XX
Ранковий ліс, ранкові клубки шумів, ранковий плач роси, що в передосіння пахне вином, і перший вибух сонця на косах Мирослави, і калатання серця: а як його зустрінуть отут? В неспокої сходиться і розходиться коловерть думок, вони то підіймають тебе на крилах, то жалять, немов шершні.
— Хвилюєшся? — догадується Мирослава, що турбує Данила, і злегенька притискається до нього плечем, у яке в’ївся ремінь карабіна.
— Непокоюсь.
— Усе, коханий, буде гаразд, — освітила його таким поглядом, якого, певне, і в світі немає, поправила зброю. Ось тобі й тендітна вербичка з карабіном на плечі, ось тобі твоя вірна доля.
— Коли б то на гаразди пішло, — невесело підсміюється над собою, а в думках то стрічається з Сагайдаком, то стинається з ворогом, бо ж для цього і в снах, і наяву поспішав сюди. Тут не пожаліє себе, не пожаліє й фашиста, будь проклятий він!
— Уже й підходимо до своєї домівки! — зупинилася, обернулась до нього Мирослава. — Я до своєї землянки одразу ж звикла. І вдень, і вночі ліси натрушують на неї свої шуми. Прокинешся від них — та й згадуєш і свої поля, і татарський брід, і калиновий вітер.
Данило посміхнувся:
— Ти зараз така, наче з калинового вітру вийшла.
— Гарна тобі? — запитала ніби з насмішкою і потягнулась до нього.
— Найкраща у світі.
— Не розкидайся так світами… Нам у землянку близнята півня кинули, не півня — віхоть вогню. Йому нема з ким битися, то кидається на кожний згук лісової птиці,
Негадане тихий оклик:
— Стій! Руки вгору! — І одразу ж веселий сміх. З-за дерев, плече в плече, виходять зі зброєю в руках Роман і Василь, високі, статурні, буйночубі, вони йдуть між деревами, як боги лісу, а за ними двома стежинами сивіє оббита трава.
— От же вреднючі, неодмінно треба налякати! — удавано сурмониться Мирослава. — І хто вас навчив так маскуватись?
— Секрет партизанської фірми, — близнята щиро вітаються з Мирославом та Данилом. — От і ви прибилися до нас!
— Прибився, — хвилюється І навіть заздрить близнятам Данило. — Не проженете?
— Таке скажете в неділю! — щиро дивується Роман, якого Василі, чогось називає старшим. — Побудьте тут, я піду до Сагайдака, бо порядок є порядком. — Він легко зникає в тінях, в шумах, в деревах, а за ним іде Мирослава, бо навіть їй не можна стояти біля дозорця.
— У нас командир не терпить безладу, — пояснює Василь, придивляючись до лісу й дороги, яка вже навіть у коліях береться зіллям — давно, видно, не їздили по ній. — Спробував дехто сваволити, так потім пік раків перед усім загоном. А одного індивідуума, що дуже рвався до влади, вигнали з загону. І недарма — він уже примостився у церкві дячком. Святі книші, каже, черево не розривають. Що ви на таке скажете?
Данило прислухається і не прислухається до мови Василя, бо думки йдуть урозбрід, а хвилини тягнуться, ніби вічність. Здається, не дні, а роки він чекав цієї години зустрічі. А хіба не роки? Бо ще з дитинства, живучи романтикою книг і живих оповідей, не раз бачив себе партизаном. От і маєш тепер ділом підтвердити, на що здатний.
Між підкучерявленими дубами виринули Сагайдак і Чигирин. Забуваючи все, Данило на якусь мить задерев’янів, а потім бігцем кинувся до них і розгублено зупинився.
— Проворний! — приязно посміхається йому гриб-боровик, що зветься Чигирином.
— А він завжди був проворним, — так говорить Сагайдак, ніби вони вчора бачилися, й обіймав Данила. — Здоров, здоров, голубе.
— Добрий ранок вам! Добрий ранок! — переводить дух Данило і чує щем в очах. І до цього часу не потверділа його душа.
