XXIII
Ох і день сьогодні видався, І бодай він у віковічні нетрі та болота пішов!
Не встиг Магазаник спровадити Лавріна, як до воріт нечисті притетюрили бричку з крайсагрономом Гавриїлом Рогинею. Цей ненаїда поки “умгу” скаже, півкабана з ратицями з’їсть, — напевне, в нього з живота випало дно. І сам дідько не розбере, чим дихає чоловік, якого Безбородько зве то мумієзнавцем, то латинником.
Ось він, високий, засушений, обметений зморшками, які навіть ва повіках лежали зів’ялим кропом, підводиться над бричкою, вибиває зі своїх маслаків куряву осені і кроквою стає на землю, потім неквапом підходить до хвіртки, обома руками зависає па вій. Хвіртка тріщить, ярчуки шаленіють, а Рогиня, очікуючи Магазаника, тримає на померхлому обличчі тягар поминок. Кого ж він поховав чи хто ховає його? Це тепер, при новій владі, стало звичною справою. Господар, придивляючись до лемехуватого гостя, несе йому суміш догідливості й насмішки і принюхується, чи не мав уже чоловік зубополоскання.
— А ви, пане, ніби з гульбища їдете?
— З похорон, пане, з порохон, — похмуро говорить крайсагроном і так втуплює погляд під ноги, ніби вдивляється у могильну яму.
— З чиїх похорон, пане?
— Із своїх, із твоїх і всіх задрипаних панів, якими тепер стали ми, — негадано говорить агроном. З білої гарячки, чи що?
— Таке ви скажете страшне, — спробував заспокоїти його Магазаник.
— Отож і кажу сьогодні, що має бути завтра, — поволі поплентався до хати Рогиня. Тут він перехрестився на золоту і срібну Шумиху образів, умостився край столу, глянув на Магазаника самою безнадією. — Нема в тебе, пане старосто, якоїсь скаженівки, .щоб притлумити дурний розум? — постукав кулаком по тому місці, де дурна голова осипала рідко посіяне волосся.
— Це зілля знайдеться. Тільки нащо вам горілкою туманити розум? Рогиня болісно скривився:
— А що тепер, пане старосто, лишається робити, коли всі ходимо під владою люципера?
— Не знаю.
— І я не знаю. За сочевичну юшку пішли ми, покручені, на найомну службу до фашистів. А вони знаєш, що пишуть про нас? “Зараз настав час біологічного винищення слов’ян”. Чуєш: винищення не більшовиків, не партійців, не комісарів, а всіх слов’ян! Усіх —на що замірились тепер. — Рогиня вишарпнув з кишені зім’яту газету і кинув її на лаву. — Ще не перемогли слов’ян у бою, фашисти вже думають про їх фізичне знищення, тільки нас, плазопитих дурнів і різну потерть, сьогодні ще панами величають. А завтра і з цих панів тельбухи випустять.
Магазаник, збліднів , оторопіло слухав агронома.
— Коли ви довідались про це?
— Учора. Наточи свого дурману.
Рогиня одразу перехилив чарку і заговорив не то до старости, не то до пляшки:
— Розумієш тепер, старосто, що таке бараняча порода? Нам якісь дрібні болі, мізерні образи чи вигоди засліпили все, і ми стали занапащеними баранами і поздихаємо баранами.
— Але ж Безбородько говорив, що Україні німці пожалують протекторат, як Богемії чи Моравії, і не зачеплять її, поки вона буде коморою збіжжя.
— Твій Безбородько — той паршивий полизач, якому тільки хвоста бракує, і взагалі: хто чортові служить, тому диявол платить. Безбородько — це дідько, що й на чужому, навіть гадючому, яйці буде сидіти. Він з націоналістами і протекторатом вдовольнився б, та дзуськи — дулю матиме, а не протекторат. Чому тобі цей людозвір не сказав, що говорять про Україну Гіммлер і Кох?
— А що каже рейхскомісар?
— Налий іще горілки.
Рогиня почаркувався, криво посміхнувся: “Пийте жили, поки живі”, — вихилив гадючник, потім дістав з кишені записника, тріпонув його за обкладинку і витрусив густо списаний аркушик:
— Так послухай, пане, що глаголав нещодавно Кох своєму кодлу: “Нині над Німеччиною віє знамено вічної Німеччини. І Україна — не плацдарм для романтичних експериментів, про які ще сьогодні мріють фантазери без ґрунту і деякі напівживі емігранти. На Україні немає місця для диспутів теоретиків про державне право, бо нема самої України: ця назва залишилась тільки на старих географічних картах світу, які ми владно перекраюємо своїм мечем. Замість України є життєвий простір, невід’ємна частина німецького рейху, яка має стати житницею великої Німеччини. І немає українців. Є тубільці. Вони повинні угноїти своїми трупами цю землю чи працювати на цій землі на своїх панів і повелителів, поки не прийде час їх повного знищення…Всією могутністю нашої німецької енергії ми раз і назавжди повинні заглушити бандуру Шевченка. Залізом і кров’ю зобов’язані ми ствердити наше панування. У безсловесну робочу худобу, в рабів, що тремтять від страху, повинні перетворити тих, кому поки що даровано життя…” Здається, і диявол не сказав би такого.
