Х
— Приїхали ж за мною на машині гестапівці та й повезли до себе. Кинули там у якусь голу кімнату, замкнули її, а самі кудись пішли. Стою я, наче на вогні, свіжі грати оглядаю. І враз із підземелля чую такі зойки, такі скрики, що все в мені почало обвалюватися. Аж згодом, коли донесхочу наковтався жаху, відчинилися двері і увійшли ті самі гестапівці з якимось чином, що мав на грудях чорний хрест.
— З вами буде говорити шеф гестапо, — пояснив мені тлумач. — Як скажете хоч слово неправди, — опинитесь там, — і ткнув пальцем у підлогу. — Туди приходять, але звідти не виходять.
Глянув я на шефа гестапо — і мало по вмер: на його чоботях Тремтіла свіжа кров. Вона й доконала мене… Потім вже я почув, що від шефа навіть жінка утекла, — не змогла більше змивати нещасну кров з одежі і чобіт… От страхом і витягнули усе з мене.
— І агентом гестапо став зі страху?
— Авжеж. Я із тих, хто розчавлений страхом… Простіть і помилуйте, що не маю чогось геройського. Я ще згоджуся вам. Усе моє добро забирайте задарма…
І тоді люди вдруге сказали:
— Умертвіть його!
Наче падло, виволокли хлопці за руки та за ноги лавушника з крамниці, розгойдали, кинули на тачанку, а тут і порішили його прокляте тіло і душу.
“Близнята Гримичі судили зрадника! Виходить, живі хлопці!”
— Дідусю, а де ж ті завзятці поділись?
— А хто їх знає? Та думається: полетіли карати ворогів. Як вітри, полетіли… А ти ж, сину, здалеку?
— Здалека, дідусю.
— Перевертається тепер народу. Як не маєш пристановища, заходь до мене. Ми тобі з старою чабанських галушок зготуємо, а потім відпочивай у хаті або в клуні на сіні, саме привіз його з лісового вичистка — суницею і ромашкою на всю вулицю пахне.
— Спасибі, дідусю. А ви Ольгу, що за Кундриком, знаєте?
— Чом не знаю. Славне, справдешнє дитя. Билась, билась, як риба об лід, з цим Кундриком і покинула його. Та й хіба в нас може любов ужитися з ненаситством? То й пішли до мене, до моїх галушок, до мого помічного зілля. Я теж трьох синів на війну віддав, тепер тільки і чую плач ятровок.
— Дідусю, а як вас звати-величати?
— Зовуть мене Миколою, а прізвище з діда-прадіда маю — Чабан, бо відвічно і довічно ми чабани.
— Чого ж довічно? — здивувався Сагайдак.
— Бо поки є сонце у небі, доти повинен бути й чабан на землі, — сказав старий. — І хоч мій старший син аж кандидатом наук став, а теж не забував ні батька-матір, ні степ, ні чабанів. Від раннього ранку і до вечірньої зірниці гуде, вгинається, стугонить, стогне і осідає чорний шлях. На схід поспішає чуже військо, чужа пісня, чуже залізо. Наробили ж його, наробили, та все людям на погибель.
Вийде обережно з лісу Семен Магазаник, гляне, що робиться на шляху, і не має від цього ні крапелиночки спокою, і не знає, де йому тепер домувати: в лісах, у селі чи перебратися на колишній хутір, де й досі родять напівздичавілі яблуні і наспівно перечищаються води. В лісах тепер страшно, з хутора можуть прогнати, а жити в селі — на видноті — теж мала втіха. Що воно буде з нами, грішними, і з безталанною землею? Аби хоч одним оком можна було зазирнути в час, що прийде. Усяк про нього .мав свої здогади, усяк по ньому сіє свої думки та сподіванки, тільки ні мудрий, ні дурень не знає, хто стане женцем.
Ось нещодавно заїжджав у ліси натоптаний злобою “провідник”, який поспішав кудись обійняти посаду начальника районної допоміжної поліції. Жеручи потраву, він повчав своїх двох поплічників і господаря, що тепер прийшов час сильних і нещадних варягів.
Тобі, прислужанку та вішальнику, може, й потрібні сильні варяги, а мені вони ні до чого, бо вже бачив, як ці варяги з гиком били курей із автоматів стріляли у найбільший вулик.