— Неначе зрадів? — лукавить Сагайдак і, підбадьорюючи, плескає його рукою по плечах, скидає з них якусь частку тривог. — Зрадів, Зіновію Васильовичу. Так думалося про цю зустріч, так думалося знайти партизанів.
— От і знайшов — і партизанів, і… партизанку… Ти до нас в гості чи назовсім?
— Назовсім, якщо приймете.
— Коли будеш бити фашиста, а не пересиджувати лиху годину, — жартує — не жартує Сагайдак.
— Буду, Зіновію Васильовичу! Хоч зараз у саме пекло посилайте.
Не поспішай, буде ще й пекло. Тепер воно не казка, — звів докупи брови командир. — Бив Марко чортів у пеклі, маємо бити. Що ж, ходімо до нашої оселі. Бачу, поранений був? Уже одужав. Руки, ноги при мені.
— У нас ноги треба мати заячі, а душу орлину, — мружиться Чигирин.
У землянці всі троє сіли за стіл, застелений не скатертиною, а німецькою картою, розмальованою якимись знаками. Данило одразу знайшов на ній і свій райцентр, і своє село, і ліси, і болото, в серцевині якого також була якась позначка. Чи не там, до колись уночі йому обізвалась журавлина сурма? Чим же зацікавило болото Сагайдака? Не знав чоловік, що там Стах Артеменко вже обладнав землянку для поранених партизанів. Сагайдак, глянувши на облізлу Данилову гвинтівку, несхвально похитав головою, а далі запитай:
— Як воював у армії? Яку маєш спеціальність?
— Моя спеціальність — підривати залізниці, станції, мости.
— Навіть мости?! — пожвавішав і ніби не повірив Сагайдак. — Ось саме над цим ми найбільше й мізкуємо, — поклав руку на плече Чигирина. — Та велику бідність маємо: вибухівки нема, детонаторів теж. Два поїзди сяк-так спустили в безвість голими руками.
— Як це руками? — не повірив Данило.
— Саморобними лапами позривали костилі, трохи розсунули рейки — от і вся наша техніка. Що ти скажеш на це? — Із надією подивився на Данила.
— Сказати можна тільки одне: цю техніку треба удосконалювати.
— Але як? — Чигирин аж підвівся з обземка, що правив за стілець. — Нема ж у нас ні грама вибухівки.
— Може, десь поблизу бачили авіабомбу, яка не вибухнула?
— Таке лихо знайдеться! — зрадів Чигирин. — Одна під самою дібровою хвоста показує. Тільки як ти доберешся до її нутрощів?
— Це діло немудре: викрутимо капсуль-детонатор, обшивку розгриземо зубилом, і тоді можна нарізати толу для саморобної міни.
— Оце так, — докрутив гадовою Чигирин. — А вода ж, падлюча, не може під зубилом вибухнути?
— І таке може бути — все в руці божій, — посміхнувся Данило.
— Він ще й посміхається, — і Чигирин витер рукою обличчя. — Аж у піт кинуло. Наша техніка була дуже відстала, а твоя — страшна.
— Поки іншої не маємо.
— От і думай-думай, як переплисти Дунай, — трусонув сивими кучерями Сагайдак і ніби з жалем поглянув на Данила. — Уже наче й запахло вибухівкою. А де ж дістати детонаторів?
— Чого не знаю, того не знаю. Правда, у мене випадково збереглася одна запалювальна трубка, саморобна.
— Як це саморобна? — пожвавішав Сагайдак.
— Ми так робили в себе: у детонатор вставляли шматок бікфордового шнура, для надійності стискували плоскогубцями, потім до бікфордового шнура ще прив’язували шматочок прядивляного. Ось погляньте, — і Данило вийняв з торбинки запалювальну трубку.
Сагайдак так узяв її, наче це була дорогоцінність, пильно оглянув, покрутив у руках і повернув Данилові.
— Що ж, помагай, доле, та бороди від недолі. Спасибі, що хоч це добро завалялось. Голодний?
— Ні.
— Тоді зразу ж по авіабомбу!
— Може, хоч поснідаємо? Як це натщесерце їхати? — обурився Чигирин.
— Легше буде на коні й колеса.
— Тарас Бульба! Як їхати, то їхати. Що, Даниле Максимовичу, треба брати з собою?