— Оце так, — з’їжився, розгублено промимрив Магазаник і почув, як на чолі в борозенках зморшок їддю заворушився піт. — Прийшли світоправителі і визволителі!
— На шибениці визволять душу від тіла. А ми, безмозгла потерть, безмозгле прощупанство, ще й впряглися допомагати погоничам смерті.
— За кого ж ви тепер? — не знає, що й подумати, староста.
— А думаєш, відаю, за кого? Після оцих слів Коха я вже, вважай, фашистам не служака, а до більшовиків страшно навернутися, бо не повірять. Отак і зависла грішна душа без пристаховища поміж небом і землею, — п’яні жалі заворушились на пожмаканій сітці зморшок і в пригаслих очах. — Нелегко мені було і дотеперішні дні зносити — немало хто попівством вибивав очі, а зараз, навіть не охнувши, віддав би життя за дотеперішні дні, Тільки кому воно вже потрібне? Наливай та ще вип’ємо за наші дурні голови, що самі в пекло полізли. Однак як прийде мій судний день, одне зможу сказати людям: на моїх руках нема й не буде жодної краплини чужої крові.
Моторошно стало Магазанику від цієї страшної сповіді. А може, Рогиня довідався про арешт Човняра? І знову крізь нього пройшли давні роки, а перед очима стали Човняри — батько і син. Він похапцем ковтнув ядучого самогону, зупинив погляд на Рогині, і враз страшний здогад розчепірив йому мізки: а що, коли агроном став під’юджувачем і вивіряє його? Тепер усе може бути в цьому злобному, перекапущеному світі.
— Розтривожили ви весь день к бісовій матері. І нащо оце розказали мені? Рогиня наче побував у нього в голові:
— Ти, пане старосто, принюхуєшся, чи не купую тебе? Не пишайся. Бачив при першій зустрічі, що ти, — отак і зі мною було, — не самохіть дерся на старостування. То й довірився тобі, а тепер теж мізкую, чи не продасиш мене. Бач, яке життя настало. Сидимо ми, двоє сичів, що чогось не змирилися з більшовиками, нe знаємо, куди себе подіти, а в цей час не хтось, а таки більшовики кладуть голови, воюючи душогубів… Безбородькові ж пpo нашу мову — ані-ні. У тебе знайдеться де переспати?
— Хіба що в другій половині хати, бо в ванькирі душно буде. Вам сіна чи пуховика під боки?
— Тепер сіна, а далі — землі, бо люди пожаліють нам дошок на домовини. І правильно зроблять.
Магазаник обізлився.
“Бач, коли совість заговорила. Воістину, сич, напугукаєш смерть на свою і чиюсь голову. Чи не тому тебе й прозвали мумієзнавцем?”
Похитуючись, Рогиня пішов на другу половину хати, де під лавами, ліжком і столом жовтіли поневолені своїми темними волокнами волоські горіхи і гниличились груші-дички. По них сонно повзали гарячі, як з вогню ковані, оси. Крайсагроном втупився у вікно, здивувався.
— О, а до тебе, пане старосто, красуня іде! Невже й тепер може бути таке диво?
Липнув Магазаник і не повірив собі: перед ворітьми стояла, як осінній промінь, засмучена Оксана, а до неї з дротів тягнулись і дотягнутись не могли вовкодави. Чом він їх не зачинив у цюпах? І соромно стало перед Оксаною за цих псів, що оберігали його, та й за своє життя стало соромно. Тримав його, як пустельний пісок у жмені, поки й сам не став пустелею. А Оксана й досі в личку не зносила краси.
Магазаник долонею провів по щоках, щоб розрівняти рум’янці захмеління, поквапне вийшов із хати, люто гримнув на ярчуків і пішов до воріт.
— Добрий день, Оксано!
— Нема тепер добрих днів, — навіть не глянула на нього.
— Добрий того, що ти прийшла.
— Це горе моє прийшло, — зітхнула, очікуючи, поки він відчинить хвіртку.
— Що там у тебе? — щиро занепокоївся Магазаник. — Чи не корову забрали?
— Аби ж то корову, дядьку.
— І досі це “дядьку” не перегоріло?
— Тоді пане старосто.
— Іще краще! — насупився Магазаник. — Заходь, не часто в нас таке свято буває.
Жінка тільки плечима повела і мовчки пішла до оселі. От уперше прибилась до нього Оксана, а тут чорті-що в хаті — не прибрано, самогонка й цибуля смердять, а на другій половині щось бурмоче отой бісів мумієзнавець. Гарні гості, та не в пору трапились. Це ж треба було ждати Оксану стільки років, щоб отак зустріти.
— Ти вибачай за цей розгардаш, — стрічав з крайсу одного дідька, який безбожно жлуктить усе, окрім кип’ячої смоли. Сам сулію самогону може видудлити. У мене французьке вино є, може, пригубиш? — пометушившись, Магазаник з пляшкою стає навпроти жінки, а та самим докором пропікає його:
— Невже вам, дядьку, в такий час до напитків та наїдків? Магазаник образився:
— А чого? Війна, пробач, не підкорочує черева ні чоловікам, ні навіть жінкам. Сідай.
