Михайло Стельмах – Чотири броди

XXII

Коли на осінь повернуло, то й ранок, немов дитя, не поспішав вивинутись із пелюшок туману.

Стоїть Лаврін Гримич біля розрадистої яблуні, що нависав рад криницею і тином, вдивляється журним поглядом в оту жовту латку неба, за якою чаїться печать сонця, і гадки не має, що до .хати треба принести води. Ще на лицях Лавріна веснянками гуляв літо, а в чуб уже забрела осінь: як почали чужинці полювати за їхніми синами, то й присипала приморозь голову чоловіка. Он і з Яринкою бозна-що скоїлось: стала у місті за шинквас і не журиться. Хто б міг сподіватись на таке неподобство? А опріч цього, ще й Лаврін почав був із чимсь критись од жінки. Вкрадеться удосвіта розкопувати могилу, а їжі пакує повнісіньку торбу.

— Це ж для кого, чоловіче? — нарешті почала присікуватись Олена.

— Для себе, — неохоче пробурмотить Лаврін, а обличчя його Відразу підкисне: мовляв, найшла про що говорити. ‘ ; — Щось ти ніколи стільки не їв.

— Війна широкий має рот, — стулить золото вій і невдоволено видибав з хати, забряжчить у сінях своїм причандаллям та й хватопеком до дівочого броду, до тієї могили, що, як смуток, сивів в степах.

Дівочий брід в дівочим, а чи не заходить Лаврін до якоїсь удовиці? Хоч і рудий, і довгов’язий, і не дуже говіркий її чоловік, та жінка щось знаходять у ньому. Тільки що?

— Цибулю, — знизував на це плечима Лаврін, —який мав справжній городницький талант. — І сіяну, і димку.

Ні, щось таки діється з її чоловіком: уже двічі й ночувати не приходив додому.

— Забарився, то в степу біля могили переночував, щоб якийсь трупожер із переляку не стрельнув.

Воно, може, й так, а може, й не так! І коли нещодавно Лаврін до опівнічної години не повернувся до хати, Олена, торопіючи від страху, пішла в степ до тієї могили, яку розкопував її чоловік.

Задвірками та городами вона вибралася в тиху зажуру похилої отави і верб, що стояли над бродом, як жінки у прощанні, і плакали теж, мов жінки. А може, вони й були колись жінками? З дівочої вроди виросла калина, то могла і верба зрости з материнського болю… Сини мої, синочки, де ви? Чи на землі, чи в землі?

Плачуть похилі верби, мовчки плачуть, немов матері, і мовчки плаче матір, як верба, хоча їй інколи й здавалось, що йде вона не стежинами болю, а стежинами сну. Обірветься він— і все зміниться в світі: з лісів примчать її горбоносі красені, зі старості вийдуть ці верби і місяць накине їм, як дівчатам, на плечі хустки блакитного шовку, та й вона помолодшає під цвітом молодих очей, під вечірнім закоханим вуркотінням, що має прийти до її синів.

Десь за річкою гримнув постріл, несамовито хальтнув чийсь голос. Поліцаї! З якої нори ви повилазили, бузувіри й недовірки, і чого вас отак потягнуло на кров людську, на життя людське?

Ось і дівочий брід дихнув прохолодою, сонно зашемрав стрілами очеретів і шаблями татарського зілля, а вода обізвалася схлипом; ось і колишня сторожова могила заімлилася. І лячно-лячно стало жінці в пустоширокому степу, над яким самотів обведений золотавою вогкістю місяць; він уже обникав усе небо і спускався з нього в свій сон чи спочинок, якого тепер не мали люди.

Підійшовши до зарослої полином могили, Олена зупинилася і тихо покликала:

— Лавріне, де ти?

Але ніхто не обізвався. Ні на могилі, ні в її розкопаній середині чоловіка не було, тільки лопата, ломик, довгий чудернацький ніж, молоток, скребачка, скальпель і кругла щітка лежали на сухій трушениці, що мала відбиток людини.

