XVIII
Данило, напевно, пройшов кілометрів з п’ятнадцять, і така кволість охопила його, що з-під ніг стала втікати земля, а з очей випадати зорі. Грудям не вистачало повітря, у них почали боляче орудувати ковальські міхи. Невже навік забрав здоров’я паршивий шматок металу? Дурниці! Усе, і здоров’я, повернеться до нього, бо треба ворога бити, бо треба ламати недолю. Обважнілою долонею він витер піт з чола, подивився на небо, на обрій, знайшов під ним у полі два темні обриси ожередів і пересохлою стернею пішов до них.
Навколо тихо шурхотіла висока пшенична стерня, тримаючи на своїх зрізах хиткий відблиск зірок. Щось заворушилося біля ожередів, налякало його, але одразу ж збагнув, що не було чого полохатись. Данило ступив ще кілька кроків, почув сполохано “скіргик”, — і вгору з хурчанням бризнув табунець птахів. Він полетів вище ожереду і знову упав на стерні. Та це ж куріпки — добра птиця його дитинства, що й, узимку не покидає нас, ночуючи не в гніздах, а прямо в снігових ямках, де заставали їх сутінки чи негода. Данило не раз знаходив куріпок на засніженій озимині. А якось і додому приніс охлялих, замерзлих птахів, відходив у теплі, поклав у мішок та й завіз па озимину. Тоді довго підсміювався Семен Магазаник: “Навіть куріпчине м’ясо не вгодило нашому голові”. Де він тепер і яке м’ясо споживає? Тьху, знайшов чим журитися. Краще турбуйся, як теперішній день перебути.
Ожереди виросли перед ним, наче темні пароплави. Десь із самого низу писнула миша, повіяло пріллю, бо снопи не по-господарськи лежали на житнищі, не на солом’яній підстилці. О, таки озвались запізнілі клопоти голови! Данило, прислухаючись до світання, пішов уздовж ожереду, чи не причаїлась і тут якась напасть, знову сполохав куріпок, що вже розбивали крилами темінь. Попереду, як па запітнілому склі, почали виростати дерева, чи не верби, а за ними, певне, протікає річка, бо звідти тягне ранковою прохолодою. А де ж тепер Ганнуся, її човник і весло? І де отой отряхуватий парубійко, який хоч і називає дівчину відьмочкою, та все одно побоюється її. Щось і він собі міркує в цей час, бо ж хіба не бачив, як і в нього в кишені відстовбурчувалась зброя.
Обкружлявши скирти, Данило про всякий випадок сховав браунінга у сніп, ще обвів поглядом світанок і, тривожачись, влігся на спочинок. Тепер у вуха його йшли і спадали шерехи — то від стерні, то з скирти, то з неба. Він ще почув, як над ним, посвистуючи крильми, пролетіли чирки, посміхнувся їм і з ними увійшов у неспокійний сон, де була місячна ніч, болотяне плесо і оті лисухи, що ногами й крилами відривались і відірватись по могли від води…
Хтось обережно торкнувся його плеча. Невже знову Стьопочка? Він, чуючи біль у грудях, зривається з землі, ловить очима світанок і незнайому жіночу постать, а рука сама шукає того снопа, де лежить зброя.
— Не полохайся, сину, — чує такий добрий голос, наче він ішов з його дитинства.
— Хто ви, тіточко? — нарешті виходить зі сну і пильно дивиться на сумовите, обведене зажурою, літами і жіночим уболіванням обличчя.
— Я — тітка Марія, а скоро буду бабою Марією, бо донька вже останні тижні доходжує. Війна — війною, а діти мають родитися, — говорить так, щоб заспокоїти його. — Тут над річкою я доглядаю за качками, їх у нас раніше море було. От удосвіта й побачила людину, що кружляє біля скирт.
— Це мене?
— Який ти догадливий, — посміхнулася, знову ж таки, щоб заспокоїти його. — То я й подумала: може, це добрий чоловік шукає собі пристановища від лихого ока, а й не знає, що сьогодні приїдуть з громадського господарства молотити стоги. Правда, ти не знав цього?
— Звісно, не знав.
— Тоді тобі треба звідси йти. Нащо зустрічатися з бідою?
— Куди ж тепер іти?
— Німецької довідочки в тебе немає?
— Звідки їй узятися?
