XV
Там, де надвечірній ліс клав свої тіні під колеса чужих поїздів, сторожко зупинились близнюки. Роман тримає в руках лопату, а Василь мішечок, ніби з якимось начинням. Хлопці зараз схожі на робітників, що доглядають за колією. Але даремно так старалися вони: скільки не кинеш оком — ніде нікого, тільки тіні, як самовбивці, лежать на полотні та інколи в лісі, вмощуючись на ніч, писне пташина.
Тиша і спокій залягли тут, хоча звідси до станції рукою подати. Ще жоден паровоз не зломив у цій місцині собі карка, ще жоден міст не піднімав угору свої нутрощі, ще жоден патруль, падаючи на рейки, не трощив об них каску чи голову. Тому чужі колеса безпечно ріжуть тіні, а чужі вікна вихлюпують з вагонів музику, сміх і голоси самовпевнених правителів.
— Тут, здається, і вдень можна розшивати полотно, — приміряється Роман до присмолених шпал і заіржавілих костилів.
— Можна і вдень, тільки не завжди, — мружиться Василь, бо саме на приколійній стежині помітив жіночу постать. — Он, бачиш, хто йде?
— Красунечка з вузликом або відьма з помелом, — скалить зуби Роман.
— Сховаємось у лісі чи тут постоїмо?
— Чого нам гарного спасатись? — Романові кортить зустрітися з дівчиною, і він удавано зітхає. Парубок не стільки любить задивлятися на дівчат, скільки теревенити про них.
І от у легенькому квітчастому платтячку, в невагомій, кольору весняної трави хустинці до них підходить ставна білявка з чорними віями чарівниці, в її руці погойдується вузлик з череп’яними горшками-близнятами.
— Борщ і каша? — посміхаються брати.
— Борщ і каша. Драстуйте, — наспівне вітається дівчина і з осудом поглядає на парубків.
— Сама ж варила, ясочко? — продає зуби Роман.
— Сама… Стараєтесь німцям дорогу справляти? Стараємось, зіронько. Гарний пайок за це маєте? Та маємо. Або що?
— Нічого… От батько мій відмовився від цього пайка, нездужалим став чи прикинувся. А вам, видно, сили не позичати і… розуму теж.
— Що вже маємо, то маємо, — боячись пирснути, загадково каже Василь.
Дівчина ногою перебирає між шпалами камінчики і невинно запитує:
— Це ж ви на зміну Макогоненку прийшли?
— Не знаємо. А що з Макогоненком?
— Якісь хлопці добряче прохворостили його, щоб не дуже старався робити на чужих, — прикриває очі затулами вій і рівно йде від них.
Василь обернувся до брата, засміявся:
— Як тобі твоя ясочка?
— Розумниця і красуня! — знову, але вже не вдавано зітхає Роман. — А як вона гарно понесла квіти на своєму платтячку.
— І коси теж. Зародили вони в неї, як жита в цьому році.
— Зародили, — ще пильно озирає далину: чи не з’явиться хтось на полотні. — Знаєш, брате, що люди кажуть про близнюків?
— Говори — почую.
— Подейкують, що їм не дуже таланить у любові, бо найчастіше закохуються в одну дівчину, а це до добра не доводить.
— Дурниці верзеш.
— А може, й правду кажуть люди? — веде своєї Роман. — Бачиш, ми й досі ні за ким не сохли, а вже й прилипло до нас — “старі парубки”.
— То ж Яринка спересердя вліпила таке паскудне слівце… Нелегко їй з Мирославою в лісах.
— А ще тяжче нашій матері. Тепер щовечора вистоює біля воріт і все виглядає своїх дітей. А татарський брід озивається і озивається до неї та нагадує, як ми знайшлися на човні. І тато журиться. Тільки з дівчат нема кому сумувати за нами, а жаль. Воно якось легше, коли знаєш, що хтось думає про тебе.