Отож пасіку довелось завезти до бортів, курей вударні, а корів і ялівняк загнати в нетрі. Та чи заховали усе? Не було спокою за більшовиків, нема його й при новій владі. То тільки шляхетний недогарок Безбородько усі свої надії покладав на фюрера. Йому і Магазанику, літа обтрусили надії, і вірив він не людям, не можновладним і не владам, а тільки тим грошам, з яких і час не вибрав золоту душу. Оце і усе, що світило дому тепер. Видать, літа!
На заході передвечір’я одягається в зеленаво-золоті ризи, а шляхом ще гуркочуть і гуркочуть машини, аж землі важко — і від коліс, і від гусениць, і від чаду.
— Визволителі! — водночас із насмішкою і острахом каже лісник. — А де ваші батьки, що “визволяли” Україну у вісімнадцятому році? І вони, і ви дали таку волю смерті, що й самі від не відкараскаєтесь. Так воно завжди було. Але що тепер робити з собою? Що?.. Пора, пора, чоловіче, самітником зашиватися на відлюддя, на пасіку, доглядати бджолу та ставити свічку перед богом за відпуск гріхів, бо, як видно, не для твоєї голови оцей крутіж… Ось тільки за які гроші тепер продати мед? За паперові страшно, а золото мало хто має. І над цим, поки живеш, треба сушити голову.
На подвір’ї заскавулів кундель — певне, хтось із своїх навинувся. Тільки хто? — кидає обважнілі очі на дорогу, що проростає синню.
З осмерку тихо виходить його давня полюбовниця Василина — неквапом несе високі втихомирені груди — оту спокусу, без якої теж не проживе чоловік. Ось із ким він буде вечеркувати, прислухаючись до зчуженілого шляху і свого неспокою.
— Що тобі, Василино? — придивляючись до обведеного смутком обличчя, питає постарілим голосом.
— Тяжко, Семене, — зітхає жінка, зітхає вагота її персів, на яких не спочивало ні одне немовля, а тільки, певне, спочивали кучми чоловіків, хоч і божиться молодиця, що нікогісінько, крім нього, не мала. Так він і повірив, коли сама зваба завжди прозирала з її округлого і досі гарного обличчя, коли в низькому голосі озивалося саме жадання утіхи. — Тяжко, — знову зітхнула Василина.
Лісник скривив уста і, не подумавши, бовкнув:
— Яким це побитом і тобі тяжко? Твоїх же дітей нема на війні.
— Осоружний! Так людські є! — несподівано спалахнула Василина, круто обернулась і швидко пішла не до лісникової хати, а назад, у село.
— Ти куди проти ночі?! Яка тума запаморочила тебе? — здивувався, обурився Магазаник. І, не почувши відповіді, кинувся навздогін ва жінкою. На галявині зупинив її і захекано спитав: — Нащо тобі ця дражливість?
І вперше непримиренність і зневага до нього блиснули в отих очах, які завжди несли йому то загадковість, то хміль любощів.
— Пріч з дороги, обридливий! — війнула, зашелестіла спідницями й обійшла його, мов зачумленого.
— І чого це такою заїдливою стала? — ще хоче зупинити її.
— А того! Був ти Чортом зі свічечкою і тепер зостався ним! — спересердя відрізала вже з-за плеча та й гордо понесла поміж деревами гнів і злість, а не любощі.
Оті слова про Чорта зі свічечкою придовбнили чоловіка. Звісно, він знав про своє прізвисько, але щоб почути його від підложниці, — такого ще не бувало. Попереду затихають кроки Василини, та не затихає всередині образа і неспокій.
І отут, у розімлілих лісах, у яких ще не оніміли чужі машини, він знову згадав зеленооччя Марії і своєї доньки. Де вони тепер? Розшукати б їх та й забратися втрьох у затишний закоморок, подалі від війни, від гризні, від політики. Так хіба ж після всього піде до нього Марія? Теж тобі відріже, що й чорт на старість іде в ченці. От якщо війна вб’є її чоловіка, тоді біда й пособить мені. Від цієї думки мимоволі здригнувся — справді, так може подумати тільки біс.
