XVI
Порадившись із Сагайдаком, Чигирин вранці почав збиратися в монастирський ліс, який ще звався Синявою, бо і влітку, і взимку стояв у таких блаватах, наче їх у добру годину струснуло барвінкове небо.
Змастивши коломаззю колеса, Чигирин кинув на воза торбинку з коржем, збиту косу, граблі і почав запрягати коні. Недалеко на дубі стогнали дикі голуби, нагадуючи йому далекі літа, що теж минули в лісах.
— Дядьку Михайле, куди це ви зібралися косити? — посміхаючись, підійшли до нього напатлані близнята Гримичі, які любили похизуватися своїми кучмами і навіть у лісах, незважаючи на— насмішки, мили їх митлем з м’ятою. — Хіба вам тут мало трави?
— Дядькові Михайлові шовкової треба під боки: його ж підважив снаряд і на, цупкій траві не влежиш тепер, — ніби пояснює Роман, а Василь починає пирскати.
Чигирин заскалює око і весело питає “старих парубків”:
— У вас, чуприндирі, на чому працюють язики: на шарнірах чи на шарикопідшипниках?
— Мати казали, що на коловоротах, — гигикає Роман і пальцем тиче в полудрабок. — Чого вам їхати на цих ребрах? Перебазовуйтесь із вашої таратайки на нашу тачанку, ми задурно прокатаємо вас із кулеметною музикою і вітром.
— З отим вітром, що з ваших голів не витрусився?
— І його не пожалієм для доброї людини, — великодушно Каже Роман і бавиться гранатами, причепленими до пояса. Це саме починає робити й Василь.
Чигирин дивиться на близнят і дивується:
— І де ви такі, нагойдані, взялися?
— Мати ж не десь, а в човні народила, тому й досі нас погойдує, — показує всі зуби Роман.
— Знову брешеш?
— Ні, дядьку Михайле, що правда, то правда, — серйознішає парубок, — Таки на човні в татарському броді ми народились. Не доїхала мати впору до хати з загонцю, де жала. Отой човен твій лежить у нас догори дном на льоху. Гарну мали першу колиску?
— Та по вас видно — гарну, — похитує головою Чигирин. — Ви ж, хлопці, прикрильте мого Григорія, бо він ще не знає, що таке лісове життя.
— За нами діло не стане. А ви, по секрету, далеко розігналися на своїх одрах?
Чигирин мружиться:
— Ви ж угадали — шовкову траву косити.
— Суду все ясно, — регочуть шибайголови і делікатно шмигають дядька Михайла: — Коли по господарчій лінії женете копі, то прихопіть десь діжку з розчиною, щоб і ми розжились па хліб, бо через ці коржі вже і місяць здається коржем.
— Ви ще не бачили смаленого вовка, — супиться Чигирин. — Бач, їм коржі не вгодили. Ось вам поки що ножиці — вкоротіть махновські патли хоч на сімдесят п’ять процентів.
— А що ж у нас лишилося, крім патлів? Ні тобі білявої, ні чорнявої, ні вечірнього стрічаннячка, ні ранкового прощаннячка. Хоч би раз отут дівочі ніжки по травиці пролопотіли, — ніби зітхнув Роман, а в очах аж стрибають бісики.
Що то молодість! І Чигирин мимоволі залюбувався отряхами, від яких ніхто ні разу не почув кислого слова. Адже й він колись був такий.
Від лісової дороги щодуху біжить оброшений Іван Бересклет, піт заливає йому циганкуватий вид, що аж пашить радістю.
— Михайле Івановичу, де товариш командир? — хекаючи, зупиняється біля вікна.
— Що там у вас у дозорі? Знову гази чи щось хороше?
— Таки хороше! Перепинили чотирьох оточенців, вони прочули, що ми побили карателів, й одразу почали розшукувати нас! Як ви на це?
— Звістка ніби добра, — спокійно каже Чигирин і швидко йде до штабної землянки, в якій ще немає начальника штабу. Та буде й він, і сила, і все буде, коли по-справжньому почнемо бити ворога.
Ось і штабна землянка. Невеликий стіл, застелений картою-триверсткою, звичайний з дощок піл, кабиця, одне вузеньке віконце та два автомати на стіні.
— Що там, Михайле Івановичу? — підводиться з-за столу Сагайдак.
