— Що ви, люди, робите? — гукнув я на сходці. — Він же стопроцентний більшовик!
То мене тоді на сходці, чуєш, мало не стовкли. І що найстрашніше — свої діти одкинулись від батька, назвали в вічі стопроцентним іродом. А потім цей самий Гнатюк у насмішку наставив мене молоковозом. От і знову, хвоськаючи чужі коні, нелюдьком стаю. Та що ж це робиться в світі? І чого я так поспішав до своєї земельки!
— Не дали вам її?
— Дали наділок тільки під огород. Я вже й до начальника поліції їздив.
— А він що?
— За кожного партизана, каже, будемо наділяти по два гектари землі. І тут нема правди, бо на Полтавщині, чував, за спійманого партизана дають аж п’ять гектарів. Мабуть, доведеться гайнути туди.
— Так що ж вас тримає тут? — запитав Данило, ледве стримуючи лють.
Кошіль стишив голос:
— Хіба іще не здогадався?
— Ні.
— Тримає мене проклятий Іван Гнатюк.
— Він не пускає вас на Полтавщину?
— Ні, це я хочу присочити його, на гарячому спіймати, бо чує моя душа — не новій владі служить він, а знову ж більшовикам. Тож хай стратенець і йде на страту.
Данило вирвав а руки молоковоза батога, скочив на землю і з усієї сили вперіщив ним по широких плечах.
— За що?! — верескнув, вирячився Кошіль, проворно скочив “на землю, стиснув волохаті, схожі па їжаків, кулачища.
Данило вперіщив його і вдруге, і втретє.
— За те, що перехитрив сам себе і вже сочиш за добрими людьми. Зараз же повертай коні в крайс! Я тебе, волоцюго, здам своєму начальнику! — І знову шмагонув батогом.
Хома враз обм’як, опустив люшнюваті руки і забелькотав:
— Помилуйте, пане поліцаю. Напоумили дурного. Я ж думав та гадав якнайкраще догодити вам.
— Вже не догоджуй, коли здитинився розумом. Повертай до крайсу! Бач, він за ким пантрує!
— Пане поліцаю, богом прохаю, змилосердьтесь. Я вам навіть, коли ваша ласка, відкупного дам.
— Відкупного?.. — ніби задумався. — Давай! Біс із тобою! Кошіль поліз до кишені, вийняв капшука, схожого на ті, що коливались на його обличчі, і простяг Данилу:
— Отут на добрий могорич вистачить. Бери мої сякі-такі заробітки на чужому молоці.
— Оце хай тобі буде наукою, щоб не падлючив і не верзякав на добрих людей. — Данило недбало засунув гаванець до кишені. — Коли ж ми хоч слово почуємо від тебе про Івана Гнатюка, то заздалегідь готуй торбу і суши сухарі.
— Отак і повинні ми відчувати твердість влади, — глибокодумно прорік Кошіль, тільки зараз збагнувши, в яку халепу він ускочив через свою дурість.
Данило скинув віжки і тлею з підручного воронця, вискочив на нього і насмішкувато сказав молоковозу:
— Передасте привіт Івану Гнатюку. А що батожив вас, можете не говорити.
Але Кошіль нічого не відповів на це, тепер усі його думки кружляли навколо одного: як йому замиритися зі старостою свого села, що он яких має захисників. Він тричі широко перехрестився на сонце, що грало між деревами, але й сонце не змогло вибити з його погляду холодних сутінків.
То дібровами, то полями, то шляхом Данило до вечора відміряв, певне, з тридцять кілометрів і сміливо в’їхав у якесь село, розділене надвоє неширокою річечкою. Тут біля левадок стояли ошатні хатки, до кожної од річки тягнулося два рівчаки. Це здивувало Данила, і, зустрівши в березі жінку з шматтям ва коромислі, він запитав, що воно й до чого.
— У нас отак споконвіку заведено, — погойдуючи коромислом і станом, відповіла жінка. — Біля кожної хати маємо копанку, в ній тримаємо рибу; карасі, лини, коропи і в’юни є. А щоб для них завжди була чиста вода — то впускаємо і випускаємо її цими рівчаками. А ти ж звідки будеш, такий проворний?
