XI
От Оксана спросоння зіскакує з ліжка на долівку, трава на ній холодить ноги, а в сон, в тіло цвяхами вбивається потаємний стукіт. Хто ж це в запівнічну пору? Чи не чорне гайвороння? Бо такий тепер час. Жінка лякається і стуку, і холоднечі, яка скувала її. Що ж робити? Що?.. Спрожогу хоче бігти в сіни, а хтось знову сухо б’є у надвірні двері. Надламуючись, Оксана припадає до постелі, будить чоловіка.
— Сташе, прокинься! Чуєш, Сташе? Хтось добивається до нас. Чуєш?
— Що?.. Це ти, Оксано? — зі сну, не розплющуючи очей, посміхається чоловік, тягнеться руками до її голови, до її кіс, до її сорочки, од якої завжди віє татарським зіллям, лугом чи степом. Дивно, але й досі Стахові іноді не вірилось, що Оксана його. Тому й упадав, як міг, біля неї, намагаючись не відпускати жінку від себе. Піде вона в поле до картоплі або льону, а йому вже здається — пішла за тридев’ять земель, то й знайде якусь причину, щоб притарабанитись.
— Чого тобі? — І чаїть посмішку, і сердиться, бо ж хіба не знає, які є пащекуваті жінки?
А він, винячись, забубонить стиха до землі чи до співучих, з золотими голівками снопиків льону:
— Ось гляну одним краєчком ока на тебе, на твою вроду і піду собі помаленьку до своєї роботи. Хіба ж я винен, що ти і досі маєш приворотне зілля? Еге ж, не винен?
— Сташе, не дури голови, бо чуєш позаду хихоньки та хаханьки?
— Не знати, хто кому навіки задурив голову, — та й піде спроквола. А вона ще довго буде дивитися йому вслід — і так, і приклавши долоню до очей…
— Сташе, продрімись, — вже починає трясти його плечі, щоб витрусити сон.
— Ти чого? — спросоння нічого не може второпати чоловік, перебираючи рукою теплу хвилю її волосся. От жаль тільки, що в неї починає вплітатися бабине літо. Хіба ж давно він стрічав її дівчиною біля татарського броду? Кому вона тоді несла вечерю?.. Гай, гай, як швидко відлетіли роки.
А тут до хатини відчиняються двері й перелякано тремтить голос Миколки:
— До нас якийсь чоловік прибився. Притиснувся до одвірка і стукає.
І тільки Стах підхоплюється з ліжка, тягнеться усім видом на стук. У двері знову дятлом забили чиїсь пальці. Сну як не було.
— Хто ж це, Стате? Не поліція? — І навіть употемки чоловік бачить побіліле обличчя дружини.
— Чого їй до нас? — прислухаючись, він похапцем одягається, кладе руку на шовкові кучері Миколки, притискає його до себе і збирається вийти з хатини.
— Почекай, Сташе. Краще я, — хрестом стала на порозі Оксана, не пускає Стаха. — Ти он вікно відчини: може, тікати треба.
— Оксано, — вже посміхається їй. — Ти не дуже, того, лякайся. Це ніби наші добиваються.
— Які наші? — не сходить з порога.
— Ось зараз побачиш. То не розсипай дрижаки, — заспокійно торкається її плеча, на ньому зависла надламана стеблина трави, бо до пізньої осені на Оксанинім ліжку лежить лісове сіно, з ромашкою, деревієм, пижмою.
Оксана, вірячи й не вірячи, дивиться на Стаха.
— Справді, наші?
Стах ще прислухається до надвірних дверей.
— Кажу ж тобі. Це умовний стукіт.
— Чому ж ти крився од мене? — сторониться і все одно з острахом дивиться на сінешні двері,, до яких босоніж шерхотить, її чоловік, бо тепер усього можна ждати. Он і Гримачі скільки пережили, коли поліціянти приїхали по Романа і Василя.
Стаж зупиняється перед порогом і тихо пита:
— Це ви?
— Я.
І враз гора звалюється а Оксаниних пліч, а тіло починає розмерзатись.
Наче постріл, в її вуха гримнув засув, і в сіни входить невідомий. Стах чи то притримує, чи обіймає його, і так вони стоять якусь хвильку, не кажучи ні слова.
