XXV
Закіптюжений, знеможений, озлоблений, він із пожарища самотньо йде на подвірок сусідки Одарки, яка молодою повдовіла і всю свою ніжність та любов перенесла на чужих дітей — відколи в селі дитячий садок, відтоді в ньому висяюють і турбуються карі, в золотій оправі очі вдови. А захворіє ж яке мале, Одарка і днює, і ночує біля нього, і що їй тоді своя хата, свій невпораний город, коли треба полегшити чиїсь болі?
Доброту її немилосердий обкрадали нечестивці, і не раз бувало, що на весну вдова залишалася не тільки без хліба, а навіть без картоплі. То й що з того?
— Безтолоч я, — погудить себе, сумно посміхнеться та й знову до дітей — несе їм і радість, і турботу, і оксамитний голос, що не тільки “Люлі, люлі” чи “Журавку” виводить. Як заспіває Одарка, бувало, на якомусь гулянні “На добраніч та всім на ніч” або “Там на горі в Почаєві зоря ясна стала”, то старе й мале заслухається. Але й відрізати і поглядом, і словом могла як бритвою, особливо деяким настирникам. Тоді в зіниці її заскакувала така циганська гострота, що й одчайдухам було непереливки.
Сватались до вдови добрі люди, та вона затялась більше не виходити заміж, бо, мовляв, один раз людина народжується, один раз має і кохати. Любила вона — світу не бачила, — і увесь світ пригортався до неї, коли був Петро Роздольський. А не стало Петра, залишилась вірною його пам’яті.
“Якого дивацтва не буває в жінок: одна весь вік вірна мертвому, а друга — весь вік дурить живого”, — чорті-що прокидається в задурманеній чадом голові Магазаника. Підійшовши до зморшкуватої вдовиної хати, він кілька разів клямцнув клямкою.
Одарка, очевидно, вже спала, бо не скоро загупала по хаті, скрипнула дверима і перелякано обізвалася з сіней:
— Хто там?
— Твій сусіда. Відчини, Одарко, — стомлено попрохав Магазаник.
— Пан староста? — вже подив і насмішка сходяться в її голосі. — Чого вам уночі?
— Відчиниш, тоді скажу.
Вдова відсунула засув, відчинила двері й стала на порозі. Від розплетених кіс повіяло теплим сном чи снодійним зіллям. І хоч у темені не було видно Одарчиних очей, та він все одно бачив її Дугасті брови чарівниці. Таки Даремно линяють вони.
— Смілива ж ти. Видко, не маєш страху в душі і нікого не ховаєш у себе.
— А ви, пане старосто, до мене на вивідний прийшли? — глузливо запитала вдова. Да й оксамити випали з її голосу. — Чого вам?
— Оце ж палії спалили мою хату, — почав так говорити, начебто Одарка нічого не знала про пожежу.
— Вогонь знаходить своє місце, — загадково сказала вдова. — То чого вам?
— Хіба не догадуєшся? Хочу переночувати в тебе, бо де ж подітися тепер?
Одарка жахнулась:
— Що ви, пане старосто, говорите! Хіба ж можна вам залишитись у мене?
Магазаник ледь стримав лють:
— Чого ж не можна? Пожалієш свого топчана? Вже ліжка не прошу.
— А ви подумали, яка про мене завтра неслава піде?
— Одарко, ми ж сусідимо з тобою! Та й хто на тебе кине погане слово?
— Одразу ж знайдуться такі песиголовці. Бо що перед злим язиком жіноча честь? Ідіть, пане старосто.
Магазаник розуміє, чого цурається його Одарка, одначе ще питає її:
— То ніяк не пустиш на ночівлю?
— До кінця свого віку!
І староста спалахнув:
— А я, зачумана, комусь підкорочу і вік, і язик, стонадцять болячок тобі!
— Болячки залюбки можуть повискакувати і на тому, хто розкидається нами, — відказала Одарка, крутнулась перед самим носом старости, хряпнула дверима, грюкнула засувом, і вже її кроки загули в хаті.
“Пожди, відьмо! Завтра дочекаєшся від мене плати! Іншої заспіваєш, як поженем твою коровицю в крайс, — лютуючи, вій завулком виходить на вулицю, оминає своє пожарище, оминав потривожених камен, що пахнуть смалятиною, і не знав, до кого постукати, бо мало він мав приязні до людей, не мали й вони до нього. От хіба що зайти до діда Гордія? Той, душа згідлива, кого треба, кого й не треба прихистить, навіть цигана ярмаркового.