З галявини переходить в урочище, до живуть борсуки. Тут у голодний рік він закопав грубі тисячі, що вторгував за картоплю. Потім за ці тисячі тихцем накупив золотих червінців, які теж заневолив біля борсуків. Ще е в нього сховок, де нещодавно стояла пасіка, а третій скарб спочиває в деревині хати, що стоїть у селі. Для нього тепер треба знайти інше місце, бо хіба в такий час довго хаті стати попелищем? Ех, суєта суєт, а спокою і досі не мав світ.
Коли лісник підходив до своєї оселі, на дубі, вмощуючись на ніч,. простудливо керкнув старий кульгавий ворон. Надокучив він, особливо в передгроззя, своїм скрипучим голосом, але й убивати його тож не хотілось, бо досвітком не півні, а цей старий віщун завжди будив Магазаника.
Пустищем тепер стала його селитьба. Навіть старий Гордій SB залишається тут на ніч, хоч і давав йому під ночівлю другу воловину хати. То в клуні гибів, а зараз і в хаті не хоче відпочивати.
І, наче почувши його думки, з лісу озвався низинний голос діда Гордія:
— Семене, ти вже облягаєшся?
— Та збираюсь. Як це, нарешті, ви надумались проти ночі прийти? — насмішкою насочується слово Магазаника.
— Хіба ж нова влада не заставить? — біліючи полотняними шатами, старий підходить до лісника, простягає важку, вироблену руку, шкіра на ній тверда, шершава, наче кора на дереві, а пахне душко.
— Нова влада вас послала? — дивується і насторожується Магазаник.
— Атож. Дожилися, що й борщу нема чим посолити. От і притарабанився до тебе — відпусти трохи солі, ти ж, нівроку, запасся нею.
— Доведеться відпустити. Ви сьогодні вже ночуйте у мене — Та ж половина домівки пустує.
— Тепер, мабуть, півсвіту пустує, — зітхнув старий. — Та колись і хата Гітлера стане пусткою.
Хоч довкола нікого нема, а лісник сторожко оглядається, нові страхи в душі.
Ви вже вечеряли?
— Вечеряв. — Гордій поглянув на небо — яку погоду воно віщує? — Я ще піду до коней, а потім спати.
— На ліжку Стьопочкп ляжете, двері не зачиняйте.
— Гаразд.
Вечір знімав з вікон сизу барву, і вони темніли, немов крила гайворонів. Магазаник причинив їх грубими віконницями, з яких залізо проходило аж в хату і там для безпеки бралися гайками на різьбу. Незабаром прийшов дід Гордій, покректуючи, почав умощуватися на ліжкові Стьопочки. Магазаник причинив двері до своєї половини.
Тихо і сумно в його оселі, де по всіх кутках чаїться самота. Хоч би Стьопочка погалаганив тобі чи Василина зашелестіла сміхом і спідницями. І який ґедзь укусив молодицю, коли саме так потрібні її заспокійливе слово і принада? Магазаник підходить до мисника, витирав сірник, запалює свічі в мальованому свічнику: може, хоч святий віск віджене од нього недобре передчуття і страхи. Що ж, чоловіче, чаївся ти в лісах, а тепер годі — час переїжджати до тієї хати, де й досі в негоду стогнуть половецькі і скіфські камени.
Із свічником він підходить до дзеркала, в глибині його бачить якісь непевні, ніби чужі очі, непевний одблиск гіркої посмішки і нерівно прооране літами чоло, — у зморшки вже й посіяти щось можна. Ця думка страхає лісника, щоб відігнати її, він швидко іде до старовинної, з червоного дерева шафи: тут тісно збилася людська мудрість. От що тільки вибрати з неї? Може, Біблію? Та, певне, й передпотопове письмо не заспокоїть зараз сум’яття душі. Краще того дивака, що Дон-Кіхотом зветься? Час уже всюди підстрелив твої вітряки, а ти й досі живеш у пам’яті людей. І королів, і царів обскакав на своїй сухоребрій шкапині, і фюрера обскакаєш.
Лісник витягнув зачитану книгу, підійшов із нею до свічника, а в цей час надворі люто озвався кундель, далі лунко загупали копита, заскрипіли колеса, загалакали чиїсь голоси. Несе якихось приблуд на вечерю або ночування. Магазаник кинув книгу на стіл, схопив дробовика, відсунув залізні засуви і сторожко вийшов із хати.