— Я і постою.
— Боїшся хату пересидіти? “Боже, що він тільки варнякає, не знаходячи потрібного слова?”
— Вашу хату ніхто по пересидить, бо на камінних жінках стоїть вона. — І, наче ножем, проштрикнула його: — Може, тому і все тут камінним стало.
— Он як ти заговорила! — зловісно стишив голос Магазаник. — Отак можна не тільки до серця, а й до чиїхось печінок добратись.
— І це може бути.
— Добирайся, добирайся. За цим і прийшла?
— Ні, не за цим, — строго глянула на нього.
— Говори.
— Різні ви брали, дядьку, гріхи на душу, то не беріть останнього.
Це ж якого?
Смерті командира. Відпустіть його. За це вам багато що проститься.
— Хто тебе послав до мене?! — скрикнув Магазаник. — Підпілля?
Презирство обметало вид Оксани.
— Чи не забагато хочеться знати вашій голові? Магазаник спокійніше сказав:
— Не грай, Оксано, з вогнем, бо ти, здається, й досі не знаєш, що таке життя.
— А ви хіба знаєте? Хіба життя вас погнало на оте старостування?
“Оце маєш зустріч зі своєю недосяжністю…” Магазаник понуро глянув на Оксану:
— А чи знаєш, молодице, що за такі ідеї в гестапо і красу кидають солдатам на підстилку?
Оксана здригнулась, та одразу ж опанувала собою.
— Тоді біжіть, поки ноги є, до гестапо. Там заробите і за командира, і за мене. Там, може, за нашу кров і хуторець наріжуть.
— Як ти говориш?!
— Як умію.
— Ох, і відьмочка ж ти! Це таке сказати! — намарно хоче побачити в погляді Оксани хоч крихітку тепла. Невже і в неї війна перепалила його?
— Іще раз і я, і жінки наші просимо вас — відпустіть сердегу. Подумайте і відпустіть, — вона рівно вийшла з хати, а він, проклинаючи сьогодняшній день, кинувся до неї, щоб оборонити від вовкодавів.
— Оксано, пожди… Поговоримо. Стільки ж не бачилися. Але він більше не почув од жінки жодного слова. З вулиці Оксана повернула на город, і він ще довго бачив, як ішла-зникала її постать поміж зеленою матіркою і останнім золотом соняшників. Ось і дійшла вона городами до самої церкви і до тієї дзвіниці, на якій хотіла причарувати Ярослава. А тепер тут два поліцаї повисовували з вікон голови і лускають насіння, поки не забачать жандармського обер-єфрейтора, що муштрує їх. Тоді схопляться за гвинтівки, і сама пильність застигне в їхніх баньках, та все одно від обер-єфрейтора схоплять “швайне”.
Через якусь годину, після тяжких роздумів Магазаник таки почимчикував до поліції, думаючи якось хитромудре здати комусь на лікування Човняра. А там хай і викрадуть його. Але вже було пізно: поліцаї саме поклали на воза пораненого командира, ладнаючися везти його до крайсу.
“Останній гріх”, — згадав староста слова Оксани. — І чому він так по-дурному сплохував, коли побачив командира на горищі Василини? Хіба не можна було тоді забити баки дурному Терешку?
— Чого ви так поспішаєте з ним? — ніби байдуже запитав коменданта поліції, який не дуже твердо тримався на ногах.
— Квасюк нас в шию жене, бо, кажуть, цей командир навіть в оточенні підбивав німецькі машини. Поранений підбивав! Є ж такі оглашенні!
Прочумавшись, Рогиня довго в задумі міряв маслакуватими ногами оселю Магазаника, де стиха дзижчали оси, вгризаючися з крилами в тіла втемнілих грушок. Інколи він зупинявся перед хрещатим, побитим шашелями вікном і сумно поглядав па розложистий волоський горіх, що й досі де-не-де тримав у розпалих кожушках сухі плоди.
Таких кілька горіхів було і в його тата — сільського попа, який добросовісно хрестив, сповідав, причащав, ховав, не дуже допоминався за треби і скрушно похитував головою, коли бачив гарних молодиць, бо його матушка в тридцять років устигла так розпастися, що відхекувала кожний свій крок. У батька була гарна, на свій час, бібліотека, де кожна шафа старанно замикалася на ключ; тут були не тільки романи і природознавчі книги, а й такі альбоми з красунями, на яких щодня гнівалася матушка.
Господи, чи поможеш ти якимсь дивом повернути колеса часу і занести в затишний кабінет з книжками, до можна було б до запівнічної години пірнути в якийсь роман чи в розгадані й нерозгадані таїни антропології. Через неї і приналежність до попівського стану мав більше, аніж треба , і смутків, і насмішок. Та все це було ніщо супроти того, що сталося тепер. Переляк і слабовілля кинули його в пащеку фашистського змія, і вже хоч пальці, хоч печінку гризи, а нема тобі й хвилини супокою. Думалось притлумити все гадючником, який зараз женуть з чого тільки можуть і приправляють чим тільки можуть. Дудлив його, наче воду, та не міг утопити отієї крихітки, що зветься сумлінням. Ну, а тепер, коли й досі печуть тавра слів фашистських правителів, він має щось робити. Тільки що? Хто йому зараз повірить? Послухають сповідь і подумають, що він — підсадна качка. І все одно: що буде, те й буде, а робити щось треба. Може, до Лавріна Гримича заїхати? Ото праведне посімейство — всі діти пішли в партизани. Як та бідна мати сохне і побивається за ними…
Рогиня сяк-так вмивається над свіжим, материнкою пареним цебром, далі перед підтуманеним дзеркалом ножицями поправляє на підборідді свій, схожий на їжака, заріст і виходить у двір. Волоський горіх вітав його пахощами дитинства і смутком опадання.
