився з діжка.
— Німці проїхали селом. На мотоциклах… — і заплакала.
— Самі бачили?
— Сама. Веселі такі, щось кричать, на губних гармошках грають. Сміючись, забили з десяток курей і поїхали .далі. Що ж ми тепер .будемо робити?
— Недовго буде веселитися наш ворог. А вас, Ганно Іванівно, я —попрошу не ночувати тепер дома.
— Це ж чого?
— Я і в громадянську війну воював. Знаю, скільки зазнали горя ті, хто допомагав нам. Отож, удень ви собі господарюйте, а ввечері — до доньки.
— A що я скажу їй?
— Скажете, a тепер боїтесь самі ночувати. — Хай буде по-твоєму. Піду ще на розвідини, бодай нікому не ходити на них. — Вона відчинила двері, сторожко стала ва порозі. — Чуєш, як гуде ва шляху? Аж землі важко. То вже гармати або танки пішли.
Завмерши, він почув рокотання чужих машин І все одно не вірив, що відтепер його земля ставала полонянкою, що наїхали вороги відбирати в людей неодіймане. І стогнала душа від смутку та безсилля…
Отак минув страшний тиждень, коли день був не днем. А ніч не була ніччю. Ночами він усе поривався піти в ліси, а днями метався клітках оселі, не знаходячи собі від журби і болючих думок місця. Наступив і новий тиждень. Ганна Іванівна пішла ночувати до доньки, а він, як неприкаяний, тинявся від вікна до вікна, припадав гарячою головою до шибок, придивлявся — і знову мірив кроками свою кімнату. Пора б уже спати, та не приходить сон до нього, як приходив у громадянську війну. Тоді він міг заснути і в сідлі, і на дощі, і в снігах. Що то молодість!
Несподівано від села почув гудіння мотора. Сагайдак одразу схопився за зброю, всунув у кишені лимонки і прикипів до вікна. На вулицю в’юнко вискочила темна машина, вона легко добігла до вдовиних воріт, майже притерлась до них і зупинилася. Вистрелили дверцята, з них вистрибнуло чотири постаті: троє військових у високих кашкетах, четвертий у цивільному.
“Зрада!” — молотом гупнуло єдине слово. І не переляк, а страшне обурення охопило Сагайдака. Він трохи відхилив голову од вікна, пильно слідкуючи за тим, що робилось на вулиці.
Без метушні троє навзгинці увійшли на подвір’я, а четвертий з автоматом пішов до дверей, що виходили на вулицю. Цього він не зачепить, бо, поки відчинять двері, його скосить з автомата. А троє вже стало на порозі й прикладами так загупали в двері, що в хаті забряжчали всі вікна.
— Відчиняй, партизан! Відчиняй!
“Зрада! ” — знову било в голову те саме слово, і серце почав стискати холод. Одначе спокійно, на диво спокійно він став у сінях, ліворуч од дверей, і чекав, коли вони відскочать чи злетять із завісів; пальці до болю впиваються в рукоять пістолета.
Ще удар. На нього посипався тинк. Сагайдак пригнув голову, щоб не запорошити очі. Ось хряснув, зламався дерев’яний засув, відскочили двері, і в рамці одвірка хитнувся молодик, заворушилися три постаті: дві з автоматами, а третій з голими руками.
Майже не цілячись, Сагайдак вгатив у них цілу обойму. Почувся стогін, лайка, зойки і глухе падіння тіл. Він перескакує через них, зачеплюється за чийогось картуза, мало не падає, далі натикається на старого човна і кидається на городець, за яким спросоння зітхає вода. Позаду озвалася автоматна черга, а далі — розпачливий крик. Напевне, той, що стояв на вулиці, побачив своїх.
Сагайдак зупиняється біля соняшників, переводить дух. І тільки тепер його пронизує холод страху: а що з усіма партизанами? Чи й на них отак полюють, як на нього? І нічим же, нічим він не може допомогти… Ні, може! Повинен! Знає ж він адреси деяких партизанів. Негайно до них! Найближче звідси до вчителя Ярошенка. Отож, до нього.
На вулиці загурчала машина, їдь на зламану голову!