Тітка Марія підперла рукою обличчя, подивилася на верби, за якими виднілася продовгувата будова.
— Не знаю, як ти, а можна було б перепочити день у пташарні. Там у мене є хижка. Я її замкну, піду на річку до качок, а ти спочивай.
— Ніхто ж не загляне до вашої хижки?
— Недобра людина не загляне. А як прийде мій старий, то тільки зажуриться, бо немає чутки про синів. Отож і привертай помаленьку, бо вже більшає ранок.
Виярком вони попрямували в долину до тихих верб, що по-старечому гнулись над самою водою. Потім тітка Марія трохи взяла праворуч, бо перед ними, упершись головою в землю, лежала мертва сухорога корова.
— Позавчора на міні підірвалась. Упала бідолашна, а з неї течуть і кров, і молоко.
Данило глянув на корову і здригнувся: її роги вже було засновано павутинням, а на ньому, розпластавшись, чаївся вгодований павучисько. На темному горбі його викраплювався схожий на свастику хрест… Ось це і є війна.
Вони дійшли до пташарні, від якої в’юнилася стежка до неширокої річки, до вже білими і сірими острівцями плавали качки. Синя безмовність коливалася над лугом і річкою, і синій смуток коливався під віями тітки Марії, що думала і про доньку, і про синів, і про нього, і про увесь світ, який не знати чого став таким страшним і жорстоким. Пташарня мала кілька відділів. Тітка Марія ввела його в найменший, посеред якого довгатився лежак.
— Тут я тримаю маленьких качаток, — і посміхнулася. — Ти бачив, як сплять каченята?
— Ні.
— Кумедно так. Очі заплющить, одну ніжку відкине убік, що й крильцем прикриє, щоб було тепліше. Ось ми й дома, — відчинила двері, побризкані сумом живиці.
На стінах невеличкої охайної кімнати висіли звичайні плакати з усміхненими жінками і дорідним птаством. І навіть ця проста наочна агітація, ще не здерта рукою чужинця, тепер зворушила його.
Тітка Марія кинулась до маленької, які бувають у комірчинах, печі, витягла звідти пательню зі смаженою рибою, поставила на крихітний столик.
— Оце перекуси трохи та й лягай відпочивати. А прийде старий, він тобі на березі юшки зварить.
Постеливши немудру постіль, жінка вийшла з хижі, замкнула її на колодку та й подалася до води, на якій вигойдувався свіжий необсмолений човник. Як, ще з дитинства, хвилювали Данила ці вербові човники, що сновішю пропливали в погожі і туманні ранки і гуділи бубнами в негоду. З-за верб до човна підійшов немолодий похилий чоловік, що тримав у зубах уважисту люльку. До нього щось заговорила тітка Марія. Чоловік мовчки вислухав її, поглянув на пташарню і, не виймаючи люльки з рота, відімкнув од вербового пня човен, сів у нього і незабаром зник за тихими вербами і верболозами.
Данило прокинувся від легенького стуку в дворі.
— До тебе можна? — озвався голос тітки Марії.
— Заходьте, заходьте.
— Я не сама — з чоловіком.
Відчинилися двері, в кімнату першим з паруючим казанком у руках увійшов Маріїн чоловік. І тепер у його зубах погойдувалась і диміла люлька.
— Оце ж Григорій вам юшки наварив. У нас її ніхто так не зготує, хоч і не рибалка, а мельник він. їжте, що бог і річка послали.
Дядько Григорій вибачливо посміхнувся на мову жінки, поставив казанок на припічок, сів на лаву і мовчки почав смоктати люльку, а тітка Марія вкинула в полумиски риби, влила юшки і запросила Данила й чоловіка до столу. За обідом говорили тільки Данило й тітка Марія, а дядько Григорій — хоч би тобі слово.
— Може б, ти що-небудь поспитав гостя? — нарешті не витримала жінка.
— Не все треба питати, — спокійно озвався дядько Григорій і окутався хмариною диму. — Як має людина щось сказати, надійсь, скаже, а не має, то краще й помовчати, — та й знову припав до люльки, але враз чуйно підвів голову. — Марійко, від стогів хтось іде до тебе. Вийди навстріч.
Жінка метнулася з кімнати, але незабаром і повернулась.
— То Христина й Ольга захотіли свіженької води.
— Що ж тепер робиться у світі? — запитав Данило дядька Григорія.
