XIII
І знову спекотне марево, золота утома степів. На зачерствілих, потрісканих долонях земля простягнула людині щедрі чаші врожаю і вже притомилася тримати їх; притомився і колос та й, не дочекавшись жнивовиці, у печалі почав накрапати сльозою. Давно вже так не стрічалися колос і людина.
Скільки не йдеш — і перед тобою, і за тобою плачуть степи. Зрідка зблисне серп-другий, майне жіноча хустина, самотньо забовваніє полукіпок — і знову смуток колосся, смуток волоття і дрімливі, з бджолою вії соняшників. Стоять вони плече в плече, тримають у пазухах дитячі голівки і дивляться тільки на схід.
І вони, мов соняшники, йдуть тільки на схід, а прислухаються до всіх сторін світу.
— Який урожай усюди! Море! — зупиняється Кириленко, втоплює руки в пшеницю, втоплює в колосся змарніле, перепечене обличчя, а далі питає Данила: — Бачиш, голово?
— Хто ж такого не бачить? Хіба що тільки війна.
— Бо вона сліпа, — в задумі каже Ромашов і перебирав пальцями сині квіти — сині вогники Петрового батога. — Яка спека, а йому хоч би що.
Кириленко випростався, кинув погляд уперед:
— А он, голово, двох красунь із серпами примітив? Чи тобі, як жонатому, це ні до чого?
Данило ще в залізнично-шляховому полку сказав, що він одружений, — це для того, щоб не докучали йому легковажними розмовами та історійками про дівчат, молодиць і вдовиць.
— І дівчат із серпами примітив. Не дівчата — тополі.
— Не одна тепер у самоті стане тополею, бо переб’ють нашого брата за цю прокляту війну… — похнюпився Кириленко, хоча й не належав до тих, яких звуть кисліями, потім із вузької гінної дороги він повертає на стерні до двох молодесеньких жниць, що мають ‘гарний, ледь-ледь скісний розріз очей, здивовані брови одроду та свіжу ятрань уст. І спека, і війна не перепалили їх. Тільки на одну лягла вечорова смага, а друга, молодша, наче з самого ранку вродилася.
— Драстуйте, сестрички! — приязно вітається Кириленко.
У дівчат здригаються вуста, здригається сонце на серпах.
— Драстуйте й вам, — випростуються, поправляють коси і намагаються посміхнутися, та їхні посмішки одразу ж і гаснуть у тінях жалів. Хто їх тільки не має тепер?
— Жнивуєте?
— Не жнивуємо — горюємо, — каже старша. — Вона кладе серп на такі червоно вишиті квіти плеча, що, здається, з них от-от капне кров.
— Горюєте? — не знати для чого перепитує Кириленко і теж сумнішає.
— А як же інакше, коли таке робиться… Коли вже стільки не вернеться з війни і коли завдовіли села. Видать, усе добре на світі покинуло нас, — затремтів голос, затремтів і серп на квітах, і краплина крові відділилася од них.
— Усе добре ще навернеться до нас, неодмінно повернеться, — хоче якось втішити сестер Данило.
— Коли б то так, — вірить — не вірить дівчина, і така невимовна туга стоїть у її очах-волошках, ніби їх зсередини торкнувся серп і кинув на синь сивину відцвітань.
Ох ці зустрічі-прощання, та жіноча, та дівоча туга сорок першого року. Де ще вона такою була? Не забудь її, не забудь її…
— До вашого села далеко? — з потаємною надією питається Кириленко і перекладає з плеча на плече гвинтівку.
— Кілометрів з чотири буде, — запинаючись, відповідає меншенька і соромливо прикриває рукою розріз блузки, яку підіймав хвилька незайманих грудей.
— Німці стоять у селі?
— Стояти — не стоять, а заскакують по харчі. Вони з чужої комори хліба не жаліють.
— Коли б тільки хліба.
— У вас водичка е? Дайте напитися.
Старша сестра рівно, справді, як тополя, йде до полукіпка, дістає із затінку косарську баньку, заткнуту не чопом, а яблуком, дістає білий вузлик з харчами і несе бійцям.
— Напийтесь. А ще візьміть у дорогу. Знали б, що стрінемо вас, щось би смачніше захопили а дому.
— Спасибі, любі. — Кириленко враз сторожко повертає голову; попереду заскрипіли колеса.
— То, здається, Євдоким Гуржій кудись поспішав, — ставши навшпиньки, пізнає односельця молодша сестра, на її точених литочках стерня залишила подряпини і краплини крові.