— Знайшов час для журби, — зібрав уста в оборочку Василь, а самому зазоріли очі тієї дівчини, якій і слова не мовив, а тепер уже й не скажеш. Тільки один раз він побачив її на весіллі, як вона віхолою кружляла в танці. То була перша віхола в його житті. Та тут же на весіллі з жалем довідався, що в неї вже в хлопець. Він стояв недалеко від нареченої, в цупкому кожусі — невисокий, теж цупкий і плювався гарбузовим насінням. І невже ота віхола впаде в його оцупкуваті руки?..
— Чого, брате, засумував?
— Життя.
— Зараз, можна сказати, не Життя, а півжиття, — придивляється, як надвечірок барвить блакитні шати у сині: іще один день пройшов і починається робоча партизанська ніч.
Над лісом м’яко-м’яко майнула крилами сова, й одразу ж озвався розпачливий писк якоїсь пташини.
— От і нема чийогось життя, — сумно похитав головою Василь, ще поглянув у далину, знов, як у тумані, побачив свою першу віхолу. Була вона чи не була?
На станції озвалася мідь дзвона, а потім загув поїзд. Брати зійшли з насипу, про всяк випадок стали на узліссі, притулилися до ялинок, що й досі пашіли густою теплінню погожої днини.
Незабаром застугоніли рейки, блиснули роздуті очі паровоза, загуркотіли колеса, і з вагонів, начинених солдатнею і офіцернею, знову вихлюпнулась чужа мова, чужа музика, чужа радість.
Роман мало не застогнав:
— Оце б рвонути його, щоб і до Калинівки не доїхав, не те що до Києва.
— Якби нас учора послали в розвідку, то сьогодні б по ньому било подзвіння. А ти бачив у вікні тушу, розцяцьковану нагородами і позументами? На Герінга схожа.
— Напевне, генерал.
— Були б у нас лапи, самі щось придумали б. Коли темрява проковтнула червоні вогники останнього вагона, Роман, щоб якось розважити себе і брата, з почуттям сказав:
— Чужі вагони, чужі поїзди, а я тобі прочитаю про наші. Ніхто в світі про це так гарно не написав, як Володимир Сосюра.
— Гляньмо ще на залізницю, а тоді читай. Вони піднялися на насип — і знову ніде нікого. І в тиші забринів голос Романа:
Коли потяг у даль загуркоче,
Пригадаються знову мені
Дзвін гітари у місячні ночі,
Поцілунки й жоржини сумні…
— “Коли потяг у даль загуркоче”, — повторив Василь. — А чи ми дочекаємось, брате, своїх поїздів? Щоб отак сісти у Вінниці і прямо до Москви. А потім до Владивостока, до Сахаліну і дорогою всіх наших пісень добрим людям співати. Знаєш, з якої б я почав?
— З якої?
Ой у полі криниченька,
Там холодна водиченька,
Ой там Роман воли пасе,
А дівчина воду несе.
— Може, наша дівчина і донесе нам воду, якщо не підкосить її війна, — посмутнів розбишакуватий Роман.
— Думаймо, щоб донесла, думаймо про любов! — як заклинання, повторив Василь, тріпнув буйним чубом, поклав руку на плече брата. — То почалапали до коней?
— Почекаєм: пізня година нечисту силу виводить. На темно-сині оксамити неба викочується повнолиций місяць, і знову тіні лісу жертовно кладуть свої голови па рейки. Ось вони прокинулись, і по них тихо, без вогнів, проскочила дрезина, вів її невійськовий, а поруч з ним сидів солдат з ручним кулеметом.
— Пізня година таки виводить нечисту силу, — повторив Василь братові слова.
А десь після одинадцятої на полотні зблиснув вогник, і в ньому окреслились дві голови в касках. То, закурюючи, зупинився патруль. Човгаючи важкими черевиками, він мовчки пройшов біля близнят, а потім з’явився десь хвилин через двадцять — двадцять п’ять.
— Удень тут спокійніше, — шепче Василь.
— А патрулів хоч зараз голими руками бери. Чесонемо, брате?
— Навіжений! Тоді Сагайдак ніколи не пустить нас у розвідку.
