XIV
День склав свої білі крила, а вечір підняв чорні й послав на землю сон. Колись він ходив по вуличці в полотняній кошулечці, а тепер на вулиці, як сич, стовбичить поліцай. Тому й оминав вулиці і вулички свого села Михайло Чигирин. Низодолом та левадками, де сива трава дихає туманом, він випетлює на городи і поміж стінами кукурудзи та конопель, поміж картоплею, просом і лапатим гарбузинням сторожко добивається до своєї оселі, що виглядала його і в громадянську війну, виглядає і тепер. Тоді його ноги носили, наче в них днював і ночував вітер, а тепер поважчали, і руки поважчали, напевно тому, що стільки жил повибивалось на них — хоч мотуззя плети. Літа!
Ось він пірнає у хвилі пахучої матірки і зупиняється біля вориння, що відділяє город від подвір’я. Ніби нічого не змінилося тут. Так само над вулицею спинаються в небо високі ясени, так само вишні обсіли постарілі плечі його хати-білянки, так само у вікна її заглядають безсонні рожі і зорі. І як водночас змінилося все. Навіть у цю тиху хату з чужих доріг уже прилітало гайвороння видирати його постарілу душу. Скільки знову намучилась та ще й намучиться Марина. От чиїй долі ніяк не позавидуєш. І посмутнів чоловік, думаючи про свою вірну дружину, з якою за вік навіть посваритися не зумів. А скільки ж через нього довелось нагорюватись їй? Як тільки вона терпіла його?
Пройшовши трохи понад воринням, на якому ще не засохла живиця, він бачить біля ріжка хати стовп з навкіс забитими кілками, на них начіплялося з півдесятка глечиків, і чоловік полегшено переводить подих: отже, в домівці немає чужих. Тоді тихенько до причілка, що острішками нависає на город. Тут Чигирин розгорнув руками рожі, струснув з їхніх келихів росу, розбудив джмеля, стукнув у заволожене ніччю перехрестя рами і завмер з непевною посмішкою, що завжди пересмикувала його вуста, коли отак стрічався зі своєю кароокою Мариною. Певне, сама доля послала йому таку жінку, люблячу, щиру, з отим привітним смаглявим обличчям, на якому гарно переважуються брови, усмішка і насмішка.
Через якусь хвильку до вікна підійшла Марина. Навіть спросоння вона встигла накинути на голову темну хустину. Чого ж темну?
Жінка припала до шибок і враз, чого ніколи не бувало, сахнулася, тихо зойкнула, майнула рукавами, зникла в темряві, та згодом знову з явилася, сперлась на підвіконня, придивляючись до нього. Що ж це сталося з нею чи, може, з ним? Чого так злякалася вона? Чигирин про всяк випадок хапається за автомат і так прислухається до тиші, що вона починає йому бити у дзвони. А Марина тим часом стала марудитися біля вікна, не можучи розчинити його. Прогоничі, певно, заїло? Нарешті відчинила, ще якось дивно приглядаючись до нього. Не пізнає, чи як?
— Це ти, Михайле? — нарешті запитала невпевнено, не голосом — самим болем.
— Хіба я тепер на когось іншого схожий? — прошепотів він, підходячи до самої призьби.
— Ой Михайле, це ж ти!.. — ніби нарешті впізнала, і плач затіпав її плечима.
— Та що з тобою? — торкнувся руками її чорної хустки, яку Марина носила в дні жалоби.
— Нічого, нічого. — Жінка темними квітами рукава витирав сльози і вже ніби спокійніше питає: — Прийшов? Отак питають матері дітей, що дуже провинились.
— Прийшов, — схиляє сиву голову, бо хіба ж він не винен перед нею? Через нього не було їй життя ні в економії, ні в війну Ні з німцями, ні за скоропадчиків, ні за денікінців, ні за бандитизму. Стріляли ночами в нього, стріляли і в неї; не знаходили його, то допитували її. І досі вона на плечах носить сині пасма шомполів, що заодно рвали на шмаття і сорочку, і тіло.
Ото тільки, як відстрелювався він із хати, то вона не допомагала, а шепотіла свою молитву, в якій благала бога отця, і сина, і божу матір захистити нерозумну голову її чоловіка. Про нього вона більше думала, ніж про себе.