— Лавріне! — скрикнула в розпачі, а світ темно заверетенився довкола неї. Гострі жалі лезами безнадії пронизували жінку, і в тіло ввійшло таке нездужання, що вона простягнула руки до степового марева і впала на могилу. Ніколи Олена не плакала за своїм чоловіком, а це не витримала. Безсовісний, у таку тяжку годину кинути жінку напризволяще, а сам десь на гульки! Завтра ж покине прояву — хай йому і городня цибуля, і могильне золото, а вона перейде жити до матері.

І навіть тепер Олена не дуже лаяла, не проклинала свого Лавріна, а всі найгірші слова посилала на голову невідомій окаянниці, яка зуміла звадити її довірливого чоловіка, бо він такий, що і в спокійну годину лінувався примірятися до відьомського кодла. Здається, навіть до неї, коли вона дівувала, не дуже придивлявся. Бувало, причовпить до її садочка, нависне над нею гарячими вусищами і мовчить, як гриб у траві, — чи то думки, чи золото вусів виважує. Стовп із очима, та й годі.

І не витримає вона:

— Чого ти мовчиш, Лавріне?

— А я зорі лічу, — посміхнеться лагідно-лагідно і підведе голову в небо.

— Хтось лічить гроші, а ти зорі?

— Кожному своє, — бережно прикрилить руками її плечі та й знову мовчить. Ото буде комусь із таким нудьги на ввесь вік. Тоді вона і в думці не мала, що віддасться за Лавріна.

А час минав. Відскрипіла возами осінь, на санях від’їхала зима, і вербовим човником до їхніх бродів прибилась весна. З весною, одваджуючи хлопців, до неї щовечора почав приходити Лаврін. І треба було б нагнати його, та чогось жаль було зобидити мовчуна, то й вистоювала в садочку до запівнічної години, підсміюючись над ним і дивуючись із себе: гарне має дівування.

Одного вечора, коли саме зацвіли сади, зірвався шалений вітер, і вишневий цвіт, накупаний місячним мороком, закружляв навколо них.

— Заметіль, — прошепотів Лаврін і вперше несміло пригорнув її.

— Яка заметіль? — хотіла вивільнитись з його обіймів, та чогось застигла, мов заворожена.

— Заметіль вишневого цвіту.

— Як ти гарно сказав! — здивувалася вона. — Неначе по писаному.

— Я ще й краще можу сказати, — чогось глухо пробурмотів Лаврін. — Е? — не повірила вона.

— Справді можу.

— То скажи, Лавріне, — завмерла в його обіймах. Треба було б відштовхнути його, та де й поділася сила в розімлілих руках.

І тоді, увесь обсипаний вишневим цвітом, він нахилився до

її вуст, торкнувся їх і тихо пробурмотів:

— Виходь за мене, Олено, бо не можу більше дивитися, як ото коло тебе інші дурні крутяться. То, щоб не лічив комусь ребра, виходь.

Вона хотіла віджартуватися, як не раз віджартовувалась од паруботи, але раптом відчула, що десь поділись у неї і жарти, І голос, а щось полохливе і солодке хвилями почало затоплювати ‘ Її. Чи не заметіль вишневого цвіту?..

Тепер уже Лаврін запитав її, як не раз вона питала його:

— Чого ж ти мовчиш?

Вона тільки зітхнула, не знаючи, що робиться з нею і що робити їй, а він рукою поліз до її грудей, яких вона соромилась, бо великі були.

Сором і страх охопили її. Невже отак і приходить судьба?

— Які в тебе груди гарні, — провуркотів Лаврін і поцілував впадинку між ними. — І вся ти дуже славна. Ні в кого нема отакої знади.

Певне, це доконало її. Не на дівочившись, вона вже ставала його.

— Лавріне, рідний… мій… — прожебоніла в довірі за своє дівоцтво, за всі свої дні, що минули, що прийдуть.

