V
Настав лихий рік. Був сякий-такий урожай у цьому літі, та й не стало. Коли ж насилу-насилу план було виконано, судовець Прокіп Ступач нагримав на хліборобів, що м’якими культурами діло не обійдеться, і звелів вивезти все жито і пшеницю, що залишились, на посів.
Правда, з посівним Ступач перестарався — і жито, і пшеницю привезли на посів: знайшлась додаткова робота і людям, і державі. Обсіялося село печаллю, та й почало лягати і вставати з журбою.
Зажурилася і Оксана: як же їй перебути з дітьми? На які тільки частки не дробила свій убогий присівок, усе виходило на одне: не перезимує вона. І знову лічила кожен качан кукурудзи, кожен снопик квасолі, кожну маківку і чманіла від тієї лічби, бо не було головного — хліба. Якби ж знаття, посіяла б торік житечка на городі, але горе наперед знаку не подав. Тепер діти мали від неї більше сумовитої ласки, та менше з’їжі.
— Мамо, а чого у нас хліба нема та й нема? — все допитувався Миколка, що був схожий на золоточубий соняшник.
— Бо хліб цього року не вродив, — заспокоювала дитину і рукою, і болючим посміхом.
— Ось я рибки спіймаю, то ми знову юшки наваримо, — обізвався Володимир. Але на це Миколка серйозно відказав:
— Воду скільки не вари — водою буде. От аби ще окраєць хліба до неї.
Від цієї мови хотілося заголосити, але мусила стримувати себе, втішати дітей та підхвалювати то печену картопельку, то кукурудзяник, то нізчимний борщ. Хоч би цього було вдосталь. А що вони взимку робитимуть? І, страхаючись зими, Оксана рідше йшла на роботу в колгосп, більше пропадала в лісах, збираючи то кислиці, то гриби, то жолуддя.
Якось уже після перших приморозків зустрілася на зрубі з Магазаником. Впасений, він поволеньки йшов з рушницею на ситому плечі, а за широким поясом болісно погойдувався закривавлений заєць. Достаток і самовдоволення лягли на жорнувате обличчя лісника, а тлустість натоптала дрімливістю подвійні пружки під очима й на шиї.
— Кого я бачу на своєму господарстві?! — підняв ріжками брови, втопив закроплені заячою кров’ю чоботи в перецвілий воросняк, і дрімливість зіскочила з повік. — Отак живо, живо чоловік і негадано стрінеться з самим щастям! — заглядає в журні очі вдови.
— Говорите несусвітне, — зневажливо махнула вільною рукою.
— Найдорожче кажу, бо ти й досі мені зоряночкою сяєш, — заграв полиск під рідкими віями лісника, потім він задумався, покосував на Оксанин кошик. — Опеньки дозбируєш?
— Збираю ж.
— Небагато їх у цьому році зародило, небагато, теж врем’я чують! — сказав багатозначно, пройшовся поглядом по пеньках зрубу, на яких зацвітала гарячим сірчаним цвітом поганка. — На першому приморозку вигоріли, а тепер ледь-ледь відійшли. Як тобі живеться?
Оксана гірко всміхнулася:
— Воду маємо, аби ще якийсь житняк до неї, то можна б і жити.
— Біда, — набрав зморшкувате співчуття над переніссям. — Твої дітлахи люблять гриби?
— Мусять любити.
Магазаник заглянув у Оксанин кошик:
— Може б, ти мені юшки з опеньками зварила та зайчатини з часником напряжила? — І махнув правицею в напрямі своєї лісової оселі. — Оце ж виполошив зайця з молодняка, а до нього треба жіночих рук.
— Хіба у вас нема кому поратись?
— Таки нема, бо що оті поденщиці, які роблять у лісі? То як?
— Хай вони й стараються.
У зеленкуватих очах лісника засумували скалки сірого піщанику:
— Все чогось маєш гордування до мене? Чи так уже я обличчям не вийшов?
“Душею не вийшов”, — хотіла відповісти, але промовчала.
— А я тобі тільки добра зичу, — саме небо прихилив би до тебе, до твого личка, — і підняв руки вгору, та не вловив ними небо, а тільки нитку бабиного літа.
— Ох, не віриться, дядьку, що ви такий доброзичливець. Магазаник нахмарився, пальцями перечавив бабине літо.
— Коли вже той “дядько” щезне з твого язика? Для мене твій дядько гірше за дідька. Хочеш, я покажу місцину, де е білі гриби?
— Білі? Після того, як уже земля паморозилась? — не повірила Оксана.