— Здалеку, тіточко.
Та бачу, що здалеку, — буркнула, неприязно оглядаючи
його.
— По чому ж ви бачите?
— По твоїй ганчірочці, — тицьнула на поліцайську пов’язку.
— Хіба у вас таких нема?
— Таки нема. Кого позаписували у поліцію, усі порозбігалися, опрім придуркуватого Вавила, який од роду має босу голову. Кажуть, тепер звідкись чужого падлюччя наженуть. Ти не з цих сквапних?
— Нe з цих, тіточко.
— А якщо з цих безчесників, — оглянулася жінка, — то скоріше ховай свою лахманину і вив’юнюйся звідси. Тут дармового поживку не знайдеш.
Данило засміявся од цієї мови, що була йому, як музика.
— Ти чого ж радієш? — здивувалася жінка і підозріло подивилась на нього: чи й цей заволока такий придурок, як їхній Вавило?
— Бо, видно, тут гарні люди живуть.
— Які не живуть, а в сірка очей не позичають, — гойднула коромислом і, вигинаючи тонкий стан та зблискуючи литочками, гарно пішла стежкою до своєї хати.
— Тіточко, а де ваш староста живе? Жінка зупинилась, рукою показала на левадку, обсаджену червонолозом.
— Ось бачиш вусаня в сіряку, що корову біля садочка пасе? Оце і є наш староста, Микола Андрієнко.
— Староста — і корову пасе?
— А він у нас не супостат і не грошолюб. І в скрутну годину не перешерстився, — сердито озвалася жінка.
Ведучи коня понад червонолозом, Данило підійшов до старости, який ще здалеку подивлявся на нього. Був це чолов’яга років п’ятдесяти з обличчям кольору й сухості волоського горіха, на голові в нього красувався саморобний солом’яний бриль, і тому начальство було схоже на звичайного сільського пасічника. Цю схожість ще підкреслювали старі дуплянки й вулики, які стояли у невеличкому садку.
— Драстуйте, пане старосто, — вклонився не чину, а літам Давило.
— Драстуйте, пане поліцаю, — заскалив око старий, а в голосі його озвалася прихована насмішка.
— Як воно у вас, пане старосто?
— Нічого у нас, пане поліцаю, — і пустив пересміх по зморшках вусах.
Чого ж ви смієтесь?
— А як нe сміятись? От один пан пасе корову, а другий пан прийшов до нього на дурничку чимсь поживитись. Чи не вгадав пан пана?
— Так ви ясновидець, пане старосто! Старий нахмурився.
— Може, ясновидець, але не можновладець. Ось такі пани, як ти і наїжджі лобурі, об’їли мене, наче гусінь. То як дуже голодний, іди, поки не пізно, шукай пристановиська і з’їжу.
— Куди ж мені накажете піти?
— Відпитай поліцая Вавила.
— До цього придурка?! — обурився Данило. Староста щось прикинув на всіх своїх зморшках, цікавіше глянув на непроханого гостя:
— А ти звідки знаєш, що він придурок?
— Так хто ж цього не знає?
— Он як, — ще щось прикинув чоловік, моргнув бровами і вусами. — Ану, давай свої документи.
Данило видобув обидва папірці, які забрав у поліцая, простягнув їх старості, той дістав з кишені старенькі окуляри, натягнув їх на ніс і став схожим на дятла, що оглядає перед працею стовбур дерева.
— “Особиста виказка”, — по складах читає староста, далі зупиняється і витріщується на гостя: — Так оце ти будеш Харитоном Заїкою?
Данило завагався: а що, коли цей Заїка накоїв усякого і про це чули тут?
— Кажи, пане поліцаю, — вже наказує староста. — Це ти Харитон Заїка?
— Я.
