XXI
У передвечір’і імлилось дрімливе сонце, імллилися вересневі блавати далини, а тут, на змертвілому хутірці, падали яблука в трави і, охоплений стрілами очерету, ставок ярівся вишневими барвами згасань. В очереті хлюпались качки, па плесі скидалася риба, над плесом товклися хрестики товкупців, а за плесом дзюркотів невидимий струмок. Як і перше, падають яблука, скидається риба, спокоєм дихає вересень, перечищаються води.
Ніщо на хуторі не нагадувало про війну, про людські страждання. Ось коли вийде, як надумався, отут він і оселиться — перевезе хату з села, тільки лишить па старому місці скіфських та половецьких камен: хай комусь голосять. І чого узлилися на нього вони? Може, тому, що поперебивав їм тулуби й ноги? Тьху! Так і повірити можна, що й камінь живе…
Ще оглянувшися на село — чи нема покликачів із управи, — Магазаник стає на гниляву дровиняку, по ній добирається до крихітного вербового човника, розмотує вудочку, зиркає на жовте підволохачене сонце, а все думає про хутірець, якого вересень обметав першою прозолоттю верб, зеленим подихом отави і бабиним літом. Завжди тут добре росте і трапа, і отава. Оце б, забувши всі війни, пройтися з косою, почути дзвін і передзвін її, напасти на джмелиний мед, наставити пахучих копичок і втомленим прийти додому — не грішником, а господарем, якого очікують жіноча вірність і добрість. Та все це вже не йому, бо попався у чортову супрягу, як жаба в тенет — пі взад, ні вперед… І тут, на хутірці, страх догнав його, хоч і втікав од нього з села.
Зітхнувши, наживив гачок шматочком вареної картоплі і закинув під стріли очерету, які й не журилися, що вже минув літопровід. Оселився тут і жив в самоті комишником.
Тепер погляд і думки Магазаника зупиняються на білому з гусячого пера поплавку, який теж може дати якусь відраду і приспати невеселі думки.
Над самою водою пролетів білобровий перевізник, а з очерету тихо-тихо виплила молода качка; вона обережно повела точеною голівкою, заспокоїлась і вже пливе на чистовід, за нею, як мальовані, в’юняться і в’юняться вишневі хвильки, а під ними волохатяться півтіні. Нарік ця сама качка прилетить із вирію на цей самий ставок, знесе з десяток зеленкуватих крашанок, виведе каченят… А що нарік буде з тобою? Тьху!.. Тільки таке й довбе мозок, бо повернув час не на життя, а па смерть.
— Зі-зі! — скрикнув перевізник, перелітаючи з одного берега па другий. На притихлих темних крилах пташини чітко виділились білі смуги. А он “векнув” бекас і стрімко злетів угору. Колись, ще як його батько був живим, отут іноді і зимували ці довгоносі птахи. Яких тільки див немає у природі? От нещодавно Рогиня, що під п’яну руку проклинає свою нову посаду, Безбородька і долю заодно, розповів, як один старий лікар виліковує безнадійно хворих па рак. І чим? Осіннім потаємним грибом; витикається він із землі лише па один день, а людині повертає роки…
— Зі-зі, — знову озвався перевізник.
Що ти перевозиш з берега на берег і чи хоч трохи розумієш теперішню сутінь?
Коливнувся — торк-торк — поплавок і нагло, обриваючи щось біля серця, зник у вишневій воді. З несподіванки Магазаник забувся підсікти, просто шарпнув вудлище і відразу почув вагу рибини, яка рвонулась до очеретів. Пожди, пожди! Там ти порвеш волосінь. Староста обережно виводить рибину на чистовід, утомлює її і перегодом підводить до човника. Шкода, що не захопив підсаки. Коли б знаття, що й у такому ставочку несамовитий Бондаренко розведе он яких коропів. Де він тепер воює чи, може, відвоювався?.. Ще порух руки — і з води виважується трепетний золотий злиток рибини. Їй-бо, пару кілограмів буде! Зірветься чи не зірветься? Пружинить, у дугу згинається гнучка ліщина і опускає рибу в човник. Неначе на скарб, накидається на неї Магазаник, відчуваючи хижість у всьому тілі. Темним, з прихованим сонцем, докором дивиться— на нього рибина і задихається в його руках.