— Зіновію Васильовичу! — скрикує і прикладає руку до уст Миколка. — Заходьте ж.
— Зараз, Миколко, зайду, — хрипло каже Сагайдак, зачиняє двері і, похитуючись, прямує до хатини. — О, тут уся сім’я. Драстуйте, Оксано, драстуй, Миколко. Як ти?
— Погано, Зіновію Васильовичу, — похнюпився хлопчак. — Кругом погано.
— Від Володимира вісточки нема?
— Нема, — зітхає Оксана. І тільки зараз накидає на коси хустину. — Поїхав зі своїм технікумом, а чи доїхав?
— Будем надіятись…
— Запни, жінко, вікно.
Оксана похапцем сяк-так застеляє ліжко, ковдрою запинає єдине вікно хатини, в якій зараз чогось норовить спати чоловік, засвічує злиденне, теперішніх часів, світло, бо що говорити про електрику в селі, коли її і в районі нема. Невірний мигунець погойдує тіні, освітлює щире золото Миколчиних кучерів, смутком обведене обличчя Оксани, задуманого Стаха і змучений вид Сагайдака. Зморшки гіркоти, зморшки втрат якось одразу підсікли його вуста, недбало поорали високе чоло.
— Ви, напевне, голодні?
— Голодний, Оксаночко, як вовк у люту зиму, — намагається посміхнутись Сагайдак, він скидає картуза, і тепер шестеро очей вражено дивляться на нього.
— Чого ви? Чого? — здивовано питає і озирається по хаті: що ж вони побачили таке незвичне?
— Нічого, нічого, — першою оговтується Оксана, та в голосі її тремтить осмута.
Зіновій Васильович розгублено обводить усіх поглядом.
— Що з вами, люди добрі? Якесь лихо? Може, мені краще піти од вас?
— Ні, ні, дядю! — припадає до його рукава Миколка. — Побудьте з нами.
— І не подумайте кудись піти, — сумовито каже Стах, — бо вже скоро й дніти почне. Роздягайтеся. А ти, Оксано, мотнися до печі, коли там щось є.
— Так що ж, нарешті, з вами?
— То не з нами, — не знав що сказати Стах. — Це вас он серед літа завіяло снігом.
— Яким снігом? — не розуміє чоловік і мимоволі підходить до невеличкого дзеркала. У ньому тьмяно заколивалось змарніле обличчя. Але не воно вражає, а чуприна, в яку так несподівано вкинулася сивина. Він провів по ній рукою, однак не осипалася наморозь — вічною стала. Ось чого бив його холод на подвір’ї Бойків. От і прощай, літо, бо зима одразу впала на голову, певне, для того, щоб довіку не забував отих, хто вже ніколи не повернеться до нього. Пам’ять заносить його до Бойків, де старість оплакувала молодість і де в труні лежали оті зернята жита, які підуть у землю, та ніколи не зійдуть на землі.
Він одганяє од себе видіння, обертається до Стаха, Оксани, Миколки і на їхній смуток відповідає словами давньої пісні:
— Як упала зима біла — голівонька моя бідна… Мій батько посивів у шістдесят з гаком, а син у сорок, та аби тільки й журби такої у нас було.
— І то правда… На кожну голову приходить своя хуртовина. Подавай, жінко, вечерю чи сніданок. ‘
Оксана й Миколка вийшли з хатини, а Сагайдак став насупроти свого зв’язківця.
— Ти знаєш про наше горе, про чорну зраду? Стах здригнувся.
— Трохи знаю. І дзвони по убієнних чув у навколишніх селах, — та й прислухався до передранкової тиші, ніби в ній і досі чаїлись похоронні дзвони. — Біда ніколи не ходить сама, — і провів рукою по чолі й очах.
— Це правда: біда ніколи не ходить сама — чимало в неї підручних є.
— На одного вже поменшало, — натякнув Стах на гидомирного Кундрика.
— Як Гримичі?
— Позавчора вночі до них вдерлася поліція, перетрусила хату, комору й клуню, навіть у сіно з гвинтівок стріляли. Але, на щастя, Романа і Василя не було вдома.
— Догадався шепнути Лавріну, щоб тепер хлопці не навідувались у присілок?
