XVII
Куди ж ви такі, нездужалі тa перебинтовані? Перебудьте у нас ще якусь днину, — жалісно затремтіли дівочі вії. — Чуєте?
— Спасибі, Ганнусю. Якось уже побреду, а коли не побреду, то поклешняю, наче рак-неборак. — Данило пальцями показав, як він має клешняти, і Ганнуся посміхнулася, а потім зажурилась. — Чого ти, донечко? Чого, мала? Чого, ласкавочко?
— Жаль мені буде без вас, — похнюпилась дівчина.
— Чого ж, Ганнусю?
— Батько пішов на війну, ось і ви підете, а я знов залишусь сама-самісінька на світі.
— Чого ж сама? А човник на річці?
— От хіба що човник і весло. Та й то тепер далеко не заїдеш, бо поліція. Зараз хочете йти?
— Зараз, бо вже ноги самі просяться в дорогу.
— Не так ноги, як душа, — розважливо похитала головою, далі пішла до скрині, відкинула важку дубову ляду, дістала з-під якихось одяганок бобрикове пальто.
— Тоді ось візьміть батькове.
— Чим тобі віддячити?
— Як живі будете, то хоч напишете. Тільки неодмінно лишайтесь живими!
— Постараюсь, Ганнусю, — Данило мимоволі пригорнув дівчину, погладив її голівку, товсту косу, як гладять дітей. Невимовний жаль охопив його за долю цієї довіри і вроди, що мовчки стояла біля нього, вже не сподіваючись на своє щастя. Закінчилася б війна, повернувся б тато — от і все її щастя. Та чи буде таке?
Ганнуся раптом сторожко потягнулася очима до вікна.
— Що там?
— Здається, хтось ворітьми скрипнув. Таки мордує когось — до ганку йде. Ховайтесь у комірчину.
Данило скрадливо вийшов із хати у комірчину, а в цей час по-старечому закректала, заскрипіла перестояна шалівка ганку і хтось тихо постукав у двері.
— Хто там?! — сполохано обізвалася Ганнуся. Знадвору почувся притишений сміх:
— А це я. Нe пізнаєш?
— Юрій?
— Авжеж він!
Навіжений! Чого ти по ночах швендяєш і лякаєш людей? “Навіжений” знову засміявся:
— Відчини, Ганнусю, тоді скажу на вухо,
— Его, так і відчиню комусь!
— А я думав, тобі зі мною веселіше буде,
— Чогось но в пору ти веселим став.
— Ганнусю, хіба вже тобі не пора дівувати? Чи ти, може, приймака прийняла?
— Звісно, прийняла — не чекати ж тебе. Але Юрко і таким не журиться:
— Дай хоч погляну на цього приблуду.
— Завтра прийдеш. І завтра я розкажу твоїм батькам, як ти людям спати не даєш.
— Нe будь, Ганнусю, коверзухою і відьмочкою заодно, бо тобі, як побільшаєш, що треба заміж вийти. От краще відчини.
— Як вийдеш за ворота, тоді відчиню.
— А хто ж мене своїм приворотом привернув?
— Іди, хлопче, не баламуть голови.
Юрій, щось невдоволено бурмочучи, потупцяв на ганку і пішов од дверей. Дівчина згодом відчинила їх, подивилася на оболонь, виглянула на вулицю, а потім випустила з комірчини Данила.
— Це ж, Ганнусю, хто залицяється до тебе? Дівчина відмахнулась рукою:
— Є такий гонивітер на нашій вулиці — один утопленик.
— Що, що?!
— Утопленик, кажу. Плавати не вміє, хоч і коло річки живе, а купатися лізе на глибоке. От і втопився був минулого року. Намучилась я, руки надірвала, поки витягла його на берег Мало й мене не втопив. То й маю тепер мороку на свою голову.
— А може, це любов? Ганнуся почервоніла:
— Та він трубить про неї, навчився в когось. А хіба ж про любов трублять? То йдете?