Тоді парубок випростався, міцно пригорнув її і прошепотів у вухо:

— Ще раз скажи це.

Вона вивинулась з його обіймів.

— Що, Лавріне, сказати?

— Що я рідний… твій. Це так гарно.

— Рідний, мій… Правда ж, мій? — І вперше довірливо прихилилась до парубочих грудей. І де він узявся на її голову, і до взялася ота заметіль вишневого цвіту?..

Господи, чого ж я не проклинаю оту заметіль, і Лавріна, і оті паршиві золоті вуса, в які й досі не заходила осінь? Ідол ти, ідол, та й більш нічого. Хоч би дітей посоромився.

Згадавши близнят, Яринку, ще ревніше затужила жінка, забуваючи гріх чоловіка. Та згодом від броду вона почула тупіт копит. Витираючи хусткою обличчя, Олена підвелася й побачила, що до могили наближався вершник. Кого це по ночах мордує в степу? Чи не поліцію? І яке ж було її здивування та обурення, коли вона впізнала свого Лавріна. Бач, їде від полюбовниці, смалить люльку, ще й курникає щось під ніс. Злість одразу висушила жіночі сльози. І коли кінь наблизився до могили, Олена, як саме лихо, зірвалася на ноги.

— То де ти, гріховоднику, отак час убиваєш?! Тільки не бреши мені!

— Олено?! Та не може бути?! — вражено витріщився Лаврін, ніби вона з помелом була, а далі тихо засміявся, вийняв з рота бісову люльку й скочив з коня.

— Так весело в тієї лахмітниці було? — стає насупроти чоловіка, ладна видряпати з нього очі.

— Почекай, почекай, не торохти, як січкарня. У якої лахмітниці? — дивується чоловік.

— У тієї, з якою ночуєш, краще б ти в цій могилі ночував.

— Тю на тебе, несамовита, — не розсердився, а добряче-добряче витрусив з-під ідольських вусищ сміх і краплини місяця. — От кіно на старості літ.

— Па старості, на старості! — перекривила Олена. — А де ж ти молодикуєш у запівнічну годину?

— Всі ви, баби, одним миром мазані, — безнадійно махнув рукою чоловік. — Це ж треба з-за дурних ревнощів глупої ночі прителющитись у степ. І кроволюбів не побоялася!

— Не забивай мені баки тими кроволюбами! Кажи, де був! Чого мовчиш?

Не все й жінці можна казати, — підсміюючись, розважливо відповів Лаврін.

— Тоді приводь свою задрипу не тільки для спання, а й до роботи, — і Олена крутнулася од чоловіка, щоб гайнути в село.

— Та вгамуйся, нарешті! Чого так роз’юшилась? — Лаврін стиснув жінчину руку.

— Як не скажеш, де був, то тільки й бачив мене! — пашіла від гніву, а в очах замість звабливого оксамиту металися оси.

— Та скажу, забісована, — здвигнув плечем. — Невже, справді, дурні ревнощі потьмарили твою розумну макітру? — і знову посміхнувся тією посмішкою, що так непокоїла жіноцтво. Бабодур, та й годі.

— Кажи, не тягни!

Так був я оце в болотах. Бачиш, як задрипався?

У болотах? Чого тебе туди нечисті носили? Там же могил нема!

— Їсти носив пораненим.

— Пораненим? — І жінка почула, що з неї почав облітати гнів, а натомість прокинулось до когось, і навіть до Лавріна, співчуття. Чого ж вони в болотах?

— Пожди трохи. Зіновія Сагайдака знаєш?

— Чому ж не знаю, коли наші сини в нього. Ось він і знайшов у болотах безпечне місце для поранених.

— Так ти теж із Сагайдаком знаєшся? — вже починає догадуватись і боїться свого здогаду.

— Виходить, знаюся.

— То ти, Лавріне, теж партизан?! — скрикнула Олена. Хіба ж можна подумати, щоб такий собі сумирний чоловік став партизаном?