— Сказав, — коротко відповів Стах і зітхнув. — Тітка Олена тепер мов причинною стала, і сьогодні смерком бачив її коло воріт. А Яринка приходила до мене і про вас допитувалась, та я нічого не міг сказати їй. Тоді вона обізвала мене безсовісним і лиха, мов огонь, вилетіла з хати. Такою я її ніколи не бачив.
— Чого їй? — занепокоївся Сагайдак.
— З Мирославою Сердюк намірилась іти в партизани, а близнята взяли сестру на глузи: мовляв, там тільки такої пащекуватої і бракувало. І вперше Ярина посварилася з Романом і Василем, назвала їх безклепкими старими парубками і розплакалась.
— А про інших щось чув?
— Лише про Петра Саламаху, — і навіть чогось посміхнувся. — Недарма пpo нього кажуть: він як руки посмолить, то й чорта зловить… Схопили ж його поліцаї вдосвіта в своїй хаті, а Петро, прощаючись із жінкою, тільки в них одного попрохав: щоб дозволили взяти з собою четверть горілки. Ті зраділи, засміялись, порадили ще й закуску прихопити. От чоловік дорогою і почав потихеньку прикладатися до сулії і ніби забувати про все на світі. Не витримали поліцаї, зупинились у лісі поснідати, ще й Петра взяли на глузи, що, мовляв, перепився натщесерце, і теж почали причащатись чортовим зіллям. А Петро виждав слушну хвилину — та й дременув у ліс. Тільки й бачили його посіпаки. Довелось їм за це мордачів у райполіції нахапатись. Квасюк на це мастак.
— Де ж тепер шукати Петра?
— Це саме він, певне, думає і про вас, кружляючи в лісах.
— Тепер, Сташе, до мене поки на старе місце не приходь — і його продали.
— То, виходить, немає бази?
— Нема — з корінням вирвали. Усе-все треба починати з нічого. — Сагайдак помовчав, твердо глянув на зв’язківця. — Може, після цього відцураєшся від мене?
Стах одразу спохмурнів, пригорбився, зібрав зморшки па чолі й переніссі.
— Ви, Зіновію Васильовичу, засумнівались? Боїтесь за мене?
— Не боюся, чоловіче. Але, може, ти після всього, що трапилось у нас і в загоні, розгубився? Може, віру на зневіру обміняв?
У Стаха занепокоїлись руки, він їх стиснув до болю, а далі поліз по кисет.
— Чого ж мовчиш?
— Що мені казати, коли у вас такі думки зароїлися? — Гіркість прихованої образи озвалася в голосі чоловіка.
— А ти не дивуйся: такий час. Я вже не одного бачив розгубленого і зневіреного. Тому й прямо, як на суді, запитав. Стах образився:
— До чого балачки про суд? Хіба ця війна не є судом для кожного? Хіба вона не розділила все на грішне і праведне? — і замовк.
Сагайдак зрозумів, що його необережне слово поранило душу чоловіка. Як ми часто в суєті суєт не помічаємо цих ран, як ми часто думаємо більше про виконавчі, аніж душевні сили людини.
— Щось я не так проглаголив. Тоді пробачай. Та все одно маєш сказати, що треба сказати. Говори!
Стах зосереджено подивився на Сагайдака.