— Іду.
Дівчина що шурхнула до комірчини і незабаром винесла звідти зав’язану на вузол торбину, втиснула в руки Данилові шерстяну почіпку.
— Коли вже так надумались, то візьміть оцього сидора — у дорозі згодиться.
— Я, Ганнусю, стаю твоїм довічним боржником.
— І не говоріть такого… розумного.
Вони мовчки виходять на подвір’я, за яким спускається до річки некошена оболонь. Тут на передосінніх травах лежали зорі, під травами, чекаючи досвіту, куняв туман. Тепер, коли пригасало життя коріння, туман щоночі вилежувався на ньому, а потім, шкутильгаючи, підіймав над землею холодок підкошеної м’яти і вологість затоплених лілей… І лілеєю прозивали в дівоцтві його Оксану. Як вона там?.. На темному полотні вечора пам’ять почала висікати жіночий образ, наближалися великі материнські очі, підведені передосінньою жалостинкою. І діти Оксанині, і Мирослава, і Стах, і дядько Лаврін з усією сімейкою, і дід Гримич, що так гарно співав про Морозенка, одразу підступилися до нього. Чи живі? Чи живі?
Він стояв перед зарошеною зорями оболонню, над якою серпик місяця випрядав срібло, а в думках уже був біля татарського броду, отам, де коні топтали яру руту й туман, а тепер новітні ординці топчуть життя. Та не витопчете, нелюди, зі своїм біснуватим фюрером. І в Данила самі по собі стиснулись кулаки.
— Ви вже там, біля своїх? — торкнулася його руки Ганнуся.
— Там, серденятко, там, ясочко.
— І хтось отам чекає на вас?
— Напевне чекає, якщо війна не скосила.
Дівчина засмутилась, узяла весло, що лежало біля огорожі, і вони, оброшуючись, пішли оболонню до річки, яка тихо заколисувала берег, і човни на березі, і верби над берегом. Недалеко скинулась риба, це наполохало Данила. Отак тепер можна і риби, і хвилі злякатися. Пригнувшись, він опустив на воду вербовий човник — Ганнусине придане, як жартував її батько.
— Сідайте. Повезу вас по наших зорях, — зажурено сказала дівчина.
— Може, я повеслую?
— Де перекинетесь на цій душогубці. — Ганнуся тихо гребнула веслом, і човник справді пішов по зорях, лякаючи і кришачи їх.
З ким він колись плив отак уночі? Ага, то матір перевозила його, малого, через татарський брід. Тоді в човні у них лежало татарське зілля і бузьків огонь. А тепер не бузьків, а пекельний огонь пішов по всьому світі, і чи вийдеш з нього ти, чи вийде з нього це миловиде дівча з журбою в очах і серці в свої сімнадцять років?
Не поталанило йому в перші дні війни. А як поталанить тепер, до останку буде битися з недолею, щоб хоч трохи поменшало журби в людей. Чи ж почали в його районі партизани боротися з фашистами? Поринувши думками в своє село, в свої ліси, він уже не бачив, як на віях дівчини затремтіли дві сльозинки.
Човен м’яко торкнувся берега, тут, обійнявшись, як у пісні, журились передосінням три верби. Данило вискочив на вогкий пісок, подав Ганнусі руку, і дівчина легко стрибнула на берег.
— Як ваша рана? Не озивається?
— Hi.
— І нітрохи не болить?
— — Як же вона може боліти, коли ти лікувала мене. Спасибі тобі, донечко, за все. Ганнуся схлипнула.
— Ти чого?
— Хто ж мене тепер донечкою назве? От скажете ви так, а я тата бачу. Він навіть схожий на вас, тільки ви трохи вищий.
Данило пригорнув дівчину, вона стала навшпиньки, невміло поцілувала його, потім обтерла вії, а руки її впали мов неживі. Він узяв їх у свої і неждано відчув, що з кишені Ганнусиної жакетки стовбурчиться якесь залізяччя.