— Партизан чи не партизан, а щось таке є, — і посмішка заграла під вусами чоловіка. — Тепер, може, зав’яжеш у вузлик свої ревнощі?

— Ой Лавріне, Лавріне, нащо тобі це партизанство? Хай уже діти там… — Олена ступила крок, охопила руками чоловіка і знову заплакала. — Може б, поки не пізно, відступився від Сагайдака.

— За кого ж ти мене маєш? — розсердився чоловік. — Хочеш, мов у дуплі, жити? Не такий тепер час!

А коли вже так сказав Лаврін, то ніяким трибом не пересилити його.

— Це я з переляку, Лавріне, — і вона витерла сльози, вже готуючись до своєї другої судьби. — Так оце і за тобою можуть полювати.

— Як дізнаються, то можуть. Тепер подорожчає і моя цибуля, і моя голова, — посміхнувся Лаврін. Було б чому посміхатися.

— Oй чоловіче, чоловіче, — припала до його грудей, уже плачучи серединою.

Лаврін .заспокійливо поклав їй руку на толоку.

— Та не квась душу, Олено. У цій хуртовині й ми повинні знайти своє місце.

— Я ж думала, що в партизани одні верховоди йдуть.

— Таке життя, жінко.

— Ідоле ти… Ідоле! — не знайшла що кращого сказати. — Завжди підманював мене.

— Тільки один раз було такого, — добряче примружився Лаврін.

— Коли ж це?

— Коли була заметіль вишневого цвіту.

— Чи ж була вона? Збігли года, наче вода, та й до війни прибились…

Згадавши все це, Олена виходить з хати і прямує до криниці, де, як вритий, стоїть її чоловік.

— Ти й досі не набрав води?

— А в тебе щось горить? — Лаврін починає витягати затоплену ключку, далі здіймає з неї відро, в якому плаває двійко червонобоких яблук. Щороку до самої зими він витягує їх з криниці, а чи тепер доживе до зими? І жаль йому стало своїх прийдешніх днів, у які заглядав і заглядати боявся. Вийшли б із них його сини, донька, то й не треба більшого щастя. Розхлюпуючи воду, він прямує до хати, а за ним, наче тінь, іде Олена. І жінку славну він має, дарма що любить погарикати і донедавна любила грати очима, бо таки було чим грати.

Він поглянув на гніздо лелек, що вершило хату, зітхнув: відлетіли до весни птахи, відлетіли і його лелечата. Коли б тільки до весни…

— Сьогодні не йдеш до дівочого броду? — уже в хаті запитала Олена.

Лаврін наморщив чоло.

— І пішов би, та з бісовим Магазаником треба зустрітися.

— Викликає він тебе?

— Ні.

— То чого тобі?

— Будеш багато знати — швидко постарієш.

— Хто ж старить жінку, як не роки і чоловік? Говори вже.

— Оце ж гицелі, поліцаї значить, схопили пораненого командира, у Василини на горищі знайшли. То треба якось підбити Магазаника, щоб не квапився везти його в крайс. А як поткнутись із таким ділом до дідька? І з чого починати мову й розмову?

Олена задумалась, підперла рукою голову, постарішала.

— А може, Лавріне, візьмеш якогось могильного таляра чи півталяра і підеш до Магазаника по сіль — він же нишком крамарює нею. Прицінишся, поторгуєшся, а далі видно буде.

— І то правда, — Лаврін здивовано глянув на жінку, хмикнув і поліз до скрині, де ждали свого часу його скарби. Ось він розгорнув білу пілочку, і на його руці блиснула щирим золотим вузькоока княжна чи королівна, яку не постарили й віки. Це ж треба стільки років копирсатися в могилах і тільки тепер, у війну, знайти ось таку красу.