— Тоді скажу, і стільки, скільки ніколи не говорив, то слухайте. Я вас теж запитаю не як на суді, але прямо: а хто із нас отут при чужій владі, при сатанинських шибеницях, при драконівських наказах, де тільки й чуєш про розстріли та смерть, не розгубився? У кого з нас не болить і не плаче душа? Бо ж хіба вона знала коли такі болі? Але це одне діло, а віра — друге. І хоч мене зараз потягнуть на шибеницю з круппівськими блоками, яка вже стоїть у нашому селі, хоч зараз розіпнуть на гестапівських гаках, — віри моєї не розіпнуть, поки я людина, а не кендюх. Я можу до часу принишкнути, але не скорюсь неволі. Коли ж ви засумнівались у мені, коли хочете, щоб ми пішли з вами врозбрід, тоді нагодуємо вас, дамо на дорогу хліба, дамо самосаду, та й бувайте здорові. А самі теж почнемо думати, куди подітися у цю шалену завірюху. Хоч я і м’яка людина, але ні воском, ні глиною не стану в чужих руках, а чужі руки маю вкорочувати, бо ось уже, к приміру, приїхав до нас якийсь вельможний барон і винюхує найкращі землі для свого маєтку. То, думаєте, ми, хоч розгубившись, будем його хлібом-сіллю зустрічати? Тоді погано ви нас знаєте. Ось так, Зіновію Васильовичу, а не інакше. Одне тільки не раз мене зобиджало: чого деякі, наприклад із району, уважають — як ти плуганиш у селі, то вже менше любиш свою землю, менше шануєш революцію і неодмінно маєш бути дурнішим або неодмінно з якимсь пережитком? Оце ж деякі дуже кебетні назвали нашого українського хлібороба хитрим дядьком, ще й радіють, як вони розумно охрестили його. Не з того боку, що треба, ріс у цих кумів розум, так він і в окрушини може перерости. Тільки ж кому це, яким радникам, для якого політиканства чи дурості потрібно?
— Пробачай, Сташе. Кляті нерви заговорили, — Зіновій Васильович охопив зв’язківця руками, поцілував, а сам себе вилаяв у думці: як ми мало знаємо тих, чиє багаття роками горить для добрих людей, і як часто хитромудрі порадники накидають тінь чи підозру на людину, що мовчазно й вірно іде за своїм плугом.
— Такий уже я гарний? — здивувався, ніяково посміхнувся чоловік.
— Гарний — не те слово! Красень!
Стах покрутив розкустраною зі сну головою.
— Своїй матері і я здавався красенем, а от дівчатам — не дуже. То не увольняєте мене зі служби, за яку буду мати аж тридцять днів тривоги на один місяць?
— Не увольняю, дорога людино. І каюсь, що про таке заговорив із тобою.
— Може, воно так і треба, — непевно сказав Стах, — щоб потім не було накриво, бо не одного тепер налякали ті мундири з черепами і схрещеними костями. Та мертві черепи і кості, на які й дивитись огидно, не здолають живих людей.
До хатини з пательнею і хлібом увійшла Оксана, а Миколка приніс тарілки і ложки. Стах із якогось закутка дістав барильце вишнівки.
— Чи не спробуємо цього торішнього зілля? Воно ще в мирну годину настоювалось.
— Не варто, — відповів Зіновій Васильович.
— Може, й не варто. Але я сьогодні випив би, — на щось натякнув Стах. А на що — Сагайдак здогадався. І як у нього вихопилось дурне слово про суд?
— Тоді наливай.
Господар підняв барильце і налив вишняка у полумисок, а далі розлив у склянки, почаркувався з дружиною і гостем.
— За віру, щоб згинула невіра і недовіра!
— За віру!.. — І Сагайдак приязно поглянув на Оксану: — Перелякав тебе, красуне?
Тіні пройшлися по її обличчі.
— Таки перелякали.
— Що поробиш? Така настала година. Та, дивлячись на тебе, і тепер запитаєш: де тільки береться жіноча врода? Навіть прижурена.
— Ой, не кажіть такого…
— То не буду, — і згадав Ольгу в хвилину прощання з нею, оту, ще біля воріт… Як вона там?
Коли Оксана й Миколка вийшли з хатини, Стах запитав:
— Де ж вас тепер, коли старе місце завалилось, розшукувати?
Сагайдак зітхнув.
— Ось і я думаю, над цим. Думок багато, а толку поки що мало. Вони помовчали, потягнулись до курива. Згодом Стах пробубонів:
— А що, коли вам на якийсь час перебратися в болота? Там у давнину і від орди ховалися люди. У цьому гиблому місці я знайшов би сухі острівці, де перше літували журавлі…
— Ти ще пам’ятаєш їх?
— Пам’ятаю. То гарна, обережна птиця. Таким і партизан повинен бути.
Сагайдак подумав, згадав болота, згадав і журавлів ще двадцятого року, і знову на думку спала Ольга. Чи не тому, що її хата стояла невдалік од болота?
— Що ж, знаходь, Сташе, сухі острівці. Там, певне, буде сховок для поранених. А нам треба в лісах шукати собі місце, щоб ворога бити. Ми не маємо права ховатись у болотах.