Біля очеретів стрепенулася, злетіла в небо качечка, за очеретами забулькав задоволений смішок:
— Пофортунило, пане старосто!
— Таки пофортунило, — розгинається Магазаник, спочатку ловить зором сірі пташині крила, а далі бруквоподібну голову махлюватого поліцая Терешка, який стоїть на зчервоточеній кладці й переганяє від ікол до вилиць сміх і насмішку. Губи в нього лискучі, товсті і завжди смердять самогоном, бо при новій владі не вихмеляється Терешко.
— А тут, пане старосто, ще й більші є коропи. Аж десятифунтовики! — ліниво посміхається і ліниво вигойдується па кладці запияк.
— Десятифунтовики? — відчеплює Магазаник коропа, той намарно тріпоче всім золотом луски і лунко б’є хвостом по вогкому днищу човна. — Ти ж звідки знаєш?
— Ловив тихцем у мирний час. Спіймаєш осмерком такого красюка — і мандруєш на підночівлю до своєї мандрьохи. А та вже знай діли, — хихоче Терешко, погойдуючи кладку і живіт. Коли и напас такого?
— Тепер не ловиш?
— Зараз нема інтересу чекати її на гачок, бо можна й толом чи гранатою глушонути, уставиш запала — і рви! Премиле діло — вибиває усе до мачини. Як ви на цеє?
Магазаник обізлився:
— Я тобі, неотесо, як глушону по огузку, то сам оглухнеш! Гляди мені!
Але Терешко не дуже лякається погрози, а знову таки гигикає.
“Дурня й по сміху впізнаєш”.
— Чи не думаєте, пане старосто, цей ставочок до своїх рук прибрати?
— Таки думаю.
— Тоді треба партизанську голову шукати, тепер вони саме в ціні, — продає щерблені зуби Терешко.
— А ти ж звідки такий веселий притетюрився? Знову маєш зальоти до якоїсь кивухи?
— Та ні, з крайсу пришвендяв. Дрипав двадцять верст пішки за шматок кишки.
— Щось є нового?
— У крайсі чи… вообче? — нарочито втулює оте слівце, що вчепилось до Магазаникового Стьопочки.
— І вообче, і в крайсі.
Терешко п’ятірнею стирає з обличчя веселість, відстовбурчує варги.
— Біля дівочого броду Лаврін Гримич уже який день розкопує старосвітську могилу. А що ви думаєте? Знайшов таки у ній не тільки череп’я, а й золото і навіть личмани.
— Справді? — торопіє Магазаник, а в думках починає лаяти себе: “Ти, дурню, на коропці позаздрив, а хтось золото роздобуває”.
— Справді. Сам бачив цю дивовижу.
— А які ж голови були на червінцях: нашого чи не нашого царя?
— Чужого, давнішого, з баранячими кучерями.
— Тоді на них і ціна повинна бути менша.
— То вже який купець трапиться. Заздрість тьмарить Магазанику вид.
— Чого ж це Лаврін золото добуває, а не в громадському господарстві працює? Чи він завдячне голові носить?
— Видать, чимсь піддобрився перед тим норовистим, що дуже хитро господарить. Запитав його про це, а він і в’їв мене: “Лаврін з могил викопує добро, а дехто у могили закопує людей”. То й поговоріть після цього ще ви з ним, наженіть розуму до голови.
— Мабуть, таки доведеться. А що чути у крайсі?
— Є нові бомаги гебітскомісара і начальника поліції Блюма про партизанів. Треба розклеїти в селі на видноті. Лишень боюся, щоб не вийшло посміховисько з паперів Блюма.
— Людям саме тепер до сміху, — наживлює Магазаник гачок. — Ану, почитай.
