XXVI
Коли сам Гітлер обізвав всемогутнього і всевладного Германа Герінга свинею, то чого жандармський обер-єфрейтор Ганс Шпекман має церемонитися із тубільцями-поліцаями, які так і норовлять замість служби щось поцупити або надудлитись самогону? Тому поліцаї тільки й чують від нього: “швайне” і ще раз “щвайне”, а іноді й перекручений матюк, який у них викликав но страх, а щирий регіт. За повсякчасне “швайне” поліцаї прозвали Шпекмана Кнорусом, у цьому, може, й була якась рація, бо, лютуючи, обер-єфрейтор запінювався, наче вищезгаданий екземпляр парнокопитих.
Невідомо чому обер-єфрейтор у ввіреному йому селі і досі тримав поліцайську сторожу під банею дзвіниці. Чого він боїться, коли німці, як запевняє радіо, вже підійшли до Москви? Поліцаям на дзвіниці нудно до нестями, бо нема з ким перемовитися словом, нема де розім’яти кості, не можна в дурня згуляти, ні чарки випити, щоб не нахапатися від обер-єфрейтора “гумів”. Єдина розвага — насіння. Тому на довколишніх городах і поскручувані голови мало не в усіх соняшників. Коли ж якась господиня зчиняє галас, її відразу заспокоюють Терешковим словом:
— Нема чого жаліти соняшників, краще дурну голову жалій, бо вона в тебе поки одна.
Господиня щось гарикне — і мерщій до хати.
Ось і зараз стовбичать два бевзи на опасанні дзвіниці і в руках тримають не зброю, а голови соняшників. Вулицею проходить молодиця, і поліцай поліцая штурхає ліктем під бік і
— Подивись, Калістрате, які ноженята?
— Оце, Мусію, звиняй, тільки й нашого, що подивишся на чужі ноженята, — зітхає гусакуватий Калістрат.
— Та чого так мало?
— А хіба ж тепер хоч одна дівчина хоче постояти з нами?
— Таки ні, — погоджується Калістрат. — Були ми колись для них парубками, а стали головорізами. І що маєм за це? “Гуми” і “швайне” від обер-єфрейтора. І чого ми пішли в поліцаї свій хліб шукати? О, здається, несуть чорти обера!
Поліцаї хватопеком кидають прямо на землю голови соняшників, хапаються за зброю і стають з нею біля вікна, придивляючись до вулиці, по якій, поблискуючи півмісяцем бляхи, на триколісному мотоциклі мчить з перекладачем обер-єфрейтор. Ось він повертає свою чортопхайку на цвинтар, зупиняв біля дверей дзвіниці і пересохлими східцями гупає до поліцаїв, за ним обережно плигає жовторотий, з кишкуватою шиєю перекладач Ксянда, що десь навчився цвенькати по-німецьки і так густо парфумити своє прилизане волосся, що навіть поліцаї чманіють од нього.
— Гутен таг! — висанує обер-єфрейтор, зійшовши на горішню сходинку, і вирівнює свою бляху, з якої намарно намагається злетіти втиснутий орел.
— Вам обер-єфрейтор каже “добрий день”, — дідько звав, для чого перекладає нудисвіт Ксянда, і широко розставляв цівки ніг, щоб бути схожим на свого зверхника.
Поліцаї по-єфрейторськи гвинтівками вітають насурмонене начальство, і воно залишається задоволеним, щось говорить Ксявді, а той одразу ж по-горобиному цвірінчить:
— Пан обер-єфрейтор питає, чи не було чогось гідного уваги на вашому посту?
— Нічого такого, звиняйте, не було на нашому високому посту, — відповідає Калістрат, — а от на землі дядьки, звиняйте, не хотять іти на роботу.
Ксянда перекладає, обер-єфрейтор невдоволено морщиться, ледь перекидає слова через відвислу губу.
— Хай крайсляндвірт менше сидить у своєму кабінеті та менше цікавиться картинами.
