Старий, сумно похитавши головою, повертав до оселі Магазаника, а партизани беруть на узлісся, ближче до того путівця, що через якихось півтора-два кілометри добігав до чорного шляху; на нього тепер не поткнешся, бо там і камінь утомився від чужого заліза, на путівці ж можна підстерегти машину-другу. Тут не так їдуть війська, як нишпорять заготівельники чужого.
Біля густого березняка, який острівцем підходить до путівця, партизани зупиняють коней. Гримичі миттю зносять з тачанки “максима” і примощуються біля нього в улоговинці, а ліворуч і праворуч залягають брати Бересклети і Чигирин. Все це робиться в цілковитій тиші, наче не люди, а тіні впали на землю. Перший урок засвоїли побратими. Жаль, що так мало у нього бійців.
Сагайдак присідає біля близнюків.
— Все чин-чином, — пошепки заспокоює його Роман. — Патрони підрівняли, щоб не було перекосу…
— І вода в кожусі джерельна — хоч сам пий, хоч гостей пригощай, — приховуючи хвилювання, посміхається Василь.
Гарні хлопці, недарма він узяв їх у загін. Обійшовши усіх побратимів, Сагайдак іде ближче до дороги, що з одного боку притерлася до тіней лісу, а з другого — до задуми колосків, і прислухається, як відходить день. Чи ж попадеться хто?..
І, неначе відповідаючи на його думки, від чорного шляху заклубочилась курява. Сагайдак притуляє до очей бінокля. Ні, то не ті, кого він очікує: дорогою трюхикають низькорослі коненята, а на возі підстрибує кілька житніх снопів і сидить чорнява молодиця, однією рукою вона держить віжки, а другою притримує біля грудей немовля. Ось уже і плач його чути. А матір, прихиляючись, то агукає йому, то вйокає неквапним коненятам, які тягнуться до колоса. Видать, пішов чоловік воювати, а дружину й дитя залишив напризволяще. Риби, жінко, крутися біля землі, рости дитину та чекай мужа з війни. Чи дочекаєшся тільки?
Ось молодиця притримала гнідашів, притулила дитину до пазухи, і оцей білий вузлик, припавши до грудей, одразу заспокоївся, а па смаглявому обличчі матері пробилась зажурена посмішка, та враз і зникла: позаду забурчала вантажна машина.
Прикипіли партизани до землі, а кулемет і гвинтівки повернули на ціль.
— Відставити! — тихо дає наказ Сагайдак, бо ж поруч їде мати з дитям, хай до самого твого дому, хай крізь усе життя шумить вам пшениця. І зітхає коли б то воно було так у цьому світі, якому не вистачає розуму на життя.
Машина, викидаючи з-під себе клуби пилюги, переганяє воза, з вікна кабіни висовується голова немолодого солдата, він махає рукою жінці, щось весело кидає їй та й зникає, навіть не підозрюючи, хто його зараз порятував од смерті.
І знову неспокій і напруженість очікування. Лежіть, хлопці, на грудях зеленої землі, це не те що лежати в снігах на морозі. По крапельці дрімотно вростають тіні, по крапельці дрімотно скапує час, по крапельці тривожать тіло дурні питання: чи треба було пропускати оту першу машину? Мабуть, не треба.
Вже осмерк із лісу перейшов ва йоле і погасив червінь пшениці, коли на дорогу гордовито, хизуються своєю ошатністю, вискочив свіженький, ніби щойно народжений “дюзенберг”. Якого високого чина заколисуєш ти на курнім подільськім путівці? Чи не того барона, що приїхав міряти тлустий чорнозем для свого маєтку?
Ось воно й підійшло — перша зустріч з ворогом. Що ж, ти кліщем вгризаєшся в чужу землю, то її відміряють тобі!
Коли машина майже порівнялась із Сагайдаком, він махнув рукою побратимам. Роман одразу так натиснув на гашетку, що аж пальці побіліли. Затремтів кулемет, затремтів і кулеметник, божевільними метеликами навколо дула зафахкотів огонь.
Машина дзенькнула склом і, крутнувшись, з дороги вскочила в пшениці, жеручи і захлинаючись ними.