— Добрі коні, лопати, мотузки, плоскогубці, напилок, зубило і молоток. Здається, все, — радів Данила, що зразу ж матиме партизанську роботу. Хоча, коли подумати, невелика це радість поратись біля бомби. І як про це сказати Мирославі? Воно б краще не говорити про таке: нащо відмикати її тривогу і сльози? А коли станеться із ним непоправне? Бо, може, сьогодні й диму не залишиться од тебе… От і жаль стало свого світу, свого віку.
Він знайшов Мирославу біля дівочої землянки.
“Як, любий?” — не голосом — очима запитала.
— Усе гаразд. Вже й ділечко маю. Мирослава журно подивилась на нього:
— Нелегке?
— Щоб дуже, то не дуже… “Таки знайшов як сказати”, — І рукою бережно торкнувся її стану. Та Мирослава щось відчула, голос її став по-материнськи низинним, як у годину їхнього першого прощання.
— Бережи себе, Данилку, бережи.
Постараюсь, — удав безжурність. — Як поважчали твої коси. Бо випала роса, — похитала головою Мирослава. — Роса війни.
Данило знову згадав своє:
— Отак вони й говорили про любов…
…Пo самий стабілізатор вгрузла в землю ота бомба, що цілилась реву, та впала недалеко від неї біля діброви. Данило й близнята покружляли коло неї і взялись за лопати. Чорнозем із зіллям полетіли навсібіч, оголюючи металеве тіло.
— Гладку маємо свинку, — поплескав рукою бомбу Василь.
— Летіла вона вниз, а чи не полетимо тепер з нею угору? — жартує Роман і пильно дивиться на Данила.
А хіба він знає, що буде далі. Одначе втішає хлопців:
— На її начинці полетять у безвість вороги. — І припадає вухом до обшивки.
— Що ж вона може сказати?
— Багато може сказати, якщо в ній лежить бісова машинка.
Василь блідне, а Роман посміхається. Чого б?
Коли бомбу разом звалили набік, Данило нагнав подалі від ями близнюків, а сам, стиснувши уста, примостивсь біля неї і заходився вивертати капсуль-детонатор. Тут у хід пішли напилок, зубило та плоскогубці. І хоч холодна, як смерть, була бомба, та він так упрів, що вся одежа стала вологою. Обеззброїти бомбу вдалося швидше, аніж сподівалися, і він почав її заарканювати мотуззям. Після цього Данило вискочив з ями, гукнув близнятам, щоб привели коні. Ті під’їхали на своїх червоногривцях, здали їх назад до бомби і проворно почали ув’язувати мотуззя, що тягнулось од неї до штельваги. Добра худоба вихопила смертоносну ношу і, перекочуючи її по траві, натягнула до лісу. На галявині бомбу вивільнили від мотузків, Данило підійшов до воза, на якому сиділи Сагайдак і Чигирин, узяв з скриньки молоток і наказав.
— А тепер від’їжджайте подалі від нашої цяцьки.
— Тільки ж обережніше, хлопче, — благальне подивився на нього Чигирин.
— Буду старатися.
Данило підійшов до близнюків, які вже розсілися на бомбі, немов на колоді, і смалили саморобні цигарки.
— І ви, хлопці, подалі від цього нещастя.
— Як це подалі? — здивувався Роман. — А хто ж у вас буде молотобійцем?
— Я, — коротко відповів Данило.
— Та нащо вам стільки слави? Прийміть мене хоч поденщиком до неї, — і показує всі зуби.
— Іди, Романе, не мороч голови.
— От уже такого ніколи не сподівався од вас. Піду жалітись Мирославі.
Коли близнята підійшли до воза, де сиділи Сагайдак і Чигирин, Данило приклав зубило до бомби, отак, щоб рубати її поперек, і злегка вдарив молотком. Зубило ковзнуло, а на залізі залишився шрам. “Мовчиш?” — прислухався до бомби. Ще удар, іще міцніший — і зубило пробиває цупку обшивку. Непевна посмішка затінявилась на обличчі незвичайного майстра. Тепер легше було розпорювати одяганку бомби, впевненіше діяли і молот, і зубило, а крихти толу почали висипатись на траву. Ось що їм зараз дорожче від золота. За роботою Данило незчувся, як до нього підійшли Сагайдак, Чигирин і близнята.