— Ти ж не здумай понести її Магазанику, бо не відчепиться від тебе, — остерігає Олена, придивляючись до жіночої вроди…

Примкнувши вії, стоїть у задумі осінній ранок, прислухається, як на городах шерехтять постарілі соняхи і маківки, як у садах гупають яблука, як на річці і луках тривожиться перелітна птиця. Але що тепер та пташина тривога супроти людської?! Хіба для того батьки викохували дітей, щоб вони снопами лежали на полях чи стікали сльозою і кров’ю в катівнях? І як земля, що родить святий хліб, жіночу привабу, красну яблуню, золотого соняха, може породити таких людожерів, як Гітлер?

Отак думаючи про свої і чужі болі, Лаврін і доходить до подвір’я Магазаника, на яке старечими гілками перевисає з огороду волоський горіх. Кажуть, що йому двісті років, а й зараз він дотрушує на землю останні плоди.

Ще не встиг Лаврін торкнутися хвіртки, як на подвір’ї завищали дроти, а на них клубками шерсті і люті закрутились оскаженілі ярчуки, оті, про яких кажуть, що вони й чорта скалічать і відьму задавлять. Та не ловлять, а стережуть чорта ці вовкодави. З хати вийшов скуйовджений, похмурий господар, глянув на Лавріна — подобрішав.

— От кого не чекав, так не чекав!

— Бо де вже вам до нас за начальством. Магазаник скривився:

— Ет, помовч, не печи тим начальством. Щось маєш до мене?

— Та, виходить, маю.

— Тоді заходь, — староста нагримав на ярчуків, а вони неохоче потягли в нові цюпи вищання дротів, накостричену шерсть і лють. — Як у тебе часник-цибуля?

— Зародили, та вам їх, певне, не треба на торг.

— Тепер не треба, — аж ніби посмутнів Магазаник, згадуючи колишні торги.

В оселі Магазаник кинувся до печі, до мисника й почав вергати на стіл страви та напої.

Лаврін дивується, здогадується, чого так заметушився пан староста, і мовчки впівока стежить за ним.

— Сідай, чоловіче, потрапезуємо, перехилимо по чарчині, — розтягує доброзичливо уста. — У мене горілка варена з хмелем.

— Оце зранку пити?

— Коли її тепер не п’ють? Тяжке врем’я настало, — староста сіпає під строгими і зажуреними богами, що зайняли дві стіни.

— Невже і для вас тяжке врем’я— скидає Лаврін кирейчину.

— І для мене, — чаркується Магазаник і одним чирком вихиляє сивуху. — Краще б я в Сибір твій часник возив, аніж маю чужій власті годити.

— Це теж правда, — вірить і не вірить Лаврін, а сам думає собі: от ніби за одним столом сидимо, а живемо па двох краях світу.

— То ще тебе до мене привело?

— Сіль. Хотів би заміняти на часник-цибулю чи купити за марки.

— Чого ж за марки? — ще чаркується Магазаник. — На тебе, кажуть, золотий дощ обвалився?

— Так золото — за сіль? — удавало дивується Лаврін.

— А знайшов щось?

— Хто шукає, то інколи знаходить, — знехотя відповідав Лаврін.

— Хоч покажи, — вибиваються печаті пожадливості на обличчі Магазаника.

— Прийдете до мене, покажу, — і не витримує, щоб не похвалитись. — Таку княжну чи королівну викопав, що їй тільки в музеях красуватись.

— І золоту чи глиняну?

— Щирозлоту.

— Пофортунило тобі, Лавріне. Що ж ти хочеш за царівну?

— Хіба ж краса продається?

— І красу за гроші беруть, — нахабнувато посміхнувся Магазаник.

— Не красу, а розпутство, — насупився Лаврін.

— Що ж ти з цією королівною будеш робити?

— Дочекаюся наших, то й здам до музею. Тепер нахмурився староста:

— Чи ж дочекаєшся, Лавріне, коли вже Москва у німців?