— А хто його знає. Живемо зараз, наче в дуплі. Хвалиться фашист, що вже Москву обложив, та мало хто, окрім прихвоснів, вірить такому. Як ти на цеє?
— Москва що покаже себе, дядьку Григорію. Зарання ^адів ворог і деякі хитливі.
Уже прощаючись, дядько Григорій сказав Данилові:
— Побудь, хлопче, хоча б з пару днів біля нашої річки, бо, видиться, маєш у тілі болість. Тут поки що спокійно: качці випала краща доля, аніж курці. Ще можу тебе на млин узяти — там па мельника вода робить, то й будемо обоє багаті шумом.
— Не той тепер шум, щоб мені муку молоти. Це б у спокійну годину залюбки оселився у млині, — сумовито поглянув на старого.
— Тоді дивись, — схвально кивнув головою дядько Григорій. — Видать, мій старий розум відстав від молодого. Коли тобі по дорозі на Лисогірку, підвезу човном.
— А Лисогірка йде до шляху чи від шляху?
— — Від шляху.
— Виходить, не по дорозі.
— Тобі видніше, — сивою мудрістю глянув на Данила, подав вироблену руку, на якій за жилами нічого не було видно. — То хай доля боронить од недолі.
І пішов, смокчучи люльку. Отак він, певне, і до самого бога піде, неквапний, мовчазний, мудрий. А потрапить у рай — і там наварить юшки для добрих людей, та й сяде десь збоку, мовчки прислухаючись до чиєїсь мови і жалкуючи, що тут не можна запалити люльки…
Другої ночі Данило пройшов більше, а коли зазоріло, перебрався через заспану річечку, береги якої єднала вивернута верба, й опинився на мочарі, де стояли невеликі стогн осоки. До таких стогів тільки взимку, коли все промерзне, приїжджають люди. Знайшовши тичину, він сяк-так вибрався на стіг, і тут йому від заходу блиснуло дзеркало сивого плеса, а за ним у долині досвітня синява приспала невеличке село. На плесі уже темніли і зникали у воді норці, яких невідомо чого називали попелюхами. Далі з очеретів виткнувся човен, і Данило затурбувався, чи не помітив його рибалка. Та чоловікові, напевне, було не до нього, бо ось він, придивляючись до води, зупинився, а потім щось почав витягати обома руками. Незабаром на поверхні з’явився плетений жак. Старий кинув його в човен і почав з горловини діставати рибу. Отак він витягнув що три жаки і не повернув човна до села, а повеслував до зарога, ближче до стогів. Тут він вибрався на низькоділ, пильно оглянувся навкруги і пішов до стогу, до лежав Данило.
“Хто ж ти, рибалко? І чи тільки рибу ловиш?”
Старий, поволі чалапаючи мочаром, підійшов до стогу, задер голову і насмішкувато запитав:
— Чоловіче, ти, може, тут домівку знайшов?
— Абощо? — підвівшись, Данило пильно придивляється до брунатного видовженого обличчя з вислим носом.
— Та нічого. Тільки дуже безпечно ти йшов до стогів. Мабуть, документи маєш справні.
— Де там.
Рибалка несхвальне покрутив головою, подивився на ставок, а далі мовив:
— Може, ти голодний, то в мене є шматок хліба з салом. Підкріпись трохи.
— Спасибі, дядьку, не знаю, як звати вас.
— Панасом, — зітхнув рибалка. — Взяв би тебе в село до себе, так уже погань повилазила з шпарин — поліція, значить. Ось я тобі хлібець залишаю біля стогу, а сам пантруватиму на плесі — береженого і бог береже.
Данило по тичині спустився на землю, обняв, поцілував старого, а той тільки очима закліпав.
— Отак, може, і мій гибне десь. В артилерії служив. У перші дні війни його батарея проїжджала прямо через наше село. То побув з нами синок рівно півгодини і далі поїхав. А назад уже його батарея не поверталась: чи розбили її, чи пішла другою стороною. Відпочивай, — і дядько Панас знову зачалапав мочаром до човна.
Данило ще довго дивився, як рибалка кружляв і кружляв на плесі, виходив на берег та й знову сідав у свій утлий, старенький човен. Угорі озвалися журавлі, що взяли літо на крила і летіли з ним у далекий вирій. Під їхнє “кру-кру” Данило міцно заснув із думкою: поки будуть на землі такі люди, як Ганнуся, тітка Марія, дядько Григорій, Панас, то не згинемо ми.