— Перше поповнення прийшло.
— От і дочекались! — Сагайдак узяв автомат і пішов із землянки.
Незабаром він і Чигирин підійшли до своїх дозорців, що розмовляли з чотирма зарослими, вчорнілими, змученими бійцями, двоє з них були з гвинтівками, а двоє без зброї.
Побачивши майора, червоноармійці виструнчились, поправили гімнастерки.
— Добрий день, товариші, — привітався Сагайдак. — До нас прийшли?
— До вас, товаришу майор, — відповідає невисокий широкоплечий боєць із шрамом на щоці. Його незалежний вигляд одразу справив враження на Сагайдака.
— Хто ж ви будете?
— Ми троє гармашів. Воювати почали біля самого кордону. Далі потрапили в оточення, пробивалися до своїх, та не пробилися. По дорозі до нас приєднався боєць Антоненко, — показав очима на високого пухлогубого солдата без зброї. — Вчора ми почули, як ви поколошматили карателів, і почали шукати вас. Прийміть у загін.
— Документи є?
— Є, — і перший виймає з кишені партквиток. Сагайдак розгортає його, скидає очі з фото на бійця і приязно посміхається:
— Отож, товаришу Грицай, бити фашиста?!
— Тільки бити! — твердо кидає Грицай і полегшено зітхає:
видно, немало довелось пережити на дорогах війни.
— А у вас, товаришу Антоненко, в зброя?
— Немає, — безпорадно розводить довгими руками високий боєць.
— Де ж ви її поділи? І чи вам відомо, що в нас цейхгаузу нема?
Антоненко червоніє, кліпає довгими дівочими віями.
— Так воно вже вийшло, товаришу майор, бо ми одразу попали в пекло. Але одну штукенцію я виніс.
— Що ж це за штукенція?
— Сурма, товаришу майор.
— Яка сурма? — дивується Сагайдак: чи це насмішка, чи у хлопця не густо на розум.
— Ось я зараз, — Антоненко похапцем підходить до старої, напівзотлілої осики, здіймає з сучка мідну сурму, на якій вибухають спалахи ранку. — От мій інструмент. Я, товаришу майор, сякий-такий музика. Ще з дитинства з батьком і братами грав да хрестинах, весіллях і різних святах, тому й губи у мене роз’юшені, наче постоли.
Сагайдак мимоволі посміхнувся, придивляючись до повних музики, зиркнув на Чигирина.
— Такий інструмент у загоні згодиться, — тихо сказав той. — ж сурма!
— Що ж, товаришу Антоненко, доведеться прийняти вас до загону і з такою зброєю. Збережіть її до нашої перемоги — і тоді сурміть на весь світ!
— Я буду старатись, щоб на весь світ! — На радощах Антоненко підняв сурму вгору, приклав мундштук до спухлих уст — Урочиста мелодія порушила тишу, підняла вгору диких голубів, що до цього стогнали і стогнали у кронах могутнього дуба.
Біля землянки Чигирин попрощався з Сагайдаком, Григорієм і близнюками, поправив упряж, сів на воза, вйокнув і зразу став собі звичайнісіньким, прибитим літами і недолею дідом.
— Артист! — невесело посміхнувся Сагайдак.
— Ким йому не доводилось бути — і артистом теж, — посмутнів Григорій, проводжаючи поглядом батька.
Лісами та перелісками, ярами і забутими дорогами добирається Чигирин до Синяви, де ще підлітком з батьком розчищав, пиляв і складав у сажні графський ліс. За це він мав у день п’ятнадцать-двадцять копійок. А коли почав шпунтувати гонту, то вже і полтиника виробляв. У цих же лісах він і стрів свою долю — свою з нерівними бровами Марину, і привернув її до себе чи то щирим словом, чи тими нерозщібнутими підсніжниками, які йому і досі здаються найкращими квітами на землі. Це ж тільки подумати: ще приморозки потріскують у лісах, ще ніздрюватий сніг скрипить, як сорока, а ця квітка самою ніжністю витикається на світ і по-дівочи зворушливо дивиться у вічі людині — з березнем, з весною тебе!
Дорогою незворушні, як механізовані ідоли, мчать на мотоциклах жандарми, на їхніх грудях коливаються і поблискують півмісяці блях. Наче по команді вони повернули голови, обмацали поглядами діда і гайнули далі. Невже це не сон? І застогнала душа в чоловіка. Та що наші жалі в часи лихоліття?