— Що це в тебе?
— Ой…
— Кажи, дівчино.
— Бельгійський браунінг другий номер, — сказала бентежачись, вийняла зброю, зважила її на руці.
— Де ти взяла його?! — здивувався і зрадів Данило.
— Та… — не знає, що сказати, і збирає зморщечки на невисокому чолі.
— Як не хочеш, то не кажи.
— Один хлопець приніс… подарунок на іменини.
— Гарні тобі подарунки приносять. На це Ганнуся серйозно відказала:
— Який час, такі й подарунки.
— А той хлопець часом не Юрком зветься?
— Юрком.
— Де ж він його доп’яв?
— Говорив, що трохи позлодійкував у гітлерівців.
— Ганнусю, подаруй цю зброю мені. Дівчина сумно глянула на Данила:
— Як вам так дуже треба — тоді візьміть. Я ж знаю, що ви підете в партизани.
— Звідки це знаття?
— З усього видно. А як станете командиром, тоді заїдете за мною. Я вашим партизанам їсти варитиму. Заїдете?
— Неодмінно. Дівчина зітхнула:
— Все одно обманюєте.
— Чого ти, Ганнусю?
І вже не погляд довіри, а погляд вікового жіночого докору обпікає його.
— Бо чоловіки завжди обманюють нас. Данило вражено подивився на дівчину.
— — Звідки ти знаєш?
— Бо мої тітки так говорили. І дорослі дівчата це кажуть… То заїдете?
— Неодмінно! От побачиш, донечко!
— Я буду чекати па вас. Не забудьте… І така була в ній віра, що гріх було б хоч чимось скривдити дівчину.
На річці бухикнуло весло раз і вдруге. Данило насторожився:
— Хто б це міг бути?
— Юрко! — впевнено відповіла дівчина, і в куточках її вуст вибилася зверхність.
— Звідки ти знаєш?
— А він тихачем не вміє — так веслує, наче лантухи кидає: не знає, куди силу дівати. — Від того берега зринав човен, ось він виплив на середину річки, і Ганнуся запитала: — Юрію, це ти?
— А як ти мене впізнала? — радісно озвався ламкий голос.
— Орлиний клекіт навіть з-під хмари чути, — насмішкувато відповіла дівчина.
— Не будь, Ганнусю, відьмочкою, — Юрій знову гребнув, як лантух кинув у воду, і незабаром його човник з розгону вискочив на берег.
Тепер Ганнуся гордо виструнчилась і стала однією недоступністю. Звідки це взялося в неї? А парубчак, шарудячи отавою, вже сторожко підходив до них. Поздоровкавшись, він удавано веселим голосом заговорив до Ганнусі:
— От не думалось зустріти тебе з кимсь.
— Як ти догадався приїхати сюди?
— Подивився, що нема твого човника, та й стривожився.
— Ти навіть стривожитися можеш? — насмішкою доймає хлопця.
— Таки стривожився, хоча й не було за ким, — не залишається в боргу Юрій. — Я й догадувався, що в тебе хтось є, бо одного вечора бачив, як ішов з того подвір’я лікар.
— Який ти догадливий у нас. І що з тебе буде, коли підростеш?
Данило з подивом прислухався до їхньої пересварки і все більше впевнявся, що Юрій по самі вуха закоханий у Ганнусю. Та й вона, либонь, прихиляється до нього душею. Але коверзує, як уміють коверзувати дівчата, коли відчувають свою зверхність. Тільки де ж і коли таке могло взятися в оцієї лозинки, що самою правдивістю дивиться на світ? Ох ці дівчата та жінки, ох це Євине сластіє, як казав про жінок один дяк-заброда.
— Ганнусенько, то я пішов.
— А я вас проведу з Юрком, бо ми знаємо тут усі стежки.
— Авжеж, проведем, — голубом забуркотів парубчак і радісно подивився па Ганнусю — на свою любов і відьмочку заодно.