— Як воно? — запитав Сагайдак.
— Скоро з однієї бомби будете мати дві чаші з толом, — витер з чола краплистий піт, що аж сипався з нього.
Сагайдак навпочіпки присів біля бомби, знайшов на траві суху гілку, розломив на чотири цурпалки, три встромив у землю, підрівняв, а четвертим накрив їх і покосував па Данила.
— Догадуєшся, хлопче, куди вода тече?
— Вода, напевне, тече під міст, — у тон відповів Данило.
— Догадливий! Так от, цей міст не дає мені спати.
— Усе чоловікові не дає спати, — осудливо загудів Чигирин. — І чорний шлях, і залізниця, і міст, і ненависний Безбородько, і кругова оборона навколо землянок. Уночі потайки сам береться за лопату.
— Годі вже, Михайле Івановичу, — поморщився Сагайдак. Данило посміхнувся йому:
— То ми, товаришу командир, подбаєм про ваш сон.
— В оце “ми” і мене всунете, — нагадав про себе Роман. Тихо-тихо поскрипують колеса, тихо-тихо коливаються біля коней та возів партизани. Вже відійшли від них лісові шуми, наближається мова річки, мова очеретів, тривога дикої птиці і калиновий вітер. Данило навпомацки знаходить кетяжину калини, засовує за ремінчик картуза — хай буде замість партизанської стрічки.
Розгортаючи кущі верболозу й калини, коні входять у брід, припадають до води, а люди проворно знімають з воза і обережно опускають на річку невеликий пліт, на самий край його ставлять саморобну міну, притискають її дошкою, а кінці міцно скріплюють з плотом. Це ніби має дати більшу силу вибуху. Краще було б знати, в якому бику є толова ніша, тоді б спрацювала детонація, та, не знаючи цього, мусиш діяти навмання. Данило ще раз перевіряє, як прикріплена міна, підводиться і пошепки до Сагайдака:
— Ніби все гаразд.
— Щасти вам! — І навіть у темряві видно хвилювання на обличчі командира. Він обіймає Данила і Романа, а ті обережно підштовхують плота на глибше. Вода набирається в чоботи, обпікає тіло, дрожем підкочується під саме серце.
— Не тільки душу, а й чоботи лихоманить. Душа ще витримає, а чоботи, мабуть, порвуться, — шепче Роман і посміхається.
— Якщо кирзові — порвуться, юхтові витримають, — відповідає Данило, і в Романа ще більше розтягується рот.
Під зорями схлипує вода і корінцем в’юниться за плотом. Спросоння озвалися качки, скинулась риба, пропливла купина, од якої повіяло татарським зіллям. А холод судомить тіло, і зуби вибивають чечітку, нe здогадалися, дурні, виканючити в Чигирина чарку перваку. Ось і обриси моста, що повис над рікою і перепинає туман. Чи ж глибоко біля середнього бика? Хоч би плити не довелося. Як навіжений, розсипаючи іскри, мостом прогуркотів поїзд, і знову схлип води, і дрімота шматків туману, і лихоманка по всьому тілу. На мосту загупали кроки. Дві тіні зійшлись посередині, постояли і розійшлись. Роман з головою шубовснув у яму, виплив, відплювався і вже посміхається Данилу: “Помив голову”. Де він і тепер знаходить снагу для посмішки?
За кущами туману вони доходять до середнього бика, під ними нуртує стрімчак, над ними важко гупають чоботи охоронців. Роман двома мотузками щільно прив’язує плота до бика і про всяк випадок кінці ще з’єднує з деревиною біля самої міни. Данило над плотом нахиляє голову, здіймає картуза, бережно виймає з нього пришпилену запалювальну трубку, навпомацки вставляє у гніздечко міни капсуль-детонатор, бере з рук Романа кремінь, кресало і трут.
— Пливи, Романе. Я вже сам. Хлопець заперечливо хитає головою:
— Тільки разом. Запалюйте.
