IV
Іще для когось пролетів, а комусь відсочився рік, і посивіла матір-земля, мружачись під метелицями, вже думала про березень.
На Поділлі майже ніколи на Петра Вериги не розбиваються криги. У нас криги розбиває блакитноокий березень. Спочатку він парубкує по лісах — видобуває з-під снігу ще нерозщібнуті підсніжники, потім розморожує сік у березі і, коли вона блисне щасною сльозою, йде на річки й озера. Тоді на прогнутих плесах починають світити вимоїни і прокидаються льодоколи — поведуть своїми срібними смичками, і вже тільки прислухайся — над берегами й за берегами здиблюється бентежний передзвін, а в берегах шипить, гуркоче, шаленіє крига і радісно зітхає вивільнена хвиля. Як їй любо після темені заграти сонцем та вдарити в бубни примкнутих човнів, щоб підскочили вони вгору, рвонули свої кайдани та згадали воленьку-волю, і купальські вечори, і сяйво юних очей із тих вечорів.
Пройшовся березень з підсніжником на шапці і над татарським бродом, і під його ходою вибухнули криги, зосліпу посунули одна на одну, та на коріння яворове, та на м’який, з червонолозом берег, він закипів шумовинням, накостричився вирваним татарським зіллям, що ніжно запахло торішнім літом. А до гомону річки приєднується дитячий гомін, бо скресання крити завжди свято для дітвори і тривога для матерів: скільки не кажи, скільки не грози, а неодмінно ж якийсь отряха захоче прокататись на крижині. Ось і зараз знайшовся такий шибайголова: осідлав крижину, широко розставив ноги й, осяяний заздрісними поглядами дітвори, кружляє-пливе в березневі світи, в оте фіалкове марево веснування, що тремтить над деревами і завжди тримає в собі бентежну принаду. То хіба, глянувши на такого одчайдуха, не засверблять ще в когось ноги? Он уже й Оксанин Володимир збиває шапку набакир і схиляється до брата:
— Миколко, ти ж будь мені молодцем!
Миколка одразу насторожується, непевно блискає синім цвітом з-під заячої шапки: він добре знає — коли йому говорять бути молодцем, то вже треба залишатись самому.
— А ти ж куди, Володимире? — Мале тоскно дивиться на старшого, але тримає себе молодцем.
— А я сюди, туди, он куди — на всі наші броди! — безжурно махав уважистою вербовою палицею на здиблену річку.
— На кригу?! — жахається Миколка.
— Еге ж.
— He треба, Володимире, — кривиться Миколка й забував, що він молодець.
— О, ти ще зараз почнеш квасити кислиці, — набурмосився старшенький па меншенького і рвучко одвернувся від нього.
Це одразу діє на Миколку, бо він ніколи не був ревою і не любить, як від нього відвертається Володимир.
— Володю, а як мама взнає? — косує синім оком на оселю. — Ох, перепаде на бублики й тобі, й мені.
— Та звідки вона взнає? Ти ж не скажеш їй?
— Ні, не скажу, — тоскно мовить Миколка і не знав, чим утримати брата. — Але ти краще не їдь на кризі, бо ще води в чоботи набереш.
— Тая ж сьогодні змазав чоботи березовим дьогтем. Ось бачиш?
— Бачу, — хлопченя зажурено дивиться не на чоботи, а на шал крижин.
— Ти не бійся, — заспокоює його Володимир. — Як підбільшаєш, сам поїдеш на кризі.
— Я й зараз поїхав би з тобою.
— Зараз не можна. Ще треба підрости.
— То й ти не їдь.
— Я тільки трошечки-трошечки, понад самим берегом, а ти подивись, як у березі Гримич верборуб чинить.
Миколка прислухається до передзвону сокири, що тне вербові гілки, мовчить, думає. І підбільшати йому хочеться, і за брата страшно, і собі на кригу кортить. Воно б і нічого проплисти від броду до броду, аби тільки чогось із крижиною не трапилось та мама не дізналась, бо тоді однією рукою буде хапатись за віника, а другою за серце.
— То я йтиму за тобою понад берегом.
— От і добре! — щирить Володимир зуби.
Тепер усі страхи тікають од Миколки, і він знову стає молодцем, трохи набакир збиває шапку, щоб бути більше схожим на брата, і навіть бачить себе на крижині, бо хіба він гірший за інших?
А Володимир з вербовою палицею в руках уже заходить у нашумовану воду й так придивляється до крижин, мов щось вичитує з них. Ось оця, либонь, замала, ця ніби має тріщину, а ось ця саме враз. Спираючись обома руками на палицю, він злітав вгору й легко спускається на крижину, нахиляє її, лякається, але одразу ж радіє — крижина вирівнюється і солодко озивається у ногах і під ногами весняним клекотом.