— Таки після приморозків виткнулися, правда, покорчені, покручені, немов грішники, але білі.
У дубняку щось зашелестіло. Оксана здригнулась, а лісник засміявся:
— Нe бійся. То мій виводок свиней на жолудді та гниличках випасається. Як нагнав його з подвір’я після першого грому, то оце тільки зараз із прибутком об’явився. Тепер пару кабанців треба вкинути на загодування, — він повів головою на своє невидиме за деревами дворище. — Люблю оту пору, коли в обійсті пахне морозець, житня солома, смалятина, а в хаті — узвар та кутя. Тоді, здається, і час зупиняється.
Зі зрубу вони ввійшли в ліс і сполохали Магазаників табун; рябі поросята й підсвинки так кинулись урозтіч, що аж в очах заряботіло, а старі занепокоєно втупились маленькими очицями в господаря.
— Кцьов-кцьов-кцьов! — покликав їх Магазаник, і велика ведмедиста льоха пізнала його, зарохкала. Лісник підійшов до неї, пальцями почухав за вухами, а потім чоботом поторгав обвислий мішок черева й здивовано заговорив сам до себе:
— Отакої! Знову з приплодом.. Це прямо не свиня, а кролиха — пороситься й пороситься, та все рябими рукавичками. Хоч і дурна в неї голова, але живіт розумний, — спокій і господарське вдоволення стояли на виду Магазаника. І спокійно біля його ніг порохкувала свиня, струшуючи блохи на чоботи господаря. — А тепер ходімо до білих грибів.
Дорогою Магазаник крадькома випасав очі на обличчі Оксани і зрідка, наче ненароком, торкався то її плеча, то руки. Господи, і де тільки береться поміж грішними така прижурена краса, яку й з богами можна поруч поставити? Магазаник на мить засумував, зупинився на галявинці.
— Ось тут я передучора знайшов з десяток білих грибів, — показав на горбкувате місце, навколо якого скупчились молоді, вже підкучерявлені осінню дуби. — Подивися гарненько під листом, — та й, погойдуючи закривавленого зайця, пішов до своєї господи. А через якусь часину повернувся зодягнений у свіжий одяг, напівжартома вклонився вдові: — Зваж, Оксано, на всі мої прохання і зазови: зайди хоч на якусь хвильку до моєї лісової пустки.
— Нащо це? — спохмурніла удова.
— Нащо? Бо велику, та недосяжну маю приязнь до тебе, — сказав щиросерде. — І хочу таку гостю диким веприком почастувати. Не обезсудь мене й мій харч, нічого такого мудрого не зготував, лигоминок також не маю, та ковбаскою з вепрятини можу хоч кого здивувати: я її на молодому черешневому гіллі смажив — пахне так, що за півверсти почуєш.
— Аж за півверсти? — здивувалась Оксана, а самій так захотілося їсти.
— Не менше, — облесно глянув на вдову Магазаиик. — То й ходім потихеньку.
І таки вблагав жінку зайти в приземкувату, з грубими віконницями оселю — у ній жив дух старого сала, злежаного одягу, сушених груш, жолуддя, сирівцю, дьогтю і давніх книг, якими була забита черевата, з червоного дерева шафа.
— Книжками чи шафою інтересуєшся? — перехопив її погляд Магазаник і заграв віями. — Книги тут різні, і романи, і про старожитності, і навіть про коханок французьких королів, а шафа панська, аж з червоного та рожевого дерева, бачиш, як гарно вилискує? — Лісник повісив на кілок шомполівку, перехрестив її, потім засвітив саморобну свічку, приліпив до ріжка столу, багатозначно глянув на Оксану: ось бачиш, що перед твоєю красою навіть вдень палю святий віск, — і вже тоді проворно метнувся до мисника, до печі, до закомірка.
“Чорт із свічечкою”, — згадала Оксана, як по-вуличному звали Магазаника, підійшла до свічі, загасила хиткий вогник, що добирався до втиснутого бджолиного крила.
— Це ж для чого? — аж скрикнув лісник.
— Негоже воску плакати вдень.
Магазаник несхвальне покрутив головою, зітхнув і якийсь час мовчки снував по хаті, споряджаючи старий, теж панський, стіл. Незабаром на ньому з’явилися рожева, з прорістю почеревина, брунатне кільце свіжої ковбаси, макітра з неоковирними варениками, щільник, що стікав медом, капуста з чорнушкою, горохвяники з тертим часником і пляшка нестерпучої.