— Хто там проти ночі нахопився?!
Біля воріт заворушилися дві постаті, трохи далі срібно подзвонювали упряжжю коні, і ще хтось гойднувся за ними, протикаючи темінь цівкою рушниці.
— Пане добродію, ув’яжи свого вовкодава, бо навіки вкладемо його!
Магазаника здивувала не так погроза, як оте “пане”. Вже й він на панство переходить.
— Хто ж ви такі проворні?
— Поліція!
От і притьопала нова влада. Чого їй тільки треба? Магазаник ув’язав кунделя, що почав чогось скімлити і скавуліти, потім пішов до воріт, їх уже ногою невдоволено відкидав кадубастий присадень; обличчя в нього драгле, кругле, як решето, і подзьобане віспою теж, мов решето. За ним сторожко, з гвинтівкою напоготові стояв хирлявий капловухий недомірок, його видовжений вид був чимсь середнім між кінською головою і глеком.
— У тебе, пане, нікого нема з чужих? — підозріло захрипів решітчастий, в нашорошених буркалах його стояло одне зловістя.
— Нема. — “Ну й мордоворот. Хоч би вночі не приснився!”
— А, опріч тебе, хтось є в господі?
— Стара людина.
— Дивись мені! — перетрусив усім своїм драгливим решетом недовіру. — Коли що до чого — відразу обітнемо душу, тут їй і капець!
Мова мурмила обурила Магазаника:
— Смерть у кожного за плечима ходить.
— Перед очима теж! — бовкнув глекуватий недомірок. — Прошу, пане, веди в свій барліг.
У супроводі двох приблуд лісник поволеньки пішов до хати. І тільки тут він побачив, що новоспечені поліцаї були одягнені не в форму, а в якесь шарпоття, лише на рукавах свіжіли стрічки в написом “шуцманшафт”. Пильноокі гості обникали і одну і другу половину хати, підозріло оглянули діда Гордія, понишпорили у ванькирі, навіть подивилися під піч, а потім мовчки вийшли на подвір’я. Через якусь хвилю до оселі пришелепались і стали на порозі двоє цивільних: один — високе і носате дебелище, що аж зігнулося, аби не набити лоба в дверях, а другий — засушений, a запалим ротом і такою сіткою зморшок, яка, не помирившись із обличчям, ніби відтискалась од нього.
Глянув Магазаник на здорованя в свіжому, з полиском костюмі, у свіжій сорочці-чумачці і не повірив собі — перед ним, вимитий, підстрижений, напахчений тяжкими парфумами, прискаливши око, картинно стояв і посміхався синіми устами Оникій Безбородько. Де ти взявся, лиховісний?
— Пізнав, пане і добродію найшановніший? — І наче в дубові затули забив сміхом: — Го-го-го…
— Оникій! — зітхнув господар. Таки не вхопили чорти бісового викрутня, з якого що в ту війну почалось його гріховоддя І полювання на грішну копійку. Знову захугувало в голові все давньоколишнє страхіття: і шибениці, до яких стояли чергою приречені, і свічі на поминальних хлібинах старого Човнара, і мати з дитям. У горлі скипілись слова, і він тільки спромігся повторити: — Оникій…
— Оникій Іванович, — гоноровито поправив Безбородько: хай дрібніші не мають його запанібрата; він підійшов до розгубленого лісника, простягнув заволохачену лопату руки. — Здоров, здоров, пане добродію. Як ся маєш нині? Підскакуєш чи нишкнеш?
— Ет, живем, аби день переднювати, — невиразно промимрив Магазаник.
— Чого се такої сумної завів у рік воскресіння Меркуріїв?
— Мені б краще мати рік не Меркуріїв, а тих святих, що. вміють торгувати.
Безбородько показав у посмішці постарілі бобини зубів:
— Гарно, гарно сказав. А ми до тебе, добродію, з офіційним візитом.
— Аж з офіційним? — не знає, що відповісти невчасному гостю, який міцно вчепився в його долоню. Отак і за душу вчепиться.
— Еге ж! Насамперед знайомся, — кивнув головою на млявоокого прибульця, у чупері якого поблискував мороз. — Крайсагроном Гаврило Рогиня.