Чигирин в’їжджає в ліси, минає стару загату, яку підмиває томна від торфу вода, бере до колишньої парні, в якій господаровитий управитель графа одразу закладав чотириста шпон на колеса. Наклали тоді головами усі ясени, усі берести, а далі пропали й дуби. Тепер черево парні і її обвалені боки поросли плетеницею ожинника та чагарником, а там, де стояли круги, на яких запряжені в мотуззя робітники гнули обіддя, виріс густий дубняк.
Наче по пам’яті років переїжджає і переїжджає Чигирин з одного урочища на друге — і ніде нікого, тільки сонце пригорщами пересіває крізь листву золоту дрімоту. А ось і садок, і хата лісника Мирона Козуба, який був у нього боярином на весіллі. Де ж тепер Мирон: чи в лісах, чи перебрався в село? На траві лежить свіжий слід од коліс — виходить, хтось тут живе. Коли чужий, то скаже, що приїхав до Мирона вкосити якусь копичку сіна. Чигирин зупинив коні перед ворітьми, що взялися грибами і печатями лишайників, скочив з воза, заглянув на заросле травою і ромашкою подвір’я. Тут стоять ошатні підгонисті стоги лісового сіна, а в затінку біля них кубляться знесилені від спеки кури. Виходить, німці ще не добрались сюди. І зовсім негадано від лісу його покликали.
— Михайле!
Аж здригнувся з несподіванки, зиркнув убік:
— Мироне?
— Хто б іще тепер бродив у цих лісах? — підходить осадкуватий лісник, на голові в нього вже буяє білий цвіт, а вуса розпухнатилися сивою степовою тирсою. Мирон обіймає Михайла, тягне до оселі, все дивується, яким він робом опинився тут.
— Та приїхав провідати тебе, трави лісової накосити.
— Говори-балакай, так я й повірю твоєму лукавому слову, — підсміюється Мирон, підсміюються і горбкуваті щоки, між якими, мов у засідці, причаївся лисячий ніс. — Щось припекло?
— Кого зараз не пече? Таке врем’я настало. Кому тепер служиш, Мироне?
— Лісник завжди служить трохи людям, трохи собі, а ще більше худобі: коням, коровам і навіть зайцям та косулям, — хитрув лісник, — Ось і ти, бачу, про худібку думаєш, — з косою, з граблями приїхав до мене. Та заходь до хати, гостем будеш. Отак воно виходить: люди подейкують, що Михайло Чигирин партизанить, а він собі на сіно старається, — і сміється тими очима, що бачать людину наскрізь.
— Мироне, може б, ти не дурив голову? Чи вже й мені не віриш?
— Тобі, Михайле, вірю, — серйознішав лісник і відчиняв двері. — Заходь, сідай, я зараз щось скупорощу! Як воно вже вийде в мене — пробачай, бо жінка тепер не вертається в ліси, без неї і кури здичавіли, але поки що яйця несуть. Засмалити якогось півника?
— Можна й півника. Саме для цього я й приїхав. Мирон поглядом прострелює гостя:
— То хто кому дурить голову? Кажи, що в тебе! . — І в нас пройшли чутки, що в твоїй Синяві партизанить Левко Біденко, — із надією подивився на лісника, — Не бачив його?
— Ні, не бачив, — кліпнув зморшкуватими повіками Мирон, очі його посмутніли і теж пішли у засідку.
— В тебе і це може бути, — з недовірою вивчає вид, що дізнається од нього. — То не бачив і навіть не чув?
— Ліс великий — усього навіть лісник не побачить. А чувати t Левка — чував.
— А може, й видав? Не гріши, чоловіче. — Кажу: чував, — зовсім підкисає господар. — Тобі стрітися з ним треба?
— Дуже. І невже ніхто з його хлопців не навідувався до тебе?
— Та було, — неохоче цідить лісник. — Прийшли якось уночі, взяли трохи харчів, тютюну та й пішли. А куди — вони не казали, я не питав, — і глянув у вікно. — Бач, коні й досі стоять, наче на виставці. Заведу їх у стодолу і піду ловити півника.
Чигирин насупився, підвівся з лави.