Терешко витирає рукою варги, нібито з них можна стерти горілчаний дух, виймає з командирської планшетки якісь папірці, підходить ближче до старости.
— Ось послухайте цю дивоглядію, — і заздалегідь починає давитися сміхом.
— Так смішно?
— А думаєте ні? То й читаю. “Звернення! З усією відповідальністю звертаємося до партизанів, що діють в нашій області, і закликаємо їх, поки не пізно, взятися за розум: здати зброю і здатися. За це ми даємо гарантію, що нікого не зачепимо, всіх влаштуємо на службу з великою оплатою. Окрім грошей, кожному партизану щоденно будемо видавати 150 грамів масла, 4 яйця і по одному кілограму хліба. Начальник поліції Блюм”.
— Га-га-га, — і Терешко так регоче, аж руками хапається за розбухлий на поліцайських харчах живіт.
— Ти чого хихочеш?
— А який же недоумок за чотири яйці підставить свою шкуру? І сам не знаю, як вішати цю срамоту.
Магазаник довго дивився на Терешка, а потім присадив його:
— Біда голові, коли нею верховодить язик. Ти сховай свій недомисел у такий закапелок, щоб і сам узавтра не знайшов. Почує хтось твоє варнякання — і аж захурчиш до гестапо в гості. Там уже буде не до сміху.
Веселощі змилися з мармизи поліцая, і вона затвердла, мов луб.
— Чого ж одразу вмовк?
— Та хіба ж я не знаю, кому що сказати? — видобуває Терешко
-догідливість підлизника. — І перед кимсь помовкую, бо тепер головне — день переднювати. А що пригледжуєте собі хутірець, то хвалю. Це маєтність! Взяти б її по старих обмежках у вербовий запліт, поставити хоромини, почистити запустілий садок, привезти вулики — і живи кумом королю: пасічникуй та на юшку запрошуй гарних гостей. Я вам, коли схочете, запліт, наче вишиванку, вишню, — аж підстеляється хитрун. Магазаник посмутнів:
— Це все добре, Терошку, аби це війна.
— О! А вам чого сушити голову війною, коли німці вже хваляться, що Москву забрали? Це нам, шуцполіцаям, гірше, бо жандармський мотовзвод на партизанів ганяє, наче солоних зайців. Оце ж на тому тижні так довелося тікати, що мало п’ят не розгубили, зажурився Терешко, і зажурився хміль у ного вирлах.
І хоч недалекий Терешко, та його дзявориння було чи не останньою краплиною, яка до решти розмила сумніви Магазаника. Таки нема вже в світі сили, що перемогла б німецьке військо… Бач, воно аж на Індію націлилось!.. А що з нами буде потім?
Ох ці думки на драбині. Магазанику вже й рибу ловити розхотілось: ніде тепер не подінешся від пекельного часу. Він ще раз поглянув на хутірець, на отаву, що почала проростати холоднечею, зітхнув. Завчасу б сюди перебратись. Так навіть старості не дадуть такої дармовизни. Тепер тільки за душі наділяють землю. Магазаник кидає погляд у далину, де тополі вростають у небо і вечориться земля, прикидає: чи завидна йти додому, чи дочекатися темені — і прибитись до якоїсь спокусниці. Догнав не догнав, та побігти можна.
— А прочитати вам, пане старосто, оголошення гебітскомісара, — хоче якось піддобритись Терешко і знову лізе до планшетки.
— Читай, коли маєш охоту.
Поліцай виймає зім’ятий папірець, прокашлюється, наморщує лоба:
“Параграф перший. Кожний бургомайстр, — тобто староста села, — зобов’язаний заарештувати через місцеву поліцію та передати поліції СД кожну чоловічу особу з чужої місцевості.
Параграф другий. Всім місцевим особам забороняється давати притулок чи переховувати чоловічих осіб з чужих місцевостей.
Параграф третій. У кожному випадку, якщо виявиться, що якась чоловіча особа перебуває без дозволу, всю сім’ю, що дає таким притулок, буде покарано смертю.