— І то правда, — одразу погодився Стах. — Я сьогодні піду з Миколкою на болото.
Зіновій Васильович занепокоївся:
— Не треба з Миколкою. Іди сам.
— А все-таки краще з Миколкою, бо таке життя. Не стане мене — дитина замінить. І, як задощить, туди зможе добратися тільки малоліток.
— Не знаю, що й сказати на це.
— Нічого не треба казати. Миколка теж збирається битися в фашистами: вже дві гвинтівки з набоями має.
І в цей час з напівпричинених дверей озвався тихий шепіт:
— Уже три, тату. Третя — німецька. Стах обурився:
— Третя!.. Як тобі, сину, не соромно підслухувати нас? Миколка почав оправдуватися:
— Тату, я й не думав підслухувати. Я хотів хоч трохи побути з Зіновієм Васильовичем… Чесне піонерське. Сагайдак сумно посміхнувся.
— Іди сюди, Миколко. Чого ж ти хотів побути зі мною? Хлопчак тихенько, винячись, переступив поріг і став біля нього.
— Я думав, Зіновію Васильовичу, запитати вас: чи познадобляться мої гвинтівки?
— Знадобляться, дитино, що як знадобляться, — поклав руку на Миколчині кучері і зажурився: нікому, не те що дітям, не знати б цих воєн. Та не обминають вони пі старих, ні малих. Сагайдак простягнув руку Стахові. — А тепер прощавайте.
— Куди ж ви? — здивувався і занепокоївся той.
— Шукати своїх та щось робити.
— Так от-от забринить світання. Перечасуйте в нас. Д — До ранку ще проскочу в ліси.
— Дивіться, бо душі видніше, аніж очам.
Сагайдак попрощався з Миколкою, Оксаною і за Стахом вийшов з хати. Вже на порозі сам собі в подиві сказав:
— Це ж подумати, Миколка три гвинтівки знайшов.
— Тут, певне, є й моя провина, — прошепотів Стах.
— Яка?
— Ось зараз, — Стах обкружляв подвір’я, постояв біля воріт, потім підійшов до Зіновія Васильовича і повів його до клуні. Він довго вовтузився біля дверей, які були зачинені на два засуви.
— Чи не золото ховаєш у клуні? — посміхнувся Сагайдак, входячи в настій лугового сіна і снопів.
— Побачите, — коротко відповів Стах і почав розкидати снопи, , що в безладді лежали на току. Потім він взяв у свою руку Сагайдакову. — Ось поторгайте.
Сагайдак доторкнувся до металу і не повірив собі:
— Що це, Сташе? Невже гармата?
— Вона ж, правда, маленька, та більшої не знайшов. Притаскав на всякий випадок. Думаю, не згодиться вам, то згодиться мені.
— А для чого ж тобі?
— Хіба не можна дочекатись слушної години і вдарити з неї по якійсь машині чи по дзвіниці, яку осквернили поліцаї.
— Хіба ж ти вмієш стріляти? На це Стах розважливо відповів:
— Коли є з чого стріляти, то найдеться кому стріляти.
— Спасибі, Сташе! Твоя гармата дуже згодиться нам. — Сагайдак один вийшов на подвір’я, озирнувся довкола. На сході край самої землі вже з темені ночі вививався досвіт, і ніде анішелесь — навіть вода у броді заснула, тільки ще різкішими стали пахощі татарського зілля, матіоли і відволоженого жита, що мало журбу вдовину і сивину вдовину.
Вищулившись на вулицю, він обережно пішов попід тинами, які тримали над собою оброшені хустини вишень та золоту сторожу соняшників. Сагайдак раптом зупинився: біля самих воріт Гримичів побачив жіночу постать. Чи не Олена Петрівна виглядав своїх близнюків? Так воно й є. Він підходить; ближче, тихо здоровкається з жінкою, а та в благанні й надії розчахує тремкі вії, під якими гніздяться біль і журба.
— Зіновію Васильовичу, не бачили ж моїх Василя і Романа? Це так було сказано — голосом зі зболілою душею, що не наважився чоловік ще більше засмутити. жінку.
— Бачив, Олено Петрівно.
— І коли? — аж застогнала й потягнулась до нього,
— Учора.