— Не буду ласитись на твого півника, хай ще росте, може, виросте таким хитрієм, як його господар, то й будете один одному забивати баки. На цьому слові — бувай.
На щоках присоромленого лісника одразу стало тісно рум’янцям.
— Чого ти, Михайле, отак? Хіба я що?
— Тепер здогадуюсь, що ти. Досі вірив тобі, тому й приїхав у нелегку годину, та, бачу, помилився. Був ти у мене колись боярином, а ким став зараз — не знаю. І колись я ненавидів хитрунів та брехунів, а тепер — тричі ненавиджу, — і пішов до дверей.
Мирон розгублено кинувся до гостя, притримав його руками.
— Не чіпляйся, — взявся за клямку Чигирин.
— Богом прошу, Михайле,, залишися…. Згадаємо хоч нашу молодість, коли тепер нема чого згадати. І не клади гніву ні на мене, ні на мого півника. Посидь трохи сам або розклади вогонь у печі, — і лісник прожогом вискочив з хати.
“Таки допекло”.
Згодом озвалося торохкотіння коліс і стихло. Чигирин позирив, позирив у вікно, але не побачив Мирона і знічев’я почав поратись біля печі, а думки його крутились і крутились навколо лісника і тих, що все життя бредуть по калюжах хитрувань, толочать усе чесне, ще й вважають себе за дуже розумних. Для такого бісового зілля Михайло в колгоспі завжди знаходив одну роботу — сторожа. Ось на цій посаді хай і доказують одна одному свої таланти.
Коли вже вогонь гарячими півнями забився у челюстях, до хати з щільником і гладущиком увійшов Мирон, косуючи, він ніяково розвів руками:
— От халепа — ніяк не міг зловити півника, порозбігалося бісове птаство із задвірка в ліси. То ми зваримо молоденьку бараболю, спряжемо яєчню, а липець — на заїдок. Що ти на цеє?
— Буду придивлятися, як ти далі хитруватимеш, — буркнув Чигирин. — Це в тебе виходить.
Лісник тільки покрутив головою, потім розсохачем поправив дрова в печі й почав старатися біля картоплі, а коли поставив горщик до вогню, метнувся в комірчину за сяким-таким запасцем.
Невеселим був обід давніх друзів. Чигирин навіть не пригубив чарки, більше нічого не говорив і не питав Мирона. В лісника ж — нема-нема, та й застрибають під віями бісівські вогники. Чого б це? Що він був хитруном, це всякий знав, а тепер, може, і на крутія перешерстився? От хто б сподівався, що затурканий Рогиня, який найбільше цікавився тим, що було кілька тисяч років тому, зараз стане крайсагрономом? А на яку посаду важить Мирон? Може, на лісничого?
Знадвору скрадливо клямцнула клямка.
— Хто?!
Лісник здвигнув плечима, а Чигирин вискочив з-за столу й вихопив з кишені браунінга.
— Що ти, Михайле! — зблід Мирон.— Це свої. Чужі не так вриваються.
— Відійди!
Відчинилися хатні двері, і в рамі одвірків, посміхаючись, став плечистий, оцупкуватий Левко Біленко. Він глянув на Чигирина, на його зброю, поплескав п’ятірнею по кишені, де, певно, теж таке добро лежало, і розсипав на порозі сміх.
— Ось так тепер стрічаються голови передових колгоспів.
— Бо твій підпомагач хитрував зі мною, як циган на ярмарку,— насварився Чигирин браунінгом на лісника.
— Тю на тебе,— присів лісник.— Ще твоя цяцька зі злості гахне.
Колишні голови обнялись, почоломкались і весело сіли за стіл. — Тепер і по чарці можна! — радів Козуб і бісиками ощасливлював Чигирина.— Жаль, що півник утік.
— Здалеку лисячий дух учув,— шпигонув Чигирин.
— Піду я щось коням кину,— делікатно залишав їх лісник. І тільки він переступив поріг, волоокий Біленко допитливо поглянув на Чигирина:
— Що у вас, Михайле Івановичу? Партизанські чи якісь інші справи?
— Партизанські. Тепер з дрібними сором іти до людей. Як тобі ведеться?
— Тяжко, Михайле Івановичу,— посмутнів Левко.
— З підпільним райкомом чи обкомом в якісь зв’язки?