Старий, не допитуючись, хто стукав, швидко відчиняв двері, біліючи полотняними шатами, став на поріг. — О, це ти, пане старосто? В Магазаника прокинулась підозра:
— А ви, діду, когось ждали? Старий зітхнув:
— Ждав і не ждав, пане старосто.
Магазаник не витримав:
— Діду, який я вам пан староста?
— Як і всім, — понуро відповів старий.
— А кого ви ждали?
— Оце ж переказували люди, що внук Василь у таборі з виснаги доходить. То жінка пішла туди викупляти його, може, й донесе він додому душу. А ти ж з якого дива ночей недосипаєш?
Магазаник відчув у голосі старого приховане глузування.
— Прийшов до вас досипляти ніч.
— Це ж як? — насторожився дід.
— Просто, бо мені тепер нема де переночувати. Приймете?
— Ні, не прийму, пане старосто, — рішуче сказав старий.
— Чому ж?!
— Бо, пробач, нема де. У нас одне ліжко стоїть для старої, топчанчик для мене, а тебе ж на долівці, ще й на залежаній соломі, не покладеш, бо ти — пан.
— Я можу й на підлозі. Кинете очерету чи соломи, застелите . рядном…
— Еге, а що потім твоє начальство скаже? Нащо мені на цьому заїдатися з ним? Іди вже до когось іншого.
— Я піду, але завтра ви прийдете до мене в управу, — насочилось погрозою кожне слово. — А не прийдете — під боки приведуть.
І на це зовсім негадано Гордій попрохав:
— Скинь, Семене, чобота.
— Це ж для чого? — витріщився Магазаник.
— Як скинеш чоботи, я гляну, що в них маєш: ступні чи ратиці.
Війнувши полотняними шатами, старий зникав в сінях, а Магазаник ще якусь хвилину стоїть перед порогом. Лють хвилями ходить по йото тілі, а між ними по-котячи скрадається переляк. Що ж воно сталося за ці дні?..
Він добре знає: село ще й досі не отямилося від страху. Знічене, приголомшене фашистською навалою, воно тепер сторонилося усіх і всього, і, здавалося, кожен жив у ньому сам по собі. напевне, так і треба фашисту: жорстокістю і страхом загнати кожного у власне дупло, щоб не роїлось громадське. Хіба ж не пам’ятає, як люди вибирали його старостою? Мовчки, без жодного слова, наче то були тіні, а не люди. А от виказав він Човняра — й тіні почали оживати. Виходить, і страх має свої межі і свій живець.
Магазаник поволі шкопиртає з Гордієвого подвір’я на вулицю, Він знову підходить до пожарища, б’є чоботом ненависних камен, потім підворушує головешки і негадане чує, як щось дзенькнуло. Господи, невже це озвалося його золото? Зігнувшись, він запускав руку в попелище, та знаходить не золото, а обгорілий шматок ланцюга. Саме ланцюга бракувало йому!
Від пожарища він поволі йде до своєї дубової, в зруб складеної комори. Тут біля порога стоять свіжі, ще не ошиновані колеса, а під острішками сушаться вінки добірної кукурудзи. Вона теж пропахла смалятиною. Мамалиги вже з неї не звариш. При згадці про мамалигу йому відразу захотілося їсти. Він відмикає колодку і входить у маснуватий настій закомірка, бо, крім жита-пшениці, тут зберігається свіже насіння коноплі, маку, льону і стоїть кілька обплетених лозою бутлів з олією.
Колись, ще парубком, він мав у цій коморі вечорові розкошування. Тоді тут пахли дівочі коси, а з них опадали квіти підсніжника, ромашки, чорнобривців, — то вже яка пора стояла надворі. Гай-гай! Давно вже вивітрився дух тих підсніжників, тієї ромашки, чорнобривців, а зараз чути маснуватий настій олії, що піде на продаж.
Може, знову, як колись, переночувати тут і хоч у снах зайти у позаколишній час? А хтось защібне комору і підпалить тебе і твій запасець. На пам’ять недоречно приходять напівзабуті слова: “Й немає злому на всій землі безконечній веселого дому”. Ох, ця література і всі її сантименти! Хіба ж не злі порядкують зараз у всьому світі? Еге ж, коли ти маєш пустку в душі, тоді вся земля стає пустелею.
Магазаник про всякий випадок позаносив у комору колеса, примкнув її і городом подався до шевця-шкапогриза Максима Калюжного, який ніколи не вилазив із боргів. Як притиснеш його, то підтюпцем біжить із хати в хату за свіжою позичкою, щоб віддати задавнену. І досі Максим винен йому триста карбованців за телицю, яку взяв у заставщину. Але хіба вчорашні триста карбованців порівняєш із сьогоднішніми?
Ще з двору Магазаник чує в хаті Калюжного притишений гомін. Він обережно скрадається до віконця хатньої комірчини, крізь нього чує різні голоси, повів диму і горілки. Так і в: дурний та нужденний Калюжний жене житнівку, на яку вже чатує ціла капела.
— Будьмо, люди добрі, — тремтить приємний тенорок Максима. — Хоч і тепла вона, але щира.
— Заб’єш нею памороки, то все менше тиснуть…
— Пийте, куме, без політики, бо політика — пропаще діло.
— Яка ж це політика? От сказав один дядько при німцеві, думаючи, що він не знає по-нашому: “ох і тиснуть так тиснуть!”
А німець і визвірився на нього:
— Хто тебе тисне? Нова влада?
— Ні, нові чоботи, — відповів дядько.
— Так ти ж босий!
— Того і босий, що тиснуть, — завчасу спохватився дядько.
— Га-га-га.
— Ось вип’ємо, люди, як на святвечір, за тих, хто в дорозі. Нехай легенько згадається їм.
— Господи, коли тільки повернуться вони?! — невимовною тугою забринів жіночий з сльозою голос.
— Не треба, жінко. Плачем лихо не відплачеш. Дзенькнули чарки, і тиша надовго вгніздилась у комірчині: видно, кожен думав про своїх синів. Магазаник підійшов до дверей, постукав раз, вдруге, втретє, і тільки тоді з комірчини затремтів тенорок Максима:
— Це ж хто так пізно?
— Я, Максиме.
— Хто “я”?
— Семен Магазаник. Уже не пізнаєш?
— Тепер і рідного батька можна не впізнати. Що вам?
— Отак і будемо перемовлятись через двері?
Максим зітхнув, щось тихцем кинув у комірчину й почав відчиняти двері. Ось він і став насупроти Магазаника, невеличкий, розкуйовджений, знічений.
— Не думалося й не гадалося, щоб до мене так пізно сам пан староста завітав.
— Чого ж не прийти до гарної людини? Як воно тобі ведеться?
— Та… — не знав, що відповісти, чоловік.
— Ну, а капає добре?
— Ви ж звідки знаєте? — ще більше ніяковіє Максим. — Напевне, поліцай Терешко пронюхав. Він, бісова душа, чогось в’їдається і в’їдається на мене. Може, і ви мою гірчавінь хильнете?
— Спасибі, спробую твого добра. А я прийшов до тебе переночувати.
— Переночувати?! — аж витріщився чоловік. — Як же це?
— Отак, як чуєш, бо вже не маю хати. Знайдеться в тебе якийсь топчан?
— Я, пане старосто, і не проти, та до мене саме рідні наїхало, по чарці добрій випили і теж ночувати лаштуються, — вочевидячки бреше Максим і навіть не заїкнеться.
— Загордився ти, загордився.
— Таке вигадаєте. А ночівлю пошукайте деінде, бо таке діло з ріднею вийшло.
— І де ти порадиш пошукати цю ночівлю?, — ледве стримує злість Магазаник.
— Де? Та хоча б у Терешка. В нього місця багато, бо навіть жінка втекла від нього, і гвинтівка при собі. Та й ви вже наче маєте родичання з ним при новій владі.
— Я тобі, голоп’ятнику, згадаю і ночівлю, і рідню, та так згадаю, що ти й дітям закажеш глузувати. А поки що вранці принеси свій борг. Тільки вранці, бо вдень буде пізно! Чуєш?
— Не оглух ще! — так найоржився чоловік, ніби хтось підмінив його. — Не оглух! — і зачинив двері.
Отакого дочекатися від якогось злиденника! І знову Магазаник іде мертвими вулицями і городами, з яких проростає осінь. Проходячи повз дзвіницю, він почув, як скрипнули од вітру її кісточки, як тихою скаргою на когось озвалися дзвони, і вдруге подумав про подзвіння над собою.
Позаду загупали кроки — хтось наздоганяв його. Магазаник притиснувся до чийогось, заплетеного огудинням, тину, вихопив пістоля.
— Пане старосто, це я, — захекано задеренчав Максим.
— Чого тобі?
— Ось вам борг! — І зневажливо простягнув руку, в якій стискав кільканадцять папірців.
— Де так скоро нашкріб грошей? — здивувався і навіть розгубився Магазаник.
— Люди по кругу скинули в шапку, тобто рідня моя. Магазаник сердито засовує гроші в кишеню й мовчки прямує в темряву.
Підпилий, заїжений, Терешко, що саме розкошував біля поросятини, насправді стрічає Магазаника наче рідню, тільки дивується, чому пан староста не пішов ночувати до Одарки.
— Не впустила.
— Не впустила?! — вибалушив очі Терешко. — Вас і не впустила?
— Ще й норов показала. Завтра треба її корову забрати на податки.
— Вранці я візьмуся за неї, анахтемську! Я їй пришию і прилатаю! Задешево не відкупиться вона, — веселішає Терешко, який чогось мав зазубень на вдову, та й ставить на стіл сулію з самогоном, ріже свіжу почеревину, хліб, сам на припічку смажить яєчню і все журиться, що не напали на слід палія. — Я б із нього живого свіжину паював. Підіймаю чарку за те, щоб втихомирилися усі —ваші болі.
— А ти не забагато цього питва зничтожаєш?
— При нашому ділі інакше не можна, — втупив око в чарку, — То ти йдеш у гостину, то сам гостей стрічаєш, то на партизанів полюєш, то допитуєш якогось типа до півсмерті. А що ж за допит без горілки? І чиюсь кров треба залити горілкою, щоб не стояла в очах…
Вранці Магазаник прокинувся від нестерпної сверблячки. Закасавши рукава, він побачив на руках розсхп червових бугорців.
— Почесуха, — одразу визначив Терешко. — Видать, на нервовому грунті. Начухаєтесь тепер у свою волю.
— А чим її можна лікувати?
— Ліків багато, тільки толку мало, — і знову почав ставити на стіл сулію, чарки та полумиски з салом, огірками і капустою. — Пробачте, що в мене по-простому, ніяких сластьонів нема, бо жінка сказилась і втекла до батьків, не хоче з поліцаєм жити. Ще й вона, дурепа, в політику лізе. От і кручусь самотинцем. Ви ж і на обід приходьте. Я з громадського господарства приволочу поросюка, то й поласуємо свіжиною. — Жвакаючи, Терешко придивляється не так до старости, як до пійла.
Не встигли хильнути по другій, як на ганку загупали кроки, потім відчинилися двері і до хати ввійшов похмурий, з десятизарядкою на плечі, поліцай. Магазаник, не вірячи собі, підвівся і не то скрикнув, не то застогнав:
— Стьопочка! Перед ним стояв його син, облишаєний вітрами, злий і постарілий. На шиї в нього ятрився шрам.
— Сам своєю парсуною дотьопався до вас, — невесело заграв млинками вій Стьопочка. — Так ми, тату, стали погорільцями?
— Біда! — зітхнув Магазаник, обняв сина, посадив за стіл. — Бачиш, у чужих людей уже ночую.
— І не знайшли паліїв?
— Ні.
— Сьогодні ж перетрусимо все село, як віхоть соломи, і в когось заграє шкіра, наче бубон, — похижішав вид Стьопочки.
— Що вірно, то вірно, — запопадливо погодився Терешко. — То я й пішов організовувати нашу брашку.
Коли Терешко вийшов, Стьопочка насторожено поглянув на батька:
— Окрім хатнього добра, в нас нічого не пропало?
— Аби ж то… — перейшов на шепіт Магазаник. — Все золото загинуло.
— Усе! — аж похолонув Стьопочка. — І те, що біля борсуків закопали?