Параграф четвертий. Цю ж саме кару застосовано до того бургомайстра — старости села, який не послідує негайно зобов’язанню пункту параграфа один”.
— Утішив, — насупився Магазаник.
— Утіхи тут мало, — погодився Терешко, — та в голові цей папірець треба тримати, бо чужі чоловічі особи в нас таки є.
— А де їх тепер нема?
— І це правда, — морщиться Терешко І лізе рукою до потилиці, а згодом вклоняється: — То й бувайте.
— Куди ж ти? На дзвіницю?
— Та пі — до своєї лискухи. На відпочинок, бо ж через дурну голову три ночі поспіль не спав.
До ставочка з лопатою на плечі підійшов Стах Артеменко. Він хоче оминути старосту й поліцая, але Магазаник, щось подумавши, вилазить з човна і зупиняє чоловіка:
— Звідки, Сташе?
— Звідки ж? Картоплю копав до змору.
— Спою?
— Та ні, громадського господарства, — зітхнув чоловік. У зіницях старости спалахує підозра:
— Слухай, а чому тебе червоні не взяли до армії? Стах здивовано витріщується на старосту:
— Хіба ж ви не знаєте?
Магазаник недовірливо дивиться на чоловіка.
— Не знаю, а думаю різне.
— Вольному воля, а спасенному рай.
— Так чому?
— А хто ж мене колись пусто-дурно в тюрягу впакував? — злішає Стах. — Ось за цю тюрму і не стало мені довір’я. Ще є запитання?
— Тоді, виходить, ти мені навіть повинен дякувати за минуле, — заспокоюється староста. — Хто знає, де б ти домував тепер, аби не я?
Стах щось буркнув, обернувся і швидко пішов до села. Розсердився. Тільки чого б? Магазаник знову береться за вудочку, а в цей час на дорозі з’являються з лопатами й кошиками жінки, що теж копали картоплю. Магазаник байдуже поглядає на них, і негадано переляк і подив прошили його. Чи не привиділось? Він кліпнув віями раз і вдруге, кинув брови на середину чола, та видиво не відійшло — в гурті з жінками чогось ішла Марія, тримаючи за руку Оленку. Як і чого вони з’явилися тут? Староста кидає вудлище і швидко, не спускаючи погляду з Марії, прямує до жінок.
— Добрий вечір вам.
— Кому добрий, а нам ні, — обізвався зсередини чийсь голос.
— Закінчили копати? — все хоче перехопити очі Марії і нарешті перехоплює зелені ножі презирства та зненависті. Аж моторошно стало: де стільки може взятися злоби в таких знадливих зіницях?
Він зупинився край дороги, а жінки, сторонячись його, мовчки пішли полем, що вже вбиралося в осмеркові шати. Мав колись чоловік любощі, а тепер має тільки ненависть. У препаскудному настрої він підходить до човника, змотує вудочку, ховає її в очерети, кидає в торбину коропа й шпарко мете у звечоріле село. Оце можна було б навідатись до Лавріна, та хто знає, що чекає в отій хаті, з якої в партизани подалися близнюки. Ще ніс у ніс зустрінешся з ними.
Велике його село, та нема де подіти себе, свої гризоти і сум, нема з ким притовкти їх горілкою чи любощами. Ніхто раніше не міг так заспокоїти, як Василина, що за останні роки стала йому порадницею і одрадницею. Але після того вечора в лісі вона сторониться його і теж під віями тримає одну злість. Та пора вже порозумітися.
У селі, хоч воно обляглося, Магазаник уже не вулицями, а городами та задвірками скрадається до кутка, де живе Василина, і все думає, як власкавитись до неї. От зайде, вклониться їй, щиро посміхнеться, кине коропа на лаву і скаже:
— Вибачай, Василино, коли й досі гніваєшся за дурне слово. А я прийшов на перепросини, бо дуже скучив за тобою, наче цілий вік не бачив.