Прокинувшись, довго не міг зрозуміти, куди він потрапив. Та побачив плесо і самотній човник на ньому, одразу ж пригадав усе. Вже смеркалось. Од води в поля потягнулась на жировисько дика птиця. Він спустився на мочар, підійшов ближче до плеса і мовчки вклонився рибалці. Той кивнув йому головою і аж тепер повернув човника до села.
Данило пішов до шляху, затиснутого чотирма рядами лип. Та не шляхом, а то полями, то узбіччям іде він, прислухаючись до кожного шереху землі, дерев і дороги. На ній іноді зблиснуть фари, простугонять машини, та все чужі, та все чужі.
Інколи за думками чи втомою Данило впадав у забуття. Тоді й чужі машини, і його мандрівка здавалися лише поганим сном:
прокинешся — і відійде він у безвість. Та це були тільки хвилини забуття…
І знову туманний світанок у пола, де ще лишились озерця проса і зеленіло рідкосійне жито. Але що то бовваніє на сірому передранковому полотні поруч з деревами, які запливли верховіттям у небо?
Скрадаючись, Данило йде вперед до якихось чудернацьких зачаклованих велетнів, що застигли у чадному світанку. Та це ж комини і печі! Голі, розтріскані, обгорілі печі. Села не було, не було жодної хати-білянки, стояли тільки печі, як прокляття фашистським нелюдам. Наче по мертвій планеті, йде Данило пожарищем, де все стало чорним — і вулиці, і дворища, і садки, і криниці. І враз несподіваний жіночий голос:
— Данилку, ти прийшов?
Він злякано озирнувся. Хто ж тут знає його? З вузького завулка, над яким потріскували і кришилися обгорілі верби, бігла до нього смаглява дівчина. На її голові недоречно лежав понівечений вінок нареченої.
— Данилку, ти прийшов? — ще раз запитала, зупинилася і зітхнула: — Ні, це не Данило. — В дівочих очах стояли вологість та безтямство.
Жалі й болі стиснули серце Данила. Похнюпившись, він стояв перед знівеченою красою і нічим не міг допомогти, зарадити їй. З того ж самого завулка вийшов, спираючись на палицю, високий, надломлений у плечах, дід. Сизими від старості очима він пильно оглянув Данила і покликав дівчину:
— Ларисо, дитинко, йди сюди. Це не твій Данило.
— Еге ж, дідусю, — погодилася безщасниця, стоячи на місці. Тепер вона вже не дивилася на Данила, а кудись у далечінь, когось виглядаючи з неї.
Старий підійшов до них, привітався з Данилом, узяв за руку дівчину і тихо сказав:
— Одна біда, чоловіче.
— Що ж у Bac, дідусю, скоїлось?
Старий оглянувся і, не підвищуючи голосу, почав розповідати:
— Розстріляли фашисти село, бо що їм розливання невинної крові? Розстріляли людей, а потім спалили хати. Тоді в моєї внучки, — кивнув на дівчину, — саме весілля грали, бо інакше їй не можна було. Зайшли фашисти на подвір’я, а моя донька — матір Лариси — з переляку запросила їх чарку випити. Випили ж вони горілку, а потім ударили з автоматів. Першою впала моя донька, попадали й гості, і музики, і молодий, прикривши собою молоду. Тільки й залишилась вона з усього накоренка нашого І з усього весілля, та, бач, розуму не стало. І все жде свого Данила.
Данило глянув на безталанну, зітхнув.
— За що ж вони так лютували?
— За партизанів. Ходімо, дитинко.
— Я, дідусю, буду Данила чекати. Він завжди з цієї вулиці приходив до мене.
Змучений душею, ішов Данило од пожарища до пожарища, що колись звалося селом, де навіть вода почорніла, а перед очима все стояв образ знівеченої вроди, що чекає і ніколи не дочекається свого нареченого. За болями, за запаморочливим духом випустошеної землі, за журбою він забув обережність і, коли вже минав останні печі, негадано почув:
— Стій! Руки вгору! — Збоку біля обгорілої верби стояв клишоногий поліцай з гвинтівкою в руках; на його обличчі виділялись роздуті ніздрі і втиснуте перенісся.