На дорогу виїжджав скрипучий парокінний вів, ва ньому похитується кощавий дядько, літа йому пригнули плечі і попелом сивини пригасили похнюплений вогник борідки. Побачивши військових, чолов’яга відіймав над головою солом’яного бриля, притримує коні і понуро вітається. На возі ні рубля, ні мотузків, видно, не жнивувати зібрався чоловік.
— Далеко, дядечку? — питаються дівчата.
— Куди в таке врем’я далеко заїдеш? Хіба що до костомахи, — ніби сам собі каже чоловік.
— Так і до неї тепер рукою подати. Посусідились, можна сказати, — і на його жовтих білках лихоманяться зелені кислички очей.
— У містечко на базар погнала жінка. Хоча який тепер базар? Дурна баба, дурна і пісня її. Аякже. Та мусиш слухати, коли маєш у хаті не господиню, а ґвалт на все село і два хутори.
Дівчата багатозначно переглянулися між собою, а дядько Євдоким продовжує:
— Оце ж запасливі жінки щось таки мають у господі, а в моєї завжди по хаті ненаситне помело підмітає добро. Ось і зараз: хоч би тобі дрібок солі був. А як без неї проживеш? То й послала моя безклепка до міста. — Далі торкається потилиці й пояснює: — При новій власті зовсім без солі живемо. Аякже. То дехто домудрувався мінеральне добриво розводити водою і цією колотухою засмачувати їжу.
— Це правда? — вражено вирвалось у Данила.
— А чого ж мені брехати? Я ж не якийсь… Істинну правду кажу.
— Так це ж отрута!
— Коли нема солі, то й отруту мусить уживати чоловік. Авжеж.
— Як воно в селі? — питається Кириленко. — Не чіпає нова влада.?
У неспокійних очах дядька Євдокима забився переляк, він пригасив його половою вигорілих вій.
— Та ще не чіпають. Ми нікому нічого, то й нам поки що нічого. Аякже.
— То ви нікому нічого? — від; несподіванки аж розгублюється лейтенант.
— А ще ми можемо зробити, коли таке життя: що тьху, що життя — все одно. — Дядько Євдоким не то тьхукає, не то зітхає і вже починає ніби виправдовуватися; — Аби я мав хоч три голови, то менше думав би про одну. Еге ж! Но! — І вже кидає мішок з-зa плеча: — А вам, хлопці, не совітую при оружії іти, бо тепер недовго до гріха. Кидайте свої залізки — і десь приставайте в прийми, бо воно вже так… Що!
— Ми нікому нічого… — оторопіло, обурено повторює Кириленко слова дядечка. — Чи хитрує оцей обережненький, чи так і думає прожити, немов жук у трухлявиці?
— Його нелегко розкусити: ото завжди такий, кручений-верчений… Аякже, — насмішкувато повела поглядом старша сестра. — тепер аж колотиться від страху. Ви ж у село не йдіть, бо зараз може бути.
— Еге ж, не йдіть, — з жалем повторює молодша, і шарів, і віками вій прикривав очі, бо з неї не зводить зачарованого погляду притихлий Ромашов.
— Як тебе, дівчино, звати? — устами питає він.
— Олесею, — ще більше паленіє дівчина.
— Як залишуся живим, неодмінно повернусь у ваше село.
— Повертайтесь… Ми вас будемо ждати, — і зітхнула, і ніяково поглянула на сестру: чи не почула та її перших слів до хлопця.
Воїни прощаються з жницями і знову глухими дорогами йдуть па схід, ідуть золотом степів у югу стенів, у смуток пшениць, у передзвін соняшників і сиву безнадію полину. Коли ж обізветься хоч гарматний грім? Та замість нього здалеку чують свинячий вереск.
— Теж хтось у містечко базарювати їде, — каже Ромашов. Він зупинився, для чогось оглянувся, і гарна посмішка затремтіла на його потрісканих устах.
— Кого ж це згадує хлопчак? — добродушно шпигає Кириленко. — її чи навождення?
— Навождення.
— Славна доля комусь росте, як не обездолить її час…, І неждано, минаючи похилу хвилю високих соняшників, вони натикаються на німців, що примостили машину біля стіни соняхів. Двоє з них весело пораються біля забитого підсвинка, а третій, з автоматом на шиї, розстеляє рябий брезент, який має правити за стіл.
