XII
На хуторі вмирає день і гасне — перестигла бронза пшениць.
З лісу в широких киреях виходять вечір і туман; вони спиняються біля узлісся і думають: куди б це піти? Далі туман зсовується ліворуч і сивим дідом бреде на долину до ставу, а вечір скрадається на хутір, щоб почути, як, заблукавши у вишняку та гречках, затихає самотня хата і вулики. Отут він вірним коханцем дочекається ночі, подарує їй перстень місяця та й зникне у вербах та верболозах над ставом, біля якого пара коненят, розштовхуючи кущі калини, розкошують у молоденькій отаві і насторожено підводять голови, коли небо озветься гулом бомбовозів.
З пасіки до оселі іде — не йде старий Гримич, медвяний цвіт гречок цілує йому обважнілі руки, вибирає і вибрати не може утому. Що не кажи, а старості й на ярмарку не позбудешся — нема покупців на мед, тільки дівчата тепер хочуть старішими здаватись, щоб не чіплялись до них лихі вирла.
Біля свіжого обкорованого вориння пасічник зупиняється, а під його кущатими, бровами одразу ясніють імлисті очі: з вишняка назустріч йому вимайнула ота непосидючість, ота віхола, отой щебіт, ота усмішка й насмішка, що зветься Яринкою. Яку внучку подала йому доля, та не вгадала часу. Старий невесело посміхається дитині і каже тільки одне слово:
— Завечоріло.
— Завечоріло, дідусю, — повела вечоровими бровами, під якими зворушливо дихають ямки. Іч, де знайшли собі місце. — Ви ж бджолу витрусіть із бороди.
— А вона мені не заважає, — проте обома руками ворушить сиву гущавину, а з неї з дзижчанням вивільняється комаха.
Над прикляклою хатою, що вдовує тепер, пролітають чорні хрещики диких качок і падають на став; спочатку крила лунко б’ють по воді, потім стихають, а вже далі трьома нотами озивається струмок, що з лісу тече до ставу і витікає з нього, торкаючи ноженята латаття і незабудок.
— Сумуєш, дитино? — кладе старий руку на плече Ярині.
— Журюся, — зітхає дівчина, що притихла тепер, наче вона — й не вона.
— Ішла б собі додому, поки не наспіла запівнічна година.
— Там теж розради не знайдеш. Мама аж запухла від сліз.
— По сльозах та крові тепер час пішов. А для скількох він уже спинився…
Ярина дивиться на дідуся, притуляється до нього головою і не знає, що сказати. А той, виходячи з тяжких дум, уже говорить про буденне:
— Ти, може, і вечерю зготувала?
— Зготувала, аякже.
— То й пішли, — і старий поволі йде до хати, тут біля призьби па вбитому стовпчику грибом стоїть застелений стіл, на ньому — свіжа разова паляничка, мед у кухлику, полумиски і ложки. Яринка з хати виносить огорнутий пілочкою горщик .і хватопеком сипле в полумиски галушки і пару.
— Гарна вечеря, коли б ще бог послав доброго гостя, — сідав дід біля столу.
Дівчина знов зітхнула: скільки раніше до них приходило добрих людей, скільки гарних розмов, і сміху, і пересміху, ї пісень кружляло за широким ясеновим столом, а коли вже хміль розбирав батькове товариство, вона городом скрадалась до татарського броду, де її на човні очікував Івась Лимаренко. Де він пробував ці чорні дні?
Не раз вона вечорами вибігала до броду, та не було на ньому ні вербового човна, ні яворового весла, з якого так співуче скрапувала вода. А дурне серце чекає і чекає і човна, і весла, і отих кучерів, що падали на її плечі. Невже де було? Чи тільки наснилося?.. Ой броде татарський…
Старий, поклавши ложку, ніби дрімотно дивиться на онуку, похитує головою:
— Не знаєш, що робити з собою?