І враз староста розреготався, хапаючись руками за живіт. Пересміявшись, він знову витріщився на Данила:
— Ти, хлопче, не мороч мені голови і нижчеспиння заразом. Усіх Заїків я знаю як облуплених. Кажи по правді: хто ти будеш, як твоє прізвище і чого прителіпався на своєму відгульні? Коли за душею старого, то можеш брати її — не заплачу перед вами, песиголовцями.
— Що ви, діду! — по-синівськи поклав свої руки на руки старого. — Живіть побільше, бо ви, бачу, людина!
— А хто ж будеш ти? Кажи справжнє прізвище!
— Зовуть мене Данилом Бондаренком…
— Данилом Бондаренком? — не повірив староста. — Знову обморочити збираєшся?
— Справді, я — Бондаренко.
— А як тебе величають по батькові?
— Максимовичем.
— Стривай, стривай! Ти часом не той садівник, про якого в газеті писали перед самою війною?
— Отой самий.
— Чого ж ти зледащів так? — глянув на поліцайську пов’язку.
— Хіба ви не бачите, що горе заставило?
— Напевне, так, — погодився старий. — То ось ти який, коли не брешеш! А які в твоєму саду були зимові сорти яблук?
— Нащо це вам?
— Кажи, коли питають старші.
— Кальвіль сніговий, золотий ренет, щетина, ренет Симиренка, тиролька, джонатан, пепін лондонський. Досить вам?
— А оце ж яке? — махнув рукою на розложисту яблуню.
— Штрейфлінг.
— А яке яблуко може лежати два роки?
— Ренет шампанський.
— Що правда, то правда, — і староста віддав Данилові “виказку”. — А куди ж Харитона подів?
— Завів до лісу і відпустив. Казав, що піде до брата в партизани.
— Може й піти, бо в поліції опинився не з власної охоти, а з примусу і страху. Куди тебе доля чи недоля провадить?
— Додому.
— Одчайдух ти при чужих документах і коні, — і староста пустив посмішку по вусах. — Що ж, пане поліцаю, ходімо до мене на вечерю.
— Так вас же, пане старосто, об’їли різні, наче гусінь? Пан для пана не старався б, а пасічник для садовода завжди постарається. Ось ми зараз із копанки карася і в’юна витягнемо, на заїдок меду внесемо, нагодуємо тебе та й вкладемо спати, бо ти вже ледве на ногах стоїш. — І старий підвів його до чималої копанки, де росло й татарське зілля, і очерет, і через два рівчаки , виривалася вода.
XIX
І ось довгожданий татарський брід з осколком місяця всередині, і мовчазний присілок, що вткнувся в нерівний берег, як немовля у материнські груди, і тривога пташиного граю у небі, і тихе схлипування пригорблених верб, і дрімота вербових човнів, припнутих до прикорнів.
Кінь зупинився, час зупинився, тільки в грудях так гупає серце, наче хоче розбудити приспані оселі.
Чого ти? Чого? Пора б уже огрубіти, корою взятися, та не береться воно корою, і навіть у таку годину його бентежить сон цього забутого присілка, півсон ріки і дрімота звичайних човнів, що з берега на берег перевозили його дитинство, а потім кохання. Де воно і що з ним тепер?
Данило зіскакує з коня на зарость червоної таволги, прислухається до ночі, до берегів, до хат-білянок, в одній з яких, певне, спочиває Мирослава. І знову нижче хмар сумує клекотливий пташиний грай, а йому з глибини присілка подає голос самотня сурма. То озивається туга підбитого журавля, який другий рік живе в Ярослава Гримича. Серпень — пора перельоту — найтяжчий для птаха місяць. А людині тепер стали тяжкими усі місяці. Усі!
Скинулась риба на течії, тенькнула душа, хоч він так поспішав сюди: і до тієї вишні, під якою спочиває матір, і до тієї оселі, де дозрівають пшеничні коси його Мирослави, і до тих людей, з якими маєш бути завжди разом…
Найперше він добрався до цвинтаря, бо чув провину, що не вклонився пам’яті матері, йдучи на війну. Він знайшов те дерево, яке виросло в узголов’ї рідної, і тільки торкнувся рукою до нього, як на землю посипались перестиглі вишні. І птиця не склювала їх — напевне, і її поменшало у війну.