— От і маємо сякий-такий передобідок. Горохвяниками я тебе не порадую: вони такі, що й грім не розіб’є, бо не господиня ліпила їх. — І хоч не хотів, а згадав оте зеленооччя, в якому тісно було полум’ю і чаду любощів. — А от ковбасу з вепрятини можна і в столицю везти. Готувалась на черешневих гілках. Покуштуй! — Лісник руками розломив кільце й присунув до Оксани полумисок.
Ковбаска, справді, була на славу, та пахла не так гілками, як мигдалевим цвітом черешні, і танула в роті. Магазаник, і сяк, і так припрошуючи Оксану, таки домігся, щоб вона випила чарку, не за нього, а за дітей. А сам випив і за дітей, і за Оксану, і за її красу, і за те, щоб ми грому не боялись, бо тепер усе може бути. Уже й зараз, восени, фунт хліба коштує три карбованці, а зима ж і недозимок великий мають рот.
Ця мова вибила сльозу в удови, і лісник забідкався біля неї, подав свіжий рушник для очей, а себе назвав дурнем, та й знов узявся за частування. Коли Оксана сказала, що їй пора додому, й підвелася з-за столу, Магазаник черпаком руки бережно осадив її звугліле плече:
— Посидь іще якусь часинку, ощаслив моє покуття і господу.
— Вам і так те щастя саме добро плужить.
— Добро таки в мене плужиться, та щастя бродить стороною, — стишив голос лісник, придивляючись до її очей, біля яких нестатки вже намили перші зморшки. — Ось ти бачиш, як мені ведеться, а я добре знаю твої вдовині ужитки, на них у цьому році ніяк не виживеш. То виходь за мене… як не з любові, так з біди. А потім, дивись, звикнеш, а може, й любов прокинеться, — вона ж нерозгадана. Про це і в книгах мудрі голови пишуть, — і тицьнув тлустим пальцем на панську шафу.
Дрож пройшла по всьому тілі вдови.
— Не кажіть мені, дядьку, про любов. Сутінок і жалі обгорнули обличчя лісника.
— А чого мені тепер не говорити про любов, коли далі вже буде пізно, бо літа беруть своє…
— Хіба ж і я, і люди не знають, яка у вас була любов до своєї жінки?
— Так то ж до неї, а це до тебе! Та й різні часи по-різному цінують любов. Тоді я придивлявся до десятин, тепер — до краси. Зрештою, подумай про дітей! Як ти проживеш на білому світі?
— Як уже буде.
— Не занапасти свою красу, бо, може, я твоя доля! Вдова вгнівилася:
— Не бути вам моєю долею!
Та Магазаник не зважив ні на її слова, ні на погляд, він лівою рукою спіднизу підхопив Оксанину, вдарив по ній, мов на торгу, правою:
— Подумай, гарненько подумай і скажи своє останнє слово.
— Це ж не ярмарок, дядьку, де говорять останнє слово, — Оксана рвучко вивільнила руку, а в очах і міжбрів’ї з’явилась затятість.
— Невже я тобі такий бридкий?
— Я цього не казала. Бувайте здорові.
— Отаку маєш до мене поневагу?
— Думайте собі, що хочете.
І тоді лихі зморшки розсікли чоло лісника, а скособочений вид вичавив піт і злобу:
— Дурна й нерозумна ти єси! Чого замість того, щоб мати натуральні житейські радощі, сама над собою ставиш хрест? Для кого й для чого бережеш своє личко і все? І королеви так не берегли себе! Кому, зрештою, це потрібно? Гляди, щоб пізніше, з усією своєю святістю, не стала моєю полюбовницею…
Оксана спочатку оторопіла, а потім лісник побачив у її поширених очах дві блискавки.
— Хай, спідничнику, гробова дошка буде твоєю полюбовницею! — Вона ще побачила, як жорнувате обличчя лісника витягнулось у диню, стало мертвотним, і рвучко гайнула з оселі — в сонне рохкання свиней, у сонне зітхання глечиків, що вигрівались на кілках, у сонні клапті сонця, що стікали з дерев на загиджене дворище. Тут справді зупинився чи вмирав час.
Магазаник не вибіг за нею, бо й він отетерів, розгублено стоячи посеред хати: і звідки в неї така затятість? І як з її уст можуть зірватися такі шалені слова? Ох ці жінки! Всі вони пішли від конотопської відьми.
Він притулився до вікна. Та з дворища в ліс мела не рідня конотопської відьми, а розгнівана краса, не помічаючи, як з її кошика розсипались опеньки.
“Розсипай, розсипай; А що ти взимку їстимеш?..”