Це так було несподівано, що на якусь мить усі закам’яніли. Потім Данило і автоматник одночасно схопилися за зброю, одинокий постріл злився з чергою, і німець, застогнавши, випустив автомата з рук, упав на брезент, а Данило, іще чуючи над самою соловою посвист черги, люто послав у патронник патрон. В різні боки шарпнулись ті, що порались біля підсвинка, і попадали на землю.
Все це сталося за таку хвильку, що із гвинтівок не встигли розвіятися сизі димки.
— От і все! — наче не вірячи собі, сказав Кириленко, уста його ще тіпались, ніби їх била лихоманка; ловлячи їх, він підійшов до брезента і підняв автомат. — А тепер дай боже заячі ноги.
І, пригинаючись, притримуючи зброю, вони побігли від тих сумирних, з бджолою соняшників, під якими могли б залишитися назавжди.
Уже на другій дорозі лейтенант поклав руку на плече Данила, прищулив око:
— А ти, голово, молодецьі
— Це чого ж? — Данило ще чує, як дрож ходить по його тілі, ще чує над головою посвист черги.
— Не розгубився. — І, ніби винячись, додав: — Обманув мене той поросячий виск — свиню підклав.
Як довго тягнеться жнив’яний день у степах. Важчають ноги, важчає все тіло, тріскаються од спраги уста, а в голову заходить шерех колосків, ніби й там осипаються вони. Оце б дійти до річки, припасти до води, змити задуху, що вже вичавлює з тіла не піт, а сіль. Але нема річки — е жито, пшениця, овес, соняшники, горох, картопля, все те, чим завжди тішилась душа хлібороба. Є й села, та в них тепер удень страшніше заходити, ніж уночі.
Нарешті з сонця осипається вінок, воно міцним щитом вгрузає в хліба і на чиєсь весілля чи поминки передає небу багрецем виткані рушники.
— А он і хуторець тополі викинув, — жвавішає голос Ромашова. — До пізнього смерку доберемся.
— Коли б там чужих не було.
— І щоб річечка та криниченька були. — І Кириленко гарно вивів початок пісні про криниченьку на чотири зводи і зразу ж обірвав її… — Здержуйте ноги та нашорошуйте вуха…
Звичайний собі хуторець у степу, тополина сторожа, вишневий сон навколо білих хат, місяць над хатами і дрімота дерев’яних журавлів. Хоч би тобі якийсь голос озвався, чи дитина заплакала, чи дим піднявся над комином. Ніби вимерли оселі, тільки місяць ставить на вікна свої печаті.
Тихо-тихо зі зброєю напоготові входять вони у вишневий сон, зупиняються біля плетеного перелазу, і несподівано перелякане:
— О майн готі — А далі: — Хальт! Хальт!
І вмить пропав вишневий сон.
Данило відчув, як противний холод пропік його. Майже не цілячись, він вистрелив у вартового, застрочив з автомата лейтенант. За хатою загупали чиїсь кроки, зашелестіла ракета, і в мертвотному потойбічному світлі окреслився увесь хуторець, а в ньому заколивалися чи то тіні, чи люди. Данило ще вистрелив у босого напівроздягненого з автоматом солдата, що припав до воріт, і враз якась страшна сила вдарила в груди, обдала їх вогнем. Хуторець, і журавлі, і місяць над ним пішли шкереберть, а з-під ніг почала вибиватись, втікати земля. Він падає на її гаряче лоно, на її гарячі пшениці, па гаряче марево, а перед самими очима його ворушиться кривава пелена.
“Невже так і приходить невідворотне?..”
І на межі, де сходиться життя і небуття, він чує розпачливе ревіння волів чи то на хуторі, чи біля тієї пшениці, яку рятували Діди.
Якась незрозуміла безкрая темінь і млосна кволість, а звідти озивається зітхання хвилі. З якого ж вона броду: з татарського, козацького, журавлиного чи дівочого? І де він, і що робиться з ним? Наче він є і наче його нема. Хоч би трохи розгорнути цю темінь, яка ніби розметала тіло і чавить голову. Він так знесилів, що не може підняти руки. Це, певне, сон, поганий сон. Ось вийде із нього і знову побачить… Що робить?..
Темінь не дала додумати, причавила і його, і думки. А потім знову, ніби з глибини, виборсався із неї й почув два голоси — дівочий і старечий. Аж посміхнутись захотілось, бо так давно не чув людських голосів, тільки відчував гарячі й холодні хвилі темряви.
З великим зусиллям розплющує важкі, мов кимось склепані, повіки, — і мерехтіння дня омиває їх, заходить в очі, в пам’ять.