Стріляють дверцята, з них шпарко вискакують двоє військових у чорному і гладун у цивільному. Він, як плавець, руками і головою пірнає у пшениці, а військові спритно, навіть ніби гоноровито, обертаються до небезпека, завчено прикладають до животів автомати і віялами вганяють черги в ліс, з якого вибігають партизани. Ще дві черги, ще посвист куль, ще перестук “максима”, і перший скрик, а падає двоє — Один до машини, другий від машини. Чигирин першим нахиляється до нього, підіймає перегрітий автомат і чує, як у вояки нижче зламаних блискавиць на петлиці ще хрипить кров.
А цивільний і досі, наче плавець, борсається в пшеничних хвилях і виборсатись не може. Та ось і він, несамовито зойкнувши, хилиться, осідає у колосся, а руками намертво затискає дві жмені пшеничного стебла.
— От і маємо початок! — каже Сагайдак, поволі підходячи до вбитого, і похитує головою: чи треба було тобі за ці дві жмені пшениці забиратись аж сюди?
Партизани, крім близнят, що залишаються біля кулемета, кидаються до машини, де, звісивши голову, лежить, теж у чорному, водій. Льняна чуприна закрила йому обличчя, закрила світ. Саламаха з-під носа Івана Бересклета вихоплює новенький парабелум, що лежав на передньому сидінні.
— Нечесно так, — невдоволено каже Бересклет і витягає з машини величезного, на мідних замках портфеля. — Міняюсь не дивлячись.
— Найшов дурнішого. То шкурлят розцяцькований, а це — зброя!
— Що в ньому є? — нетерпеливиться молодшому брату Максиму.
Іван клацає замками, добуває цупкі з гербами папери і дивується:
— Аж баронські! І парфуми є, французькі!
— Скоріше в ліси! — квапить Сагайдак.
На небі прорізається вечірня зірниця, а вечір, спроквола починав росити траву, і сьогодні вперше за всі ці дні Сагайдак має якусь полегкість і від вечірньої зірниці, і від роси, що й тепер не забула знедолену землю. Що ж, початок початком, а маєш думати про більше. Людей, людей треба збирати. А де дістати мін, вибухівки, детонаторів? Люди і чорний шлях, і залізницю можна взяти під партизанський нагляд.
— Скоріше, хлопці, до лісу!
— Хоч би машину обдивитись і щось придумати, — з жалем каже Саламаха.
— Може, на баронську ремінну подушку завидуєш? — глузує циганкуватий Іван Бересклет.
— Мені й на торбі з травою гарно спиться.
Партизани вскакують у ліс, де їх нетерпляче ждуть Роман f Василь. Саламаха великодушно простягає їм флакон з парфумами.
— На двох. Французькі! Саме такі полюбляли в нашому селі.
Близнята зневажливо відмахуються від парфумів, хапаються за кулемет і хватопеком вигойдують його на тачанку.
— Молодці, хлопці. Гарно попрацювали! — хвалить їх Сагайдак і прислухається до онімілої дороги. — А зараз правте до вашого присілка.
— Це ж чого до присілка? — занепокоївся Чигирин і кинув погляд на зоряне петрівчанське небо, — Звідти до ранку не встигнемо вскочити в ліси.
— Маємо переганяти час і встигнути! — твердо каже Сагайдак.
— Для чого ж така нетерплячка?
— З присілка нам треба вихопити гармату, бо, чого доброго, господар її сам почне розтринькувати снаряди. А нам вони он як потрібні. Завтра гітлерівці будуть клопотатися з бароном, післязавтра ж неодмінно посунуть у ліси.
— Та, мабуть, посунуть, — згоджується Чигирин. — Тоді гармата й знадобиться нам. Хоча б для переполоху.
— Отож і я думав про переполох, — насмішкувато хмикнув Сагайдак.
— На коні!
— Дозвольте нам гайнути вперед! — по-молодецьки виструнчився перед командиром Роман Гримич і кивнув на Василя: — Ми знаємо, в чиїй клуні ночує ця гарматка, то й вихопимо її до вашого приїзду.
— Мотайтесь! — залюбувався паруботою Сагайдак і побачив свою молодість у червоних козаках. Гай, гай, пролетіли твої весни, і вже сивина, як стигле жито, падає на очі. А й не нажився… Знайшов час для жалів. Фашиста треба бити! Як ще Геродот писав про скіфів: “Жодному ворогу, що напав на їхній край, вони не дають врятуватись”. Отак-то!..