Гнів швидко, як охопив, так і осипався, а прийшли гіркі жалі за отим недосяжним, що жило поруч, і сторонилось, і боялось його. Невже так і не зазнає він того розкошування, яке дає чоловікові справжня краса? Невже замість святості кохання він матиме лише гріховні любощі?
Падав і не падав перший сніг, курилась і не курилась земля, підбиваючись під розкошлану димчасту куделю осіннього вечора. І зараз дальні дерева теж здавалися шматками осіннього вечорового неба. У татарському броді по-дитячому причмокувала хвиля і смоктала берег. Це нагадало вдові, як біля її грудей лежали діти. Вона випросталась на кладці і з болем відчула, що поменшали її перса — недоїдання робило своє. А хтось же поїдає ковбаску, засмажену на черешневих гілочках. Викинь з голови цей непотріб. Ось дітей треба якоюсь затіркою нагодувати. Як вона тільки перезимує? Де подіти, де прикопати ці гадки й гіркоту та самотність, що вселились у душу? В тяжких думках вона поклала на кінці коромисла випране шмаття, зручніше вмостила коромисло на плече і, погойдуючись, пішла до хати, а навздогін їй по-дитячому схлипувала й смоктала берег осіння хвиля.
Почувши її кроки, діти посхоплювалися з долівки і вже несуть матері своє немудре запитання:
— Мамо, що ми будемо вечеряти?
І вона мусить посміхнутися їм, покласти руки на йоржисті, чорний і золотистий, чубики.
— Щось-таки будем.
— А що саме? Крупник?
— Ні, козацький куліш.
— Козацький? — дивується Миколка, бо звичайний він знає. — Який же це?
— Із димом і шкварками.
— Із шкварками і димом?! А де ви сала взяли?
— Тітка Марина принесла.
Оце добре! — зрадів Миколка. —
— Тітка Марина колола кабана?
— Ні, вона за своє малювання заробила.
— А я в тітки Марини бачив на стіні з двору мальовані квіти. Як живі стоять, — згадав Володимир. — І для чого вони їй восени?
— Щоб нагадували літо, коли все родить, — зітхнула Оксана. Вже доварювався куліш і шкварчала засмачка, уже діти нетерпляче вигравали дерев’яними ложками по мисці, як вона почула на подвір’ї чиїсь кроки, потім клямцнула клямка, друга, і в хату, пригинаючись од ноші, ввійшов Стах Артеменко. Він через плече скинув па долівку мішок, і від нього війнуло духом вітряка й літа. Натрудженою рукою Стах витер спітніле обличчя, ніяково повів очима на Оксану:
— Вечір добрий. Чи приймете, чи проженете приймака? Це “приймака” налякало вдову й обізвалося тією тривожною ніччю, коли бозна-що приверзлося їй і вона кинулась шукати його, як, може, й тепер він шукає її. Жіночим передчуттям розуміла, що Стах уболіває за нею. Раніше Оксана не боялась його, а от після тієї ночі почала боятись і себе, і його.
Володимир одразу ж підбіг до свого рятівника, по-дорослому поздоровкався, запросив сісти й дістав з мисника четверту ложку.
— Зараз ми, дядю Сташе, будемо козацький куліш їсти. Як ви на це?
— Я не знаю, як на це ваша мама? — з надією покосував на Оксану, що паленіла чи від огню в печі, чи від пекла в голові. Вона відчувала недоказане, але відповіла ніби спокійно:
— Мати, як діти. Кулешу вистачить, а за хліб пробачайте, бо не те що муки, навіть обметиці нема. Стах кивнув на свій клунок:
— Може, Оксано, якогось коржа спечеш? Ось приніс вам борошна.
— Як це приніс?! — аж скрикнула і з рогачем у руках обернулась до Стаха.
— Отак і приніс, думаючи про… твоїх дітей, про свого хрещеника, — пригорнув його, а дитя й притулилось до чоловіка, аж Миколці заздрісно стало.
— Що ти, Сташе, вигадав? — докором і журбою дивилась па парубка. — Хіба маєш засік цієї муки?
— Ні, це, вважай, майже вся. Ще на один заміс залишив собі.
— То як же так можна?
— Можна, Оксано, — сказав твердо, підвівся з-за столу, щоб очі говорили з очима. — Я, може, хоч трохи зарятую вас цим борошном.
— А як же сам?
— Подамся на Кавказ, там, кажуть, і робота є, там і неврожаю не було.