З-за дерев, розгортаючи туман, вийшов пригорблений, облитий сивиною прицвинтарний сторож, який піввіку стрічав домовини і жив поміж могилами і хрестами у старій, схожій на печерицю, капличці, від років осіли її плечі, а хрест похилився. Сторож не впізнав Данила, бо в цій божевільній коловерті часу осмерк його розум. Придивляючись побілілими очима до подорожнього, скорботно запитав:
— Ти, чоловіче, не з тутешніх?
— З тутешніх, діду.
— А я щось не пізнаю тебе. Старих усіх пізнаю, а на молодих не вистачає пам’яті. .
— Чого ж ви, діду, дома не домуєте?
— Як же мені домувати, коли стара ось тут під барвінком спочиває, а всіх синів і внуків забрала війна. То й маєш у хаті одні плачі невісток. Може, нарвеш собі яблук чи груш? Зародило їх у цьому році, аж гілля ломиться. Чуєш?
І Данило справді почув, як недалеко відчахнулась, загупала плодами гілка. А старий і далі туманів біля нього:
— Ти ж з війни вирвався?
— З війни.
— А про моїх дітей і внуків нема ні слуху, ні переслуху. Такого кровопролиття, як тепер, і за ординців не було, — на очі навернулись старечі сльози, і він поніс їх з крихтами місяця до каплиці, де всі ночі стереже постарілих богів, які б мали стерегти, остерігати й застерігати людей. Скрипнули перестояні двері каплиці, і Данила наскрізь прорізав тяжкий не то стогін, не то схлип:
— Діточки мої, діти, де ж ви тепер?
То не боги тужили, а людина, яка вік звікувала з мовчазними богами…
Зазіленою цвинтарною дорогою, на яку від могил повідбивалися здрібнілі півники і м’ята, Данило пішов до прицвинтарної левади, на яку самопаш пустив коня. Але що це? Недалеко від його воронця стовбичив у високій шапці якийсь огрядний чолов’яга. “Звідки ти взявся такий проворний!” І вихопив з кишені пістоль.
Чоловік обернувся до нього, підняв руку і тихо прогудів;
— Не бійтесь, Даниле Максимовичу. Це я — Волошин.
— Полікарп Андрійович? — здивувався Данило.
— Еге ж, еге ж, — закивав головою дебеляк і якось нерівна пішов до Данила, нерішуче зупинився перед ним, не знаючи, що робити: подавати руку чи тримати її при собі. І такою тугою були накупані його очі, що навіть при місяці тяжко було дивитись у них. Яке ж горе так мучить тебе, чоловіче?
Данило добре знав Полікарпа Волошина, який у тридцятому році попав під розкуркулення. Збираючись до Сибіру, він по-хазяйськи відібрав найкраще зерно, умовив милогубу карооку дружину не їхати з ним, та й подався туди, де теж є люди і земля. Обробляти ж її він умів з дитинства. От чи буде тільки в холодині родити гречка?
А в тридцять шостому році Волошин повернувся з далеких країв; там також не дармували його руки, і він з гарними документами приїхав до своєї Гані, на коси якої вже ліг осінній ганець.
Другого дня, ще вдосвіта, чоловік прийшов до Данила, вийняв з кишені піджака чистеньку пілочку, в яку були загорнуті його характеристики, і, не сідаючи, запитав:
— Чи приймете до колгоспу, чи деінде шукати роботу?
— А що ви з тіткою Ганею надумались робити?
Волошин невесело усміхнувся в достиглі перехилені вуса:
— Не хочу сповзати з землі, не хочу на ній і перекотиполем стати. Якщо не бажаєте, щоб із усіма в гурті робив, то я можу в смолокурні чманіти, можу й рибу в ставках доглядати — до неї в мене легка рука.
— Що ж, коли легка, то ставайте старшим над рибою. І тоді засіпались і вії, і повіки, і вуса в чоловіка. Він зітхнув і вже розкуто запитав:
— То вірите мені?