Цих слів Ксянда не перекладав поліцаям, а лише хвацьке поправляє німецького підгонистого картуза. От аби ще срібні позументи до нього, то й Ксянда зійшов би за начальство, бо ж усе вбрання в нього ненаське і навіть кобуру носить ва запалому животі, як пан обер-єфрейтор. Обер-єфрейтор підходить до вікна, ще ширше розставляє вгодовані ноги, а до вічно невдоволених очей притуляє масивний бінокль. До нього наближаються безмежні поля оцих скіфів, які мають скоритися рейху. А потім усіх їх треба ставити підряд — і одному рубати голову, а другого залишати живим, бо інакше з них не викорчуєш більшовизм. Що таке більшовизм, Ганс Шпекман не дуже розуміє, але знає, що населення більшовицької країни треба переполовинити, навіть оцих поліцаїв варто стріляти через одного, щоб решта вірно служила.
Друге вікно наблизило ліс, але обер-єфрейтор недовго дивився ва нього, бо нещодавно ледве виніс голову з тієї проклятої місцини. Через неї три дні на живіт хворів, і мимоволі торкнувся рукою ременя, який не давав волі животу.
А з третього вікна побачив болото, куди ще треба поїхати бити качок. Минулого разу він цілу коляску настріляв їх, довелося Ксянді пішки іти до крайсу. І враз обер-єфрейтор занепокоївся, повторюючи те саме слово:
— Міколка! Міколка! — І передав бінокль Калістрату.
Той приклав його до очей, покрутив коліщата, здивувався:
— Справді, Оксанин Микола.
— Чого він там знову ходить? — починав гніватись обер-єфрейтор.
Ксянда перекладає, а Калістрат бурмоче і
— Напевне, звиняйте, корову пасе.
— Корову! Корову! — перекривляв обер-вфрейтор. — Свині ви! Я і на полюванні бачив його з повною торбиною, і тепер з повною. Що там може бути?
— Звиняйте, напевно, харчі, — розводить Калістрат клешнястими руками.
— Цих харчів на десять чоловік вистачить. Він, свині, напевне, партизанам їсти носить.
— Ґаволови! — і собі лайнув поліцаїв Ксянда.
— Зараз же їдьмо до нього! Доганяйте нас кіньми! — Обер-єфрейтор аж загуркотів по сходах, а за ним ніяк не міг угнатися миршавий Ксянда.
Курними дорогами вони доїхали до татарського броду, поромом перебрались на той бік, а потім лугами і мочарищем добились до краєчка болота. Далі їхати було небезпечно. Скочивши на землю, почали пильно оглядати гиблу місцину, але Микола наче крізь землю провалився. Під’їхали на конях і поліцаї. Вони теж не побачили хлопчака.
— Де ж його корова?! — в’їв їх обер-єфрейтор. — Свині ви, п’яні свині і ще раз свині! Ось тут будемо чекати його хоч тиждень. Має ж він знову вийти з болота?
— Звиняйте, мабуть, вийде, — глибокодумно прорік Калістрат. — А коли попаде в прогній, то не вийде.
Замаскувавши мотоцикла під кущем вовчої ягоди, обер-єфрейтор вибрався на сухіше місце і наказав поліцаям принести йому осоки з самотньої копички, а кебетний Ксянда здогадався вмоститися на самій копичці: тут він не проґавить хлопчака, якщо тільки з’явиться той. І не проґавив: десь години через дві на болоті з’явилася постать Миколки. Хлопчик обережно петляв між кущами вільхи, крушини і заростями болотяної трави. Ксянда задоволене хихикнув, бо ж він, а не поліцаї перший побачив хлопчика, ще й помітив, що у того тепер порожня торба. Де ж він подів харчі? Невже, справді, тут є партизани? Ксянда ще раз хихикнув, на підсохлому огузку ковзнувся з копиці, ліг животом на землю і поповз до свого начальства, від якого теж не раз схоплював “швайне”. Він так звик до цього слова, що йому тепер і свиня стала здаватися благородною твариною.