— Дядю Сташе, нe їдьте нікуди, оставайтеся з нами, — попрохав Володимир. — Ми з вами взимку будемо рибу ловити. Оставайтесь, дядю.
— От хто мене жалує, — дрогнув голос у парубка, дрогнули й уста. Він усім своїм смутком поглянув на Оксану, мовчки питав її слова і боявся його, боялась його й Оксана, бо нащо це? Похиливши голову, вже не прислухалась до печі, а тільки до юги тих років, що збігли, як весняна вода, — здоганяй — не здоженеш.
— Мамо, скажіть ви, щоб дядько Стах залишився з нами, — попросив Володимир.
Вдова сумно підвела голову. Парубок, темніючи, вже без надії шукав її очей, її суду і якось наосліп підійшов до неї.
Оксана рукою витерла чи міжбрів’я, чи вії, глянула на Стаха.
— Кажи, Оксано, — мовив не шерхлими устами, а поглядом.
— Нащо? — німотно спитала вона.
— Бо не можу без тебе.
— Хіба час говорити про це? — сказала з жалем до нього, з жалем до себе, та, окрім жалю, ще й суд стояв у душі.
— А може, кращого вже не буде… Кажи, Оксано… Все ще вагаючись і чманіючи від думок, вона тихо-тихо прошепотіла:
— Що ж, коли хочеш, залишайся. На мої діти, на мої злидні, на мої літа. Тільки ніколи не суди мене…
І Стах не повірив собі: невже Оксана буде його? Потім він хотів сказати їй свої найкращі слова, та не міг, бо і на неї, і на нього дивилися притихлі діти, що теж відчули щось незвичне. І Стах тільки прошепотів:
— Оксано… Оксанко… Оксаночко…
Це не порадувало, а ножем полоснуло вдову: нащо він повернув їй слова Ярослава? І застигла вона, мов у сні, поміж двома вечорами — давнім Ярославовим і сьогоднішнім.
— Мамо, а козацький куліш збігає, — одірвав її од згадок Миколка.
Оксана кинулась до печі, рогачем виставила горщик, а Стах у недовірі й вірі ще чекав її погляду.
Вона глянула з-під вій на нього так, як він ждав довгі роки. Відчувала, що йому потрібний такий погляд, то хай і має. А яке сум’яття було в її душі — це тільки вдови можуть знати.
Пізнього вечора, коли поснули діти і до хати почав доходити подих татарського броду, Стах невміло пригорнув її, підвів до вікна, що насочилося місячною дрімотою.
— Яка ти гарна, Оксаночко. І з якої ти зірниці зійшла: з вечірньої чи ранкової?
— Не сподівалася, що мені ще хтось скаже таке, — зажурилась вона.
— Я тобі таке говоритиму все життя.
— Чи ж багато його залишилося нам?
— Ти про що?
— Хіба сам но знаєш? — похнюпилась вона, потім підійшла до дітей, поправила на них рядна, які сама випряла, виткала і вибілила на блакитній весняній воді. Чого тільки не вміють робити її руки, а цього року вони стали непотрібними.
Стах знову пригорнув її, а вона не так з любові, як з жалю поклала йому голову на груди й тихо мовила:
— І сама не знаю, як воно вийшло…
— То мої усі роки вблагали тебе. Як я мучився, думаючи про тебе… Якось напровесні прилетів до моєї шпаківні самотній шпак та й почав і співом, і посвистом, і помахом крил кликати собі пару. А її нема та й нема. Так, повір, у співі птиці забриніли сльози.
— А далі що?
— Десь тижнів два тужив птах, як людина, і дочекався своєї пари скоріше людини і тоді на радощах заспівав солов’єм.
— Справді так було?
— Справді.
— Так ти думав… про моїх дітей?
— Увесь час думав і про тебе, і про твоїх дітей… Оксаночко, в тебе немає якоїсь чарки, бо я ж не знав, що таке свято випаде?
— Є тільки торішній вишняк. Уточити?
— Вточи.
Вона засвітила світло, пішла в комірчину, принесла пляшку з вишняком, поставила полив’яні чарки, на яких співали мальовані півні.
— От закусити нема чим.
— Сьогодні й так обійдеться. Стах налив чарки, погасив світло.
— Нащо це?
— При місяці краще. За тебе, Оксаночко, за нас, за наших дітей і за нашого єдиного свідка — місяць. Ти любиш його?
— Дуже.
— А я тебе.
— Ой, криводушний.
— Не криводушний, а завидющий.
— Кому ж ти завидуєш?