Через пару годин Зіновій Васильович добрався до невеличкого, розкиданого на глинястих горбах села, що славилось яблуневими садами. Мертва тиша стояла довкола: ні тобі людського голосу, ні пісні, ні навіть собачого валування. Тільки біля греблі несміло озивалася вода, неначе й вона боялась когось.
З пагорба в долинку, а з долинки на пагорб підіймався, біг він до школи, де жив Ярошенко. Ось і шкільне подвір’я, і чотирикутник молодих тополь, і пришкільний будинок для вчителів… і моторошне жіноче голосіння.
“Зрада… Кундрик…”
І невже на білому світі не стало красеня Івана Ярошенка, що так снив партизанською героїкою? Та не з героїкою, а з чорною зрадою зустрівся ти. Забирала вона найкращих людей колись, забирає й тепер.
Хоча все вже було зрозумілим, одначе він підходить до вчителевого будинку і в двох вікнах бачить тьмяне світло. В кімнаті на столі блимає свічечка, а за столом надривно плачуть дві жінки — стара і молода. І ніхто вже не втішить їх, ніхто, тільки, можливо, час якось зарубцює болі.
Вклонившись жінкам, Зіновій Васильович рукою витер очі і повернув з шкільного подвір’я. І знову — з пагорба на долину, аз долини на пагорб із тією ношею горя, якої б нікому не носити.
Дарма що вже бринів світанок, він попрямував до села Демка Бойка. Не криючись, увійде в село, бо інакше не можна. А перестріне яка погань, то зажуриться вона і її рід. Він розумів, що не повинен ризикувати, розумів і йшов назустріч небезпеці.
Ніхто його не перестрів край села, видко, нова влада ще не встигла перехопити дороги своїми псами. Вже зійшло сонце, коли підійшов до оселі Бойка. Відчинив хвіртку і помітив у катразі сивого-сивого, неначе він з якоїсь казки вийшов, діда. Ступив кілька кроків і тяжко зупинився: старий з фуганком у руках рівняв посизілу, бозна-коли зроблену труну.
Неймовірним зусиллям Сагайдак відірвав ноги від землі й пішов до діда. В труні, окрім стружок, він побачив зерна жита. Очевидно, труна колись була зроблена для старого, а поки він жив, у ній, за давнім звичаєм, лежало зерно для старців та знедолених людей.
Дід почув кроки, оглянувся, у вилинялих очах, у зморшках, у позеленілій бороді його стояв сумний осмерк. Він поклав почорнілий од часу фуганок на стілець, пильно подивився на Зіновія Васильовича, зітхнув.
— Ти до мого Демка прийшов?
— До Демка, — скинув картуза Сагайдак.
— А його вже нема! І не буде ніколи. Сьогодні фашисти убили… І голос його вбили. Думалось, поховав Демко мене, а маю ховати я його. То хіба є правда на світі? — Старий заплакав, тихо, без голосу, сльози його падали на бороду і в домовину на зернята жита, які теж підуть у могилу.
Мовчки заплакав і Сагайдак, чуючи, як пекельний мороз пластівцями наповзає на серце і голову. Навіть сонце не могло вибити з нього холоднечі. Щось треба було сказати, чимось утішити стаpoгo, але безсиле слово і втіха в годину скорбота, в годину прощання. Та й уста не слухались його — холод кригою ліг і на них. Він обійняв старого, притулився до його сивини, відчув вологість її і швидко пішов городом, де буйно зеленіло і цвіло цьогорічне сумне купало.
Невже страшна зрада забрала усіх його побратимів, невже він не побачить більше ні мудрого Чигирина, ні завальних близнят Гримичів, ні отряхуватого Бересклета, ні незворушного Саламахи? Ні, ні! Хтось повинен врятуватись із них. Чигирина не так легко обдурити, а Гримичі збирались у ці дві роздобути коні, тачанку і станковий кулемет… Сагайдак вплітає руку в чуприну, хоче скинути з голови холод, а в мізок у який раз гупає те саме: “Кундрик! Кундрик!” Сьогодні ж він добереться до нього. Сьогодні. І не Кундрика, а засмучену Ольгу побачив перед собою. Теж судьба, не позавидуєш…
З городів Сагайдак вибрався в поля, знайшов у високих житах стежину і під дрімотним колосом пішов до діброви, щоб звідти добратись до того села, що тепер дивилось на нього жіночою скорботою. Колоски торкалась його плечей, обличчя, немов хотіли втихомирити і не могла втихомирити страждання людини.