Ще почекали з півгодини, але патруль більше не з’являвся.
— Пішли відлежувати боки. Розпаскудились, наче в тещі. Що ж, і нам пора додому.
Близнята, мов у дрімотні хвилі, пірнають у ліс, на галявинці знаходять своїх червоногривих, відв’язують поводи і летом вскакують у сідла. На дорозі застояні коні переходять на галоп і розбуджують полохливу луну.
— Чи тобі не стоїть у очах завтра? — питається Роман.
— Стоїть. От аби якимсь дивом повернувся поїзд з отим генералом. Хотів би я побачити, куди полетіли б його хрести. А їсти хочеться.
— Може, заманулося отого борщу і каші, що дівчина варила?
— Мовчи, брате, бо в животі контрреволюція прокидається і зменшує сили партизана.
От і мовчазна оселя Магазаника. Наче в похоронній сорочці, стоїть мертва хата, не скапує сльозою прикута залізом до журавля баддя, не скрипнуть розчинені ворота. Не чути й дихання худоби, тільки на старих-старих дверях із скитка, які забули вивезти в село, самотіє потрісканий постарілий янгол.
— Утік чорт від янгола, — злісно процідив Роман і зупинив буланого біля жолоба. — Напоїмо коней.
Заскрипів журавель, хлюпнула вода в жолобі, і, здається, па мить прокинулося подвір’я та й знову поринуло в сон.
— Гнався чоловік за живою копійкою, а все стало мертвим, — входить Роман у садок, де колись стояла пасіка. Замість неї він у закутку побачив старий самотній вулик.
— Їдьмо вже до себе, — тихо каже Василь.
— Зажди, погляну на вулик, — озвалася душа пасічника. — Роман підходить до вулика, прикладає до нього вухо і дивується: з середини ледь-ледь озивається розпачливе дзижчання. Що ж воно таке, бо не так гомонить бджолина сім’я. Партизан вихитує дашок вулика, потім бережно витягує темну з’їдену рамку, на якій ворушиться не ворушиться знесилена матка. — Бісів Магазаник!
— Що там, Романе?
— От скнара! Щоб мати більше меду, значить, щоб не сіялась у медозбір дітвора, він запакував у тюрягу маток і, видно, забув за них чи вже побоявся приїхати сюди. Цей захребетник не тільки бджоляних маток засадить у тюрягу. — Роман розневолив вулика і з рамкою в руках швидко пішов з бджоляника на подвір’я, тут він поклав щільник на косинець жолоба, і матка поволеньки закульгала до води.
Негадано вони чують не то скрик, не то схлип, хапаються за зброю та й одразу ж скидають руки з неї — од воріт, метляючи косами, біжить-летить така знайома постать.
— Навіжена! — дивується і посміхається Василь.
— Безклепка! — бурмоче Роман.
А “безклепка”, сміючись і ойкаючи, падає спочатку в обійми одного брата, а потім другого.
— Де ти взялася, розумнице?
— О, спочатку безклепка, а далі — розумниця. То щось середнє знайдіть. — Яринка мружиться на радощах, поправляє карабін, коси і однією любов’ю дивиться на братів.
— Лебідонька наша, — торгає її вільне плече Василь.
— І язичниця заодно.
— Змарніла наша донечка, змарніла.
— Ой братики, як я скучила за вами, — горнеться Ярина до близнят. — Пішли ви на ту залізницю, а моє серце хтось лещатами зчавив. Місця собі не знайду.
— А потім знайшла помело і не знати чого полетіла вночі.
— Не вночі, а вдень, і не пащекуй, Романе, бо ж все одно любиш свою сестрицю.
— Було б кого. І як той Івась Лимаренко буде витримувати любов з таким характером?
Яринка одразу спалахнула, та стримала себе і повела очима, певне, туди, де жив її Івась.
— Розкажи, Романе, як вам на залізниці було.
— Бачили там зіллячко, схоже па тебе.
— Тільки й того?
— Та не тільки це.
— То завтра підем на залізницю?