— Вже прокинулись? — заклопотано озивається з комори Магазаник. Він одразу ж виходить з добротної, гарно пригнаної будови і па колодку зачиняє двері, щоб гостю не заманулося випасати очі на чужому добрі.
— Прочумався.
— Тоді, може, по одненькій на коня?
— Обійдеться.
— Отакої! — здивувався Магазаник. — Як же воно так? Не послабли часом?
— Із слабості виходжу, — неохоче буркнув Рогиня. На це староста тільки зачудовано повів головою, а крайсагроном пішов запрягати коней, далі мовчки опорядив бричку, мовчки розчинив ворота.
“Що це з ним? — занепокоївся Магазаник. — І частував, як начальство, і зайвим словом не прохопився. Невже фашистська писанина так притлумила його?” Коли агроном виліз на передок брички, староста тихо запитав:
— Може, щось на дорогу з припасу дати? Бо знаю ваші холостяцькі вжитки. Хоч би розжились собі як не на жінку, то на кралю.
Кому потрібні мої маслаки? На них і вовк не позаздрить. Я ніби догадуюсь, чого ви маєте жаль на себе. Думаєте, легко в цю забійню?
А нам уже й не може бути легко. Це ж чого?! — розгубився староста.
— Бо в кого пішло життя на продаж, той уже довічний грішник, що має чекати страшного суду.
Магазаник по-своєму зрозумів ці слова.
— То ви гадаєте, більшовики розіб’ють Гітлера?
— Ніхто не знає, чиє буде завтра, — тоскно відповів Рогиня і виїхав з двору, залишивши на ньому розтривоженого старосту.
“А коли, справді, розіб’ють? То як повернутись до свого, дотеперішнього часу? Воістину, тече життя, наче вода в річці, а назад не вертає…
У невеличкому придолинковому сільці, що відгородилось од світу петлями звивистої річки, болотами та мочарами, Рогиня допитався до громіздкої, критої драниною хати комірника перевалочного пункту Махтея Боденьки. Тут сінешні двері були обковані залізними штабами, а в них чорніли отвори для ключів.
“Певне, Боденька ховає крадене за сімома замками”.
Коли Рогиня переступив поріг оселі, то побачив навислу над столом голову комірника, який жадібно, з насолодою трощив смажену курятину й прислухався до шипіння старих дзиґарів.
— О, пан крайсагроном! — радісно скрикнув господар, випустив півкурки на скатертину, витер пальці об чуприну, вискочив з-за столу і, висяваючи пронозуватими, вмоченими в оливу, очима, кинувся розпростертими руками-оцупками обіймати начальство.
Рогиня скривився од цих обіймів, насмішкувато хмикнув і якусь мить з подивом розглядав недоладну постать хитрющого пролази, який, певне, і в самому пеклі не розлучиться із комірницькими ключами. Ох і фігура!
Коли б на задні ноги вгодованого кабана поставити бодню, а на неї покласти ковбик, ще й прикрити його сорочим гніздом, — то це була б подоба Махтея Боденьки. Усе в ньому вдалося укороченим, і, певне, тому все намагалося роздаватися в ширину. Та Махтея не турбували зайвина жирів і ваги. Головне, — знати ваги на своїй службі; приймаєш добро — обережненько записуй менше, видаєш — іще обережніше записуй більше, а зайвину довго не тримай у коморі, бо в у світі такі паскудні слова, як переоблік і ревізія. Правда, останнім часом Боденьці зрадило почуття міри, бо ніколи стільки всякої всячини не проходило через його руки.
— Спасибі, спасибі вам, ощасливили мою хату, ощасливили мене, грішного, — зовні удав радість Махтей, а всередині чогось тривожиться. — Та сідайте до столу, ми вас курятиною й свіжою рибкою почастуємо. Карасики оце ж тільки-тільки підстрибували на пательні, — закрутив по хаті свою вагу комірник, — Жінко, бачиш, кого дочекались?! — гукнув на прив’ялу тонкостанну молодицю, очі і обличчя якої аж бризкали презирством,
— Не турбуйся мною, — строго сказав Рогиня.
— Як не турбуватися таким гостем? — поплямкав тяжкими губами Махтей. — Жінко, став на стіл чарку, тарілку, а виделки не клади, бо курятину краще паювати руками. Та й сама сідай з нами — вип’єш веселухи.
— Трійла б ти напився, — тихо, тільки для чоловіка засичала молодиця, проте поставила на стіл що треба для гостя і, розгойдуючи зашироке пошиття, вийшла з хати.