— Пане обер-єфрейтор, злочинець іде прямісінько у ваші руки, — тицьнув пальцем вперед І витягнув з кобура пістоля, яким справно насобачився володіти.
Обер-єфрейтор підвівся, побачив Миколу і впав на землю, вхопившись руками за автомат. Потім Ксянда передав наказ жандарма поліцаям, і ті поповзли травою, щоб відрізати Миколці шлях відступу.
А хлопча в цей час, дивлячись під ноги, і не помічав, яка небезпека чигає на нього. Ось уже закінчилось гибле місце. Миколка посміхнувся, рукавом витер чоло, скинув картузика, вивільнені кучері сонячно заворушились під сонцем. І в цей час біля нього, наче з-під землі, виросли забрьохані, розсмикані поліцаї.
— Руки вгору!
Миколка зойкнув, шарпнувся назад, у болото, але було пізно: за мить він птахом забився в дужих руках поліцаїв, а до нього уже гупав обер-єфрейтор і Ксянда з пістолетом у руці. Міцно тримаючи хлопчака за плечі, поліцаї поставили його перед обер-єфрейтором. Наперед, ховаючи пістоля в кобуру, виступив Ксянда. В запроданця від радості тремтіли ніздрі і химерні губи — одна навіки підскочила до самого носа, а друга, нагнівавшись, вивернулась донизу. Він витріщився на Миколку точнісінько так, як обер-єфрейтор вирячувався на поліцаїв.
— Куди ходив? Кажи саму правду! Ми все знаємо, — і наступив черевиком Миколці на пальці, бо треба зразу вичавлювати зізнання.
Хлопчак не по-дитячому подивився на прислужника, не по-дитячому і відповів:
— Чого ж говорити, коли ви все знаєте? Не топчіть, дядьку, ногу, бо й ваша не вічна.
— Гунцвот! — зразу обурився й почервонів Ксянда. — Як ти, мерзотнику, зі старшими розмовляєш?! Де був?!
— На болоті.
— А кому їсти носив? Партизанам?
— А хіба партизани в болотах сидять? Вони в лісі орудують.
Ксянда переклав слова Миколки обер-єфрейтору. Той посатанів і вдарив хлопця по щоці. З куточка уст Миколки потекла кров.
— Кажи, де партизани?
І дитина зневажливо глянула на свого ката:
— Я нічого не знаю.
Обер-єфрейтор ще раз ударив Миколку в обличчя, а потім закричав до поліцаїв:
— На дзвіницю, свині!
Тягнучи Миколку за руки, він метнувся до мотоцикла, впхнув хлопця в коляску, а потім туди забрався Ксянда, намертво охопивши Миколку руками. Обер-єфрейтор одразу погнав до татарського броду мотоцикла, а за ним на конях помчали поліцаї.
У присілку Миколку з жандармами і Ксяндою побачила тітка Олена і вклякла біля плота.
— Тіточко, скажіть мамі, що мене .спіймали на болоті! — гукнув хлопчак.
Ксянда вдарив його і затулив рота руками, що теж нестерпно пахли дешевими парфумами…
Над селом забемкав великий дзвін, а вулицями забігали поліцаї, скликаючи людей на сход. Коли цвинтар забили чоловіки і жінки, на опасання дзвіниці, тримаючи пошарпаного, закривавленого Миколку, вийшли Ксянда і обер-єфрейтор, за ними з дверей виглядали принишклі Калістрат і Мусій. Жандарм хусточкою витер долоню і викинув з розлюченої пащеки якісь слова, з яких люди зрозуміли тільки одне: “швайне”.
Ксянда почав перекладати, зменшивши кількість свиней.
— Панове хлібороби, сьогодні наш обер-єфрейтор спіймав на болоті злочинця, який має зв’язок з партизанами, але не хоче в цьому зізнатися, хоч як ми не допитували його і на болоті, і ось осьдечки, на дзвіниці біля святих дзвонів. Тому звертаємось до вас: скажіть, де переховуються партизани. Якщо не скажете, обер-єфрейтор сам скине злочинця з дзвіниці, а вже внизу і кісток його ніхто не позбирав. Рішенець пана обер-єфрейтора твердий і остаточний.