А йому хоч би що. Тільки вискочить із біди і вже починає підсміюватись: “Не треба, жінко, стільки плакати, бо твоїми сльозами можна всю історію описати”. І тулився головою до її плечей, до її пазухи, ще й утішав, що вони із самим щастям зустрінуться.
— Дури, дури мені голову, — зітхала Марина. — Хоч би дитина залишилась живою, а мені не завдовіти. Оце б і все було наше щастя, — і підходила до вербової колиски, яку так гарно уміла заколисувати ногою, а руками випрядати нескінченну нитку. ‘ ї Як зламали війну, то почали йому погрожувати різні недобитки. А далі вже пішли колективізація, боротьба за хліб, за врожай, будови й перебудови, щоб потім зустрітися з самим щастям. Якось при гостях, коли він уже був головою колгоспу, Марина доркнулася чоловікового чуба і журно сказала:
— От і не помітила, як ти посивів, бо завжди затемна йшов до роботи, а опівночі повертався.
— Еге ж, у роботі він ніколи не жалів себе, бо, як теревенили суди, родився двожильним — доводилось і в плуга, і в борони запрягатися після громадянської. Нелегким був хліб його, та легкого він і не шукав, навіть коли сяким-таким начальником обрали.
— А коли ж ми з самім щастям зустрінемося? — іноді з докором питала його, як він за різними роботами і до хати не заглядав.
— Почекай трохи, Марино. Більше чекали. Щастя ще росте, мов дівчина.
— І знаю, що знову дуриш голову, а вірю, — поведе нерівними бровами, наче крилами, вибачливо усміхнеться, і всі докори відходили від його засмиканої макітри.
Здається, відтоді минув цілий вік…
— Ти ж не йди до дверей — у вікно лізь, — і Марина бере з його руки чужинську погорбатілу зброю. Якої тільки її не пройшло через Михайлові руки? І англійської, і французької, і австрійської, і німецької, і нашої — царської. Та не за зброєю, а за чорноземом, за зерном сумувала душа її чоловіка. Кращого сіяча, певне, не було в селі. А як він любив поратись біля бджіл та родючого дерева! Навіть дички щеплював у лісах, щоб чимсь порадувати чи здивувати людину.
Через якусь хвильку Михайло, підсміюючись сам над собою, влазить у хату, пригортає свою Марину і, як може, заспокоює її і порухом рук, і шепотом, і поцілунками.
— Люба моя, люба…
— Господи, таки ти, — знову ніби вірить і ніби не вірить вона.
— Що це з тобою сьогодні? Ти ще спиш на пні або всередині? — починає кепкувати чоловік. — Невже й досі сумліваєшся, що мене приймаєш?
— І ти б засумлівався… — У голосі дружини знову озвалися сльози. — Позавчора ж по твоїй душі заупокійний дзвін дзвонив.
— Це з якої радості?! — обурився він. — Комусь у дурній голові бомкало?
— Бо передали люди: убито Чигирина — снаряд підважив у лісах. Обголосила я тебе, запухла від горя і сліз.
— А я за цей час схуд на безхліб’ї, — він за звичкою починав підсміюватися над нею, і від цього в дружини потроху починають відходити сльози.
— То якось обійшлося, Михайле? — І торкається його чола і бороди, в якій утопитись можна.
— Виходить, обійшлося, хоча й нелегко було, — чогось не доказує, бо не любить усе витрушувати про себе.
Марина знає про це і не квапиться розпитувати: при нагоді сам розкаже, ще й починає підсміюватись над собою, ніби якась пригода була не з ним, а з кимось.
— Ти вже з автоматом прийшов?
— З автоматом.
— Скоро, мабуть, і з гарматою притьопаєш?
— З гарматою навряд, — заспокоїв її чоловік. — То вже наш Григорій десь із нею днює й ночує.
— Хоч би живим повернувся, — і всі материнські жалі-тривоги прокинулись у душі Марини.
І нема чим заспокоїти її: правди не знаєш, а брехати не станеш. Чигирин, як у давні роки, торкається устами її брів, її вій, а руками заспокоює звуглілі плечі, що всього витримали на собі і почали згинатись.
— Не треба, жінко, не треба.
— Він же у нас одинець.