— Живі, здорові? — простогнала жінка.
— Живі, здорові, Олено Петрівно. Ідіть і відпочивайте.
— Який тепер відпочинок? Спасибі вам, дорога людино,.. Спасибі.
От і маєш. подяку за брехню!
— А як дядько Лаврін?
— Втішав мене, а сам теж сумує і від смутку чи дурості збирається розкопувати стару могилу.
Сагайдак швидко прощається, іде присілком, а у вухах ще довга-довга непокояться слова матері.
За присілком недалеко вад путівця, тихенько поскрипував старими крилами вітряк, немов скаржився людям на самотність, бо покинули тепер медовик і помольні. Добре, що хоч тут не вгніздилась поліція як угніздилась із кулеметом на дзвінниці. Там днює і ночує гайвороння — так наказав жандармський пост.
Уже зовсім розвиднілось, коли Сагайдак увійшов у ліси, що по коліна стояли в тумані. Ліси, ліси! Скільки ви зарятували людей у громадянську і скільки зарятуєте тепер? З вашої зеленої глибини вийдемо і вдаримо на ворога, бо трагедії трагедіями, а боротьба боротьбою. Скоріше ж за святе, щоб загинуло грішне!
Він перебирав в пам’яті, до кого навідається цими днями, з ким піде у першу засідку, а сам усе більше й більше починав хвилюватись: наближається до того глухого місця, яке він облюбував для партизанів. Чи знайде когось із них? Близнюки повинні бути тут. Та й Петро Саламаха…
Щось тріснуло попереду. Сагайдак, вихоплює з кишені пістолета, придивляється до зарості, звідки почувся тріск, і незабаром помічає корову, яка пасеться недалеко від того струмочка, що мав давати воду його загону. А он друга і третя. Де ж вони взялися в цій хащі? Ще кілька кроків, і він бачить, сивий оберемок бороди, окоренкувату постать і широку — від вуха до вуха — посмішку Михайла Чигирина, що стоїть у ранковому тумані, як добрий сон.
— Михайле Івановичу?? — не вірить своїм очам Сагайдак.
— Таки вгадали, Зіновію Васильовичу! — порухом широких плечей старий скидав кирею і поспішає назустріч командиру.
Вони падають один одному в обійми, цілуються, посміхаються і зітхають.
— Нарешті дочекалися вас, що вже тільки не вередували, — сама радість бринить у голосі Чигирина. — Вашу конспіративну хату спалили карателі.
— А що з Ганною Іванівною? — питає Сагайдак.
— Її не було вдома, то й залишилась живою.
— Як же ви?..
Старий став зосередженим і навіть трохи урочистим.
— Помаленьку, не поспішаючи. Ось на черідку і на три вози розжився. І санки маємо.
— Санки?! — же повірив Сагайдак.
— А чого ж, зима ще прийде, — спокійно відповів Чигирин. — Також вісім цинкових —скриньок з набоями вихопили. А з села притаскав пилку, три сокири, кілька полумисків і трохи муки, бо ж і їсти щось треба. Коржі печем, а хліба нема. Та й на сіль сутужно. Неодмінно треба навідатись до німців на продуктовий склад.
— Хто з наших прибився? — І Сагайдак завмер у тривозі.
— Першими, звісно, Гримичі прийшли. От уже отряхи — справжніх партизанів маємо. Вони десь кулемета “максима” доп’яли, вони ж і Кундрика порішили. Тільки тижня цього два дні нічого їсти не можуть, усе нудить хлопців. І Петро Саламаха вирвався з лапищ нелюдів. Мирон Бересклет з молодшим братом учора прийшов, в тим, що в округ не попав. Не з порожніми руками, а з німецьким автоматом прибився. Це треба розуміти…
— Журиться хлопці після того, що сталось?
—Як вам сказати,— задумується Чигирин і ще більше став схожим на гриба-боровика. — Журби в вас багато, а ненависті ще більше, бо ковтнули всі ківш лиха. Підемо будити партизанів?
— Заждімо трохи, подумаємо, як новий день зустріти.
Обличчя старого прояснилося — одразу згадалося, яка в них має бути мова, і все одно тихцем запитує:
— Що маєм робити?
— Драконові зуби рвати! З корінням!