— Усе навети, — повів укороченими бровами комірник. — А моя ж плоскирка на такий язик розжилася, що й на шлюбній кроваті мала час посваритися. Одружився, можна сказати, на чотири вітри.
— Умгу, — невиразно мовив Рогиня, не приторкуючись ні до чарки, ні до хліба-солі. — Чогось у тебе живіт росте, як лихварський процент, та й увесь ти салом обріс.
— Бо гостей часто вітаю. З гостями ж не будеш кисляк хлебтати. А чого ви такі смутні та невеселі, наче сотник Забрьоха? — вдався комірник до класики; в ній йому найбільше подобалось, як сотник з писарем сокрушають перш борщ гарячий з усякою мілкою рибкою та пшоняну кашу до олії, далі захолоджуваний борщ з линами, а там юшку з миньками та з пшеничними галушечками, та печені карасі й дудлять дулівку. Ото вміли люди жити!
Це все напам’ять затирликав Боденька і знову запросив агронома пригощатися, бо ж на столі лежать карасики, які годину тому плавали в річці, а потім підскакували на пательні в сметані.
— От жаль тільки, що ви запізнились на королівську юшку, — аж прицмокнув комірник. — Хто ж її отак зготує, як не ваш покірний слуга! Оце ж спочатку беру йоржі або носарі, не розчиняючи, не оскрібаючи, прополощу їх — і в окріп, покрутяться ; .вони в цьому кілька хвилин — і проціджуй перший навар, а рибку викидай. Потім підходить черга до окунців-матросиків. З них я виймаю тільки нутрощі, луски не чіпаю. Відтак і кидаєш їх у перше вариво разом а цибулькою, петрушкою і спеціями. Це все вариться з півгодини, навар знову відціджується, і вже в нього закидаю гарну рибу — обпатрані окуні, краснопір, густірку, і неодмінно з кров’ю. Дурень той, хто змивав її! Господи, що то за юшка виходить! А який у мене чаламур до неї! — І Боденька підвів очі до стелі: — Прости мене боже, люблю, грішний, попоїсти. Ох, недарма кажуть: аби здоров’я, а гріхи будуть… То починайте з карасиків, вони також варті уваги. Неждано, мов грім з ясного неба, його приголомшила відповідь:
— Вотще, Махтею, твої намагання: ниньки в тебе їсти не буду.
— Це ж за що я маю таку повагу?! — аж підскочив пройда, підскочили його щоки і занедбана шапка волосся. — Чим же отак завинив бідолашний Махтей?
— Таки завинив!! — відрізав Рогиня. — І ти вже належиш суду. А як фашисти судять злодійство, — добре знаєш. Це тобі не радянські закони.
З обличчя комірника одразу ж сповзла кров, а тяжкі варги засіпались, оголяючи зеленкуваті з’їджені зуби.
— Господи, за що ж мені таке лихо?! — І він підвів до невидимого бога очі і руки.
— За те, щоб не забував міри і в злодійстві, — жорстоко сказав Рогиня, дивлячись поверх комірника. — Тепер за ніч, коли зможеш, заличкуй своє паскудство в коморі, а вранці виглядай ревізію.
Натоптувата постать Боденьки осіла, як перестояне тісто, а в очі ввійшли розпач і благання.
— Гавриїле Олексійовичу, що ж я зможу зробити за одну-однісіньку ніч? А ще як пан директор наскочить на моє старання? Він хоч і краде, а все одно свиня. Хоч шепніть: до кого попали матеріали. То я, може, скочу на коней і гайну з приношенієм? І вам краще буде, коли Боденька крутитиметься у коморі, а не на мотузці. Зробіть таку ласку.
Рогиня наче повагався, поглинав на вікна і раптом запитав:
— А які ж будуть твої приношенія?
— Та усе ж знайдеться, крім пташиного молока, але ми його можемо замінити спиртом. — І враз па знекровленому обличчі комірника з’явилась надія: — Невже, дорогенький Гавриїле Олексійовичу, матеріали потрапили до вас?!
— Поки що до мене, але…
— О господи! Є таки справедливість на світі! — ожив комірник. — Я ж знаю: ви не втопите мене. Бо це ні до чого вам, та й мені. Ось дайте пару деньків — і я вирачкуюся з біди: в коморі буде повний ажур.
Нарешті Рогиня посміхнувся:
— Що, навіть у полюбовниці забереш бочечку меду?
— І про це написали?! — обурено вигукнув Боденька і озирнувся на вікна, ніби за ними його могла почути дружина.
— Написали, навіть з деякими небезінтересними подробицями. Махтей трагічно глянув на Рогиню:
— Це, певне, сочиняли такі кривосудці, що самі ходять до жінок з порожніми руками. А хто ж з порожніми руками прийме комірника?
На таку сентенцію Рогиня мало не розсміявся. Комірник одразу помітив зміну настрою в начальства, хоча досі потай підсміювався над тем, і попал вимізковувати, якими датками умиротворити його. Можна б і пару золотих бринькачів дати на зуби, але ж ненароком ще вскочиш у халепу. Жирами теж ніби незручно підкуплятися, хоча б вони могли оживити оцю знемощілу шкіру, з-під якої аж стовбурчаться маслаки. От медом і до святого, і до грішника можна підкотитись, бо він не хабар, а ліки. Але скільки його дати? І Махтеєві враз чогось стало жаль себе: скубуть, скубуть його, паче півня, а не знають, що й курчатко теж хоче жити. От чуствітельна колись пісня була! І мимоволі прошепотів: “Цыпленок жареный…” Що не кажіть, а Махтей дещо петрав у літературі, особливо в тій, де говорилось про їстівне.