Знову на мості зійшлися вартові, перемовились кількома словами і почали розходитись. Пригнувшись, щоб тілом приховати крихітку вогника, Данило вдарив кресалом у кремінь раз і вдруге. Бризнули іскри, затлівся, медово запах трут. Партизан зразу ж приклав його до прядивляного шнура і погасив. Сумирно вбрали вогонь десятки волоконець прядива, а підривники, цокаючи зубами, за течією тихо попливли на лівий улогий берег. Ще не встигли вони добраться до нього, як їх наздогнав і випередив велетенський нервовий спалах, і чи він, чи несамовитий грім підхопив підривників могутніми руками і люто жбурнув у воду. Знесилені, приголомшені вибухом і різким духом перегорілого толу, вони виринули із хвилі, заточуючись, побрели до берега і попадали на нього. З кущів верболозу і калини до них кинулись побратими, підіймаючи і цілуючи їх.
— Молодці, хлопці, молодці, — сміється, обіймає їх Сагайдак. А вони, стікаючи водою, тільки очима водять на нього і підставляють то одне, то друге вухо, нічого не можучи второпати.
— Що з вами?!
— Не чуємо, нічого не чуємо, — калічачи слова, ворушить неслухняними губами Данило, але не журбу, а радість, радість виконаного обов’язку має, ще й підсміюється над собою: “От дурень, вгатив увесь тол в одну міну. Його б, певне, і на два мости вистачило б”.
— Вуха наче варениці стали. Аби начинка — можна і вареники зліпити, — пояснює Роман Саламасі, який подає йому сухий одяг.
— Зроблено добре діло! — сідаючи на воза, весело каже Сагайдак Чигирину. — Тепер Данило почне збивати підривну групу. Набої роздобудемо, тол теж знаємо, як дістати, а от де розжитись на детонатори?
Детонатори ж самі прийшли до загону, і раніше, ніж думалось. Другого дня надвечір’я до партизанів на конях примчала парубота з підпільної групи села Красне. Далі хлопцям було небезпечно залишатися в селі.
Сагайдак привітався з ними і одразу запитав:
— Зброя ж є?
— Є, — відповів керівник підпільної групи Івась Лимаренко, в якого чуб на вітрі підіймався, наче крила. З кишені він вийняв вагана, а з торби скриньку, що була, мов щільник, напакована детонаторами.
— Так це ж скарб! — Сагайдак виважив скриньку на пошрамленій руці, навіть для чогось понюхав детонатори.
— Кому скарб, а кому смерть, — трусонув чубом Іван Лимаренко, а його побратими радісно посміхнулись.
Сагайдак прискалив на них очі, не оминув і коней, на яких прискакали хлопці, і не то підбадьорююче, не то насмішкувато прорік:
— Орли, нічого не скажеш, — і похитав головою. “Орли” перезирнулись і не знають — пишатись їм чи нітитись. Вчуваючи, що Сагайдак за похвалою щось таїть, Лимаренко гордо, з викликом подивився на нього.
— Хлопці славні, бойові, ділами перевірені.
— Я теж так думаю, — погодився Сагайдак, — І хлопці гарні, і чуби в усіх, мов лелечі гнізда, і ноги взуті, а от коні босі. Може, тому, що в них не копита, а ступи? Пам’ятаю, гарні були скакуни в Красному, та, певне, гарцюють на них поліцаї і староста.
Хлопці відразу наїжачились, а Лимаренко захвилювався:
— Ми взяли, що було під рукою.
— Еге ж, еге ж, — знову погодився Сагайдак. — Та краще було б брати, що має бути під ногою, тоді можна було б і ворогів здоганяти, і, коли треба, відриватись од них.
— Не смійся, батьку! — як Остап з славнозвісного твору, відав Лимаренко, підвів голову на своїх орлів, моргнув їм. Хлопці зметнулися, вискочили па своїх непородистих, гикнули, свиснули і помчали із лісу.
— Несамовиті! Куди ж ви?! — гукнув старий Чигирин. Івась Лимаренко здибив свого коня і насмішкувато кинув г
— По підкови і вухналі.
А Сагайдак, посміхаючись, повторив його слова:
— Хлопці славні, бойові, перевірені. З такими не замерзнеш!