Через дорогу пройшли дві жінки з лантухами на плечах, потім прокуріла машина, в якій на лавках сиділо кілька солдатів з автоматами поперек грудей. По чиєсь добро чи по чиюсь душу їдете ви? А далі пішла й та дорога, що вела до Ольжиної хати.
Ось уже й зазеленів той низинний луг, за яким починалось гибле болото, ось вигулькнув і дерев’яний місток, обабіч якого розхилисто стояли старі верби. Але чого так непокоїться гайвороння над ним? Сагайдак сторожко зупинився край поля, придивляючись і до містка, і до верб, і до пересохлого путівця. Наче ніде нікого. А що то на наріст біля крайнього, з сухим верхом дерева? Ще пройшов кілька кроків. Невже це людина прив’язана до стовбура? Так воно й є. Тоді мерщій до неї.
Не доходячи до містка, він вражено зупинився: до старої, з розтрісканою, напівмертвою корою верби був прив’язаний мертвий Кундрик. З його спотвореного рота вибивався шматок брудної ганчірки, а з шиї звисала дощечка з якимось написом. Виходить, хтось таки розібрався у кручених днях лавушника. Але хто? Сагайдак ще ближче відійшов до лавушника, який черевиками впирався в кореневище дерева, от тільки голова не мала опори і зависла на грудях, що тримали на собі якийсь папір. Сагайдак примружував зір, щоб не бачити спотвореного обличчя і брудної ганчірки. В очі кидаються літери — наші й німецькі. Так це ж право, видане новою владою Кундрику тримати приватну крамницю. Приватну! Ось за яку плату ти загубив людей і сам здох, неначе щур, — лягав сутінок на обличчя Сагайдака.
Позаду почувся простуджений хрип чи клекіт. Сагайдак обернувся. На краю містка стояв, спираючись на герлигу, у високій баранячій шапці і поруділих чоботях засушений, хирлявий дідок, один із тих, що все життя чабанували в степах. Він мав виразні, з вологістю очі, а поверх його легкої шпакуватої бороди гарно лежали ще з темінню корінці вусів.
— Дивишся на гріх? — запитав старий.
— На страшний, — кивнув головою Сагайдак.
— Таки страшний, — і повів герлигою в бік Кундрика. — Усе життя хитрував, жирував, підвішував та їв людей оцей колотник. Аж усьому й кінець надходить — знайшла його кара.
— Дідусю, не знаєте, хто його?
— Питаєшся, хто його порішив? — пильно-пильно подивився ва Сагайдака. — То це вже все село звав… Сьогодні ж, тільки сонечко зійшло, відкрив Кундрик свою власну крамницю. Дочекався її при Гітлері. Ось торгує гаспид, в’юном вививається та вихитується між людьми, піддобрюється краденим крамом, навіть у борг дав, а боржників, у широку книгу записує. Аж тут до його лавки вихопилася свіженька тачанка, а з неї зіскочили два — око в око, й чув у чуб — однакових парубки, — брати чи близнюки, та й зразу до Кундрика. Побачив той їх — і щелепа відвалився, і очі ва лоба полізли, затрусився дідько та й навтікача у чорні двері. Там його хлопці в чотири руки перехопили, скрутили, виволокли в крамницю і заходилися витрушувати кишені.
— Не шукайте грошей тут, вони там, — показує окосілими очима Кундрик на прилавок.
Але це було непотрібно було хлопцям. Ось вони витягли якийсь документик, розкрили, глянули на нього.
Кундрик тільки зойкнув і лантухом повалився братам у ноги. її з огидою вдарили його носаками, а всім, хто був у крамниці, показали знайдений папір.
— Люди, не посвідчення темного агента гестапо.
— Таємного, — здригнувся Сагайдак.
Еге ж, еге ж, таємного. Виходить, за цей іудин папірець і за крамницю Кундрик продав партизанів. Люди й скрикнули: “Смерть його!” А падлюга ноги хлопцям почав обіймати і голосити:
— Простіть і помилуйте. Не по своїй волі вийшло у мене, не по своїй…
— Говори, по чиїй! Хай послухають усі. На колінах Кундрик почав сокотіти:
