XXIV
Хоч який недоумкуватий Терешко, та змикитив сказати в крайсі, що не він, а староста вполював Човняра, і через кілька днів за голову Човняра Магазаник одержав жаданий хуторець з садком, з сіножаттю і ставом. Це був перший за німців наділ у його районі. Ох, як не хотілося, щоб люди знали, за яку плату дістався йому хутір. Але тут уже верховодив сам Оникій Безбородько, що поклявся викорчувати в своєму крайсі і коріння, і насіння соціалістичного євангелія. А чим же його можна корчувати, як не зброєю і приватною власністю? Сама історія записала на свої скрижалі, що за святу земельку селянин і рідному брату провалював голову. То за цю ж земельку не пожаліє тепер голови партизана чи підпільника. Так вірував і так усюди говорив дворянський покруч і жалкував, що нова влада поклала малу ціну за більшовицькі голови — від тисячі окупаційних марок до шести гектарів землі.
А Магазанику Безбородько вирвав хуторець аж у самого гебітсляндвірта. Вручали його привселюдно, щоб іще комусь закортіло стати хуторянином. Село на сходку скликали десяцькі і дзвони. Ох, ті дзвони старої дзвіниці, що й досі пахне зерном і воском. Не радість, а подзвіння заносили вони в розтривожене єство старости. Нащо вся ця кумедія? Дали б тихцем хуторець, та й будь здоров. Так ні, треба виставити тебе на людське безчестя, щоб хтось потім і пригостив свинцем.
Одержуючи грамоту від самого гебітсляндвірта, біля якого незрушним ідолом стояв комендант гестапо і СД, Магазаник, як міг, ховав од людей очі, та не міг заховати вуха і кілька разів Чув, як шелестіла мовчазна сходка страшним словом:
— Іуда… Іуда… Іуда…
Такого і осудовиська, і постидовища він ще не знав. І тоді по-дурному згадалось казання підцерковних старців, то Іуда, найвірніший син Люципера, сидить у нього на колінах, І свою калитку з тридцятьма срібляниками держить у руці. І пострах давнини, і страх сьогодення лещатами стиснули його, а почав одриватись холодний піт: і він не хотів триматися новоспеченого хуторянина. В заціпенінні, наче крізь хурделицю, слухав просторікування Безбородька, що тепер священний обов’язок селянина — виробити якнайбільше хліба та інших харчопродуктів для потреб німецької армії.
— Ті громадські господарства, які доведуть нам свою надійність і трудову честь, німецьке сільськогосподарське управління перетворить у хліборобські спілки. А далі, добродійство, вжи прямий шлях до споконвічної селянської мрії — до одноосібного наділу.
І на це поруч обізвався чийсь знайомий голос:
— Дочекаєшся, одуркуватий, два метри осібного наділу.
“Хто ж це? Невже Лаврін Гримич?” Староста повертає обважнілу голову і стрічає повний зневаги і ненависті до нього погляд скиртоправа. Господи, де стільки шаленства взялося в очах такого собі спокійного чоловіка?
Після сходки гебітсляндвірт, крайсляндвірт і комендант гестапо одразу ж поїхали в крайс, а з Магазаником залишився Безбородько і вся некликана збірнота, що приїхала з ним на гульбище. Вона, окрім Рогині, якого силоміць затягли на обід, галасливо вітала хуторянина, бажала йому багатства з землі, з води та роси, а хуторянину думалось одно: розсипав він свої дні, як темну росу, і заліз у петлю.
У хаті йшла гульня, а в душі — похорони, і не можна було їх втопити ні заморськими винами, ні домашнім самогоном. Оце б завіятись кудись, хоч на край світу, щоб забулося все… Коли ситість пом’якшила жорстокосердя начальника допоміжної поліції Квасюка, він під пічну затулу, рубель і качалку протанцював тропака, а далі, поблискуючи двома обоймами металевих зубів, почав просити Безбородька, щоб той заспівав лірницької, як колись, за більшовиків, виспівував на ярмарках і торжках. Зголоднілий Безбородько, стараючись біля телятини, відмахнувся од настирливця, навіть блиснув ученістю:
— Мій шлунок, напевне, — шлунок орла, бо він більше всього любить м’ясо ягнятка. Так говорив Заратустра.
— То дайте роботу не тільки шлунку, а й голосу, — домагався свого начальник поліції, що втопив у п’яних білках дрібні зіниці.
Тоді Безбородько розстебнув сукняну, змережену ременем одяганку, щоб усі побачили вислужений орден “за хоробрість і заслуги”, пильно обвів жовтими печатями очей своє збіговисько, вдав руками, наче тримав ліру, згорбився, постарів і низьким басом уміло повів старовинне слово, що зразу ж зайшло сумом у пропащі душі.
Зійшла зоря посеред моря —
Ой то не зоря, лиш свята Варвара.
До неї сам круль залицяв,
Святій Варварі подарунок обіцяв.
І казав він слугам злота накопати,
Святій Варварі подарунок післати.
Свята Варвара подарунка не брала,
Бо йому жоною бути не гадала.
А круль, скачав слугам злота підкопатп,
Святій Варварі подарунок післати.
Свята Варвара срібла-золота не брала,
Бо йому іконою бути не гадала.
А круль сказав слугам скла надробити
І святій Варварі по тім склі ходити.
Господи милостивий, стань мені до поруки,
— Не дай терпіти невиннії муки.
Зіслав господь янгола з неба:
— Уступай, Варваро, на те скло, бо треба.
Свята Варвара на скло наступила,
А жодної краплі крові не вронила…
І враз мертву тишу, що запанувала в оселі, розірвав надривний схлип крайсагронома Рогині.
— Очумайтесь, пане. Чого ви так розтривожились? — розгублено запитав його Магазаник.
— Варвари ми, богом і людьми прокляті варвари! — витирав рукою поморхлі очі Рогиня. — Збідована Варвара жодної краплини крові не вронила. Ми ж цю кров щодня квартами точимо, а мізки заливаємо смердючим самогоном. Так хто ми після цього?
— Скажи, скажи, злодію, — хто ми є?! — визвірився на нього начальник допоміжної поліції, що мав склепані вуха і приплюснуте чоло, з якого зразу ж від брів гичкою стовбурчилась чуприна.
— Не клади руку на смерть, вона сама покладе на тебе і, руку, — не злякався Рогиня, коли поліцай шарпнувся п’ятірнею до кобури. — А хто ми — скажу. Почну з тебе. Мав ти, страхолюдний, родитися людиною, та вилупився чортом.
— Замовч, недовіро, бо навіки заснеш? А перед цим і сукровицею заридаєш! — Квасюковій крові стало тісно у жилах, і вони, набухаючи, почали павуками вибиватись на обличчі.
— А я не хочу мовчати, — стрепенувся, неначе з каменю вихопився Рогиня. — Бо страшні в світі тривоги і страшні гори печалі.
— От зараз ти й побачиш ці гори печалі, — повів навскіс холодцюватими очицями Квасюк, схопив агронома за комір стягнув із хати. Рогиня, опираючись, не мовчав, а ще й погрожував:
— Ти, покруч окаянна, думаєш вистаратися на срібний хрестної кляси? Вистараєшся тільки на дубовий.
— Я тобі дам і дубовий, і осиковий! До сьомого коліна без доки виріжу твоє кодло… — Посатанілий Квасюк на порозі дув з кобури інкрустованого пістоля.
Але за Рогиню заступився Безбородько, не так з любові до крайсагронома, як з ненависті до начальника поліції, що перехопив його місце.
Бесіда була зіпсована. Гості пересварилися, перебились і незабаром поїхали до міста, залишивши в хаті чад тютюну, поту й лихих слів.
От і маєш, господарю, довгожданий хутірець. Чи не піти хоч зараз до нього, бо завтра можеш запізнитися. І, напевне, пішов би, коли б не побоявся вечора і очей Човняра, що скрізь переслідували його. Не знаючи, куди подіти себе, Магазаник поникав подвір’ям, заглянув до просторої клуні, де на току, мов діди, сивіли дорідні снопи жита, що завтра ляжуть під ціпи; він пальцями торкнувся колосків, знайшов між ними крихітну голівку дикого маку, яка вже розсіяла своє насіння, то й згадав давній свят-вечір і засмученого батька і почув його незвичні слова: чи не загубив син любові до жита, до червоного маку в ньому. І враз страшні ціпи невідворотності забіснувались над Магазаником. Він вчепився обома руками в один, в другий, в третій сніп, наче вони могли повернути йому те, що було навіки втрачено, а далі вискочив з клуні і подався до отця Бориса.
Неласкавим поглядом зустрів його старий батюшка, який, повернувшись з малого повечір’я, уткнувся не в Святе Письмо, а в якусь житейську книгу. Вдихаючи застояний херувимський ладан, Магазаник розгублено став у дверях.
— Я до вас, панотче.
— Чого вам, пане старосто? Податки чи оплатки привели? То раніше він був для панотця дитиною, хлопчаком, парубком, Семеном, а тепер став паном старостою. Навіть піп відділяє його від людей.
— Прошу вас, преподобний отче, відслужити панахиду… — запнувся Магазаник.
— Панахиду? За кого? Невже за сина? — пом’якшав віск старечого обличчя.
— Та ні, не за сина… За одну людину… за Човняра.
— За Човняра? Якого ти віддав за хуторець? Магазаник безнадійно махнув рукою.
— Так уже сталося, батюшко. Не ти носиш коріння — коріння носить тебе…
— А хтось і підтинає коріння людське, — знову вткнувся старий у книжку.
— Ось вам гроші за моління.
— Забери свої гроші, пане старосто.
— То як же?
— Забери!
— Але…
— Забери! — як заклинання, втрете сказав отець Борис. І Магазаник мусив забрати їх.
— А як з панахидою?
— Відправлю.
Магазаник ще пом’явся біля столу.
— Ви, батюшко, споневажаєте мене?
— Ти запитай посполюд, хто тепер не споневажає тебе? Діти наші б’ються з василіском, зі скорпією, а ти душогубством заробляєш землю. Не вродить вона тобі нічого, окрім лиха. В Магазаника пересохло в роті, пересохло й нутро. І тут наковтався ганьби по саму зав’язку.
— І що ви порадите?
— Чого ж ти, пане старосто, раніше в мене ради не питав? А тепер скажу одно: скільки не старайся, а вчорашній день не повернеш. І вчорашньої води не доженеш, з усіма здирачами І навіть з Гітлером не здоженеш…
Ще вересень мало думав про осінь, бо під старими придорожніми липами гаряче пашать золоті корони дев’ятисилу, а в дупла лип не вселилися вітри. Ось тільки по сіножатях і в оболонях пощерблені отави пахнуть не так зелом, як давно звезеним сіном. Тим, певне, осінь і схожа на старість; дух прожитого більш владно колишеться над нею, аніж теперішній день.
Як сама старість, іде собі шляхом отець Борис, прощається з літом чи з літами, та все одно несе у торбині цілющі трави, бо хто тепер дістане людям ліки? У молодості отець Борис мріяв стати лікарем, але батьки силоміць вткнули єдине чадо на попування. От і пройшов його вік між церквою та гробовищем, і тільки добре зілля тепер втішає старечі руки, нагадує про ті далекі літа, коли марилось зробити людям більше добра, аніж зроблено.
З лівої руки зблиснула покарлючена річечка, біля неї пасеться старий вироблений кінь; почувши кроки, він підіймає таранкувату голову і синім оком, в якому залягла розумна, пробачлива до людини печаль, дивиться на старого, потім, зітхнувши, знову схиляється до трави, що пахне звезеним сіном. Позаду заторохкотіла підвода, на ній непорушне сидів Семен Магазаник. От з ким не хотілося б стрічатись ні тут, ні на тому світі.
— Сідайте, батюшко, підвезу! — ще здалека гукнув він.
— Тобі ж не з руки.
— То й що?
— Їдь уже, пане старосто, куди зібрався.
— Гордуєте мною?
Старий помовчав і тільки помітив, що в зелених очах Магазаника побільшало сірого піщанику — теж на осінь ідеться. Вже обминаючи панотця, староста нагло зупинив коней і тицьнув батогом на принишклий хутірець:
— Батюшко, а що, коли я відпишу хутірець церкві? Візьмете?
— Ні, пане старосто, не візьму.
У голосі Магазаника спалахнула лють:
— Глядіть, батюшко, щоб не каялись потім!
— А ти не страхай мене, — тихо-тихо відповів старий. — Мені вже вечоріє в очах, і я нікого не боюся, окрім бога. Себе страхай і страхайся. — І Магазаник одразу обм’як, похилив голову, яку охоплювала холоднеча.
— То ви, панотче, думаєте, що мені вже нема порятунку?
— А про це ти сам думай, коли совість загасив.
— На що ж ви надієтесь, батюшко, сьогодні? — з притиском вимовив останнє слово.
— Один бог знає, що буде завтра, — відвів його мову, мов дим. — Ти краще думай, як у тілі душу спасти.
Староста ще щось хотів сказати, але передумав, люто уперіщив батогом коней і зник, мов чорт, у куряві.
Ось і його хутірець, його садок, його став і отава, яку вже треба косити. По-осінньому гупають яблука, але гупав й розтривожене серце, а мозок не знає, на яких жорнах, на яких млинах можна розмолоти гріхи. Магазаник, скочивши на землю, зупиняє коней, вони, тягнучи воза, попаски входять у вересень, прихиляються до його отави, до його цвіту, до його подиху.
Колись давно такою вересневою годиною він спроваджував на хутірець свого батька. Той поволі — останнім чумаком — ішов біля вироблених сумнооких волів з дупластими рогами, що гучали в негоду. Цю худобину он коли ще треба було продати різникам, та Миронов! жаль було її віку, бо ж вона старалась на хліб. Старий, похитуючи сивою головою, прислухався до тихої мови надвечір’я, до скрипу коліс, до скрипу повшнурованого на обважнілому возі домашнього скарбу і невесело радів, що буде жити подалі від сина та його хитрувань.
“І хай живе на відлюдді, — не буде щогодини прив’язувати очі до нього”.
З свіжовибіленої, що аж сміялася, оселі назустріч їм вибігла розпашіла від роботи і печі Василина; молодість і завзяття вчувалися у кожному її русі, а навколо тугого стану аж витанцьовувала картата спідниця, і витанцьовувала біля неї молода, з жовтоокими зозулиними черевичками отава. З голови удовиці зсунулась хустка, і тепер затанцювало підбите кучерями волосся золотої і пізньої осені.
Василина неприязно покосувала на Семена і весело застрекотала до батька:
— От добре, що ви за сонця приїхали. Роз’ярмлюйте воли — та й до столу. Я вже вам чумацьку вечерю зготувала…
Батькові було кому зготувати і звичайну, і чумацьку вечерю, а тобі тепер ніхто не зготує, марудься сам біля печі, як дідько у попелі, товчи безнастанно страх у своїй ступі, що колись начебто розумною була. Та куди подався той розум, погнавшись за лукавою копійкою?.. Раніше не раз він підсміювався чи насміхався над тими, хто жив хлібом насущним, трудами праведними, різними, як йому здавалось, застарілими чеснотами і не мав за душею ні шеляга. І от, зрештою, що вийшло з того посміху… Коли б тільки можна було повернути страчений час, коли б можна було повернути батька… Василину, то, вважай, і не треба нічого. А тепер — чи плисти, чи брести — все одно берега рятунку нема.
Синьою-синьою чашею упав у глибінь ставок, а в ньому розквітають по-весняному білі хмари. Із очерету випливає та сама качечка, і зав’юнився тихий слід за нею. А от який слід іде за тобою? Як запізно починає людина думати про це?..
З села, як з того світу, глухо обізвався дзвін. Кого і для чого скликає чи над ким журиться він? І хай журиться з тими, що в селі, а йому хочеться побути на самоті а самим собою, із тишею, із останнім сюрчанням коників. Ось розпряже худобину, дістане вудочку та й сяде на крихітному човнику, до якого навіть | дитинство підпливає. Від цієї думки ніби полегшало всередині.
Ось уже сторч на воді стає поплавок, а в очерети запливав качечка, а за очеретами сюрчать і сюрчать коники, а з села, як : а того світу, виколихується мідь дзвона. Чого тобі, невгавуча? Заворушиться поплавок, і пішов, і пішов, і пішов по водії Магазаник смикнув вудлище — і в повітрі щирим сріблом зблиснув уважистий краснопір. А далі почалося щось неймовірно: тільки закинеш немудру снасть, то й вже тягнеш чи коропця, чи краснопера, чи пліть. Ох, і видався ж день! І вже не чути стало ні сюрчання коників, ні мідної печалі, ні форкання коней, а тільки посвист ліщинового вудлища. — Пане старосто! Пане старосто! — захекано кричить позаду поліцай Терешко.
Магазаник кидає на човник рибину, а потім неохоче обертається до вірного служаки. — Що там у тебе, пришелепок, горить?
— Пане старосто, ой пане старосто… — наче міх, дихає Терешко і п’ятірнею розмазує піт на обличчі.
— Чого ти одним словом подавився? Говори щось!
— Пане старосто, горить ваша хата!
— Ти що?! — відразу торопіє Магазаник, кидає погляди то на Терешка, то вдалину а ноги самі збираються бігти і не можуть.
— Їй-богу, правду кажу.
— Яка ж хата? — не може зірвати ноги з човна. — В лісі чи в селі?
— У селі.
Господи! А там же під луткою в деревині лежить його золото. І лише тепер Магазаник зіскакує з човна на берег, кидає погляд на село, де між деревами вибивається дим.
— Хто ж це міг зробити?
— Аби добро, а палій знайдеться. — І несподівано Терешко по-дурному посміхнувся: — Оце ж, коли біг до вас, чув, що говорили старі баби. Хтось із них на свої очі бачив, що з комина вашої хати спочатку вибилась чорна курява, а з неї на вогненному помелі вилетіла молода відьма, а вже потім загорівся дах.
— Біжімо, Терешку!.. Хтось рятує хату?
— Вважайте, нема нікого, бо, не доведи господи, який тепер пішов народ…
Ніколи в житті Магазаник не бачив такої пожежі. Палала ж хата, палав прихатній горіх, але ніхто з людей, окрім жандарма і трьох поліцаїв, не прибіг на пожежу. Отак на безлюдді й згоріла оселя, згоріли й ті підвалини, що мали вистояти два віки.
Довго, до самої ночі, Магазаник перегортав залізяччям своє попелище, навіть підважив із землі покалічених, почорнілих скіфських і половецьких камен. Але скарбу так і не знайшов: чи хтось з поліцаїв вихопив його, чи стік у вогні золотою сльозою?..