Сокрушно похитавши головою, він тернув долонею по рідкуватих поросячих віях, витер свою печаль відворотом піджака і сумовито звів очі на Рогиню.
— То не продасте, Гавриїле Олексійовичу, мою великогрішну душу? Невеликий буде на ній заробіток, бо де ж ви бачили комірника, якому не доводилось би хитрувати чи якого не скубуть?
— І сам не знаю, що робити з таким гріховодником! — завагався Рогиня. — Витягни тебе з болота — сам ув’язнеш у ньому.
— Помилуйте, підрятуйте і воспреп’ятствуйте навету. Я ж не громадянське, а чуже потроху розтрушував… — І запнувся: чи не бовкнув зайвого. А тепер слово не горобець. — Коли ж ваша ласка, дозвольте мені, недостойному, покласти вам у бричку липівку святого меду — самого найкращого, лікувального. І, замість віднікування, він почув:
— Коли це мед лікувальний, то не поскупись на дві липівки. Може, вони пособлять моїм немочам.
— Оце розмова! — запобігливо заграв очима Махтей, одразу кинув з душі всі тривоги, вискочив з-за столу, полапки здер з придверного кілочка в’язку ключів і, мало не виваживши двері, Пнувся до хатньої комори. Там щось забряжчало, загупало, заторохтіло, і незабаром Рогиня з вікна побачив, як ощасливлений, чимсь схожий на байбака, Махтей ніс на животі бочечку медом. Уже надвечір’ям Рогиня виїхав з обійстя розчуленого комірка, який, прихвалюючи начальство, ніяк не хотів розпрощатися з ним і все щось підсовував і підсовував у бричку, бо тепер вони — полова, а животу треба пропітаніє. Коли бричка виїхала за ворота, Махтей підтюпцем вибіг на вулицю і довго-довго махав руками, немов розпухлий підкорочний вітрячок. Ох ці підкорочені хитруванням вітрячки, що з’їдають…
На подвір’ї Гримичів стояв дух чорнобривців і лісового сіна, отого, в якому дрімають настої дикої полуниці, чебрецю, мaтeринки й привороту до дитячої казки. “Ой коте-котино, поїдем по сіно, я буду воли пасти, ти будеш сіно класти”.
Два високих ошатних стіжки стояли насупроти вікон оселі, нагадуючи Лавріну його близнят.
Рогиня, як грішник, увійшов у осінню задуму двору, постояв біля стіжків, до яких приткнувся вербовий човен, прислухався до тиші, а потім розчинив ворота, підвів коней до сіна. Борозний зачепився копитом за човен, і він озвався низинним гудінням. Далі яблуня гупнула яблуком, зітхнув спросоння татарський брід, а з хмари ошелешено вискочив місяць, і на подвір’ї ожили тіні, чорнобривці, кущі жоржин і глечики, що скапували на землю росу. Господи, що б він не дав, аби мати отакий двір з човном, стіжками, чорнобривцями, а не прокляте крайсагрономство.
Десь тижнів два тому був зустрівся з Гримичем на полі, Після різних недомовок та прицінень Лаврін і підкосив його:
— Не думав я, Гавриїле Олексійовичу, що ви так низько упадете. Я не дивуюсь таким дурням, як поліцай Терешко, — у них за черевом голови не видно. А ви ж у науці сиділи, вищу освіту маєте, і отримали її не від кого, а від Радянської влади. Вона за це не взяла а вас ні копієчки. То чого ж ви отак потягнулись до чужих срібляників? Чи скорбота честолюбства згризала вас? Не хотілось бути тільки простим агрономом? Так це честолюбство скоріш усього забиває людину в гробові дошки.
Звідки ж таке знаття у простого селянина? А чи простого? Він теж не в одну книжку заглядав, не раз їздив у музеї, радився з ученими, а про його добру хліборобську працю навіть у газетах писали. Що ж тепер Лаврін скаже йому? Вислухає мовчки та й покаже на двері? Отак і крижують тебе слова і добрих людей, і нечисті. Перемагаючи сум’яття, болі, Рогиня відчиняє сінешні двері й стукає в хатні.
— Заходьте! — озивається дзвінкий голос.
Незручно пригнувшись, він переступає поріг. В очі йому одразу б’є полум’я з печі, а вже потім бачить пригнуту постать Ярини, що завзято вимішує в діжі тісто, воно і обурюється, і попискує, під її руками.
“Чого ж Ярина дома, а не в лісах? І хто малював її личко та брови?”
— О, це ви! — здивувалася, зніяковіла, ніби розгубилася дівчина і витягла з діжі руки.
— Таки я, — невесело вітається агроном. — А де ж батько-матір?