— У старій грубі чорти палять? — насмішкувато поведе зором вона, розпогодиться, заклекоче звабним сміхом, зашелестить спідницями і гарячими устами розтопить сум’яття і тривоги… І чого він ці уста покинув напризволяще?
Уже зовсім споночіло, коли Магазаник увійшов на сонне подвір’я Василини. Не часто він сюди заглядав — Василина більше голубила його в лісах, які любила в усі пори року, навіть коли хуга вибивала з них квиління і стогін. А то якось у березні знайшла двох зайченят, що замерзали в снігу під кущем. У пазусі принесла їх до лісника, кинула у запічок, налила в черепок молока. І таки виходила їх, а потім випустила на волю. Певне, коли нема материнства, то до всього живого прокидається любов.
Він тихо стукав у вікно, як і перше стукав. Та німує хата і все довкола неї. Ще сильніше гупають пальці по шибках, що мають осінню печаль. А він і тепер, навіть у пучках, чує жадобу стрічань. Ох, жінки, жінки, з самого пекла прихопили ви солодкий вогонь знади. Як тільки не караються ним чоловіки, караються, та не зарікаються.
Нарешті до вікна припадає обведене переляком обличчя жінки.
— Хто там? — забився її голос у дрожі, і забились шибки у вікні.
— Це я, Василино.
— Чого вам, пане старосто, в таку пору? — ніби трохи відійшла жінка.
— Пусти до хати.
— Я вночі нікого не пускаю.
— Яка ж тепер ніч? Тільки звечоріло.
— Еге, звечоріло! Люди вже давно мають спочивання.
— Ми довго через вікно будемо говорити? — починає сердитись, — Відчиняй уже двері.
— Ідіть, пане старосто, додому, бо все одно до хати не впущу.
— Пустиш! Бо діло є! — вже шаленіє Магазаник і б’є кулаком по рамі. — Я тобі зараз і вікна, і дворі рознесу.
— Цур тобі, оглашеннику! Як тільки відладитись од тебе… Зараз відчиню. — Василина біжить до дверей, грюкає ними, а далі, на порозі, пильно придивляється ся до нього ї починає совістити: — Хоч би людей посоромились. Ось на ваш гуркіт сусіди каганці світять.
— А що мені твої сусіди? — У Магазаника одразу спадав гнів, і він обома руками тягнеться до жінки, до її звабливого повногруддя, що підворушує білу сорочку.
Жінка б’є його по руках і відступає в сіни.
— Чого вам?
— Скучив за тобою, от ніби вічність не бачив. Василина чогось полегшено зітхає і, шелестячи спідницею, заходить до хати.
— Чого ж ти мовчиш?
— Не віриться, щоб ви могли за кимось скучити.
— Коли ти поклала гнів за якесь нерозумне слово, то вибачай, — хоче пригорнути Василину, але вона вислизає з його обіймів і стає ще жаданішою.
— Ідіть, Семене, додому, не дурійте, — виправляє з оселі, — бо вже минулося наше.
— Чого ж це минулося? — Магазаник ошелешено став посеред хати.
— Отак, як і все минається. Був колись чад, а тепер розвіявся.
— Так, може, хоч повечеркуємо разом? Я ось добрячого коропа приніс.
— І вечеряти не будем, — глянула на нього не очима, а колами темені. — Відвечерялось наше.
— Ти, може, приймака чи постояльця прийняла? То так і кажи! — Гніваючись, Магазаник виймав з кишені свічечку, засвічує її й насторожено придивляється до жінки: що тепер намалювалось на її виду? Та не так він бачить обличчя, як хвилі волосся, що погойдувалось навколо жіночого стану; ні в кого він не бачив такої розкоші, яка мала кольори і золотої, і пізньої осені. І чого він знову потягнувся до неї, як давнього петрівчанського вечора? Отак, може, любощі, перегораючи, і знаходять свій пізній берег, свої коси, де повінню гуляють розмаїті осінні барви й пробивається дух материнки. Материнки! А як їй хотілось стати матір’ю, та він, певне, колись спасався колиски більше, аніж домовини… Ось вдивляйся в жіночі принади і думай щось недодумане, бо ж і твої роки вже вчувають свою межу… От на яких тільки вагах зважити все?.. Але, зрештою, чи потрібні ваги в твою осінь? Та ще в таку страшну осінь?..