Натовп здригнувся, заплакали, заголосили жінки, а жандарм ще щось гаркнув і глянув на годинника.
— Наш вельмишановний обер-єфрейтор сказав, що він чекатиме рівно десять хвилин. Люди, не легковажте, — рятуйте хлопчака, бо воно мале-дурне. Мати його, значить, Оксана Артеменко, тутечки є?
У натовпі сплеснув зойк.
— Я скажу!
Люди розступились, даючи дорогу побілілій мов сніг Оксані.
— Мамо!.. — закричав Миколка, кидаючись до поруччя опасання, та Ксянда шарпнув його до себе і обома руками зчавив хлопцеві обличчя.
Наче причинна, бігла й падала на східцях дзвіниці Оксана. День вихлюпнувся з її очей, на них налягали й налягали тіні, вона все наштовхувалася то на стіни дзвіниці, то на бильця поручнів. Знеможена, піднялась до дзвонів, підняла на них осмерклі очі і побачила того дзвона, що колись нагадував їй діда Корнія. Нема вже діда, нема Ярослава, уже і її година прийшла.
— Яка красива жінка! — здивувався обер-єфрейтор, навіть трохи виструнчився, щось прикинув собі і знов почав хустинкою витирати руки, які щеміли після катування Миколки.
— Таку тепер можна і в крайс відправити, — догідливе і масно посміхнувся жаб’ячим ротом Ксянда.
Заточуючись, Оксана підійшла до Миколки, схопила його, пригорнула до себе, і дитина відчула все материне горе, біль, любов, розпач і ніби забула про себе.
— Не треба, мами, не треба! Мовчіть, мамо, ви ж такі ладні в мене, — уткнувся в її груди і заплакав.
— Ой дитино моя, хоч ти не добивай мене. Хай ці уб’ють. Прощавай, сину, — опустила голову на його кучері. — Біжи додому, біжи до тата, бо інакше не можна… — Вона штовхнула сина до східців, і він погуркотів униз. Обер-єфрейтор шарпнувся за Миколкою, та передумав, прогинаючи дошки дзвіниці, підійшов до жінки і запитав:
— Я зрозумів, що пані нам покаже, де партизани?
— Гер обер-єфрейтор питається, чи ти покажеш місце, де переховуються партизани?
Оксана в нестямі підняла голову, погляд її шукав і не знаходить Миколку.
— Чуєш, що говорить гер, обер-єфрейгор?
— Чого тобі, покручений? — з болем запитала одними устами. Ксянда спалахнув, та стримав себе:
— Питаються, чи покажеш партизанське місце.
— Мушу показати.
— Багато їх там? — стрепенувся покручений.
— Двоє, і ті поранені.
— Чого ж ти раніше про це не сказала поліцаям? Ксянда переклав обер-єфрейтору, той швидко заджеркотів, показав пальцем на отвір, з якого починались східці.
— Веди!
— Веди! — повторив Ксянда.
Оксана витерла сльози, підійшла до поручнів і, тримаючись їх і падаючи на них, почала спускатись вниз. За нею гупав і гриз цвяхованими чоботиськами пересохлі сходини обер-єфрейтор, далі клешняв Ксянда, а за ним посмутнілі поліцаї. Стара дзвіниця здригалась од їхніх кроків і потріскувала крихким деревом, а глибинних засіків її пахло задавненим воском і зерном, як і тоді, коли був живий Ярослав…
І дві ночі, як два крила, налетіли, огорнули Оксану: перша віч — зустрічі, а друга — прощання… Чи й життя наше — це зустрічі і прощання?..
На човнику принесли його в ту страшну ніч, а тепер прийшов страшний день, вганяючи її в дерево дзвіниці, а далі — в сухий причовганий грунт цвинтаря. Людські очі скинулись на жінку, йшли за нею, а їй хотілося упасти на землю, заголосити, заплакати на увесь світ. Та що наші сльози в годину прощання?..
