XXVII
Два дні над лісами кружляла “рама”, обмацуючи їх ракетами. Два дні точився запеклий бій партизанів з карателями. Два дні не мали відпочинку ні дерева, ні люди, ні коні. Найтяжче умирали коні: на їхні мовчазні сльози не могли дивитися і ті воїни, які не раз дивилися в очниці смерті.
За ці дні карателям удалося гаубицями і гарматами перекалічити немало лісу і добратися до лінії оборони, що оточувала партизанський табір. І тоді несподівано в спину їм ударили з “максима” близнюки Гримичі і ті засади, які потай вислав Сагайдак од заболоченої місцини, куди чомусь не поткнувся ворог. Попавши між двох вогнів, карателі заметалися, розбилися на купки і, залишаючи вбитих, поранених та зброю, кинулись до узлісся, нe врятували їх і танки, що посунули вперед: саморобна міна системи ДБ — Данило Бондаренко — порвала першому траки, і очманілі танкісти, відчинивши люк, почали з диму і чаду стрибати на землю. Тут вони й знайшли свою смерть.
У цьому бою уціліли тільки автомашини, які не потикалися в ліси, а стояли в полі обабіч дороги. На них живі поклали мертвих і, пригинаючись під дощем, помчали до крайсу. Нелегко, особливо молодим солдатам, було дивитись на вбитих, що лежали в кузовах. їх підкидало на вибоях. Мерці підскакували, ніби оживали, і розбризкували з очниць сльози дощу.
— Це Німеччина плаче, — охопивши голову брудними руками, сказав сам собі молоденький сизоокий фаненюнкер.
— Цить, паршиве дівчисько у штанях! — І кулак лейтенанта повернув йому голову, та не вибив нестямства з мізків фаненюнкера.
— Це Німеччина плаче, — знову повторив той, і тепер лейтенанту стало моторошно від цих слів. А може, й справді Німеччина плаче за своїми синами, які невідомо чого прийшли сюди. І він злякано озирнувся: чи не догадався хтось, про що він подумав…
А тим часом партизани, попрощавшись із товаришами, що полягли в бою, вишикувались на галявині недалеко від землянок. На правому фланзі під червоним прапором стояв Михайло Чигирин, за ним виструнчились бійці з автоматами, ручними кулеметами, гвинтівками — нашими і трофейними; в одних за пояси правили кулеметні стрічки. В інших з ременів звисають грона гранат, з яких спадають і спадають краплі дощу. А завершує стрій самотня дівоча постать Мирослави Сердюк, що має на плечі карабін, а за плечима санітарну сумку. Уста її припухли, а вії й досі не просохли від сліз, бо сьогодні вперше на її руках умирали поранені, шепочучи їй то “сестричко”, то вимагаючи води. А яка вона сестра, коли тільки й уміє перебинтувати чи змазати йодом рану.
У тиші схвильовано лунає перше слово Сагайдака: “Товариші!” І завмирають усі, особливо ті, хто недавно прийшов із сіл і міста, де паскудне “пан” і “гер” труїло душу.
— Спасибі вам, що так мужньо стояли у цьому бою, де на одного партизана ішло десять карателів. Я вірив: ми з нашим лісом за плечима провчимо їх, але і побоювався, що хтось, особливо з новеньких, може розгубитися, перелякатися, позичити в зайця ноги. Всі ви, всі до одного витримали випробування. Мати Батьківщина, люди, діти і внуки ваші будуть гордитися вами. Вічна слава тим, хто віддав життя за Вітчизну. Слава і вам, вірні побратими!..
І от уже дозори з глибини лісу йдуть до узлісся, а прапор встановлюється біля командирської землянки, нагадуючи всім про бої, а партизани розкладають багаття і вішають на сошки тагани, а он тихо-тихо, ніби реквієм, з душі самого лісу, стрепенулася пісня про того партизана, що навічно заснув біля дуба.
Сагайдак і Чигирин обійшли усі застави, усі відділи і постукали в двері дівочої землянки. Через якусь хвилину озвався голос Мирослави:
— Хто там?