— Напевне, підем. Ти ж, Яринко, не просись із нами, — сумнішає Роман. — Мама сльозами благала оберігати тебе! Яка вже ти не б, а таки ж ясочка наша.
— Ой Романе, — замлинкувала віями Яринка. — Хіба ж я можу без вас залишитися?
— Спробуй. Вечерю зготуй нашій сім’ї, і як ти не побоялася вночі шукати нас?
— А в кого ж я сміливості позичала? У своїх братів-соколів.
— Така ти гарна сьогодні, — Василь вліпив у щоку сестри поцілунок.
— Оце можна було б навіть раніше зробити, — не розгубилася Яринка і підставила другу щоку Романові.
— Як мед, то й ложкою, — чмихнув той. — Зіллячко всюдисуще.
А “зіллячко” ще раз глянуло в далину.
— Давайте посідаємо зараз на коні і хоч на часиночку заїдемо додому.
— Чого захотіла? — похитав головою Василь. — У нас уже, напевне, починають цвісти чорнобривці.
— І мати Яринку називають — мій чорнобривець. А нам, бач, не пошкодували рудої фарби.
— Золотої, Романе! — пирхнула Ярина. — А тепер, братики, по конях… до калинового мосту… Коли то ми доб’ємось до нього.
— Доб’ємось, сестро! — Романові очі блиснули завзяттям, рука лягла на автомат.
А Яринка косою притулилась до плеча брата.
— Тихо в лісах, аж чути, як роса випадає. Аби ж так тихо було у світі.
Враз Роман насторожився, застережливо підняв руку, потягнувся вухом до шляху. Biн перший почув бурчання моторів, значуще перезирнувся з Василем, а Ярині наказав:
— Сідай, люба сестро, на свого коника і щодуху мчи до Андрієвої сторожки. Ми тебе наздоженемо.
Ярина зблідла, благальне подивилась на брата.
— І не просись, і не молись. Мети до коня! В Яринки затіпались уста.
— Без вас я нікуди не поїду. Нікуди!
— Я що, язичнице, сказав тобі?! — грізно метнув бровами Роман.
— Чула, може, повторити? — І така затятість застигла на її висіченім обличчі, на ліплених дугах брів, на припухлих губах, що Роман спересердя пропік сестру поглядом, чортихнувся.
Тоді Яринка негадане підійшла до нього, а в голосі її забриніли сльози:
— Романочку, не злися, не чортихайся, хіба ж я в тебе така погана? А без вас я не можу…
— Вигрібай, дівко, з себе жар, бо і нас спалиш, — не знайшов чого кращого сказати Роман і посміхнувся “язичниці”. — А тепер до коней. Перевірте сідла!
Від коней усі навзгинці зі зброєю в руках почали скрадатись ближче до шляху і в чеканні застигли під старими деревами. З долини накочувався і накочувався густий гул моторів. Ось і фари зблиснули, прострелили придорожні дерева.
— Колона йде, — невдоволено прошепотів Роман. — Чом би долі не послати якусь однісіньку легковушку? Яринко, ноги не дрижать?
— Ноги ні, а руки тремтять — не звикли до карабіна.
— Карабін — не рогач. І не здумайте без команди стрелити.
— Не здумаєм, — відповіла Яринка, бажаючи якось піддобритись до брата. А холод і жар ходили по її тілі, як їм хотілося. “Чого вам треба від мене?” Вгамовувала їх і вгамувати не могла.
Гул усе наростав, по шляху, схрестившись із місячним смутком, уже пританцьовувало мертвотне світло фар, а в ньому борсались і гинули кущі відпару й туману. Якось одразу збільшилось громаддя вантажних, критих брезентом, машин; обдавши партизанів пивом і чадом, важенні “хеншелі” проскочили мимо них, і вирівнялись п’яні, переламані тіні, і заремствував листям ліс.
— От і все, — зітхнув Роман. Він міг би вгатити чергу в якусь машину, але зараз із ним була сестра, оте створіннячко, над яким весь час то він насміхався, то вона в’їдалася в нього. І така ні така любов.