А вже копита вибили гул із дороги, заскрипіли колеса, замаяли гриви коней, і партизани під рясним Чумацьким Шляхом помчали до броду. Обігнавши всіх, не виїхала — вилетіла тачанка близнят, яку партизани прозвали колісницею Іллі-пророка.
— От їдуть, аж осі горять! — позаздрив Іван Бересклет. — Не я буду, коли не розживусь на такі коні! Чуєш, брате?
— Та чую.
Тепер Сагайдак і Чигирин, звісивши ноги з полудрабка, сидять плече в плече на возі незрушного Саламахи і впівголоса радяться, як мають десь післязавтра зустріти ворога.
— Дороги до лісу треба замінувати, — каже Сагайдак.
— Та треба, — погоджується Чигирин і кресалом вибиває з кременю вогонь. — Тільки чим?
— Хоча б обманом, — підсміюється Сагайдак, — Як ти на це?
— Обманом? — зважує і думкою, і рукою це слово Чигирин. — Скільки ми знаємось, не чув про обман від тебе, то кажи, що вигадав.
— Зробити видимість, що вони заміновані.
— І це діло при нашій бідності, — не квапить Сагайдака і знов вибиває з кременя іскри. — Який вечір гарний.
— Славний. Земля і небо куряться, а зорі зоріють.
— А зорі зоріють, — аж зітхнулось чогось Чигирину. — А житечко осипається.
— І доля чиясь осипається…
— З чим тільки післязавтра наша доля зіткнеться?.. — наче сам з собою радиться Чигирин. — Три дороги ведуть до лісу. Двома не всюди проїдуть машини, то, мабуть, посунуть середньохресною. Ось там біля западини я, причаївшись у лісі, і стрічав би фашистів.
— Як сходяться думки, — наче здивувався Сагайдак. — Малюй далі картину.
— Малюю. Якимсь пеньком вакурат “замінуємо” дорогу, пару дротиків протягнемо, то хто їхатиме — і зупиниться. Далі, може, й стирлуються всі біля нашої вигадки, а ми з засідки й чесанемо, чим зможемо. Головне тут — несподіванка. От і вибрав я найкращий варіант.
— А другий який? — веселіють очі Сагайдака.
— При нашій бідності знову ж треба несподіванку брати в спільники. Не зупиняться фашисти біля нашої міни — пропустимо їх вперед і вдаримо ззаду. А коли вони отямляться — зникнемо в лісах. От і шукай вітра в полі. Яку ж ти гармату надибав?
— Дрібнокаліберну.
— Теж добре. Тепер слухаю третій варіант…
— Може, навіть доведеться підпустити фашистів до нашого копайгородка і там їх накрити вогнем, — тихо сказав Сагайдак, а сам подумав: “Яка невідповідність між оцим вечором, що зоріє, і післязавтрашнім днем, що відбере не одне життя…” Самим присілком близнята притримали своїх золотогривців, по тінях дерев і журавлів під’їхали до Оксаниної оселі. Василь на ходу скочив з тачанки, одразу ж югнув на подвір’я, обійшов хату з причілка і постукав у віконце комірчини. Незабаром з нього висунулась розкуйовджена голова Стаха.
— Не додивились, дядьку, сну? — тихо засміявся парубок.
— А-а-а, це ти, вітровій! — посміхнувся чоловік. — Чого тобі проти ночі?
— Позичте, дядьку, свою гармату, то ми на ній фашистам заграємо польки.
— Теж мені музики! Сагайдак прислав?
— Еге ж. Так де ваша Василина Прекрасна? В сіні чи в .соломі?
Стах покосував на двері комірчини, з віконця вискочив у город і обережно з Василем пішов до старої клуні. Розчинивши браму, вони швидко розневолили гармату і вже разом із Романом витягнули на подвір’я. Тут Стах глянув у далину, що насочувалась місяцем, і зітхнув.
— Чого ви, дядьку, засумували? Шкода чуже добро віддавати? — пирхнув Роман.
— От аби, хлопці, зараз із цієї бандури гахнути по отих поліцаях, що на дзвіниці засіли!
В Романа зразу ж спалахнули очі:
— То й гахнемо прямою наводкою! Не будемо шкодувати випортків! — І аж навшпиньки підвівся, придивляючись до дзвіниці.