— Гавриїл Рогиня, — скривився, немов од зубного болю, крайсагроном, — видно, не любив, коли споневажали його ім’я.
— Не вмер Данило, то болячка задавила! — знову вдарив у затули сміху Безбородько і націлився текучего олією на лісника. — А я тепер голова української районної управи, тобто в чині, як перевести на більшовицьке, голова райвиконкому.
— Голова райуправи?! А чому ж не начальник поліції? — мимоволі вихопилось у Магазаиика.
— Спізнився я, братику, на цю посаду, спізнився всього на два дні, — з жалем сказав Безбородько. — І тепер маю щастя працювати з колишнім кримінальником Квасюком. А як ти? І досі, скнаруючи, в лісах одлюдком живеш?
— У нас кажуть так: старого лиса не виведеш з ліса.
— Тепер ми тобі одлюдно жити не дамо! — рішуче прорік Безбородько.
— Чого б це?
— При новій владі твоя голова дорожче коштуватиме в селі. У Магазаника покислішали очі і рот.
— Вже й оцінили мою голову?
— І ми, і гер крайсляндвірт, і економкомендант! — урочисто проглаголив Безбородько.
— Еге ж, — нарешті насмішкувато глянув на лісника лемехуватий агроном і пересохлими навісами вій пригасив зневагу.
— А чого я не бачу в тебе ні богів, ні святих? — запитав Безбородько, несхвальне похитав перестояною вовною на голові, а потім поліз правицею у внутрішню кишеню піджака, вийняв звідти жмут грошей і урочисто поклав їх на стіл поміж свічником і “Дон-Кіхотом”. — Це, Семене, мій борг. Візьми.
— Який борг?
Безбородько посміхнувся:
— Пам’ятаєш оту тисячу, з якою кілька років тому так не хотіла розлучатись твоя скнарість? Повертаю тобі окупаційними марками, бо ні перед ким не хочу мати боргів. А хто винен мені — теж стягну, з шкурою стягну! Бери своє.
— Спасибі за пам’ять. Я давно над цим боргом хрест поставив. Може, перекусите з дороги? — Магазаник зиркнув на окупаційну дрібноту грошей, кинув її на постіль і заметушився по хаті.
— Можна й повечеркувати, — великодушно погодився Безбородько. — Винопиття і церква не забороняє. А ота шинка з димці і сльозою знайдеться в тебе?
— Знайдеться шинка й імбирівка. Від нас голодними і тверезими не підете, — сказав ті —самі слова, які колись дуже подобалися Ступачеві.
— Українська гостинність, Гавриїле! Набивай кендюх та згадуй повчання одного професора-життєлюба: “Ні один із органів не приносить людині так багато, а головне, так регулярно насолоди, як шлунок. Бійтеся знищити його”.
На померхлому обличчі і в померхлих очах крайсагронома заколивалась подоба вдоволення. Таким видать, Гнатко-Безп’ятко з пекла нічим не догодить. От послав бог гостей проти ночі! Але мусиш годити їм, як чирякам.
Коли на столі з’явився святий хліб, і шинка, і сир, і масло, і мед, і нестерпуча, Безбородько сам узявся за старовинну, з зеленого сила пляшку, наповнив чарки, стягнув гусениці брів і змовницьки прорік:
— Оті стрілися, добродію, в жаданий час!
“В забійню, а не в жаданий час”, — хотів відповісти Магазаник, але промовчав, бо на писках і синіх варгах нового правителя було стільки злостивого вдоволення, що не дай бог зачепити його.
Безбородько почаркувався.
— Хильнемо ж, добродійство, цю отруту за нового старосту!
— За якого старосту? — оторопів лісник у недоброму передчутті: біди не шукають — вона сама тебе знаходить.
— За тебе ж, за тебе, пане і добродію найшановніший! — засміявся Безбородько. — Хіба ми не знаємо, що старе веретено уміє прясти пряжу.
— Страх одразу приморозив Магазанику обличчя і нутро. От і попала душа на бісові жорна.
— Щось я не пам’ятаю, коли мене обирали старостою.
Оникій не помітив, як посмутнів господар, підбадьорливо ляснув його по плечі:
— Так завтрашній день запам’ятаєш — на сході оберемо тебе старостою! Дождалися таки свого! Дождалися і вистарались! Як, гарно тепер на душі?