— Чого тобі треба? — знічено знизав плечима Данило. — Я додому добираюсь. “Отак по-дурному попастись”.
— Не базікати! Руки вгору! — витріщився поліцай, приклав гвинтівку до живота, як прикладають німці автомата, і клацнув затвором.
Данило, темніючи від гніву, змушений був підняти руки.
— Отак! — вдоволено сказав прихвостень і підійшов ближче. Обличчя в нього нерівне, муруге, мов каша з маком. — Документи маєш?
— Маю.
— Виймай, щоб дома не журились, — давіть у жарти вдарився перевертень і трохи розпогодив колючі очі.
Данило вийняв червоноармійську книжку, простягнув поліцаєві.
— І знову руки вгору! — наказав той, приставив гвинтівку до ноги, розгорнув документ і зневажливо скривив тонку рисочку шершавих уст.
— Що ти мені оце тичеш під ніс? Німецьким документиком не запасся?
— Ще не встиг.
— А жаль. Тоді почалапаєш зі мною в поліцію.
— Чого ж у поліцію?
— Там тобі скажуть чого, — і посміхнувся. — Там є майстри художнього слова, що з усякого виб’ють і сльози, і, коли треба, душу.
— Я ж, хлопче, додому йду.
— Який я тобі “хлопче”?! — визвірився поліцай.
— Де ж ти так скоро совісті позбувся?
— Ану покинь мені глаголаніє! Бери свій папірець — і ходімо. Данило потягнувся до книжечки і враз блискавичним рухом обома руками перехопив горло поліцая, шарпнув його до себе, підставив йому ногу, повалив на землю і почув противний хрип.
— Пу-у-стіть, — прохрипів поліцай, а з-під вій його покотились сльози.
— Ось я тебе, гітлерівський підхвісток, пущу на той світ, — придавлюючи поліцая коліном, Данило вихопив з кишені браунінга.
— Не вбивайте, дядьку, — заскімлив поліцай. — Їй-богу, мене примусили йти в поліцію, їй-богу.
— Хто тебе, причмелений, примусив? — підвівся Данило з землі.
— Староста і начальник поліції, бо мій рідний брат у партизанах, — витер сльози перевертень. Вони сказали: як не піду в поліцію, то мені зразу ж у тюрмі видадуть банку консервів і хлібину.
— Це що означає?
— У тюрмі тому, кого мали розстрілювати, казали, що переводять до концентраційного табору і видавали банку консервів і хлібину. В лісі заарештованого вбивали, а хліб і консерви привозили для іншого смертника. От з переляку я і став поліцаєм. Як відпустите — піду в ліси шукати брата.
— Не брешеш?
— Ось побачите, що піду.
— Давай документи і пов’язку.
На обличчі поліцая блиснули просвітки надії. Не встаючи, він вийняв з кишені піджака два якихось папірці, відчепив од рукава шуцманівську опаску, простягнув Данилові. Той розгорнув перший прим’ятий папірець, на ньому великими літерами було надруковано:
“ОСОБИСТА ВИКАЗКА.
Громадянин Харитон Заїка має право мешкання у селі Жовнино…
Шеф комендант Короїд”.
Внизу стояла печать. На першому її півколі тиснулися готичні літери, а на другому стояло по-українськи — “Самостійна Україна”.
Данило заховав документи, підняв із землі гвинтівку і, морщачись, почепив на рукав пов’язку.
— Оце вірно, — повеселішав поліцай. — Тепер, не криючись, можете добиратися додому.
— Вставай, тумануватий, та ходімо понад шляхом до лісу. Поліцая враз залихоманило:
— Чого ж до лісу?
— Щоб тобі ближче було до брата.
— А ви там не вб’єте мене?
— Побачимо. Йди.
Пригнувшись, наче соромлячись свого зросту, поліцай лихоманно дріботів до лісу, що принадно грав густою синявою. На узліссі вони зупинилися.
— Не вбивайте мене, — уже в безнадії заскімлив Харитон. “Що ж робити, дурноверхий, з тобою? Чи хоч трохи порозумнішаєш ти, чи знову почнеш перепиняти своїх?”
— Не вбивайте, дядьку…
— Прощаю тобі, убоїще, цього разу, хоча й не варто. Проте коли знову повернешся до поліції — незридними ридатимеш, не допоможе…
— Спасибі вам, спасибі, дядечку, — не знав поліцай, як і дякувати, та все згинався і розгинався перед ним.