— Тепер сам собі, — він доторкнувся до неї устами і почув, як її уста пахли вишняком і материнкою…
Напровесні до Оксаниної оселі невблаганно прийшов тяжкий переднівок. Оксана ще якось трималася, та діти зовсім охляли і вже мали в очах не синій цвіт, а сірий туман. Висох і Стах, але, як міг, утішав усіх і просив протриматись до первоцвіту, до щавлю, до липового листу, а там і ранні черешні достигнуть — він знає в лісі таку черешню, на якій прямо віночками ростуть ягоди, та солодкі-солодкі. От Миколка буде розкошувати.
— А ви мене підсадите на ту черешню? — жалісно кривився Миколка.
— Аякже! Хіба мені не приємно з таким козаком гайнути в ліс?..
І на всохлому повосковілому виду “козака” прокидалося життя.
— То гайнемо?
— Авжеж! Л зараз я піду па річку: може, й вона щось подарує нам.
Якось витрусивши з ятерів кілька линів, Стах поклав їх у торбу і подався в ліси до Магазаника, який хитро, крадькома і тільки “надійним”, що вміють тримати язик за зубами, продавав зерно і печений хліб. За пуд жита чи пшениці він брав по двісті п’ятдесят карбованців, за фунт хліба — шість.
Хата лісника була зачинена зсередини. Стах постукав раз і вдруге. Тоді з другої половини хтось обережненько вийшов у сіни, обережненько запитав:
— Хто там?
— Це я, Стьопочко, — пізнав сина Магазаника.
— Чого вам?
— Прийшов хліб купити.
— Де в нас той хліб? — ніби здивувався Стьопочка. — Ви чули дзвін, та не знаєте, де він.
— Так люди ж казали…
— Яких лишень кошелів не наплетуть люди. Та й на цьому будьте здорові.
— Пусти його, це Стах, — обізвався з глибини оселі сам Магазаник.
І тоді Стьопочка загуркотів дерев’яним засувом, задзвенів ланцюгом, брязнув защіпкою, просунув з дверей підкучерявлену, мов кущ перекотиполя, голову й пильно оглянув покупця спочатку настороженим, а далі хитреньким, чижикуватим поглядом.
— Заходьте, коли прийшли, — і знову завовтузився біля засова і ланцюга.
— От і приймак прибився до нас! — насмішкою зустрів Стаха Магазаник. Він сидів за великим дубовим столом, на якому парував свіжоспечений хліб і стояли талькові ваги та миска з водою; недалеко від столу, мов очеретини, гнулися дві висохлі жінки. Магазаник вмочив ніж у воду, різонув по хлібині й з парою кинув половину на шальку. — П’ятнадцять карбованців, рівно, як в аптеці!
— Ох, — зітхнула жінка, вийняла з пазухи вузликом зав’язану хустинку й почала вив’язувати з неї гроші.
А Магазаник тим часом безсоромно заглядав їй у виріз пазухи. Жінка взяла свій хліб, понюхала, відщипнула скоринку.
— Смачний? — запитав Магазаник.
— Уже й не знаю який, бо відвикла… — І сльози заблищали на чорних підлинялих віях.
— От цього й не треба, — заспокійливо сказав лісник. — Уже недалеко й до нового хліба. Так гарно цього року перезимували жито й пшениця.
Жінка рукою обірвала сльози.
— Коли б дочекатись новини, коли б дочекатись…
— А ти, приймаче, як живеш? — вгатив очі в Стаха і, не чекаючи відповіді, стишив голос: — Чого до мене прийшов?
— Приніс вам рибку, линину, навзамін.
— Линину? Ану покажи! — пожвавішало обличчя Магазаника. Він обома руками поліз до торби, повиймав ще живих линків, полюбувався ними, та потім якась інша думка майнула по його виду, і він почав насочуватись зловтіхою. — Рибки я в тебе, Сташе, не візьму.
— Чому ж?
— Чому? — помовчав Магазаник. — Знаєш, як люди кажуть: грушка — минушка, сливка — слинка, риба — вода, хліб — усьому голова. Цього року гріх за дармовину — за рибу значить — давати хліб. Мав би ти гроші, відпустив би тобі скільки треба. Бачиш, який свіженький, ніздрюватий, ні тобі закальця, ні остючка.
— От кому б менжувати при старому режимі, — не витримав Стах та й пішов з хати.
— Я тобі ще згадаю менжування при старому режимі. А бовкнеш лишнє слово, то й Оксани не побачиш, — засичав позаду Магазаник.
Насторожений Стьопочка аж заграв м’язами, одразу розчинив сінешні двері, потім накинув па них ланцюг і сухо грюкнув засувом.