— І ти у мене одна-однісінька з першого і до останнього дня. Пам’ятаєш, як ми напровесні зустрілися в панському лісі? Тоді ‘саме прокльовувались підсніжники. Я тобі заплів пару в косу…
Як марево, десь край землі, заколивалася давнина з нерозщібнутими підсніжниками, що таки цвіли для них і в пам’яті не осипались.
— Не забув їх? — І Марина наче увійшла в той туманний ліс, де стрілася їхня молодість.
— Не забув, бо вони, вважай, були твоїми чарами, — підсміюється чоловік.
— Господи, як це давно минулося: і молодість, і підсніжники, і твоє лукаве слово, що я найкраща.
— І досі найкраща мені, хоч і до сьогодні не вирівняла брови. У тебе, як не сердишся, жодної зморщечки не знайдеш, а я вже увесь сивий, наче Дід Мороз. Так мене тепер і прозивають партизани.
— Що ж це зготувати моєму Діду Морозу? — Маринин голос узяв оті оксамитові ноти, які він дуже любив.
— Нічого не готуй, бо вже скоро йти.
— Ти за чимсь прийшов? Чигирин гмикнув:
— Щоб тебе побачити…
— І щось узяти, — насмішкувато підказала Марина, бо ж хіба не знає свого мужа?
— І щось узяти, — погоджується він. — Та головне — це на тебе подивитися. От ніколи, навіть у молодості, не скучав за тобою так.
— Бреши, бреши. Хіба мені вперше таке чути? Щось би інше вигадав, — ще більше заспокоюється жінка, бо ж хіба її лукавий довік не знає, чим заспокоїти? — Що тобі треба?
— Хліба нема в нас, а в тебе, чую, свіжим пахне. ‘І Марина знову зажурилась.
— Випекла ж вам печиво, з сльозами випекла. Думаю: тебе вже нема, а хтось із партизанів все одно навідається. І свічечку запалила на твоєму хлібі… Це ж ви підбили машину з отим бароном, що приїхав землю собі наміряти?
— Виходить, ми.
— І нічого вам після цього?
— Після цього посунули в ліси карателі на чотирьох машинах і з двома гарматами.
— І як же? — затаївши подих, притулилась до свого такого рідного і такого химерного чоловіка. Хіба ж вона нажилась за ним? От нагорюватись — нагорювалась донесхочу.
— Зустріли їх як треба. Повертались вони уже на одній машині.
— Багато в них машинерії, багато, — і перед очима проходить те чуже залізо, що несе тільки смерть.
— Дарма, скоро поменшає і машинеріїв, і ще чогось, бо, коли йдеш по чужу голову, неси і свою.
І замовкли. Він ще раз побачив останню сутичку з карателями, ще раз прикинув у думці: де і як дістати вибухівку, детонаторів. А Марина сумно думала про нього: розміняв чоловік шостий десяток, та не мав навіть тижня спокою. Інші, дивись, молоді, здорові, відлежують боки в різних закапелках, а цей ніде не зігріє собі місця.
— Ще ж тобі їсти дати?
— Якогось борщу, хоч оскомовитого, підігрій, а я на хвильку гайну до Володимира. Як він тепер?
— Досі в кузні марудиться. Тільки чого тобі вночі колотитися і людей колошкати?
— Справа є. Я хутенько. Готуй борщ і не журись, — підійшов до вікна та й, покректуючи, почав вибиратися з хати. Що ти зробиш з оглашенним?
Подвір’я молодшого брата Володимира було поруч з його двором. Отож, не виходячи на вулицю, чоловік переліз через тин і городом добрався до ошатної, в біленькій сорочці хати. Спросоння гавкнув Рябко, та, пізнавши голос Чигирина, замовк, ударив хвостом в пересохлу цюпу. Навстіж розчинилось вікно.
— Хто там ночами вештається? — густим басом запитав Володимир, який, видно, і досі не спав.
— Це я.
— Ти? — здивувався брат, висунув у вікно не меншу, аніж у Михайла, бороду і вже радісно: — Воскрес?
— Як бачиш.
— То заходь скоріше.
Ще на порозі Володимир могутніми ручищами молотобійця стиснув в обіймах брата, поцілував і поволік до оселі, де в темряві, одягаючись, туманіла його дружина.
— Жінко, чуєш: Михайло знову обдурив костомаху! — І до брата: — Це ж у який раз ти воскресаєш?
— А я не лічив, — посміхнувся Чигирин, знаючи братову вдачу.