На білій стелі дрімає кетяжина сонячних зайчиків, як давно-давно дрімала в дитинстві, коли його розпареним зерном лікувала мати… Тільки вишня та хрест в узголов’ї залишились од неї. Як же це він, ідучи на війну, не попрощався з ними, з нею?..
А де ж подівалися голоси — дівочий і старечий? І як він опинився тут? Раптом пам’ять, немов на спалахах блискавок, висвітила вечірній хуторець, і вишневий сон навколо білих хат, і як він стріляв, як у нього стріляли, і як хуторець, і журавлі, і місяць пішли шкереберть.
Де ж він тепер: у чужих чи своїх?
Данило ворухнувся, застогнав, а поруч тихо, наче журавель над криницею, заскрипів старечий голос:
— От і гаразд, хлопче, що видряпався з того світу. Тепер будеш жити, як не помреш, — і над ним лагідно посміхається старече обличчя із сивими острішками брів і сивою жменькою борідки.
— Хто ви? — хоче ворухнутися, та його одразу пропікає біль.
— Лежи тихенько. А коли тебе цікавлять анкетні дані, то я сільський лікар Приходько.
— Де я?
— У добрих людей. Ось твоя господинька — Ганнуся Ворожба. До нього підійшла худенька, мов горсточка матірки, дівчина років шістнадцяти. Під чорними ліпленими дугами брів зоріють і печаляться великі, підведеш синім карі очі, печаляться і вуста, що трепетно куточками підіймаються угору, а біля підборіддя самотіє крихітна ямочка, яка десь загубила свою пару. Данилові легше стало, коли глянув на цю довірливість, на це вболівання, на цю красу. Кого ж ти приворожиш, Ганнусю Ворожба? Господинька посміхнулася, зітхнула, і на її грудях поворухнулась коса.
— А тепер відпочивай, хлопче, і ні слова, бо вже гаснеш на лиці, — грізнішають острішки брів. Лікар відходить од ліжка і десь зникає.
Ганнуся обережно поправляв ліжко пораненого, який ще хоче щось запитати, але знесилля сплющує повіки і вводить його в темінь.
Прокидається він раннім смерком від шуму вітру і реву корів, які йдуть із череди. В таку пору корови, що пасуться в лісах, пахнуть суницями, і молоком теж. Данило виразно чує пахощі суниць. Ага, то на стільчику, застеленому полотняною скатертиною, стоять у полумиску лісові ягоди. Чи не Ганнуся збирала їх?
А за вікнами в кущах калини розшумовується і розшумовується вітер, і червоні кетяги стукають у шибки.
Калиновий вітер! Як він любив з Мирославом прислухатись до нього біля татарського броду. Блиснула блискавка, і на калиновий вітер упали перші краплини дощу.
Данило хотів підвестися, але зі стогоном упав на постіль. У цей час відчинилися двері, і до кімнати, згортаючи долонею з вій дощові краплі, увійшла Ганнуся.
— Як ви? — несе йому ласкаву жалостинку. — Ось я зараз ви; дою корову і принесу вам парного молока. Будете пити?
— Ганнусенько, дівчинко, я зараз навіть коня з копитами в’їв би.
— Таке скажете! — береться посмішкою увесь вид дівчини.
— Здається, ніколи не був таким голодним.
— Бо стільки постите.
— А скільки?
— Вже другий тиждень пішов.
— Другий тиждень? — здивувався, не повірив Данило.
— Еге ж, бо з вас дуже багато крові витекло. Але все минеться, це так наш лікар сказав. А він людина знаюча.
— Гарний ваш лікар?
— Дуже гарний. Вже сорок років у нашому селі лікує людей І трохи химерує, — дівчина поправляв косу, що пахне дощем, і прислухається, як за вікнами шаленів негода.
— Як же він химерує?
— Завжди з самої ранньої весни і до снігу ходить тільки босий. Толстовець. І все чогось раніше бурчав на владу. А тепер, як прийшли фашисти, то іншої каже: — Радянська влада — це люди! Ганнусю, як я потрапив до вас? Годі вже говорити — ще завтра буде день. Тільки це скажи.
Вас пораненого принесли двоє військових до моїх родичів, ті привезли до мене, бо я зараз сама-самісінька. А зараз мовчіть, — приклала палець до вуст, війнула косого, війнула блакитною спідничкою і легко зашурхотіла босими ноженятами по дощі.
“Як сама молодість”, — подумав Данило, згадав свою Мирославу і почав прислухатись до дощу і калинового вітру.