— Зуб зубові не рівня — є передні, а є кутні, — хитро мружиться Чигирин. — То з чого почнемо?
— З передніх! Треба хоч якусь машину, що наперед сюди визвалась, підняти. Всяке діло повинно мати початок.
— Вірно! — охоче погодився Чигирин. — Треба, щоб люди чули про нас… Ось ходіть, погляньте, яку ми землянку зробили, навіть сяку-таку піч поставили. Це за якийсь кілометр од першого місця. Тепер і про лазню, і про стайню треба подумати.
На цю мову Сагайдак тільки посміхнувся, бо хто, слухаючи господарчі клопоти Чигирина, міг би подумати, що він у громадянську війну був грозою контрреволюції?.. А як одного разу чоловік піддурив скоропадчиків! Коли завірюха по самі стріхи замела соло, Чигирин з лісів приїхав до своєї Марини. Хтось присочив його, доніс у державну варту, а та кублищем влетіла в соло, щоб, нарешті, живцем захопити партизана. Тільки домчали до подвір’я Чигирина, а той з гребеня хати і жбурнув па них кілька гранат, наробив шелесту, а далі скинув з другого боку стріхи пару десятків сніпків, вивів з горища коня, скочив на нього і подався в ліси. Скільки тоді сміху було в селі, а дехто ніяк не міг повірити, що без нечистого можна було заховати на горищі коня.
Згодом деякі забобонні, набравшися за чаркою сміливості, запитали про це Чигирина. А він, пригасивши посмішку, так почав віднікуватися, що всякий зрозумів про його знайомство з тими, які в греблі чи в болоті сидять.
— Скажи, Михайло, геть-чисто все, як було, — мало не зі сльозою в голосі попрохав страшенно віруючий у всяке чортовиння Гнат Кирилець. — Пособляв тобі хоч трохи нечистий?
І тоді Чигирин оглянувся навколо і, наганяючи страху, зашепотів:
— Пособляв, Гнате. І не один — аж двоє їх було тоді: один біля даху порався, а другий, старіший, підліз під коня, взяв його на плечі і, хекаючи і валячись із копит, потаскав на горище. Думав: підірветься нечиста сила, аж не підірвалась…
Забута лісова просіка, де між коліями гарно піднялася шовкова трава, а в ній знайшли притулок ромашка і деревій білий та рожевий. Крізь дерева на дорогу впали надвечірні сонячні сіті, а далечінь аж грає чистим барвінковим небом. І ніде ні голосу, ні душі.
Та ось на просіку вискакує свіжа тачанка і дві підводи. На тачанці з близнюками сидить Сагайдак, далі править кіньми незворушний Саламаха, а позаду з братами Бересклетами сивіє мудрий Чигирин. Старими вузькуватими очицями він перший помічав поміж деревами якусь постать, неквапно прикладає до плеча гвинтівку й одразу ж опускає.
— О! Та це ж Гордій Горбенко! — пізнає свого давнього знайомого.
Тепер усі помічають старого, а він знічено, з гладущиком у руці йде ближче до просіки, щоб не подумали про нього недоброго.
— Діду, чого никаєте тут? — зіскакує з тачанки Сагайдак.
— Ліс великий, то й никаю, — і вже несе посмішку Чигирину. — Добрий день, чоловіче.
— І тобі добрий, суниці збираєш?
— Та ні, перевозив у село Магазаникове добро, а вам, оглашенним, крадькома скинув мішок солі, — може, знадобиться.
— От спасибі, Гордію, де ж вона?
— За двадцять кроків од вас, під тими трьома березами, що з одного кореня виросли.
— Діду, звідки ж ви знаєте і про нас, і про сіль? — дивується Сагайдак.
— Бо я з Михайлом Івановичем стрівся цими днями в лісах, коли він тільки сам на безхліб’ї та без солі пастушив. То й бувайте здорові.
Чигирин торкається рукою плеча Горбенка.
— Гордію, а ти не зможеш нам розжитися на коні, щоб такі були, як змії?
— Помізкую, оглашенний.
Партизани прощаються зі старим та й рушають у свою дорогу. Хто тільки повернеться з неї, бо що ця жменька зухвальців супроти навали Гітлера? Та, бач, самохіть ідуть на смерть.