— Не вкручуйте в мене очі, як шурупи, — невдоволено сказала Василина і погасила трепетний вогник свічечки.
Магазаник стрепенувся, збавив негадані сентименти, зчавив душу і не знайшов у ній путящого слова.
— То маєш приймака чи перелюбця?
— Не меліть, Семене, дурниць, не перекидайте свої гріхи на інших. — І насмішка проклюнулась у слові: — Прийшли до мене, бо, мабуть, тепер нікому старосту добрим здоров’ям навістити.
— Чого ти мені цим старостою в очі цвікаєш? Невже забула все, що було між нами?
У голосі Василини озвалось глибоке обурення:
— А що в нас було, крім чаду і срамоти? Хіба ж ви хоч трохи любили мене? Тільки груди щоразу нівечили мої, — торкнулась руками до сорочки, — Ідіть!
— Піду, не засипай так скоро, хоч і оприкнів тобі, — спалахнув Магазаник. — Ще гляну, що на другій половині хати робиться.
— Там тільки городина та квашенина.
— А коли приймак?
— Прийдете вдень — і обдивитесь хату.
Жінка не може заховати тривогу, а староста насочується підозрою: що ж вона приховує від нього? Ох цей відьомський рід. Кого він тільки не дурив, починаючи з Адама?
— То показуй другу половину.
— Квашених огірків та помідорів не бачили? — Побачим, побачим, які в тебе помідори.
— Ще курей переховую в солом’янику.
— В солом’янику? Це ж чого вони такої шаноби зажили?
— Щоб гицелі не добрались до них.
І несподівано десь, чи не з горища, почувся довгий стогін. Магазаник здригнувся, спрожогу вихопив з кишені пістоля, а господиня вклякла на місці.
— Хто там у тебе?! Хто?!
Василина затремтіла:
— Нікого нема.
— Не бреши хоч тепер! Признавайся! Ану, ходімо в сіни.
— Не треба, Семене, — благання низинно озвалося у її голосі… — Ось я краще вечерю зготую.
— Бач, коли про вечерю згадала! — шаленіє Магазаник. — Тепер обійдемось без неї. Хто в тебе? Комісар, партизан?
— Хіба я знаю?
— А хто тобі підсунув його?
— Сам уночі городами приповз. Він тяжко поранений у руку і груди.
— У груди? Ось заберем його в лікарню, а там уже розберуться.
— Ой, не треба, Семене! Благаю тебе, не треба! — заплакала Василина і руками, і станом припала до нього.
— Так що ти хочеш? Щоб твої сусіди тицьнули на мене і я за когось на шибениці гойдався? — Він відштовхнув жінку, швидко вийшов у сіни, знову засвітив свічку і наказав Василині: — Лізь перша.
— Одумайся, Семене. Нащо тобі цей гріх?
— Лізь!
Голосячи, витираючи хустиною сльози, жінка почала підійматися на горище. На горішніх щаблях зупинилася:
— Схаменися, Семене. Не полюй за чиєюсь душею, коли й твою можуть уполювати.
— Розумною ти дуже стала, — підсвічує і просвічує її голі ноги свічечкою. — От через тебе і не стало б моєї душі.
— Кому вона, гидомирна, потрібна, — схлипує жінка, підіймається на горище і вже комусь несе свої сльози й голосіння: — Прости мене, людино добра, що не зарятувала тебе… Прощай і прости… Прощай і прости…
Магазаник почув чийсь тихий заспокійливий голос і, щулячись, виліз на горище, яке все перехитувалось у нерівному світлі воскової свічечки. І краще б він не бачив того, що побачив, бо привиди страху одразу вбуравилися в його мозок, в нутро, а страшні дія минулі роки глянули на нього очима пораненого, який лежав, схрестивши руки на грудях.