— Аби ж то були. А як у вас?
— Теж невесело. Ти Сагайдака знаєш?
— Чому не знати? Не раз в області по президіях сиділи, був такий час. Це ви карателів колошматили? Кажуть, більше сотні їх полягло кістьми?
— То вже люди перебільшили, але було і крику, і тиску, і писку. А як у вас?— Ще нема чим хвалитися. Тільки поліцаїв у одному селі втихомирили. Сили поки що малі.
— От, щоб збільшити їх, Сагайдак пропонує об’єднатися з нами.
Левко мерзлякувато повів плечима й одразу насупився, сірі очі його потверділи, потверділи й уста, замкнувши слово.
— Чого ж ти мовчиш?
Командир заперечливо повів головою і, не дивлячись на Чигирина, глухо сказав:
— Передасте Сагайдаку, що ми ні з ким об’єднуватися не будемо. Ви партизани одного району, ми — другого, і кожен має думати про своє.
Чигирин оторопів.
— А чи не здається тобі, Левку, що ми всі і кожен тепер маємо думати не про своє, а про наше, про всенародне? Левко уперто втупився в Чигирина.
— Коли я думаю про своє, тобто про справи свого району, то я думаю і про народне.
— Невже це твоє останнє слово?
— Останнє, — твердо сказав Біленко. Чигирин, і обурюючись, і дивуючись, запитав:
— Чого ж ти боїшся? Командирську славу чи свій гонор втратити?
— Не це, Михайле Івановичу, — поморщився Левко. — Боюся одного: зради. Хіба ви з історії не знаєте, скільки загинуло найкращих людей через зраду? Та й випадок з Кундриком дещо говорить про це. Тому я ні до кого не піду і нікого до себе не прийму, якщо він неперевірений, себто якщо він не нашого району.
Чигирин підвівся з-за столу, гнівно кинув Левкові:
— Не знав я, що голова колгоспу так швидко може стати одноосібником.
Левко теж спалахнув:
— Думайте собі, як хочете.
— Я то думаю. А як ти будеш тримати слово перед партією, перед народом?
— Це вже покаже час, — Біленко підвівся, глянув на ліс, на сонце, що з гілки на гілку опускалося в надвечір’я.
— Зрештою, Левку, на якусь операцію ми зможемо об’єднатись? Наприклад, у слушну годину напасти на район?
— І на операцію не будемо об’єднуватись. Живіть ви самі по собі, а ми самі по собі.
“Пропащий день”, — тоскно подумав Чигирин. Жаль було змарнованого часу, жаль було і цього красеня без однієї клепки, який сам собі готує поразку. Недарма ж його за вперту вдачу колись прозвали дундуком. Після довгої мовчанки запитав:
— Невже в тебе і партизани думають отак, як їхній командир?
— Точнісінько так! — трусонув чубом Левко. — У нас демократія.
— Демократи навиворіт, може, й голосуєте, чи йти, чи не йти на якесь завдання?
— Таки голосуємо. А що ж тут таке?
— Дивись, щоб такою демократією загін не розвалив.
— Не розвалю, — пообіцяв Левко.
Похмуро попрощалися колишні голови. Біленко, уникаючи погляду Чигирина, зібрав докупи серпики брів, у роздумах вийшов на подвір’я, щось сказав Миронові, який крутився між стогами і ворітьми, та й зник у лісах.
Через якусь хвилину до оселі ніяково зайшов лісник, він з жалем розвів руками: що, мовляв, поробиш із отим Левком, і проказав тільки одно слово:
— Буває.
— Та буває.
— Він що набереться розуму.
— Будемо надіятись. Тільки цей розум треба з нижчеспиння до голови перегнати.
На горбкуватих щоках Козуба заколивалась посмішка.
— Час пережене. Може, тобі, Михайле, кілька півників кинути на дорогу? Тобі буде молодий спів, а мені старий крик від баби. То як?
— Якщо зловиш, не відмовлюсь од такої розкоші. Нам і старий півень не завадив би, щоб проганяти ночі. А найкраще було б, якби ти дав діжу з розчиною.
— Діжу? — здивувався Мирон, і його лисячий ніс обсіяла лукава дрібнота зморшок. — Чого я тільки не крав у своєї жінки, от діжки не крав. Дякуючи тобі, доведеться і цю практику пройти…