Млість і весняна п’янкість лісу дурманили Стаха. Десь із глибини діброви обізвалось знайоме: тьоп-тьоп, тьоп-тьоп. Що ж воно таке? Чоловік пройшов кілька кроків і побачив, як з просвердлених беріз по жолобах накрапав у дерев’яні відра перший, ще сизуватий сік. Це колись його мати заправляла березовий сік сушеними яблуками, на них він набирався шуму та моці й ставав ласощами для дітвори. Де ті літа й де той хрест, що стояв над маминою могилою?..
Вже й він міг би сподіватися на свою дитину, аби не такий рік. Хоч би врятувати Оксану і дітей. Але чим він може їх зарятувати?
— Тьоп-тьоп, тьоп-тьоп, — заспокійливо говорив сік, і Стахові знову згадалися ті роки, коли мама старалась йому то на сорочечку, то на чобітки; хотілося застогнати від болісті своєї, від слабості своєї. Чоловік напився і соку і згадок та й, похитуючись, пішов між деревами.
Заходило сонце, заходило комусь до завтрашнього ранку, комусь — назавжди. Уже в курних від туману і відпару сутінках Стах дійшов до окрайку лісу, що обривався перед вогким хрестом доріг. Десь далеко забурчали машини. Вони йшли попід лісом, а потім, на цьому ріжку, де він стоїть, напевне, повернуть у ліс. Що ж везуть вони?
І раптом ще не видимі машини повіяли йому не бензином, не тенлом моторів, а ніжним хмелем зерна. Через хвилину він знав, що везуть не якесь зерно, а тільки ячмінь. І вже не здивувався, коли на першій і другій машині побачив тугі мішки. Машини дійшли до розпутища, стишили біг, повернули у ліс. Мов блискавка, щось прорізало, обпекло болючий мозок. Як не можна інакше, то хай буде так.
Скрадаючись, він дійшов до крайнього перед узбіччям дуба-довговіка, вріс у нього. Ось дві машини доїхали до перехрестя і теж стишили хід, повертаючи в ліс. І тоді Стах вчепився руками за борт останньої, виліз на мішки і припав до них. Трохи призвичаївшись до страху, до руху, до посвисту темряви, він розв’язав один мішок, засунув руку і навпомацки відчув, що це ячмінь. Стах нахилив мішок до своєї торбини, і в неї зашелестіло зерно, посипалось його перше злодійство, перша безвихідь, засипаючи непродані лини. Аби він продав їх Магазанику, то цього б не було, то цього б не було, то цього б не було… Думка, немов спутана, товклась і товклась на одному місці, а ще ж треба зав’язати мішок, щоб не розсипалось зерно, ще треба виплигнути з машини.
З мішка він одібрав стільки, що ніхто й не помітить, ніхто но помітить, ніхто не помітить… Спочатку треба було б викинути торбу, а потім викинутись самому. Але він побоявся, що в темряві може не знайти торбини, і, притискуючи її до себе, скочив па узбіччя, скочив невдало, упав, ударився обличчям в коріння, що вибилося з-під землі, й почув, як з щоки пішла кров. Стах безтямно підклав під неї торбину, а потім злякався: це ж кров крізь рідку тканину перейде на зерно…
Утомлений, закривавлений, він якось дійшов до своєї нової оселі. Поклав зерно на призьбу, а сам витягнув з криниці води, вмився, вимив руки, витерся полою піджака і тихо-тихо відчинив не взяті на засув двері. Та Оксана почула його, скочила на долівку.
— Сташе, це ти?
— Я, Оксано.
— Де ж так довго був?
— Та… забарився.
Вона підійшла до комшіа, навпомацки відшукала сірники, засвітила світло й зойкнула.
— Що з тобою?! На тобі кров…
Стах витер її рукою:
— То минеться, не бійся…
— Хто ж тебе?
— Я впав, Оксано. Дай мені якусь пілочку.
Оксана думала, що йому треба обтерти обличчя, подала рушник. Стах поклав його на лаву, приніс торбу, ножем розпоров її там, де темніла пляма, і відповів на німий погляд дружини:
— Тут моя кров просочилась на зерно. То я його виберу, щоб діти не їли з кров’ю, і зразу ж посію.
— Ой Сташе, пропали ми! Пропали ми тепер!
Оксана вхопилась руками за плечі, скулилась у болючу грудочку. Більше вона вже нічого не питала в нього.