Ярину аж струсонуло дрожем: у самісіньку душу заглянув дідусь, бо таки не знає, ох не знає, що тепер робити з собою. Можна б і їй зашитись на хуторі, до якого ще не дотяглися лапища війни, можна, доглядаючи дідуся, нишкнути па пасіці чи у верболозах біля ставу та забирати в сон гудіння бджоли і бомбовозів. Але хіба це життя? І хіба тільки про себе думає вона? Сказала братам, щоб взяли її в ліси, так вони спочатку реготали до сліз, а далі пояснили, що в них нема ні дитсадка, ні вечорниць. Тоді вона спересердя назвала їх старими парубками, а сама побігла до Мирослави і в неї наплакалась донесхочу. Невже і її час пішов по сльозах?.. І хоч яку вона має образу на братів, та все одно чекає — дочекатися не може їх; може, таки порозумнішає її парубота? І посміхнулася сама собі, і знову зажурилась, і крізь тишу, що аж подзвонювала у вухах, чула сплескіт далекого весла. Передчуття, чи що?
На ставку затривожились дикі качки, шелеснули крила, потім на стежині зацокотіли чиїсь кроки. Тільки чиї?
— Іди, Яринко, десь за омшаник, бо хто зна, кого принесе вечір.
Дівчина проворно підхопила зі столу свій полумисок та ложку, зникла в сутінках, а пасічник ніби спокійно вечіркував собі, похитуючи засніженою головою. Які тільки хуртечі не падали на неї, та не вибили з неї ні людяності, ні гордості, — їх одні ненавидять, а другі побоюються.
Брязкнула хвіртка, і на подвір’я не ввійшов, а вскочив чоловічок з гвинтівкою; не оглядаючись, він чоботом копнув хвіртку і зразу ж сквапно затупотів обчасами, наче ратицями.
— Драстуйте, діду Ярославе! Драстуйте вам! — загаркавив чоловічок; додріботівши до столу, заглянув одним оком в полумисок, і його обличчя хитренького чорта взялося вдоволенням. — Наварили галушки на три п’яді завдовжки?
— Це, Кирюшо, може, у вашій поліції такі споживають галушки, а в нас звичайні щипанці, — тихо відповів старий, не дивлячись на поліцая.
— А хто їх щипав? Не Яринка? — по всіх закутках метає погляди Кирюша, білки в нього вирласті, а в них непокояться дрібненькі пуголовки зіниць. — От із ким би я тепер хотів побачитись, повидатись та погомоніти.
— Не чіпай її, бо вона зараз не виходить зі смутку.
— А може, я й розвеселю її якимсь таким кругленьким словом? — округлює долоні, та обличчя хитренького чорта наморщується непевністю.
— Жаль твого заходу, Кирюшо, — ніби співчуває йому старий. — Ось краще сідай до галушок.
— І сів би на дармовизну, але вже повечеряв, — насупився Кирюша, а очима знову пасе по всіх усюдах, — Це вже з цьогорічного борошна?
— З цьогорічного. На жорнах трохи роздер пшениці, бо скам’яніли тепер і вітряки.
— Вродило ж у цьому році, — трохи пом’якшали коржасті щоки поліцая, на які зсунулись гостряки вух.
— Вродило, та радості нема. Як твоя нова служба? Кирюша назбирує зморшки на чоло і не знає: чи бадьоритись, чи сказати так, як воно є. Зрештою, махає рукою і каже правду:
— Достобіса таку службу. Сьогодні, к приміру, мали ми подвійні мордачі — і від начальника поліції, і від крайсляндвірта.
Пасічник віями прикриває очі:
— То хто краще б’є?
Кирюша не вхоплює насмішки і з серцем відповідає:
— Крайсляндвірт! У нього рука в перснях з коштовними камінцями, а б’є навідліг, то й залишає на наших пиках дорогі сліди.
А потім при нас витирає напахченим носовиком камінці. Культура! — Він повів плечем, на якому висіла гвинтівка. — Так що нема чим похвалитись мені.
— Еге ж, — погоджується старий. — Навіть чорт не хвалиться рогами.
Кирюша стрепенувся: чи не насміхаються над ним? Наче ці, тільки хто розбере цього дідугана? І в старому дуплі вогонь тліє.
— ДІДУ, лишень про мою службу анічичирк… І як ви подивитесь на те, щоб… позичити сяку-таку бочечку меду? Полюбляю солодке діло, — повертає голову до вуликів, що й зараз підворушують бджолине гудіння.