Зітхнув і Василь, який, мабуть, мав більше лірики в душі, а Роман, звертаючись до машин, що даленіли, запитав сам питав:
— Доля, де ти?
Доля, напевне, почула партизана, бо узлісся знову озвалося владним, з прихекуванням бурчанням. Але це вже йшла не на, а самотня машина, що чогось відбилася від свого руна.
— Наша! — прошепотів Роман. — Ми з Яриною б’ємо в мотор, ціль по кабіні. Яринко, в тебе запалювальні? — запитав, щоб заспокоїти сестру, бо відчував, як тривожилась вона.
— Запалювальні, Романочку.
— Тоді в бак стріляй. Знаєш, де він?
— Знаю.
І вони завмерли біля дерев, наче. вросли в них, а руки вросли в зброю. Ось світло загойдалось по шляху, знову наламало тіней, вдарило в очі, і водночас вдарили черги автоматів.
Машина затремтіла, зойкнула, крутнулась, посунула в ліс на партизанів, на ній і під нею загадючились зелені вогники; не перескочивши придорожній рів, хряснула, завалилась набік і вибухнула; розірвалася ніч, полум’я шматками югнуло аж на гілля дерев.
Яринка скрикнула.
— То бензобак розлетівся, — заспокоїв її Роман. На шляху знову зблиснули фари.
— Скоріше до коней! — вже вискочивши на свого червоногривого красеня, Роман побачив на віях у Яринки сльози і з співчуттям запитав: — Злякалась, маленька?
— Еге ж…
— І коли саме?
— Як машина посунула на нас. Таке громаддя! Здавалося, усе потрощить. І його страшно, і втікати боюсь, щоб ти потім не в’їдався.
— У таку годину сміливо позичай у зайця ноги, — великодушно дозволив Роман.
На цьому не закінчились нічні пригоди близнят. Коли вони, махнувши руками Яринці, під’їхали до штабної землянки, їх першим зустрів Іван Бересклет, що саме стояв на варті.
— Як воно, хлопці? — запитав з надією, бо дуже нетерпеливилось вийти на залізницю і наробити там шелесту.
— Є порядок у партизанських військах! — весело відповів Роман. — А як у вас?
— Багатіємо, гроші лічимо тільки тисячами, — засміявся Іван.
— Які гроші?
— Під вечір до нас прибився начфін дивізії з двома бійцями і принесли аж два ранці, набиті грошвою.
— Бреши побільше, — зневажливо махнув рукою Василь і постукав у двері землянки.
Незабаром їх відчинив старий Чигирин. Хлопці поштиво вклонились йому.
— Заходьте!
— А-а-а, брати Кирило і Мефодій! — підвівся з-за столу Сагайдак. За ним устав худорлявий військовий. На петлиці його гімнастерки виділялись кубики старшого лейтенанта. Він приязно посміхнувся близнюкам.
— Хто ж із вас, просвітителів, Кирило, а хто Мефодій?
— Тепер я буду Кирилом, а він Мефодієм, — не розгубився Роман.
Сагайдак і Чигирин засміялись. Старішій лейтенант здивувався.
— Як це розуміти, що ви тепер Кирило?
— Бо ми такі схожі, що часто й батько плутає нас, а ми тільки іноді збиваємось, — шельмувато дивиться то на старшого лейтенанта, то на стіл, завалений грішми.
— Невгамовний! — сміється Сагайдак. — Він і родився не з плачем, а з жартом. — І вже серйозно: — Як на залізниці?
— Спокійно, наче в пазусі. Варта зовсім зледащіла, і поїзд навіть вранці можна скинути з копит, — і зирить на стіл. — А грошей набереться з мільйон?
— Трохи менше.
— От жаль. Хоч би раз у житті побачити мільйон, щоб було чим похвалитись. То я до цих грошей трохи прибавлю своїх.
— Справді отряхи, — тепер починає сміятися старший лейтенант.