— Вони пішли кумувати на хрестини. Не все ж смерть мав ходити по селі. — Ярина вивільняв руки від тіста, запрошує Рогиню сідати, а сама кидається до дерев’яного саморобного вмивальника. — Вам щось треба?
— Хотів погомоніти з татом.
— Про могили? — і сяк, і так вивіряє його очима, в яких чаяться і занепокоєння, і зневага.
— Про життя.
— Довго вам доведеться чекати їх. Якась нагальна потреба чи, може, печаль привели до нас?
Рогиня здогадався, що Лаврін розказав доньці про нього.
— Ти вгадала, Яринко, — гірка печаль пригнала до вас. Як нема батька, довірюсь тобі, бо знаю й тебе, і ваш рід. Попав я при новій владі, як жаба в тенета. Що там буде далі — не відаю, а хочу бодай якоюсь крихіткою пособити партизанам, їй-богу, правду кажу.
— Добре діло ви зробите, — насмішкувато сказала Ярина. — То чого ж ви приїхали до нас, а не до партизанів?
— Ніби я знаю, де вони? Думав, що батько чи ти щось підкажете мені.
— Отакої! — здивовано вигукує дівчина. — Звідки ж нам таке небезпечне знаття?!
Тепер дивується Рогиня:
— Хіба ж Роман і Василь не навідуються до вас?
— Ще чого! Як пішли в армію, то нема від них ні слуху, ні прослуху.
— От не сказав би цього, — похитує головою Рогиня.
— І чого б це? — насторожується Ярина.
— Бо тільки позавчора увечері бачив їх.
— Позавчора?! Де ж ви їх могли бачити?
— На Лучанщині. Трюхикаю оце пізненько додому, поглядаю то на ліс, то на долину. Коли чую — біля озеречка так смачно шаржакає коса. Під’їжджаю ближче, аж недалеко від дороги стоїть запряжені у воза коні, біля них походжає один чолов’яга з автоматом, а другий — косить отаву. Та як косить! Пізнав я твоїх братів, тільки не пізнав, хто косив, — Роман чи Василь, бо ж так вони схожі один на одного.
— І це правда, що ви їх бачили? — вірить і не вірить Яринка.
— Суща правда.
— То спасибі за добру звістку. Порадую батьків, бо вони вже в одному смутку живуть.
І знає Рогиня, що лукавить дівчина, і знає дівчина, що не вірить їй агроном, та інакше говорити не можна.
— Щось вам зготувати на вечерю?
— Спасибі, Яринко. Розумію, чого ти не віриш мені: бо такий є, бо і я ніби став на другому березі. Та мої слова і моє каяття передасиш батькові.
— Нащо це мені? Я ще можу щось не так сказати. Краще ви завтра самі побалакайте з ним.
— Хто знає, як складеться це завтра. А навідаються брати — передай їм дві бочечки меду і скажи, що моя заблукла душа шукає покути. Я можу підказати, де і що лежить на перевалочному пункті…
— Це діло не мого розуму, — стенула плечем дівчина. — А от мед я у вас куплю, якщо поцінно продасте.
— Обидві бочечки? — здивувався Рогиня.
— Авжеж! Ось ходім, гляну на них. — Вона проворно вискочила з хати, знайшла на бричці під сіном бочечки, поторгала їх, засміялась, — Наче близнята лежать, — і підхопила руку розгубленого Рогині. — Купую на пні! Даю п’ятсот карбованців.
У Рогині засіпались прив’ялі повіки.
— Нащо тобі стільки моду? І де в тебе такі гроші?
— Як де? Я ж тепер при комерції.
— Не дури голови, дівчино. При якій ти комерції?
— Працюю ж у привокзальній таверні.
— Ти — і працюєш у таверні?! — і здивувався, і глухо обурився Рогиня.
— А чого вам це вдивовижу? Ви тепер маєте свіжу копійку в управі, а я в таверні. Оце ж завтра завезу туди і свіжі пиріжки, і ваш мед.
— Кидай к бісу цю таверну! — розсердився Рогиня. — Хіба це для тебе? Там кожен викрутень буде пастися на твоєму личку.
— Як знайду кращу службу, то покину, — безтурботно відказала Яринка. .
“Невже копійка чи якийсь дідько збив її з пуття? І хто розбереться у світі, що таке Євин накоренок”.
А Яринка, раптом забуваючи про все, радісно потягнулась і руками, і станом угору:
— Гуси летять! Гуси-гусенята, візьміть мене на крилята… І щось по-дитячи зворушливе було в цій припорошеній місяцем постаті, що потягнулась до неба; воно спочатку озвалося пташиним граєм, а далі — гулом бомбовозів, од нього в дівчини опустилися руки, стиснулися кулаки…
Вранці Яринку повезла до міста отуманіла від сліз Василина Голуб. Теж судьба у жінки! В шістнадцять років її, наймичку, випхнули в заміжжя, та за такого, який людей підстерігав із обрізом, а жінку, про всякий випадок, батогом батожив і дугою дугував. Був із тих жорстокосердців, що трималися страшного повір’я старовини: коли чоловік жінки не б’є, то в неї утроба гниє. Як тільки він підходив до хати, у Василини страх обривав серце.