Лісник, давлячись словами, благально глипнув на Безбородька:
— А що, Оникію Івановичу, коли я не хочу бути старостою? Не на мої плечі така ноша.
— Ти не хочеш бути старостою?! — Між облисілими повіками здивовано і дражливо округлились очі змієїда. — Це, добродію Семене, не причулось мені?
— Не причулось, — відповів твердіше. Безбородько наіндичився, підвівся за-за столу, кинув мішок своєї тіні на Магазаника і викотив з грудей обурення:
— А ким же ти, пане-добродію, хочеш бути в теперішній хуртовині? Які маєш забаганки і наміри?
— Хочу бути звичайним пасічником, як і мій батько. Мені і бджола може дати прожиток.
— Пасічником! — зазміїлась їдь на синіх устах Безбородька, а під очима зім’ятими циганськими сережками аж затіпались припухлини. — Він, змалівши-розумом, хоче тепер жити відлюдником, як у пні. Не вийде, голубе, сиднем сидіти і лежнем лежати! Не той час! — І погроза аж відслоювалась од його зарізяцького виду.
— Умгу, — подав голі крайсагроном, що аж бухтів, безбожно лигаючи шинку, куди тільки він, прожера, вергає її? Отак і дотеребить усю до кістки…
— Чому ж не вийде?
У голосі Безбородька заклекотіла жовч:
— Іще не догадуєшся? А хто має бути підпомогачем німецькій владі? Ти подумав над цим своїми крученими мізками? Чи Дон-Кіхот запаморочив їх? — тицьнув цурпалистим пальцем на книгу.
— Хай від молодших іде підмога новій владі, а мені вже здоров’я не служить — нездужжя прийшло.
— Що ти галамагаєш! До молодиць на жировисько він ще здужалий, а тут… І де твоя колишня нахрапистість поділася?
— Час і війна надломили її, — і сяк, і так опинається і одмагається лісник. — Час і каміння ломить.
— Час, який він не є, летить на крилах — лебединих чи гайворонячих, — на плечі ж людині скидає не пір’я, а важку ношу, — чиїмись словами пробубнів Рогиня; все на ньому і в ньому було притлумлено безнадією, лише одні зуби не журились — спалахували золотими вогниками і так в’ялили уста, що на них лускою аж шерехтіла потріскана шкіра.
— Що, Семене, тебе лихоманить? — трохи охолов, щось прикинув Безбородько. — Хохломанська обережність чи страх?
— Хоча б і страх.
— Про колишню зрадливу фортуну війни згадуєш?
— І від неї маю пам’ятного: ще й досі її жорна гудуть у вухах.
— І даремно. Кайзерівську помилку гітлерівці не повторять. Невже ти не бачиш, як тепер течуть політичні води і яку силу має Гітлер? Вважай, уся Європа вже під ним, а він не тільки на Москву, а навіть на Індію націлив очі і танки. Йому історія записала на своїх картах перемогу. Ось окайданимо більшовиків, і ти за сумлінну працю у німців засягнеш хутір свого батька. Герасимом Калиткою, правда, і при німцях не станеш, та хуторянства доскочиш. Тоді вже можеш удень пасічникувати, а вночі додивлятися мужицькі сни.
— Не хочу я ні хутора, ні старостування.
— Умгу! — вже зацікавлено глипнув на Магазаника Рогиня, в якого працювали не тільки щелепи, а і їжак щетинистого, сивиною підбитого підборіддя.
Безбородько на хвилину замовк, націлив на лісника не зіниці, а шершні і вдарив, наче колодієм:
— Стривай, стривай, старий лисе! А тебе, мудрія, часом більшовики не залишили в підпіллі? Тоді я сам нашмарую петлю милом і заарканю твою шию. Пам’ятаєш, як це робилося за Скоропадського у державній варті?
Страшна погроза і згадки минувши вичавили на чолі Магазаника холодний піт. Хотілося кинути у вічі шляхетному викрутню: “їжте, лигайте, гості, мою шинку, але не шинкуйте моїм життям”. Та, похиливши голову, стримав себе, бо знав твердосердність Безбородька. Видко, назавше зв’язав їх чорт бісовим мотузочком.