— Жаль тільки дзвонів буде, — теж повернувся до далини Василь.
Негадане їх ошелешив голос Оксани, яка невідь-коли вишугнула з хати і причаїлась у вишняку.
— Яке мале, таке й старе — один розум. А ви подумали, що потім за якихось двох пришелепуватих поліцаїв увесь присілок вогнем доконають?
— Отакої, — скрушно сказав Стах. — І чого ти не спиш?
— Еге ж, еге ж, — закивали чубами близнята. Потім Роман широко посміхнувся Оксані: — Це ж ми, тіточко, пожартували собі, а ви вже й переживаєте.
— І я так подумала, що ви жартома гатили гаті, — насмішкувато відказала Оксана і вийшла зі своєї схованки.
Коли на подвір’я увійшли Сагайдак і Чигирин, близнята застережливо звели на неї очі.
Оксана мовчки кивнула їм головою.
— Які ви, тіточко, гарні, — вдячно шепнув їй Роман. Жінка тільки зітхнула, глянула на дзвіницю, і тіні давніх років
підійшли до неї.
Сагайдак, оглядаючи гармату, поторгав її руками, перевірив
замок і тихо сказав їй:
— Виручай.
Після цього слова навіть близнята притихли, стали на межі перед своїм першим боєм. Яким тільки буде він? Свинцю вони не пожаліють фашистам, а ті не пожаліють і їм.
— Чого ви, хлопці? — наче побувавши в їхніх душах, зажурено запитала Оксана.
— Які ви, тіточко, гарні, — зрозумів її тривогу Роман.
— Хоч до матері на хвильку загляньте.
— Вже нема як: досвіт росу росить…
А тим часом у лісовій оселі Магазаника аж вгинається стіл од наїдків-напитків. Та чогось усе більше й більше тривога підморожує обличчя Безбородька і крайсляндвірта. Спершу вони лише кидали погляди на вікна, а тепер прив’язали до них зіниці. Та вікує під петрівчанськими зорями діброва, тільки в хаті тихо потріскують у свічниках мальовані золотим безконечником воскові свічі. Магазаник замінює їх новими і думає: чи не поминальними стали вони цього вечора? От і не знати, кому тепер доведеться уклонятися, не жаліючи карка: барону чи сирій землі…
Сьогодні в коменданта Шульца препаскудний настрій, бо ж не в чиємусь, а в його крайсі убито барона. Тому й не перестав деренчати телефон на столі — мало не підстрибує проклятущий і шмагав батогами тих слів, яких завжди вистачає у зверхників, щоб принизити підлеглих. Навіть сам командуючий каральними військами на Україні відчитав його, як першокласника. По-друге, через спеку останки барона не можна везти у Верхню Померанію, а треба тут ховати. От тільки в якому місці? На старому гробовищі, де задернені, переплетені барвінком могили в безладді позростались одна з однією, не поховаєш, а відкривати нове для самого барона не виходить.
Задали ж клопоту партизани. Начальник гестапо запевнив, що прийшлось не більше п’яти-шести. І ось ця жменька фанатиків робить виклик непереможній армії фюрера. Сиділи б собі тихцем, то краще було б і їм, і йому. Проти цих п’яти-шести безумців він мусив послати одну машину з солдатами гарнізонної команда, другу — з жандармами і дві з поліцаями паршивого убивці Квасюка, який за більшовиків не вилазив з тюрем.
Звісно, сьогодні від партизанів, якщо вони не повтікали кудись. Думалось якось пересидіти війну. Та де взявся в чорта отой бундючний, немов індик, барон? Захотів тисячу чужих гектарів чорнозему, а матимеш — два.
У передпокої чути чиїсь скрадливі кроки, потім притишену мову, наче в цьому кабінеті господарює не він, а покійник,— Комендант, прислухаючись, пізнає голос Оникія Безбородька. Чого ж він ховається? Чи і йому страх мотає душу? Обережно напівпрочиняються важкі, оббиті свіжокованим залізом двері, і в них просовується відсмикана, підлиняла секретарка, що має поставу, ніс і очі забокоєної чаплі. Хто тільки позавидує на ці кості й веснянки, —які, наче тля, обліпили вузький вид фрау? Коли вона сміється, то від неї сиплються і пудра, і веснянки.