— Не надійся, Кирюшо, на цей мед, бо він має господаря. Краще піди в ліси і пошукай там дику борть.
— Це ж чого на зламану голову у ліси?! — тетеріє Кирюша. Він зразу згадує, як утікав від партизанів, і по його спині гадючиться страх. — Хіба ж у мене три голови на плечах?
— Чого не знаю, того не знаю, — розважливо відповідає дід. — Раніше в тебе була одна голова, а тепер, як пішов ти в поліцію, не відаю, на що там розжився.
— Розжився на дев’ятсот марок, які лежать недалеко від смерті, — жалі та невдоволення пробігли по обличчі Кирюші і змили з нього всю хитруватість. — Ніколи ж не було такого проливу крові, як тепер.
— Так чого ж ти записався до тих, хто кров проливає?
— Приневолили, діду, приневолили.
— Хто не мав своєї волі, того приневолюють, — знову ніби спокійно каже старий, а Кирюша схилив голову; щось і в ній тривожне сновигав, потім скоса глянув на свою поліцайську пов’язочку, поторсав її, проклятущу, скривився.
— Тож-бо й воно, — сам до себе говорить Гримич, та Кирюша чув і свою провину, і присуд над ним.
— Ваші онуки розумніші: подалися в ліси, а мене зчавив невикрут.
— Хто куди пішов, я не знаю. Тепер у людей доріг ніби побільшало, а життя і хліба поменшало. То кожен по-своєму заробляв хліб — хто насущний, хто кривавий, — пасічник встає з призьби, йде до комори й виносить звідти невеличку, до ладу запечатану довбаночку. — Бери, Кирюшо. Це з мого вулика.
Тепер чорні стиснуті губи Кирюші проклюнула посмішка:
— Розумні ви, діду, та все одно не вмієте жити на цьому етапі. Я на вашому місці таку солодку розвів би комерцію, що святі Зосим і Савватій у самому раю позаздрили б мені.
— Тоді ставай на моє місце, а ми побачимо твої торги і виторги.
Кирюша несхвальне гмикнув, глянув на ліс, кивнув головою старому, та й, розмахуючи довбаночкою, наче кадилом, подріботів двору.
До дідуся підійшла Ярина:
— Чого приходив той гицель?
— Хто його знає? Зачепився за мене, а думав про тебе. Дуже зустрітися хотів.
— Хай він з лихою годиною зустрічається.
В далекому полі неохоче сходить ще заспаний місяць і починає вибілювати хмари, які заснули край землі. Стороною знову натужно загули бомбовози, а біля ставу заіржали коні.
— Іди вже, дитино, додому.
— Чого ви гоните мене? Може, хтось має прийти до вас?
— Не прийти, а приїхати.
Яринка стрепенулась.
— А хто — таємниця? Вже й від мене ви критися почали. Може, партизани?
Старий дивиться на місяць і неохоче відповідає:
— Не така вежі таємниця для своїх, але тобі не треба бути тут. Ото ж прибудуть люди вивозити вулики. Завтра на пасіці не буде й одного пня. То втямила, що воно й до чого?
— Не зовсім.
— Лихо примушує щось робити. Отож вулики я під розписку віддам надійним людям, а коли повернуться наші, то знов зберемо пасіку. Це і всі мої таємниці.
— Вам за таке нічого не буде?
— Поживемо — побачимо.
— Ой…
Яринка обома руками охопила дідуся, притулилась до його плеча.
— Чого ти, маленька? — великою рукою прикриває її плече, на якому дрімає вишита калина. — Чого?
— Бережіть себе, дідусю.
— Постараюсь, бо хоч і гарне місце облюбував на цвинтарі, але не дуже хочеться туди поспішати. Біжи, он уже в долині підводи скриплять. Це до мене.