— Це ми, донечко, — тихо сказав Чигирин. — Не спиш іще? Загуркотів дерев’яний засув, Мирослава відчинила двері і запросила до себе пізніх гостей. В її оселі не пахло землею, тютюном, вільгістю, а владно панував дух деревію і пижми.
— Очікуєш Данила?
— Очікую, Зіновію Васильовичу. Як йому там, на залізниці?
— Будемо надіятися на солдатське щастя, — сказав Сагайдак і поморщився.
Рука? — співчутливо спитала Мирослава.
Вона. Ці дні було не до неї, то й почала каверзувати.
Дайте хоч перебинтую.
— Та ми а Михайлом Івановичем поворожимо біля неї.
— Послухай дівчину! — супиться Чигирин і вже а жалем: — З боями забулося про поранення.
— Скидайте верхнє, — наказала Мирослава. “Сагайдак скинув кітель, закасав рукава гімнастерки і нижньої сорочки, Мирослава обережно розмотала бинт, і Чигирина, її зразу ж занепокоїли підозрілі плями навколо рани.
— Як воно? — з надією запитав Сагайдак.
— Негайно ж треба їхати по хірурга, — злякано сказала Мирослава. — Негайно.
— Де ж його взяти, того хірурга? — задумався Сагайдак, скоса поглядаючи на руку: “От халепа з тобою”.
— Треба проскочити в район, до Попова. То людина! — кинув погляд удалину Чигирин.
— Хто ж зможе проскочити зараз?
— Тільки близнята, їм завзяття і спритності не позичати. ‘
— Хай буде по-твоєму, — махнув пораненою рукою Сагайдак і знову скривився…
Незабаром, чортихаючись, Роман і Василь начепили на рукава поліцайські пов’язки, вискочили на тачанку, і добрі коні взяли розмашисту рись. За якусь годину-дві близнюки домчали до підміського шлагбаума, що перетинав дорогу в темне, без жодного вогника, місто.
— Підіймайте, служебники, свій дрючок! — крикнув Роман, розмахуючи батогом.
З будки, погойдуючи в руці ліхтар, вийшов поліцай, а за ним, позіхаючи, з’явився і другий.
— Хто там такий нетерплячий? — підняв вище світло.
— Поліцаї з Майдана.
— Пароль.
— Гузно твоє нешмаговане! — розсердився Роман. — Який же телепень дає у села міський пароль. Хочеш, щоб партизани перехопили його? Пропускайте без проволоки!
Така мова цілком задовольнила поліцая, він розкрутив шворку на кінці шлагбаума, підняв його і, вивертаючи щелепи в позіханні, поцікавився:
— Куди ж вас несе лиха година?
— Іменно, лиха година, — погодився Василь. — Треба дохтора, бо таке діло, — і погнав коней до першого перехрестя, яке вело до лікарні і до одноповерхового будинку для лікарів.
І Василь, і Роман знали, де живе знаменитий на всю округу хірург Попов, який років з двадцять незмінне працював у їхньому районі. І хто, і коли не стукав у його двері чи вікно, він одразу ж поспішав рятувати людину.
Під’їхавши до тинькованого будинку, Василь віжками зупинив коней, скочив на землю, підійшов до знайомого причілкового вікна і на мить завагався: жаль було чийогось сну, а може, й життя. Та що поробиш? На його стук довго ніхто не відповідав. Це не було схоже на чуткого лікаря, який одразу ж схоплювався з ліжка. Та ось, нарешті, у вікні майнула тінь і розпачливий жіночий голос запитав:
— Хто там?
— До Олександра Івановича приїхали. Просимо допомогти хворому.
— Олександра Івановича немає, — крізь сльози сказала жінка,
— Де ж він?
— Позавчора гестапо заарештувало, — і в хаті забився плач. Досвітом близнята приїхали до загону і, не будячи Сагайдака, почекали біля командирської землянки, поки з неї не вийшов Чигирин. Він по обличчях хлопців зрозумів, що їх спіткала невдача.
— Не схотів їхати до нас хірург?
