Магазаник знову здригнувся, а від воріт його гукнув Безбородько.
— Вже кличуть.
— Це кликачі на той світ.
Старий Гордій, махнувши рукою, вийшов з сіней і повернув у ліси.
— Діду, а ночувати?
— В тебе і днювати страшно, — обізвався з темряви непримиренний голос.
Над лісом уже роїлися петрівчанські зорі, і їм не було ніякого ділечка до людського посміття, що пазурами хапалось за видимість влади і чиїсь душі. Чиїсь душі йому ні до чого… А от хуторець би згодивсь. Але тільки скоріше заміталась воєнна хурделиця… Це ж подумати, яку силу має Гітлер — аж на Індію націлився.
Магазаник стукнув ворітьми, на дубі спросоння керкнув отой ворон, що мав простуду в голосі і кульгавість у ногах. Цур тобі, абощо! Невже ти і вночі почув чиюсь кров?
“Крі” — відповів на його німотне питання ворон, по-гадючи зашипів крилами і пролетів над головами гостей.
“Щоб ти здох ще до ранку! А не здохнеш — застрелю”.
Вони підійшли до фаетона, в ліхтариках якого сліпо горіли свічі.
“Наче за упокій душі”, — полоснув Магазаника забобонний острах.
Не встигли розсістися на м’яких сидіннях, як решітчастий поліцай гикнув, свиснув на коні, і вони, махнувши гривами, полетіли на об’їзну дорогу. Обабіч заворушилася ніч, заворушились дуби, що тримали на своїх руках століття і зорі. . За якусь неповну годину в’їхали в оніміле село і повз церкву ввернули до оселі отця Бориса, який з піввіку подував на одному місці. Він і хрестив, і вінчав Магазаника, напевне, коли таке життя настало, й ховати буде. Лісник з жалем подумав про свій непевний вік, перехрестився.
— Умгу, — насмішкувато сказав на це крайсагроном і позіхнув.
У хаті отця Бориса ще світилося. Він сам, зі свічею в руці, відчинив пересохлі двері, пустив до оселі непроханих гостей, поставив свічу перед образом спасителя, який тримав у руці поколупану землю. Чи ж втримає тепер? Погорбатілий, оповитий сивиною, панотець зупинив великі, із імлою років очі на Безбородькові, і той, зирнувши на свічники з тяжкими узорами, уклонився йому.
— Доброго здоров’я вам, отче.
Не знаючи, що за гості в нього, старий відповів ухильно і мудро:
— Дай, боже, хлібові урожай, а людям здоров’я. Магазаника ошелешило це вітання: чи не відділяв батюшка їх од людей?
— Пробачте, отче, що ми запізно приїхали до вас, — уже починає гніватись Безбородько, бо панотець, стоячи біля обвитих виноградною лозою образів, і не думає запросити їх сісти. — Нова районна влада просить вас завтра в жалобній ризі відслужити панахиду за полеглих німецьких вояків.
Батюшка, зітхнувши, вплів у сиву прозелень бороди звосковілу руку, подивився поверх нової районної влади.
— Не можу.
— Чому ж не можете? — І знову шершні проклюнулися в погляді Безбородька.
— Бо ці вояки не нашої віри.
— І за многоліття та спокій душі нашого зверхника і пророка не відслужите молебня?
— За спокій душі нашого зверхника й пророка? — здивовано перепитав отець Борис. — Це ж який пророк об’явився у нас?
— Адольф Гітлер! — виструнчився Безбородько і шарпнув праву руку вгору.
— За нього теж не можу.
— І дарма, батюшко! — зашипів погрозою. — А от його преосвященство єпископ Мануїл служив і за німецьких вояків, і за Гітлера.
Презирство лягло на бляклі уста отця Бориса:
— Тоді і їдьте до єпископа Мануїла.
У Безбородька морозом взялися очі, і він вдарив старого канчуками слів:
— Отче, ви не думаєте, що за цю мову ми відразу можемо вийняти з вас душу?
Старий здригнувся, приплющив вії, з погордою глянув крізь приплентача і твердо відповів:
— Хто загубив свою душу, відписавши нечистому, загубить і чиюсь. Іще одне тобі скажу: сідаючи на ханство, думай про дві кари — небесну і земну!
— Коли б ви не такий старий… — захлинувся ненавистю. — Сам би вас підвісив у катівні на гаки.
Отець Борис відхилився, вперся сивою головою в святих і непримиренно зиркнув на Безбородька:
— Скільки живу, а вперше бачу ката. Ізиді, породження єхидни, ізиді, дрібноголовий слизькоумець! Ізиді, чорнозрячий!