— Хвалилася вівця, що в неї хвіст, як у жеребця, — презирство заграло на устах і на всьому ластовинні Лавріна. — То ви даремно на староство вискочили, тяжче буде зіскакувати з нього.

Магазаник розгнівався:

— Ти мене вчити прийшов?

— Ні, купити солі, — спокійнісінько відказав Лаврін.

— Гарний покупець. А, окрім королівни, ти якихось побрязкачів не викопав?

— І їх трохи знайшов: пару золотих, прикрас із сонцем, що звуться по-вченому фаларами, і кілька кругленьких, — Лаврін вийняв з кишені потертий ремінний гаманець, подлубався в ньому і кинув па стіл золоту монету з кучерявою головою якогось прадавнього царя.

Магазаник бережно бере золото, придивляється до нього, виважує в руці, потім б’є ним об стіл, щоб по дзвону розпізнати, чи не сфальшоване воно.

— Цього царя на всі зуби вистачило б. Що тобі за нього дати?

— Нe продається.

— А ти подумай, чоловіче, — неспокійними пальцями обмацує голову царя.

Лаврін гостро глянув на старосту і пропік його несподіваним словом.

— Беріть цього царя, а віддайте селу червоного командира, якого у Василини знайшли.

Магазаника одразу засудомило, монета випала з руки, покотилась по столу. Він накрив золото долонею і відсмикнув її, начеб за цей час метал став гарячим.

— Ти що? Теж кинувся у політику? — запитав так само, як питав діда Гордія.

— Коли рятувати людей — політика, то і я за політику, — не спускає Лаврін очей із старости.

— Нащо тобі цей командир?

— Живе має жити. Хай його вилікують люди, — і тицьнув пальцем на монету. — У мене ще є оце мертве золото, візьміть його, а зарятуйте живу душу.

Староста понуро глянув на нежданого гостя.

— Не жартуй, Лавріне, з недолею, коли маєш сяку-таку долю. І Лаврін, не змигнувши, теж перейшов на “ти”.

— А ти, Семене, теж подумай про головне: не підміни своєї долі на чужу. Тоді вже ніщо не врятує тебе. Різні ти мав нетруджені гроші, понахапав їх по різних торгах, а долею не торгуй! Кажуть: утекти від себе не можна. Але тепер такий час, що тобі треба утекти від себе, вилузатись із шкури перекинчика.

— Ти хто такий?! — Хміль вилетів з голови старости, і він ^в острахом поглянув на Лавріна. — Хто ти такий?

— Людина, — якось дивовижно посміхнувся гість, а далі запитав: — То віддаси людям червоного командира?

— Я вже не можу — він у поліцаїв.

— А ти вихопи його звідти.

— Не можу…

— Тепер і через не можу треба йти. Це коли твоя совість навіки не заснула.

Староста здавив очі і губи, а потім рубонув:

— Так за це, коли я скажу хоч слово, — не дійти тобі до твого броду.

Лаврін знову посміхнувся, гордо підвівся з-за столу:

— Нe лякай мене смертю. По-різному вмирають птиця і звір… Та й ідучи на чужу голову, думай про свою. І не раджу тобі потикатись на наш брід. А чого? То, певне, сам догадуєшся. — І він строго, неквапно вийшов з оселі, ще й дверима хряпнув.

І тоді страшна думка забрела в голову старости; коли навіть такі, як Лаврін, вкинулись у політику, то скоро настане судний день і над Гітлером, дарма що він уже на Індію націлився.

ЖахПоганоЗадовільноДобреЧудово! (1 оцінок, середнє: 1,00 із 5)
Сподобалась казка чи оповідання? Поділіться з друзями!
Категорії казки "Михайло Стельмах – Чотири броди":
Залишити відповідь

Читати казку "Михайло Стельмах – Чотири броди" українською мовою на сайті Proza онлайн: найкращі народні казки для дітей та дорослих. Повчальні казки для хлопчиків та дівчаток для читання у дитячому садку, школі або на ніч.