Стах відокремив закривавлене зерно, вийшов із ним на городець, узяв лопату та й, згинаючись, почав копати грядку на ячмінь. Засіяв він його вже при місяці, але вперше в житті не мав ніякої радості від посіву. І після нього не знав що робити: чи йти до хати, чи пересидіти цю ніч на призьбі. Бодай ніколи люди не знали таких ночей.
А вранці від татарського броду до них піднялися міліціонер Гривко і Магазаник. Розкарячивши ноги, лісник зловістям став на дверях, втупив свою зелень з піщаником у скам’янілу Оксану:
— Кажи, кажи нам усе! Не відмагайся! Я сам бачив, як твій увечері вискочив на машину. Оце розжилася на приймака!
У кутку, відчуваючи нещастя,, заплакали діти. Міліціонер Гривко, якого ще з громадянської війни боялися всі бандити, поглянув на дітей і зажурився. А в цей час у хату до своєї двоюрідної сестри зайшов Данило та й вкляк біля порога.
— Говори, говори, Оксано, бо цей бандит не скаже, — Магазаник тицьнув тлустим пальцем на пополотнілого Стаха — від обличчя і всіх віспинок на ньому відійшла жива кров.
І стрепенулась, вирвалась із каменю Оксана:
— Який він вам бандит!? Це ти, живоїде, бандит! Ось ця торбинка, в яку мій чоловік набрав для дітей ячменю. Скільки тут було його? Фунтів п’ятнадцять? А ти вкрав у нас, у держави сотні пудів та й по-злодійськи видираєш за кожен фунт наші сльози.
— Де ти, навіжена, взяла ці сотні пудів? — визвірився Магазаник. Він уже був не радий, що згарячу ув’язався в таке діло. То вчорашня злість на Стаха потьмарила мізки і погнала його, дурня, сюди. А тепер, дивись, після таких слів Оксани ще й міліція щось прикине собі. — Де ти взяла ті сотні?
— Із твоїх потаємних десятин у лісі. Із того вшахрованого, що не доїхало на заготівлю.
— Бачите, в яке ми кодло вскочили! — Магазаник криво усміхнувся до міліціонера. — Вона кому хочеш баки заб’є, бо як задзвонить язиком на Різдво, то до Великодня не спиниться.
Міліціонер Гривко, який не раз був і на коні, і під конем, підняв з долівки розпорену торбу, знайшов у ній кілька зернин ячменю, подивився на засохлу пляму крові, ще раз глянув на дітей і шепнув Магазанику:
— Нащо нам на це горе ще нагромаджувати лихо? Ви ж бачите, що он діти горять, наче воскові свічі.
— А закон?! — закам’янів піщаник в очах Магазаника. — Як на це подивиться закон?
Гривка засудомило і, нахилившись до лісника, зашепотів йому па вухо:
— По закону вас би треба змісити на тісто для галушок.
— От до чого ми дожились! — витріщився на нього Магазаник. — Ось про це я розкажу нашому опікуну — прокурору Ступачу. Хай він розсудить нас.
Згадка про Ступача прибила міліціонера.
— Для чого це вам, дядьку, коли треба рятувати дітей? — обурено запитав Данило Бондаренко.
Але Магазаник уже закусив вудила:
— Оце так говорить народний учитель? Оце він так прикриває обкрадання держави? Для чого ж він тоді кінчав технікуми-інститути? Читав, читав я в газетці, як ти за правду розпинався. Це в газетці було, а в житті хай Магазаник бореться за правду, а ви збоку станете?
— Не юродствуйте, дядьку. Ще віділлються вам дитячі сльози.
— А я надіюсь, що тепер не одна інстанція зацікавиться тобою, — відрізав Магазаник і багатозначно звернувся до Гривка: — То мені йти до Ступача?
Гривко похнюпив голову, потім тихо сказав Стахові:
— Збирайся, чоловіче, в район. Жаль тебе, та що зробиш. Візьми переміну одежі…
Як у поганому сні, одним болем виймала ту одежу з побитої шашлями скрині. Стах підійшов до Оксани, поклав їй руку на плече:
— Дістань мені сорочку, яку з бредня пошив: хай і в далеких краях пахне мені нашими бродами.
Знайшла ту сорочку Оксана, сльози бризнули з очей, і всередині щось обірвалось у неї. А Стах так глянув, наче все їхнє життя хотів обняти тим поглядом.
— Чекай мене, Оксано… Чекай…
— Я не чую, я нічого не чую, — потягнулась до мужа, справді не чуючи його. Вона з жахом збагнула, що од розпуки оглухла. Лише згодом душа її відділила слова від усього, що було тоді…