— Вірю, Полікарпе Андрійовичу.
— Спасибі ж за віру! — розчулився чоловік. — Колись я не мав її до людей, а тільки до зерна і до худобини, то й сам, вважайте, був напівхудобиною… От хоч які тяжкі були мої останні роки, а не проклинаю їх, бо поміж людьми почав знаходити віру…
Ці слова надовго запам’ятав Данило. А Волошин ніде не підвів ні його, ні людей…
Це було “тоді”. А що тепер тебе змучило?
— До матері ходили? — негадано запитав Волошин і, скинувши шапку, повів посивілою головою на цвинтар.
— До матері, — здригнувся Данило.
— І досі пам’ятаю її голос, — вона ж із моєю Ганею дівувала. Разом співали “Розлилися води на чотири броди”. А тепер розлилася кров на усі броди.
— Що з вами, Полікарпе Андрійовичу?
— Зрадливість долі, — тоскно зітхнув чоловік. — Послухаєте?
— Говоріть.
— Воно б краще на моє подвір’я повернути, щоб ніякий дідько, з отих, кого язик брехнею годує, не навинувся.
І хоч як вони тихо добиралися до зашпоришеного подвір’я Волошина, їх таки почула тітка Ганя, вийшла з хати, пізнала Данила, кигикнула чайкою і кинулась до нього з розпростертими руками.
— Данилку, дитино! Живий?!
— Живий, тітко Ганю.
— То ходімо до хати. Який же ти виморений… Та все одно живий. А ми живем і не живем… Розказував тобі? — сльозами глянула на чоловіка.
— Цить, стара. Оце зараз усе, як на духу, повім. Дай тільки в хату зайти.
В оселі тітка Ганя одразу кинулась до печі, а Полікарп Андрійович нелегко почав свою розповідь:
— Не знаю, чи й будеш тепер їсти у мене, коли скажу, що я став аж головою громадського господарства.
— Чого це вас туди занесло? — насторожився Данило.
— Нова влада мені, як розкуркуленому, довірила це господарство. Я всіляко огинався та віднікувався, але люди почали вмовляти, бо ж можуть якогось ідола привезти. І таки вневолили мене. То й живу тепер, наче з мене колії душу вибрали.
— І як же вії господарюєте?
— Що можна було заховати — пішло в заховання, а хліб і худобу тихцем роздаю, щоб якнайменше фашистам перепало поживи. Почав з свиноферми. Ні одного свинячого хвоста це дісталось людожерам. Захотіла нова влада навернути мене до худобства, але нічого з цього не вийде, то, певно, на шибеницю наверне. А якщо виживу, теж радості мало: що скажуть мені наші, коли повернуться? Ось це уїдання найбільше й мучить. Бачиш, в яку марність часу вскочила моя дурна голова, — і знову зітхнув. — Скажи по правді: вже судиш мене?
— Ні, Полікарпе Андрійовичу… Тільки не забудьте вдів і сиріт.
— Він, Данилку, їм найпершим хліб завіз. У тебе ж науку проходив, — озвалася тітка Ганя, ставлячи на стіл тарілки. Проти місяця на її віях бриніли сльози.
Данило прихилився до неї, поцілував у щоку.
— Спасибі, дитино, — жінка скорбно усміхнулася і рукою витерла очі…
Кінь по коліна зайшов у брід, м’яко почав перебирати губами підсвічену воду, потім заіржав, і тоді з того берега на оболоні теж озвалося іржання; його смуток ніби підхльоснув воронця, розбиваючи хвильки і хмари в них, він пішов, пішов, пішов уперед, потім, витягаючи шию та зітхаючи, мов людина, поплив на той берег. Данило аж руку приклав до очей: згадав бій біля річки і як її перепливали осідлані коні, що пережили вершників. А тим часом воронець вибрався на сухе, обтрусився, стріпнув гривою, захопив у неї пасмо місяця і з іржанням помчав до свого товариства.