— І те… — похилив голову на руки, вдаючи розпач і водночас думаючи, який у нього пронозуватий син: таки вистежив один сховок.
— Тату, виходить, ви не порозтикували золото по різних сховках?
— Був порозтикував, а потім зібрав до хати. Краще б і я з ним згорів. Це ж усе життя збирав тобі копійчину.
— Не треба так побиватися, — вірить, а більше не вірить батькові, бо знає, який він хитрун і скупиндя — завжди ховався від нього із спадком. — Ви ж добре переворушили попелище?
— Цілий день, до самої ночі, длубався.
— Подлубаюсь і я. А потім, тату, треба знову стягуватися на золото, бо при всіх владах воно — капітал.
— Як же ти думаєш стягуватися?
— Способи знайдуться, поки ми при владі, і вообче. “Стьопочка при владі”, — з цікавістю і вже інакше глянув на сина, який саме напаковував рота їжею і працював щелепами, як жорнами. Щось нове, нетерпляче, пожадливе з’явилося на його обличчі, а рідкувата синька очей похижішала. Та хто не хижішає з тих, що хочуть розживитися на золото?”
— А як ти, сину, в поліцію втеребився?
— Тікав од диму, а упав у полум’я, — зневажливо махнув рукою Стьопочка, та згодом додав: — І, думаю, правильно зробив, а то самого б поліція тягала, як колишнього активіста. Коли приймали на нову службу, сказав, скільки сотворив бомаг у тридцять сьомому році.
Магазаник скривився: був у Стьопочки не розум, а розумець, розумець і залишився.
— От цього й не треба було говорити: що народилось у темряві, хай і гине в темряві.
— Не бійтеся, тату: треба ж доказати свої заслуги перед новою владою. Німці таке люблять. Та й ви пішли в старостат,
— А що в тебе на шиї? Стьопочка одразу нажабився.
— Це маю пам’ятного від Бондаренка, уже, хвалити бога, присохло. Ще десь зустрінемось із ним.
Коли Магазаники вийшли на Терешкова подвір’я, до них кинулась розтривожена Одарка.
— Пане старосто, у мене поліцаї корову забрали.
— Отакої! Чого ж вони в тебе забрали корову? — вдає, що нічого не знає.
— За несплачені поставки. Магазаник безпорадно розвів руками.
— Тоді нічим пособити не можу.
— Але ж ще ні в кого не брали.
— З когось, Одарко, треба починати, хоча б для науки, бо німецька власть — діло сурйозне.
— То я виконаю своє. Заберіть теля-назимка.
— Про це треба було раніше думати, — і виходить на вулицю, відмахуючись рукою від жінки.
Стьопочка, зупинившись, притримує вдову біля хвіртки, злодійкувато озирається, підморгує і повчально говорить:
— Хоч богу плачся, а й він знає, що сльози — вода. Оце споживаєш за своє гордування. Тепер головне: гнися, то не зломишся, і вообче. А щоб полегшало тобі, зараз же крутнись, як попівна заміж, з податками. Ось тоді й будеш їсти молочко. — Він заспокійливо кладе п’ятірню на блузку жінки, та б’є його, сичить: “Жеребило”. Але поліцай, не сердячись, гигикає, безсоромно обмацує жінку хтивими очима.
— Чого, тумануватий, вирячився? — одразу шаленіє Одарка, шаленіє її гострий циганський погляд. — На якусь свою захвойданку чи фіндюрку витріщуй буркала!
— Не будь, Одарко, такою коверзухою, у війну і на жіночу красу підупали ціни. А ти, коли подумати, не надівочилась, і вообче…
— Паскудник! Який батько, такий і син: повісь на гілляці — один одного не переважить, і
І враз на рідку синьку Стьопоччиних баньок наповзла сизість злості…
— Замовчи, горласта! — Він відступив, зірвав з плеча гвинтівку.
Одарка скрикнула, відхилилась до воріт. Пролунав постріл. На придорожній вербі скреконула сорока і, гублячи пір’я, почала падати на землю.
— Оце запам’ятай: перший раз б’ю по скрекотливій, а другий — по горластій! — вовкувате глипнув на жінку, повернувся, хряпнув хвірткою і подався наздоганяти батька, який бачив і залицяння, і гнів сина.
“Стьопочка при владі…”