У сімнадцять літ вона стала вдовою, та й знов понесла в наймі руки, і молодість, на яку вже зазіхало не одне ласолюбне око: бо ж — вдова. Ще добре, що в безщасті мала силу косаря — могла відбитися од нечестивих залицяльників — огнем би горіли вони.
Ось тільки на хуторі старого Магазаника її пригорнула спокійніша година, бо тут ціле літо бджола погойдувала цвіт, наснівно перечищалися води і тихо-тихо снували на ставку залітні птахи, розкльовуючи вечірню чи ранкову зірницю. У Василини і душа завмирала, коли із очеретів або лепехи випливала якась качка, а за нею полохливо щулився, розбризкувався і знову збивався біля матері пухнастенький, наче гілка вербового цвіту, виводок. А як славно було сісти на човник і догребтись до білих лілей!
Отак і плив тут її забутий, з сапкою в руці, час — поміж худобою, бджолою і перелітним птаством.
А молоді літа потай робили своє, і вже вечорами, коли лягала спати, їй раз од разу ввижався скрип колиски, і колискою погойдувалась хата, забираючи в сон, де— теж озивалися голоси дітей. Напевне, тільки тому, уже в безрозсудстві, Василина мало не вискочила заміж за пройду з сусіднього села. Дізнавшись про його справжні заміри, вона одразу впала в отупіння і стала полюбовницею. Вдову нещадно осудило жіноцтво, добираючи найдошкульніші слова, не шкодуючи її навіть при дітях. У своєму гіркому безчесті вона інколи знаходила якесь оправдання — тільки ж один у неї був за всі роки, хоча навіть він не вірив у це.
Отак і виходить: похитнеться честь раз, а вже її щоденно топчуть чоботиськами та шаткують язиками. Зрештою, і на це вона б махнула рукою, аби дочекалась дитини. Та як нема щастя змалку — не буде й до станку.
А тепер, уже в душі, Василина оплакувала долю молодого командира. Вона так уболівала над ним, так ворожила над його ранами, що через якийсь час він став здаватись їй сином, навіть почала звертатись до нього отим давнім, люблячим: моя дитино…
І ось знову невиплакане горе і їй, і його матері. Коли б можна було, вона б своє життя віддала, аби врятувати командира, що мав таке гарне прізвище — Човняр. Човняр! І перед нею негадано загойдався човник на тому втиснутому в давнину ставочку, де перечищалися води і вбирався у відпар чи туман очерет. На віях Василини забриніли сльози, вона зірвала їх і повернула Коні в ліс, де дрімали тіні і сиво димілась ожина.
— Куди ви, тіточко?
— Почекай, скажу, — глухо відповіла жінка. Вона скочила з-воза і почала скидати шлем з підручного, на її підсічених устах тремтіла скорбота.
“Що ж воно таке?” — занепокоїлась дівчина, придивляючись до Василини, і до коней, і теж скочила на землю.
Жінка підійшла до неї і так глянула важкими переплаканими очима, ніби добиралась і добратися боялась до таїни душі.
— Яринко, ти, певне, і не знаєш, що я тебе колись носила на руках?
— Не знаю.
— А тепер уже і твої руки повинні когось носити.
— Ой тітонько, не треба про це, — спаленіла дівчина.
— Не буду про це, — погодилась Василина. — Тільки скажи: це правда, що ти маєш стати шинкаркою?
— Правда, тітонько.
Жах зблиснув у чоловічках жінки.
— А їй ж про свій завтрашній день подумала?
— Нащо вам таке думати… — ховає погляд дівчина. Василина запнулась, а підрізані зморшками уста її затіпались, та вона перемогла себе і вже самим болем спитала:
— Ти знаєш, якими словами і досі обзивають мене через клятого Магазаника? Знаєш?
— Знаю, — прошепотіла Ярина і здригнулась.
— Так чого ж ти йдеш у шинок, та ще у чужинський? Що він, погибельний, тобі дасть? Грішний карбованець? Сьогодні ти станеш там прислужницею, і сьогодні ж тебе обізвуть найгіршими словами, які не змиєш до смерті. Я маю ці довічні тавра, то не хочу, щоб ти їх мала. Отож, дитино, спам’ятайся, поки не пізно, і вертаймо додому.
— Не можна, тіточко, — тоскно сказала Ярина, безпорадно опустила руки, краєчком скошеного ока вона побачила, як на павутинні, що охопило кущ барбарису, вмирала роса.
— Зараз ще можна, дитино, — переконує її жінка. — А потім — і не повертайся на людські очі. Чого тебе тягне туди?
— Так треба, — не знайшла чого кращого сказати дівчина. Василина стрепенулась, надія зажевріла у погляді.
— Так треба, кажеш?
— Еге ж…
— Вірити тобі? — запитала, вже повіривши.
— Вірте.
— Взяла ношу на плечі?
— Взяла.
Василина сумно похитала головою.
— Тоді більше нічого не питаю, тільки щодня буду думати про тебе, про твою святу душу.
В Ярини затремтіли, забилися вії.
— Думайте, тіточко, бо й мати тільки лаяли та кляли мене. І вони заплакали разом — Василина з жалості до того, що випало на долю дівчини, а та з жалю до обкраденої жіночої долі.