— Либонь, п’ятий? Ось давай нагадаю, коди ти забув.
— Що ти мелеш, чоловіче! — обурилась Христина. Одягнувшись, вона підійшла до дівера, притулилась до-нього, витираючи рукою вії. — Що вже ми з Мариною наплакались і в твоїй, і в моїй хаті… Ой Михайле, Михайле…
— Ще й досі у неї під очима патьоки не висохли, — в’їв Володимир і почав роздмухувати в печі вогонь. — Вечеряти будеш?
— Спасибі.
— Так чого ж тоді прийшов уночі вирипувати хату? Аби тільки розбудити нас?
— Володимире, як тобі не совісно, — аж застогнала Христина. Вона й досі не могла звикнути до таких розмов братів.
— Не слухай, жінко, його, а зараз же смаж яєчню з цілого яйця.
— Що не слово, то золото. От за ким кіно плаче дрібними сльозами. — Христина поставила каганчик на стіл і почала поправляти ковдри на вікнах. Потім зажурено стала проти дівера. — Як же тобі, Михайле, в таке врем’я?
— Часом з квасом, порою з водою.
— А найбільше з бідою, — зажурився її добрий вид, її добрі очі. — Воюєш?
— А він інакше не може, щоб не вмирати і не воскресати, — знову не витримав Володимир. — Христос раз воскресав, а він п’ять разів, бо техніка тепер інша. Став, жінко, сулію на стіл.
— Не треба, Володимире, бо мені скоро йти.
— Тоді чого було приходити? — ніби жартує, а насправді печалиться чоловік.
— Щоб ти мені скував одну штуковину. Такого ж коваля, як ти, треба пошукати.
— Коли зумію, скую, — садовить брата за стіл. — Заліза тепер вистачав. Що воно в тебе?
— Треба змайструвати таку лапу, щоб витягати на залізниці костилі. Знаєш яку?
— Чому не знати? — І Володимир присунувся ближче до брата, стишив голос: — Невже ти віриш, що наші переможуть фашистів з усією їхньою технікою?
Чигирин, здається, глянув не в очі, а в душу брата.
— Переможемо! Неодмінно переможемо. Зломимо і триклятий фашизм, і його кляту машинерію.
— А я, брате, не вірю в це… Сам подумай: що ваша лапа проти такої страшної сили? Та й німці вже трублять, що вони під саму Москву допхалися. — Притримуючи бороду рукою, він підвівся, вийшов з хати і через якусь хвилину повернувся з двома уважистими саморобними лапами. — Тобі це треба? Михайло здивувався:
— Де ти їх, таких гарних, доп’яв?
— Спасибі, що похвалив. Приходили ж такі орударі, як і ти, з сусіднього району. Левка Біленка пам’ятаєш?
— Пам’ятаю.
— От він якось і прибився з напарником до мене. Теж партизанять.
— А де? — аж потягнувся в надії до брата.
— Хіба він це скаже? Але, гадаю, в монастирському лісі, бо прохопились словом про парню. Вона ж там стояла. Скував я їм дві лапи, а потім ще дві, бо ж, думаю, може, і моєму старшому брату вони на щось знадобляться.
Старший похитав головою:
— Так ти ж не віриш, що ми переможемо. І тоді Володимир відказав строго:
— Вірити — не вірю, це правда, а жити маю чесно і вмерти маю чесно.
Михайло обняв брата, потім братову і тихо вийшов з їхньої хати. Марина вже чекала чоловіка біля ясенів. Почувши його кроки, зітхнула, відчинила двері.
— Іди, бо вже й борщ прочах. А ти на якесь залізяччя розжився?
— Та розжився.
І тільки вони сіли за стіл, як хтось обережно стукнув у вікно.
— Ой лишенько! — зойкнула Марина, а Михайло схопився за автомат. — Що ж робити?
— Почекай трохи, — заспокоїв її чоловік. — Може, це Володимир ще якусь залізяку несе.
І знову стукіт у шибку.
Михайло ступив крок до вікна, але Марина рвучко стала насупроти нього.
— Не йди! Краще я гляну, бо я жінка, — вона підійшла до вікна, вдивляючись у темінь, нахилилась до підвіконня і раптом застогнала.
— Що там? — Михайло приклав до плеча автомата.
— Ой, Григорій!
— Який Григорій? — не може спочатку второпати він.