Спалені уста самі прошепотіли: “Діточки мої, діти”, — а очі шукали Миколку, Стаха, хоча вже й не бачили нікого. Тільки шумом озвалися їй цвинтарні дерева, що виростають з людей…
Дійшовши до болота, Оксана оглянулась на присілок, на село і нічого, крім дзвіниці, не побачила. Обер-єфрейтор наказав їй іти попереду, сам з автоматом у руках ступав за нею, далі дріботів Ксянда, а позаду неохоче плентались поліцаї, бо хіба їх не спитають колись: за ким вони полювали?
— Там же тільки поранені. Нащо вони вам? — ще раз спробувала виблагати чиюсь долю Оксана і у відповідь почула те саме:
“Веди. Поранені і до непоранених доведуть”.
Гибла земля спочатку дурманила голову розмаїтим болотяним зіллям, потім зажвяхкотіла, підпливаючи то жовтою, то чорною водою, далі почала розриватися і стогнати зсередини. Здавалося, то подавали голоси ті, що знайшли собі тут домовину. Тепер навіть проворний Ксянда притих, відстав од поліцаїв, з жалем придивляючись до заляпаних ніг і ферцюватих з чужого сукна штанів. А Оксана, хоч і горе перехитувало нею, ішла легко, зрідка оберталась, рукою показувала, де треба обійти небезпечне місце. І це викликало не тільки подив, а й довіру. Якщо він знайде партизанів, то не каратиме ні її, ні її дитину.
Враз скрикнув Ксянда, по пояс вгрузаючи в болото. Поліцаї вихопили його і нагримали: якого дідька відійшов од сліду.
— Так треба ж було, — тихо пояснив їм Ксянда. Через якийсь час вийшли на сухішу, з крихкими рахітичними пагонцями вільхи місцину, і в усіх притупилось почуття небезпеки. Тепер обер-єфрейтор повісив автомата на шию і пішов крок у крок за Оксаною.
— Ще далеко? — відхекуючись, запитав він і напахченим носовиком почав вимочувати піт з чола.
— Ще далеко? — переклав Ксянда, з жалем дивлячись на своє взуття і одяг.
Оксана промовчала, пішла далі, оминаючи бездольні прогнуті клапті твані й сяк-так залатані зеленою ниткою ополонки смерті, яких не тримався навіть комар.
— Ще далеко? — повторив жандарм, він уже чманів од дурману баговиння.
— Устигнеш, — не обертаючись, кинула Оксана. Ось на неї з яскраво-зеленої скатертини моху блакитними очима глянули незабудки. Жінка ніби хотіла пригнутися до них, та раптово взяла вбік, а обер-ефрейтор ступнув вперед. І враз несамовитий крик розітнув тишу над болотом. Провалився мох, що виростив незабудки, провалились і незабудки, масно клокнула чорна, мов дьоготь, прогноїна і жадібно почала всмоктувати жандарма. Він руками хапався за краї своєї могили і вищав “свиням”, щоб вони рятували його. Трухлявий торфняк обривався під руками, і поліцаї не наважувались підійти до свого зверхника, не підійшов і Ксянда. Розчахнутим поглядом глянув на нього жандарм, з очей його скапували сльози і болото. Ксянда зіщулився, опустив голову. І останнім словом обер-єфрейтора було: “Свині!” Лише тепер, коли на прогноїш замість жандарма залишився тільки його картуз, схаменувшись, поліцаї побачили, як віддаляється від них Оксана, Рятуючи свою шкуру, Ксянда гукнув:
— Стріляйте, стріляйте, — і вихопив з кобури пістолета. Поліцаї, піднявши гвинтівки, стрелили вгору, та не вгору вистрелив Ксянда. Оксана зойкнула, заточилась, обернулась до присілка, до села, до своїх бродів, та не їх, а тільки вершечок дзвіниці побачила вона, на яку чомусь падало сонце. Далі і сонце, і день випали з її очей…