— Іди до брата і не ганьби більше свого роду!
Обличчя поліцая пересмикнула посмішка, вірячи й не вірячи, він ступнув назад, потім скочив у кущі й, петляючи, побіг світ за очі. Куди ж ти повернеш свою покручену долю?
Данило обернувся і пішов лісом, прислухаючись і до нього, і до шляху, що гудів різною машинерією. Пройшовши кілометрів із п’ять, почув на лісовій дорозі перестук копит, коліс і порожніх бідонів. Причаївшись біля купки дерев, незабаром побачив парокінну з бідонами від молока підводу, на ній незграбився сіровидий, помервлений візник, який мав два пом’яті, що аж підстрибували, капшуки під очима, черевиком виткнутий ніс і мітлами вуса.
Печаті задавнілого невдоволення та зла гніздились на його широкому чолі, на зморшкуватих повіках і скособочених варгах. Один кут їх був грубо закруглений, а другий — такий гострий, ніби весь час намагався далі розрізати щоку.
“Так і до вуха підповзе. Не дай боже зустрітися з таким молоковозом у нічну пору”.
Данило вийшов на погорблену корінням дорогу, владно зупинив коні. Молоковоз лихом втупився в нього:
— Якого тобі дідька, хоча ти ніби й поліцай? — заскрипіло слово, мов пересохлі двері.
— Гарно стрічаєте людей.
— Як вони мене, так і я їх. Бо що таке люди? Велике збіговисько, де кожен думає тільки про свою шкуру.
— Підвезіть, коли не жаль коней.
— Аби вони були мої, то жалів би. Сідай десь збоку. Звідки єси?
— З крайсу.
Молоковоз краєм ока зирнув на Данила, скособоченими варгами вибив насмішку:
— І там поліцаї дрантюхами — без форми ходять?
— Скоро і форма буде. А ви чого такий, наче на весь світ уїлись?
Молоковоз кинув на Данила притуманений злобою погляд, вйокнув на коні, потім вийняв з пазухи туго набитий кисет, розшморгнув його і поволі прогугнів:
— Бери на дурничку. Бісівську міць має.
— Спасибі, я не вживаю цього зілля.
— Тоді добре горілку тягнеш?
— Не без того.
— До цього ви мастаки. А от допомогти бідному чоловіку нема кому, — зажурилося усе зло на капшучистому виду, і навіть плечі зажурились — пригнулись.
— Це хто — ви бідний чоловік? — не повірив, посміхнувся Данило.
— Вір чи не вір, а таки я, бо в житті воно так: комусь перепадає просте або й райське дерево, а комусь — одні тріски, — хрипло зітхнув молоковоз та й кинув погляд у ліси чи в минувшину. — От послухай. Був колись Хома Кошіль господарем на всю губу, на весь повіт. Земельку мав, чорну, мов крило галки, а воли такі, що ні один наймит до рогів не доставав, і медаль, як радість, під шиєю носив. Та більшовики підрізали Хомі земельку, постинали крила ще в двадцятому році, а та медаль під шиєю мало не стала петлею. А як почав надходити тридцятий рік — скумекав я, куди вода тече, розділив свої статки поміж дітьми, взяв собі тільки троян коней і сіроманцем гайнув із села працювати де на капіталізм, де на соціалізм. То чорні були мої дні і чорною була туга. Тільки одного дня розвеселився, коли почув про розкуркулювання: таки перехитрив я, обскакав своїх дурнів дукачів… Носило мене і по Дніпрогесах, і по Турксибах. Воно й там, хто був з головою, без гроша не сидів. Та гроші — полова, а земля — свята. І ждав я своєї земельки з усіх до одного снів. То як почув про війну — кинув квартиру зі своєю потіпахою і зразу ж сюди. Люди на схід та на схід — в евакуацію, а я зі сходу, як той бродяга, що судьбу проклинає. Вважай, із німцями в один день прибився до свого села: німці із заходу, а я зі сходу. Обійшов усю свою земельку, позабивав у неї свіжі вербові кілки, щоб межовими вербами стали, а сам збирався стати старостою. Та щось воно не туди повернуло — люди і власть наставили старостою мого колишнього наймита Івана Гнатюка, який був, ким би ти думав, — аж головою колгоспу!