Коли Яринка вибігла на стежку, що вела до присілка, пасічник виніс з хати зошит і олівець, потім засвітив саморобну воскову свічку, приліпив її до столу і став очікувати людей. Хай розвезуть вони бджолину сімейку, щоб не понівечили її песиголовці. Треба не забути скропити водою тих бджіл, які ночують на льотках. Спека, то й комасі хочеться бути надворі. От чи завтра вчинить бучу Магазаник, чи вдасть, що нічого не знає? І хитрий, і викрутливий, і навіть розумний він, та карбованець розчахнув йому і розум, і душу.
Старий поволі пішов на пасіку, щоб попрощатися з бджолами. Що не кажи, а смутку побільшає без них. Гречки знову цілували йому руки, вибирали обважнілість з цих, але не могли вибрати, видать, втома забрела в самісіньке серце та й поторгує його, наче поплавок. А з подвір’я вже сплеснув занепокоєний голос:
— Гей, діду, ви живі?
“Теж мені питаннячко. Хоча ніколи, не завадить перевірити: живий ти чи ні”.
Біля самого хутора заскрипіли колеса, як усе життя скрипіли йому, бо ж сам умів їх робити — і з ясена, і з дуба. А березові маточини і шпиці вимочував у криниці, над якою стояла яблуня, тому вода завжди навесні пахла березовим соком, а восени яблуками.
І знову курликнули колеса. Старий оглянувся, але не побачив ні коней, ні підвід, тільки побіля хати мерехтів відсвіт самотньої свічки…
Добігши до присілка, Яринка зупинилася коло своїх воріт: прислухалась і до хати, і до клуні — чи не стоять там коні, а потім пішла до броду; в глибині його купались місяць, зорі і сум. І такий розпач охопив дівчину, що аж почула, як в’яне уся. Великий світ, а де подітись у тобі? Сподівалась на братів, та вони підкосили надію, мов травицю. Безсовісні…
Зіщулившись, опустилась на вербовий пень, думаючи те саме: “Як їй із Мирославом попасти до Сагайдака. Чи він теж послухав братів? От аби в загоні був Івась Лимаренко, то заступився б за неї. Де він тепер, у якій стороні?”
І враз татарський брід бухикнув веслом. Хто це такий пізній?! Вона схопилась на ноги, не скидаючи взуття, увійшла у воду, придивляючись до синьої далини і синьої води, в якій колись під берегом долонями ловила свою зірку. Знову бухикнуло весло. Ні, Івась так не веслує. Але що це? Невже його човен? Чи тільки здається? Ні, таки Івасів! Але чого бухикає, а не виспівує чи зітхає весло? Ось човен заховався за очерет і вже вигулькнув недалеко від неї, та на ньому сидів не Івась, а незнайомий парубок. Ярина квапливо вийшла на берег, і тут її наздогнав тихий голос:
— Почекай, дівчино. Не бійся.
Вона зупинилася, човен, розводячи осоку, вткнувся у берег, а з нього зіскочив чорнявий, ставний, з перегнутими бровами парубок.
— Ти часом не Ярина Гримич? Правда, Ярина? — посміхається, а з смолистих брів аж скапують іскорки промінців.
— Ярина, — здивовано прошепотіла вона.
— От бачиш, як легко вгадати красу! Привернути її важче, А я Дмитро Лелека. Чула про такого?
— Чула! — мало не зойкнула, бо ж про Лелеку не раз згадував Івась. — А де ж?.. — питає і питати боїться, і так холоне, аж зашпори заходять.
— Послав мене сказати тобі, що живий. От я і кажу це, — напівжартома уклонився дівчині.
— Що з ним?! Порубок споважнів:
— Поранений, Яринко. Рана не страшна, та поки що до тебе приїхати не зможе. А жаль.
— Тоді я до нього!
— Коли ж ти?
— Зараз же! Заразі
— Оце так, — знизав плечима Лелека. — Вже ніби і ніч надворі. Та дівчина наче не почула про ніч.
— Сідай, Дмитре, в човен. Я його зіпхну і сама буду веслувати.
— А чому не я?
— Я тихіше гребтиму.
— Греби, коли тобі так хочеться, — наче образився парубок. ~ Куди ж його поранено?
— В ногу. Сідай. Човна, однак, я зіпхну. Через хвилину Ярина так гребла, що човен рибиною летів по воді, за веслом розкришувалась і кружляла зоряна перга…