Безбородько в люті кинув руку до відстовбурченої кишені, але передумав, обернувся і, пригинаючись, вискочив з оселі.
— Умгу, — не то йому, не то мальованому, з панагією і патерицею патріарху промимрив крайсагроном, безнадійно похитав омертвілою головою і зашелестів словами, наче сухим листом: — У мене батько теж був батюшкою.
— Не вірю, чадо! — відрізав старий…
— Чого ж?
— А ти подумай, коли маєш не вивернуті мізки, і вирви з нутра нечестивість. Краще нікудишнім стати, аніж піти за такими, — і кивнув головою на двері.
Жалі за чимсь пройшли по мерхлому обличчі Рогині. І навіть їжак підборіддя взявся сумом.
— Дайте, отче, покуту.
— Приїдеш іншим разом, — на щось натякнув старий і поклав руку на срібні защібки замкненої Біблії. Назад вони поверталися, ніби з похорон.
— Ох і попа маєм, — ніяк не міг заспокоїтись Безбородько. — Такий і в підпілля може піти. Забув я його настрахати наказом начальника штабу верховного головнокомандування Кейтеля. .Чув про нього?
— Про Кейтеля чув, а про наказ не знаю.
— То послухай, що там чорним по білому написано, я це виучив напам’ять. Німцям, значить, “наявних збройних сил для підтримання безпеки вистачить лише тоді, коли всякий опір буде каратись не пудом, а створенням такої системи терору збройними силами, яка буде достатньою для того, щоб знищити в населення усі наміри опору. Командарм має винайти засоби для виконання цього наказу шляхом застосування драконівських покарань”. Чуєте — драконівських!
— Драконівська порода — невиразно, ніби крізь дрімоту, сказав Рогиня.
— Ти про що? — стрепенулась погроза в голосі Безбородька.
— Про те, що ви читали як вірш.
Коли доїхали до лісникового дворища, Безбородько похмуро прорік:
— Отож, Семене, приймай на нічліг. Поліцаї хай сплять у клуні, а ми — в хаті.
— Ночуйте, — збайдужіло сказав лісник, бо відчував, як пропадає його доля: запівдарма чи задарма продав її.
— Ех, і вічі — глянув на небо Безбородько. — Це б до якоїсь потягухи забратися, та й заснути біля її боку.
На цю мову Рогиня скривився і норовисто одвернувся від жеребила.
В оселі гості знову накинулись на їжу та горілку, але тепер найбільше нив лісник, чуючи, як у голові почивав кружляти ярмарок.
Безбородько дивився, дивився на нього й, нарешті, не витримав:
— Ти що, Семене, отак заливаєш мокрухою? Страх?
— Ні, не страх, а безвілля та рештки людини. Бо що наше життя? Одне ошуканство, одна облуда…
— В усьому? — гостро запитав Безбородько, стискаючи в руці склянку :з горілкою.
— Вважайте, у всьому, окрім жіноцтва. Хіба не жіноча вірність, то не мала б наша душа жодного доброго пристановища, — знову згадав свою недосяжну мрію, що навік згордувала ним, Може, з нею і його життя не вскочило б у такі лещата.
Безбородько не сподівався таке почути від Магазаника, який замолоду був падким і до дівчат, і до молодиць. Що ж воно таке” запізнє каяття чи сум за тією честивістю, що оминула його?
— Це тебе цілонічні сантименти карають?
— Чого ж сантименти? — глухо обурився Магазаник… Високого ти роду, та песького ходу.
— Бо вже настав час, коди в інших країнах навіть письменники не згадують про жіночу вірність. Скоро і в нас по ній правлять поминки. Час високої техніки і чистогану розтліває все, і жінку також. Недарма хтось видумав: красу навіть роаух не додає, а гроші можуть.
— Філософія завсідників борделів, — не витримав Рогиня і, неважливо обминаючи Безбородька, поплентався спати у ванькир. — Голова глипнув на лісника і кинув злим оком вслід агроному:
— Тип! Чи не з тих, що сюди — гав, а туди — дзяв!
Магазаник теж нагороїжився:
— Щось вам сьогодні ніхто не догодить, навіть жіноцтво. А ще — про свою колишню жінку скажете? Ви ж так шукали її, а тепер забули? — згадав оту чорнобривку, що так його вразила якоїсь далекої зимової днини.
— Не забув, — негадане посмутніли Безбородькові печальні очі. — Коли приїхав сюди., зразу ж кинувся розшукувати. Господиню її мої урвителі шомполами сікли, час од часу перепочиваючи, кров аж на стіни летіла, і вона таки розв’язала язика: зізналась, що моя не поїхала в евакуацію, а залишилась тут — чи в партизанах, чи в підпіллі.