— О! — радісно вигукує Миколка з берега й жалкує, що він ще маленький.
Володимир показує братове кінчик язика, махає палицею і гордовито оглядає прибережжя, що потроху відпливає й відпливає від цього.
— Ти ж, Володю, тримайся берега! — гукає Миколка, біжить за кригою, розсовуючи шапкою і руками червоноліз, що підсвічує його срібними, з росою котиками.
— От нема кому бити шибеника! — чує Миколка огуду па брата, в думці заперечує її, хоче заперечити й словом, але в цей час чоботом чіпляється за кореневище й падає на червоноліз, на срібні котики, що й узимку тішать їхню тіняву оселю.
Коли Миколка зводиться на ноги, він уже бачить Володимира не біля берега, а посеред броду, де крижини труться одна об одну, мов риба в нерест.
— Володю! — розпачливо кричить Миколка, скидає з голови свого зайця й махає ним. Вітер підіймає віхтик золотистого чубика — він теж кличе Володимира на берег.
Та старшенький, мабуть, тепер і не почув Миколчиного голосу, бо має собі роботу — відбивається і відбивається від осоружних крижин, що так і норовлять підбити його. І таки підтинають. Миколка ціпеніє від страху, а Володимир зі своєї, вже нахиленої, крижини перескочив на іншу, посковзнувся, упав на коліно, але одразу ж і підвівся.
Тепер на берег, ближче до Володимира, збігаються всі, немов на солонище, махають руками, кричать, радять, як вибратися з халепи. Тільки Миколка нерухомо стоїть біля своєї заячої шапки, що впала до ніг, і не зводить погляду з братика. І раптом сталося щось страшне: якась невидима крижина спіднизу вдарила Володимирову, розколола її навпіл, і хлопчак поплавком пішов у воду, на якій одразу спливли вербова палиця і заяча шапка.
— Утонув! — лячно скрикнув хтось на березі, а Миколка заголосив.
Та Володимир не втонув: між крижинами показалася голова, а з берега хтось кинувся у воду й крикнув:
— Тримайся, Володимире! Тримайся!
І хлопчак тримався, вчепившись пальцями в крижину. Він кілька разів намагався вилізти на неї, але вона ставала сторч, і Володимир почав захлинатися.
— Тримайся, хлопче! — підбадьорює його плавець, маневруючи між крижинами.
— Я тримаюсь… — уже не чуючи пальців, насилу вичавлює хлопчак.
— Ти ж у мене козак! — підбадьорює його і голосом, і очима Стах Артеменко. Він через якусь хвилю віддирає хлопчака від криги і серйозно питає: — Змок?
Оце завжди старші щось, як із кілочка, зморозять меншим, тому й Володимир так само відповідає:
— Змок, але в чоботи води не набрав.
— Ох і брехунець же ти, — посміхається посинілими вустами Стах та й гребеться до берега, який тепер став таким принадним і дорогим. Як би це добре було добратись до нього, забігти в хатину та на піч і щоб мати нічогісінько не взнала. Та, напевне, люди геть усе розкажуть їй, а тоді без голосіння і сліз не обійдеться.
— Ой дядьку Сташе, у вас кров із обличчя йде.
— Це дурна крижина пошкрябала, — захищав плечем від крижин дитину.
Вони вибираються на берег, до них першим кидається заплаканий Миколка, а вже від присілка, надломлюючись, біжить Оксана, біжить, зупиняється і, не витираючи сліз, знову біжить. І тепер Володимирові не жаль себе, тільки мами жаль. Ось вона, бліда, постаріла, зупиняється проти них трьох і знову ж, як тільки дорослі можуть, питається не голосом, а розпукою:
— Живий?
Кому ж не видно, що він живий? А от питають про таке. Не дочекавшися відповіді, мати охоплює руками, притуляє до себе й так тисне, що на ньому живкотить одяг.
— Мамо, ви не плачте, бо й я зараз почну плакати, — кривить уста Володимир. — Це мене дядько Стах витягнув, а його крига пошкрябала.
— Ой Сташе, — схиляється головою до хлопця, а він ніяково підтримує її руками.
— Таки не плач, Оксано. Як обдуримо кашель, то все й минеться.
— То не я, то моя доля плаче, — поглянула болем, вдячністю й сльозами на Стаха, а сина запитала: — Що б я, шибенику, робила .без тебе? Скажи, що?
— Хіба я знаю? — жалісно відповів Володимир, бо мати завжди знайдуть таке, щоб розжалобити.
— Ой, скоріше, скоріше додому! — тернувши пальцями по очах, захапалась Оксана. — І всі зараз же мені на піч.
— А я, мамо, в переляку їсти захотів, — шепнув Володимир, щоб задобрити її.