— Невже так міг переміститися час?! З хуртовини вісімнадцятого прийшов зимовий день, коли державна варта вішала молодого командира, що мав і гарне прізвище, і такі очі, які, напевне, й у снах не забуваються. І, йдучи на страту, вони ясно посміхалися людям, наче й не журилися за життям. І ось тепер, через двадцять три роки, на Магазаника знову дивився Човняр, ніби він і не попрощався з білим світом.
— Ти хто?! — скрикнув він.
І тією самою, знайомою з вісімнадцятого року посмішкою перекреслив, розітнув його поранений.
— Людина! А ти хто? Правнук Іуди? Чи підпомагач смерті?.. Не плачте, тітко Василино. Хай він, грішний, плаче, що не людиною, а фашистським прислужником став.
І тоді жінка почала клясти Магазаника:
— Будь ти проклятий навіки, чорте зі свічечкою! Щоб твої готі і ранку не дочекалися! Щоб тобі прийшла відплата, як катюзі! Щоб мої сльози прибили тебе!
Магазаник одмагається рукою від прокльонів і, вже не допитуючись, хто він: командир, комісар чи партизан, хрипко запитав:
— Як твоє прізвище? — І застиг у нелюдській напрузі.
— Човняр, — насмішкувато відповів поранений, що горів чи догорав у хворобливих рум’янцях.
Магазанику забракло повітря, він заточився од жаху, від когось відмахнувся, намацав ногою драбину і швидко почав спускатися з горища.
Господи, невже це може бути? Невже отак можуть зійтися роки? І невже він мусить під корінь підтинати чийсь рід? Невже він і тепер мусить стати підпомагачем смерті?.. І чого йому було приходити до цієї навіженої мантачниці? Краще б телембасився до Лавріна і його мертвого золота. А може, він нікому не скаже, що побачив отут? Отак і зробить, якщо ніхто не присочив його у Василини.
Вирішивши це, Магазаник на якусь хвильку відчув полегшення, витер піт з чола і скрадливо вийшов з оселі, бодай би ніколи не знав її.
У сусідній хаті просвічується вогник. Чи не почув хтось їхні розмови па горищі? Прислухаючись, підійшов до плота, над яким ремствувало темне листя вишняка. Наче нікого нема. Ще постоявши біля плота, повернув до воріт і, як стій, зупинився: за ворітьми насупроти нього з гвинтівкою в руках стояв якийсь чоловік.
— Хто це?! — скрикнув, сахаючись убік. Чоловік ворухнувся, засміявся:
— Не впізнали, пане старосто? Це я, Терешко. Стою собі коло воріт, а прислухаюсь до хати, до якої маю підозру. Що там у Василини на горищі робиться?
Знову свердла страху проткнули Магазаника, а мозок заборсався, неначе в пастці. Отак і приходить неминуче: не ти когось, то хтось тебе. Стискаючись од безвиході й холоду, сказав чужим голосом:
— У Василини на горищі лежить ваша здобич. Терешко стрепенувся:
— Партизан?
— Це вже самі дізнавайтесь.
— То я зараз!.. — Поліцай, наче ошпарений, крутнувся і побіг за своїми підбічниками.
І, вже звернувши на другу вулицю, Магазаник тоскно подумав: “А чого було не сказати, що то приймак Василини, і піти а Терешком пиячити, щоб залити йому мізки?”
Та вже було пізно. Торги із совістю закінчено. Страх починав їх, страх і-закінчив. Яка це пекельна скла. Господи, якби кожна було заново почати життя!
У тиші Магазаник чув, як гупав чобітьми Терешко, а перед собою бачив очі пораненого, і завіяні човни на подвір’ї старого Човняра, і отой човник на хутірському ставку, де завжди перечищається вода. Та не завжди перечищається наша душа. Ох, не завжди…