— Ще по знайомству у вас кулю вліпить.
— Не жартуй так страшно, — повторив колишні слова лісник. — Я увесь район, як стіжок, розмотлошу, а таки знайду її. От і поговорили, а тепер пора спати.
— Пора.
— Тільки подивлюся, чи вартовий чатує. Коли Магазаник прокинувся і вийшов на. подвір’я, то вогнище в лісах розплітало косу. Так про небесне світило колись говорила його тиха дружина. Але не воно, а чорне кустрате гніздо ворона привернуло його увагу. Лісник приклав до плече рушницю, прицілився. Гримнув постріл, здригнулося вороняче гніздо, з нього посипались цурпалки галуззя і чорне пір’я, та ворона в гнізді не було.
Між деревами колихнулась кордубаста постать Безбородька.
— Ти з ким воюєш, Семене?
— З вороном.
— Забобони?
— Може, й так.
— А чого заспав?
То хміль у мене заспав. Ми вчора не жаліли його. Особливо ти.
— А де ж вулики подівав? — кивнув головою на осиротіле пасічисько.
— Мусив заховати від розбою.
— Ти ще візьми та й при німцях брязни таке, то донесхочу наковтаєшся лиха.
— Хто тепер не ковтав лиха? Що будемо снідати?
— Шинку, пане і добродію найшановніший, її сльози й зараз стоять мені в очах, жіночі так не стояли, — засміявся Безбородько. — А з чого ти почнеш старостування?
— Втечею з лісу, щоб не залишити тут голову.
— Тільки прошу тебе, перед утечею зготуй сьогодні добрячу вечерю барону.
— Якому барону?
— Ти ж, певне, чув, що в наш край з Верхньої Померанії приїхав назовсім жити барон. Він зараз підбирає собі наділ, щоб тлустий чорнозем, і річка, і луг, і лісок теж були. Вже наче й знайшов біля горілчаного заводу. А будуватись хоче на замковищі — щоб старожитністю пахло.
— Може, він і завод намірився відхопити?
— Таки вгадав. Його рідня колись мала на Поділлі броварні, а тепер барон буде горілчану сльозу переганяти на золоту. Тож приготуйся. З ним прибуде його супровід, а перед цим приїде крайсляндвірт.
Магазаник нахмарився:
— Чим же я маю вигоджувати і частувати таких велебних гостей?
— Шинкою, свіжим медом в щільниках, щоб навіть бджола повзала на них, варениками з вишнями та сметаною. Барон — мисливець і любить, щоб за столом усе було просто, як у лісі. То шинку батуй шматюгами, щільники клади нерізаними, вареники ж став у макітрі.
— Хто ж їх наліпить тепер?
— А Василина? — згадав давню історію і трусонув своєю вовною, яку вже приперчили роки.
— Її тепер і золотим калачем не затягнеш до лісу.
— Тоді я з ресторану пришлю помогача — таку молодичку, що має не очі, а стріли: однією вцілює в залицяльника, а другою — в його добро.
— Краще б вона одноокою була. А пити що будуть гості?
— За випивку не журися — самі привеземо, свою ж коренкову не став: барон до чужого зілля має дурну підозру. От ніби і все. А після втечі з лісу, що будеш робити?
— Я ще не думав над цим.
— Так ось тобі моя рада: завтра ж візьми майстрів і посеред майдану зведи шибеницю, щоб кожен чув руку нової влади. А яка має бути шибениця, ти по скоропадщині знаєш, тільки ми її механізуємо блоками Круппа: пальцем смикнеш мотузку — і вже людина несе голову і душу під саму перекладину.
Знову страхіття вісімнадцятого року наблизилося до лісника. Він аж поточився, почувши, як на плечах скоропадчиків шелестіли шлики, а на шибеницях — молоді чуби.
— Ні, я шибеницю робити не буду.
Безбородько пильно глянув на нього, насмішкувато викривив синюшні губи:
— Не тикай мені під ніс перекорище, а рубай під корінь свої сумніви, бо вони до добра не доведуть. Про Донцова чув?
— Це той, що з чорнокнижників?
— Хай буде по-твоєму. Запам’ятай його слова: “Тільки жорстокість, терор і страх можуть принести нам владу. Народ був рабом і буде рабом”. А щоб приборкати раба — перед його носом треба поставити шибеницю. Вчовпав?..
— Хто ж у кого вчився: чи Кейтель у Донцова, чи Донцов
у Кейтеля?
— А це вже матерія не твого розуму, не воруши її язиком, — невдоволено відрізав Безбородько.