— Горенько ти моє, — трохи розпогодилась мати, поцілувала його та й побігла зі своїми болями і згадками від осоружного броду.
Вдома Оксана загнала Стаха й Володимира на простору піч, кинула їм білизну переодягтися, потім напоїла чаєм з малиною і суницями, нагодувала, вклала спати Миколку та й взялася за мокру одежу.
— А це що в тобе? — здивовано спитала Стаха, розглядаючи так-сяк стягнутий нитками шматок рибальської сітки.
— Отаку маю собі нижню сорочку, — посміхнувся Стах. — Я її з бредня пошив.
— І для чого вона тобі?
— Щоб рибою і нашими бродами пахло мені.
— Дива, — повела плечем Оксана, почала прати, а Стах мовчки стежив за вдовою, мовчки смалив скажений самосад та іноді щось гмукав, одповідаючи своїм думкам.
— Сташе, не пора спати?
— Пішов мій сон блукати бродами. А чуєш, як ваша хата гучить?
— Сухе дерево, то й перехоплює усі вітри і навіть хвилю з броду. Як там дитя? — підійшла до Володимира, поправила ряднину. — Наче не горить вогнем.
— То я горю вогнем, — вихопилось у Стаха.
— Справді? — перелякалась вдова. Стах сумовито посміхнувся:
— Ні, то я від цього тютюну, що ти в Гримичів узяла. Ох і громобійний. О, чуєш, ніби грім озвався?
— То крига у броді. Весніє… Саме щастя послало тебе, — знову страхалась нинішньої пригоди. — І як ти, Сташе, не побоявся кинутись у воду?
— Треба ж було хлопця рятувати.
— Чим я тобі тільки віддячу?
— Спасибі, Оксаночко.
Вдова здригнулась:
— Не називай мене так.
— Чому?
— Тільки мати і Ярослав отак звали мене.
У хаті надовго запала мовчанка. Стах, накурившись, здається, заснув. Оксана загасила світло, лягла біля Миколки, що посміхався своїм снам. І хоч який був тяжкий сьогодні день, вона швидко, наче у воду, ввійшла у сон. А коли прокинулась, спочатку злякалась — недалеко від неї, притулившись до вікна, сидів одягнений Стах.
— Ти чого? — сполохано запитала.
— Нічого. Місяць став біля твого вікна, то дивлюсь, — і глянув на неї отією безнадією, в глибині якої чаїлись росинки надії.
Вона відвела погляд від нього і спитала, аби спитати:
— Чом не спиш?
— Я ж казав: мій сон пішов на татарський брід. Чуєш, як дзвонить він у свої дзвони?
— Провесна. Як Володимир?
— Ні разу не бухикнув.
— А серце чогось так болить.
Стах похитав розкустраним чубом і сказав чи то вдові, чи комусь:
— А серце й повинно боліти — і за себе, і за когось. Це якщо ти людина, а не кендюх, який тільки й знає — усе пхати в себе, як отой Магазаник пхає.
— Ой Сташе!.. Я й гадки не мала, що ти такий, — тепер вона в подиві почала шукати його очей, що вже були приховані тінями. — Це ти вичитав десь?
Стах ніби образився і вже не скоро відповів:
— Вичитав, Оксано, у тій широкій книзі, яку орю, яку засіваю, жну, та поки що хліба для себе вдосталь не заробляю. Ще дуже бідні ми, але чесні і ділечком, і серцем, і вами, жінками. Та й на добраніч, Оксаночко…
Тепер вдова вже нічого не сказала, що він знов назвав її так. У доброму здивованні вона й у сон забрала його слова і про серце, яке повинно боліти, і про чесність, забрала й той погляд, що в безнадії сподівався чогось…
Коли Оксана прокинулася вдруге і шурхнула на лежанку подивитися на сина, Стаха вже не було на печі. Дослухаючись до вікон, пождала його з двору, а перегодя, напівроздягнена, занепокоєна, вийшла па подвір’я. На ньому не було нікого, тільки в небі пробивався із хмар пізній місяць та внизу непокоївся татарський брід.
Ураз страшна завія здогадів, минувшини та сьогодення (і отой вечір, коли Стах перестрів її в лузі з непочатою водою, і його виказані слова, й невиказані болі, і дзвіниця, і вчорашнє лихо) увірвалися в її душу. Охоплена жахом, Оксана вскочила в хату, похапцем сяк-так зодяглася, напомацки знайшла в сінях весло й побігла до татарського броду. На хвилях і досі перешіптувались, шерехтіли крижини, і кожна із них несла в далечінь шматки украденого місяця. Оксана одв’язала від прикореня човен, зіпхнула на воду й, оминаючи, крижини з украденим одсвітом, погребла до другого берега. Він наполохав її пташиними крильми — з-під самих ніг з лопотінням вилетів самотній крижень і, закриваючи місяць, шугонув у небо.