— Пан голова…
— Просіть його, — нетерпляче перебиває секретарку.
— Заходьте, пане голово.
Безбородько, вклоняючись, несе до нього свої сім пудів живої ваги, шанобливо схиляє напахчену важкими парфумами голову, Від них одразу в кабінеті вселяється дух старої перукарні.
— Знайшли нарешті місце для барона? — строго питає комендант і вибиває кощавими пальцями дріб.
— Знайшли, — запинаючись, відповідав голова і морщиться, паче від зубного болю. — Але…
— Яке ще у вас “але”? — Коменданта майже завжди нервує цей лантух м’яса, особливо його вуха: здається, з них волохатиться не волосся, а павуки.
— Місце, можна сказати, всім гарне — просторе і недалеко від гробовища. Але там колись, у давнину, забобонні дядьки ховали відьом і вовкулаків.
— Відьом і вовкулаків?! — В коменданта залихоманились вії і брови. І хоч він зараз до краю замотаний турбаціями, проте згадує вичитане з старих книг, які похапцем ковтав, збираючись на Україну. — А це правда, що в них вбивали осикові коли?
— На жаль, правда. Забобони…
— І коли це було у вас?
— Давно. Ще до революції. Про це місце тільки дуже старі люди пам’ятають.
— Поховаємо в цьому місці барона — тоді усі згадають, кого там ховали. Треба шукати щось інше.
Безбородько безпорадно розводить свої голоблі-ручища:
— Нічого мудрого, гер гауптман, не можу придумати. Нічогісінько!
— А може, в самому місті поховаємо барона? Безбородько знову морщиться:
— Боюся, щоб не поглумилися з могили. Вічної ж варти не поставим біля неї?
— Вічної не поставим, — погоджується комендант і застигав в напрузі: знову озвався телефон. Шульц якусь хвилину дивиться на нього, як на ворога, але бере трубку. Вона тріщить, шкварчить і жбурляє покруч дурних слів:
— Пан гауптман! Пан гауптман! їх іст… Парфен Квасюк. Бітте, гер комендант, до слухавки шпрехен фрау Аніт.
— Швайне, — тихо каже комендант і передає трубку Оникію Безбородьку. — Поговоріть з цим бовдуром і спитайте, чого він не в лісі, чого не ловить партизанів.
Голова управи обережно, наче вона скляна, бере з руки коменданта пітну слухавку, притуляє до заволохаченого вуха.
— Алло! Пане Квасюк, вас слухає голова районної управи.
— Пан Безбородько?! — Оце добре…
— Невже ви і досі не облягли партизанів? — перебиває його Безбородько.
— Та бачте, Оникію Івановичу, така трапилась халепа, що не кажіть.
— Яка ще халепа?! — злішає Безбородько, і злішають його сині уста. — Перепились дорогою ваші дурноколінні поліцаї?
— Ще гірше… Бачте…
— Не жуйте слова, як сіно! Кажіть!
— Так-от, пане голово, коли ми доїхали до лісу, німці пропустили наші машини вперед…
— Бо знають, які ви боягузливі.
— Пропустили нас уперед і вдарили навмання по лісі з гармат. А далі ми знов поїхали і за лісниковою хатою помітили, що дорога ніби підкопана. “Заміновано!” — вигукнув хтось. Ми зупинилися, поскакували на землю, і в цей час спереду і з флангів партизани сипонули вогнем. Ми, пане голово, попали в чортів трикутник. Можна сказати, переполовинили і нас, і німців.
— А далі, далі що?! — задихається від обурення Безбородько.
— А далі ми всі кинулись врозтіч, бо інакше не можна було. Навіть усіх побитих не встигли захопити.
— Скільки ж там партизанів було?
— За деревами не бачили їх. Але, видко, багато, бо ж трикутник зробили.
— Почекайте, я доповім пану коменданту, — з трубкою в руці Безбородько коротко розповів про розгром карального загону.
Гер комендант мовчки слухав, а з обличчя його, починаючи од вилиць, сповзала і сповзала кров. Не партизани, не ліси стояли перед його очима, а страшна передова. І перші змучені слова коменданта здивували голову управи:
— Тепер буде кого ховати там, де колись ховали відьом і вовкулаків…