— Ще нам пригода трапилась, — дивиться на командира і дивитись побоюється Роман, але ж і сказати треба, та й похвалитись хочеться. — Ненароком спалили фашистську машину, їй-право, ненароком.
— Як це ненароком? — одразу нахмурився Сагайдак. : — Душа не витримала, — розвів руками Роман. — Це вже після розвідки на залізниці. Я вам що казав?! Не ув’язуватися… А ви що?
Так ми ж і не ув’язувались, поки не зібрали дані, — ніби присоромлено промимрив Роман.
— Три дні будете молоти на жорнах, щоб усі бачили, які ви є…
— А що будем молоти: жито чи гречку? — діловито лукавить Роман.
— Яке це має значення?
— Велике. Біля гречки, знаючи, що вона піде на млинці, не перевтомишся.
Сагайдак тільки руками розвів і віями приховав усмішку.
— Отож спалили машину. А далі що?
— Утікали, аж у коней підкови диміли. Почувши таку відповідь, командир розреготався, а в Романа на всьому виду заворушилось хитрування:
— То, може, ми свою норму змелемо не на жорнах, а на вітряку? Бо ж він має перевагу над людиною.
— Яка це в нього перевага? — здивувався Чигирин.
— Сама звичайнісінька: вітряк має чотири крила, а людина тільки два, і то — не кожна.
На цю відповідь Сагайдак так розреготався, що аж сльози виступили на очах і віях, а близнята хоч і нітились, та вже знали, що гроза оминула їхні чубаті голови…
І знову надвечірній ліс, і тіні дерев на коліях, і партизани біля залізничного полотна, що ворушаться, мов тіні. Тепер Василь і Роман причаїлися в засідці ближче до станції, а на полотні біля стиків рейок орудують старий Чигирин та Іван Бересклет. Вивернувши гвинти з накладок, які з’єднують рейки, вони сповзають із насипу, а на полотно з лапами підіймаються Петро Саламаха і Григорій Чигирин.
“Ей, ухнем”, — тихо каже Саламаха і лапою підважує залізо. В нього костилі вискакують, як гриби, і він зрідка насмішкувато зирить на Григорія, який починає хекати.
— Хлопче, може, поміняємось місцями, бо в тебе дерево твердіше?
— Обійдеться. От відхекаюсь і наздожену хвалька. Вдивляючись у далину, хвилюється Сагайдак, жмакає губи, а на пам’ять — не знати чого — спливає тільки двоє слів: “Хвилино, стій. Хвилино, стій”. Це в тому розумінні, щоб усе зупинилося, що може завадити їм.
На станції озвався гудок паровоза. Невже наш? Невже наш? Сагайдак, пригнувшись, підіймається на насип, показує Саламасі і Чигирину, наскільки треба відсунути кінці рейок. Партизани підважили їх лапами — от і вся техніка. От і вся. Навіть думки лягають під ритм ще невидимого поїзда. А тепер — у ліси.
Біжить рейками дрож, нервово, наввипередки стрибають на них промінці, і уже, чмихаючи паром, розбризкуючи іскри, насувається темне громаддя. І враз, з розгону, осідає паровоз, шалено вгризається в насип, чортзна по якому перевертається, а на нього з несамовитим тріском, скреготом, вищанням налітають, трощаться і злітають вагони. З їхніх розвержених нутрощів клубками вибухає біла хмара.
— Гази! Гази! — перелякано крикнув Іван Бересклет і загупав своїми чоботиськами в глибінь лісу.
За ним кинулись кілька партизанів, схопився з землі і Василь, та Роман владно притримав його рукою.
— Не біжи, брате. Як умирати, то не страхополохом. У лісі, видно, хтось зупинив Бересклета, бо той знову завів своєї:
— То ж гази! Напевне, балони полопались.
— Тю на тебе, дурню! — спокійно озвався старий Чигирин. — Це не гази, а борошно. Завтра з нього коржів напечемо.
— І знову коржів! — з жалем сказав мовчазний Саламаха. І регіт вкрив його слова.