А може, це не крижень, а душа померлого?.. Забуті, приспані забобони прокинулись у ній, і, караючись, вона вже каялась: чом не знайшла хоч сьогодні для Стаха жіночого слова, посмішки чи погляду, якого так, певно, очікував він. Хіба тільки щаслива людина приносить іншій полегкість? Мусить її приносити навіть безщасниця. Тільки як? Хоч отак, як ти, чавлячи болі, приносиш відраду своїм дітям. Як пізно, як пізно вона почала здогадуватись, що таке жіночність.
Загнана батогом думок і забобонів, Оксана увійшла в село. Біля крайніх хат, що хилились у придолинок, вона почула голоси закоханих і злякано зупинилась. Та ні, то в леваді обізвався голос в’юнкого бурчака, що колись перейняв од людей шепіт кохання і схлип немовляти. Оце ж напевно і є життя: шепіт кохання, схлип немовлят і погойдування землі на срібних вервечках місяця. Тільки ж чого так перегойдує нею? Ой Сташе, Сташе…
І негадано, вже дійшовши до самої дзвіниці, вона почула тихий сумовитий голос, що вхопив її за серце й одразу почав одводити від нього болі:
Світи, світи, місяцю,
Ще й ясна зоря,
Просвіти доріжку
Аж на край села,
Просвіти доріжку
Аж на край села,
Аж до того двору,
Де живе вдова.
Не до двору, а від двору вдови ішов, віддалявся Стах. От і зник він за вербами, за хатами, от і стихла його пісня, а вдова має якусь полегкість і вже картає себе за дурні думки. Знесилена, вона хоче присісти хоч посеред вулиці. Але ж тут її хтось може побачити, і вона підходить до цвинтарної огорожі, відчиняв хвіртку й зупиняється перед старою дзвіницею, наче перед своїми молодими літами. І не повірила спочатку, що були в неї вони, поки вгорі, у дзвонах, не зашеберхали весняні вітерці.
Не знати для чого, вона відчинила двері дзвіниці і скрипливими східцями почала підійматися до тих вітерців і до тих дзвонів, що вже багато років озивалися у її душі.
Знов перед нею в таємницю побігли вибілені місяцем дороги, знову підводились угору оброшені зорями хати і сивіли долу Охресні хутори. І знову в серці не було спокою.
“А як там Володимир? — занепокоїлась і відразу втішила себе давньою мудрістю: — Дитя спить, а доля його росте”. Яка ж то буде у її дітей?
Мовчить дзвіниця, мовчать дзвони, мовчить і земля…
Вранці, уже зготувавши снідання і випровадивши дітей з хати, Оксана раптом побачила химерну сорочку, пошиту з рибальської сітки, — вона, справді, пахла рибою і хвилею, а в її вічках заплуталась крихітка татарського зілля.
Цe ж треба…” — і посміхнулась вдова Стахові, і журно похитала головою, та й почала діставати зі скрині полотно, бо вже треба білити його. Оксана дуже любила слати полотна на іному березі недалеко від дівочого броду, отам, де й вона колись із дівчатами пускала на воду купальські війки. Гай, гай, коли то було?..
Одягнувшись, ніби по снуванню молодих років, пішла до дівочого броду; довкола на лузі грудочками неба блакитнавились проворні трясогузки, а за вербами і верболозом шаруділа, зойкала і срібно озивалась крижинами річка. Луговиною Оксана дійшла до живоплоту червонолозу, що веселив котиками очі й руки, глянула на воду й обімліла: попереду, не так далеко від берега, на крижині упертим вузликом стояв її Миколка. Ще мало йому. вчора було материних сліз! Вона б скрикнула, та побоялась злякати дитину, що, широко розставивши ноженята, міцно трималась руками за ввігнаний в крижину шпень. Ось дитя побачило матір і аж пригнулось, переляк пройшовся по всій його постаті.
— Прав до берега, Миколко, — журно сказала вона. Хлопчак вихопив з криги шпень і почав ним, як веслом, підганяти крижину до берега. І де він уже навчився так орудувати? Ось крижина, бокуючи, черкнула об берег, тріснула од краю, а Миколка вискочив на луговину і з шпенем в руках похнюплено став перед матір’ю.
Отак і стоять вони мовчки якусь часину.
— То що ти скажеш? — нарешті, не гримаючи, не лаючи, болісно запитала вона.
Миколка підвів голову і теж запитав матір:
— А хіба я гірший за інших?
І сльози впали їй у душу, вона підійшла до Миколки, охопила його, поцілувала:
— Не гірший, сину, не гірший, тільки ж про матір подумав би…