Не дочекавшись відповіді, Безбородько зловісне стишив голос:
— Мабуть, ти недарма колись обізвав Гітлера таким словом, за яке тепер гестапо розмервить тебе на криваве клоччя.
Магазаник, жахаючись, згадав це слово, мерзенний переляк вгадючився по спині і, здається, до решти розчахнув його. Не оплативши страх минулого, він, як у чорну воду, заходив у новий і відчував, що вже йому нема порятунку. Отак і приймаєш у прийми Другу душу, щоб позбутись єдиної… Ох як тяжко, наче вони стали камінними, підводив у благанні вії на свого гостя і ката: не говори, не говори таке при свідках.
Безбородько, здається, зрозумів його і вже спокійніше запитав:
— Служиш більшовикам у підпіллі? Лісник рукавом витер з чола холодний піт.
— Так вони б і довірили мені. їм зараз у підпіллі чи в партизанах служить воєнком Зіновій Сагайдак.
— Де він?! — хижо стрепенувся Безбородько і поглянув па заневолені віконницями вікна.
— Це вже нехай ваша поліція і гестапо рознюхують. У моїх лісах його зараз не було, — збрехав, не кліпнувши оком, бо нащо мати зайві рахунки і клопоти.
— З’явиться, одразу ж дай знати! — і наморщив чоло. — А це часом не той Сагайдак, що був у червоних козаках?
— Той самий.
— Тоді птиця часу знов зводить мене з ним, — і запишався своїм словом. — Дай боже хоч тепер зломити його шаблю і шию. Отож пильнуй і готуйся на старостування.
Магазаник знехотя вичавив:
— Не хоче півень на чуже весілля, та несуть…
— Коли б ти був розумніший, то я назвав би тебе дурнем, а тепер не знаю, як назвати. А правити маєш по совісті. Знаєш, чого загинула наша імперія?
— Ні.
— Бо її останній імператор царював без віри, любові і пристрасті.
— Йому б ні віра, ні надія, ні любов не допомогли б, — розшарпуючи шинку, сам до себе сказав Гавриїл Рогиня.
— Це тип! — бридливо покосився на нього Безбородько. — Зробили цього низькольотного мумієзнавця крайсагрономом, а він усе невдоволення чавить. Там якусь кіпоть має недовірок у голові. — І звернувся до Магазаника: — Так-от, ще по повній, бо час наш недовгий, та сядемо на мою каруцу — і хватопеком до вашого попа.
— Чого ж нам, грішникам, до попа? — здивувався Магазаник. — Відмолювати гріхи?
— Дурний ти єси. Накажемо попу: хай він завтра при всій громаді відслужить панахиду за полеглих німецьких вояків. Потім не де-небудь, а біля церкви оберемо тебе старостою і знову до церкви — відслужимо молебень за спокій душі нашого пророка. Щоб усе було для незбільшовичених дядьків’ хитромудре, державно і по-божому.
Лісник випив горілку, наче цикутину, і ще потягнувся до пляшки: може, підпоїть цих гостей та й…
— Досить! — підвівся з-за столу Безбородько. — їдьмо!
І Магазаник, заплітаючись у власних ногах, пішов за своїми дочасними правителями, щоб їх розперло від його харчів.
Коли він став на поріг, його плеча обережно торкнулась рука діда Гордія.
Магазаник здригнувся.
— Чого вам?.. Хату зачиніть зсередини.
— Хіба тепер про хату — про душу подумай, — зашепотів старий і потягнув його в сіни. — Ти ж маєш розум у голові. Не запродуйся песиголовцям, не піди на їхню підмову. Чуєш?
— Ніби ж я хочу цього? Тягнуть силоміць, як на заріз,- і тоскно зітхнув.
— Утечи, Семене, від них. Не заходь у чужий час, — тоді у свій не потрапиш.
Магазаник сумно похитав головою:
— І ви, діду, кинулись у політику?
— Яка ж це політика? Саме безголов’я. Втікай од нього.
— Як же, думається вам, можна втекти?
— Коли нема сміливості, то зайцем утікай — і не оглядайся.
— Вже не ті ноги у мене.
— Тоді грішми одкупись. Не пожалій навіть лихоманного золота. Сипни їм хоч у пельку червінців. Не сунь свою голову в чужий казан.