— Наш! — Марина не йде — біжить відчиняти надвірні двері, схлипує і вже заходить до хати, припадаючи до плеча Григорія. — Ой синку, дитино моя. Як же ти?
— Ось бачите: живим добрався до вас. — Григорій зняв з плеча гвинтівку, поставив у куток і, як батько, попрохав: — Не плачте, не треба.
Хвилюючись, Чигирин ступив крок уперед.
— Здоров, сину.
— О, і тато наш є!
— А чого б це мені не бути? — обіймається і чоломкається з сином.
— Бо думалось, що ви або в евакуації, або, скоріше, в партизанах.
— Він і є в партизанах, — уже з гордістю сказала Марина. — Оце з лісу прийшов по харчі. Усе ж витаскав до макового зерна, спом’янеш моє слово.
— От макового зерна і не зачеплю. А як ти, сину? Тікав, аж п’яти виблискували?
— Не тікав, тату, — серйозно каже Григорій. — Бився, як ви мене навчили, до останнього. Мою гармату при відступі залишили зупиняти німців. І ми зупиняли їх, аж поки з неї не полетіло шмаття, аж поки з накатника не брязнув останній дух. Так що, батьку, не насміхайся.
— Тож він випитує тебе. І зараз журився тобою. Сідай вечеряти, — і Марина кинулася до мисника.
— Як гарно повечеряти разом, — сідає за стіл господар.
— Гарно, чоловіче, — похитала головою Марина. І вперше за останній час вона несла радісний півусміх своїй дитині, своєму мужу, не знаючи, де їх посадити, чим частувати. Та все одно за посмішкою прокльовувались непевність і страх, тому прислухалася до всього знадвору.
Після вечері старий Чигирин у прощанні поклав руки на плечі дружині, відвів од вві очі і сказав Григорію:
— Цілуй, синку, матір, та й будемо збиратися в ліс. Марина оторопіла, задихаючись, мов риба на березі, ковтнула повітря, схопилась долонею за груди.
— Що ти говориш?.. Як це в ліс?
І чоловік твердо відповів:
— Ногами, жінко, ногами, бо машини поки що нема. Гарячі хвилі захугували в голові матері, потекли по її виду і відбили на ньому досі не видимі зморшки.
— Бездушний ти чоловік! Я ж і надивитися не встигла на свою v — дитину.
— Ще надивишся, — невиразно пообіцяв Чигирин. — А зараз треба йти.
— Хай хоч один день побуде зі мною, — з очей Марини бризнули сльози, якими можна було б і історію описати. — Тільки один дань благаю в тебе.
— Не дав нам час і цього дня, — вже насупився старий. — Ще хтось увалиться до хати.
— Тоді хай Григорій до моєї мами зараз піде, хоч день перебуде в неї.
— Не жартуй, Марино, бо лихо не жартує. Жінку засудомило.
— Краще б ти, оглашенний, і не приходив сьогодні.
Та це не розсердило чоловіка, він тільки плечима повів:
— Не знаю, хто з нас оглашенний. — І торкнувся рукою обличчя дружини. — Не треба, чуєш, не треба.
— Таки справді не треба, мамо, — нарешті озвався й Григорій.
— І ти тягнеш руку за цим басурманом?
— За моїм батьком і за вашим чоловіком, мамо, — славно посміхнувся Григорій.
Марина припала до сина.
— Ти ж дивися за собою і за ним, бо в нього й досі розум дитячий.
— Коли жінка добралась до розуму, то вже й справді пора йти, — розважливо сказав Чигирин і почав упаковувати в торбу хліб.
— Ірод! — відрізала Марина, пішла в комірчину і винесла сала на дорогу. — Поклади зверху.
— Ірод сала не їв, — буркнув у бороду чоловік.
— Ой Михайле, Михайле! — Почала зав’язувати торбу і вже зовсім тихо: — Де ти взявся на мою голову зі своїми підсніжниками? І як я через тебе ще не побіліла, як ці підсніжники?
— Це я і твою сивину авансом забрав собі. І не дуже побивайся. Ми до тебе будемо навідуватись.
Незабаром батько і син вийшли з двору, пірнули в терпку хвилю матірки, а з відчиненого вікна почули невтішне схлипування.
— Баби, — крекнув Чигирин. — Якби зібрати їхні сльози, то всіх людожерів можна було б утопити.