Біля старої, з випаленою душею верби Данило побачив неприв’язаного човника, потягнув його до води, тут же знайшов кілок, яким рибалки припинають сіті, відгрібся і тихо-тихо, ніби у сні, поплив до того берега, до свого кохання, до своєї Мирослави.
А може, й справді він впливав у сон? Бо велику чародійну силу перетворень мають наші вечірні ріки і броди, коли в них тоне й не тоне місяць, коли в таємничих ямбах очеретів затихає птиця, коли шматки туманів, неначе діди, не знають, де знайти пристановище, коли біля невигадливих прибережних осель…
— Ой, як це страшно, — зітхнула Мирослава. — Ми будемо серед своїх, а ти серед чужих. — І враз сполохано підвелась: — Ніби хтось приходив сюди.
— Напевне, мій дідусі..
— Так чого ж він поставив чоботята на призьбі?
— Мирославе, не бійся, це я, — Данило так тихо озвався, що й сам не почув свого голосу.
— Ой! — водночас зойкнули Мирослава і Ярина, шарпнулись до дверей і зупинились. — Хто це?
— Нe пізнали? — хоче посміхнутись Данило, та щось і посмішку, і голос зчавило йому.
— Даниле! Данилку! — скрикнула Мирослава і, не то сміючись, не та плачучи, кинулась до нього.
— Негадане, проте ефектно, — в’їла своєю театральністю Яринка, засміялась, підійшла привітатись до Данила, а потім процитувала відповідну репліку: — Мавр зробив своє діло, — мавр може піти, — та й вислизнула з хати, невідомо чого витираючи рукою вії.
Данила обіймає Мирославу, підводить її ближче до місяця.
— Ти? — і сам розуміє,, що важко задати дурніше запитання.
— Я, Данилку, — посміхається, і зітхає, і схлипує заразом Мирослава. — Прийшов?
— Прийшов. Скільки думалося про цю хвилинку, — відіймав її на руки, притуляє до себе.
— А скільки днів і ночей я виглядала тебе і коло хати, і коло броду.
— Але де ти ходиш течами? Так перелякала.
— Справді? — тихо, по-дитячи засміялась Мирослава. — Тебе і перелякала?
— Авжеж. То. де блукаєш ночами та ще з карабіном?
— Ми щойно э партизанського” загону Сагайдака. Пусти па землю — тобі важко.
— Так ти партизанка?!
— А чого здивувався?
— Якось не думав вад ним.
— Тої саме життя подумало.
— Що хтось, окрім вас, є з жіноцтва?
— Поки; що нема, та й Яринка йде від вас. Нам окрему землянку обладнали, піч із залізної бочки поставили, а в гільзах снарядів горить вогонь і стоять квіти… Даниле, рідний! Ніяк не віриться. Схуд, зблід. Певне, був поранений?
— Та був.
— І куди? — зойкнула Мирослава.
— В одне щасливе місце — недалеко від серця.
— Він ще й сміється.
— Бо вже минулося. А як ти почуваєш себе? — запитав, бентежачись, думаючи про ту таїну, якою тривожиться кожний батько, якщо він батько.
— Ми добре почуваємо себе,— і уткнулась головою у його груди.
— Спасибі, мила, спасибі, люба,— цілує її, цілує пшеничний сніп, що тепер пахне не матіолою, а лісом і димом.
На якусь хвилю вона завмерла біля нього, а потім, стрепенувшись, глянула у вікно.
— Це ж, Данилку, нам скоро треба в ліси. Я прийшла по одежу й чобітки.
— Мене візьмеш із собою?
— Аякже! Сагайдак буде радий.
— Ти звідки знаєш?
— Бо він кілька разів питав і говорив про тебе. Ти ж маєш якусь зброю, бо в нас без неї не приймають у загін.
— Отак і говорили вони про любов,— сумно посміхнувся Данило.
—-Що ж поробиш, коханий, коли війна… Збирайся, Данилку, бо вже прокидається калиновий вітер…
— І в броді качки розкльовують ніч,— повторив оті слова, якими часто Мирослава стрічала їхні світанки…