— Гірше, Михайле Івановичу: його заарештовано. На цю мову нагодився і Сагайдак. Він мовчки вислухав Романа, зітхнув, щось подумав і сказав:
— Доведеться вам, хлопці, увечері їхати в Балин.
— У Балин! — аж засудомило і занудило близнюків — згадали історію з паскудним Кундриком. Дуже їм кортить в отой Балин! А Сагайдак рівно продовжував:
— Там за містком край села, біля самого лугу, самотньо стоїть хата Ткачуків, у ній живуть мати й донька Ольга. Вона медсестра. Скажете, що я прошу її приїхати до загону. До них краще під’їхати з лугу толошними воротами.
Близнята тільки скрушно переглянулись і похмуро пішли до лісового озеречка.
Смерком вони неохоче виїхали на розшуки якоїсь загадкової медсестри. Це ж знову доведеться проїжджати мостом, за яким стоїть ота верба, де вони скарали паскудного запроданця.
— Поганяй, брате, не неволься, бо нічого не поробиш, — підбадьорив Василь Романа, який завжди так любив їхати, що аж віжки горіли в руках.
— Потрібний нам той Балин, як зайцеві бубон, — буркнув Роман і вйокнув на коней.
Обабіч почали відлітати дерева, що так гарно пересівали на осінніх решетах крон срібло місяця. А ось і поля загойдались, і до притихлої дороги підійшла уся в щирому золоті дика груша. А може, це сама осінь зупинилась у своїх невеселих думках? Оце б приїхати додому, до батька-матері, поставити коней у стайню .і хватопеком на вечірню вулицю. Невже це буде колись? Невже і до них, “старих парубків”, пригорнеться дівоча довіра і зорями засяють чиїсь очі? Дурні ж вони, дурні, що до цього часу не зазнали тих чарів, які дарує тільки молодість. Знайшов час думати про таке. Василь завовтузився біля кулемета, бо вже під’їжджали до села. Правда, близнята не сподівалися зустрітися з поліцією: кілька днів тому їхній загін розгромив кущ поліції, до якого входили й поліцаї з Балина. Під час цієї операції дурна куля й поранила Сагайдака. Видать, погіршало чоловікові.
Під колесами прогримів старив дерев’яний місток, під ним обізвалась луна і кинулась убік, а в очі, в душу почали входити старі верби, серед яких була й та, що за все життя не відійде від них.
Побачивши самотню хату, Роман повернув на лугову дорогу і нею під’їхав до надгнилих толошних воріт, розчинив їх, і тачанка легко підкотила до стіжка сіна, що бавилося з місяцем і вітерцем. Тут близнята сторожко оглянулися кругом і тоді — плече в плече — підійшли до вікна, біля якого лежало соняшничиння. На їхній стук не скоро озвався переляканий жіночий голос:
— Ой, хто це?
— Від Зіновія Сагайдака.
— Справді від Сагайдака?
— Авжеж.
Ось заскрипіли хатні двері, стрельнула дерев’яна засувка на сінешніх, і на порозі стала немолода жінка, з-під її хустки вибивався вічний сніг. Вона пильно подивилась на близнят, на тачанку і ніби давно знайомим сказала:
— Заходьте до хати, а я біля коней постою.
Близнята навпомацки знайшли клямку, відчинили хатні двері і вражено зупинились біля одвірка: до них чи то зі сну, чи то з казки, оберігаючи підсвіченою рукою хистку зернину вогника, ішла — не йшла не дівчина, а сама краса. Як тільки вона глянула на них, як повела сполоханими півколами вій, як вибила ямки на смаглявих щоках! А вони, телепні, так не хотіли їхати сюди. Близнюки перезирнулись і, розгубивши всі слова, знову втупили очі ” молоду господиню, що босоніж іде до них і йти спасається.
— Драстуйте вам, — півголосом привіталась вона, скинула па хлопців довірливі очі, зупинилась, уже оберігаючи не зернятко вогника, а розріз сорочки. — То ви від Зіновія Васильовича? Йому щось треба?
— Наш командир просить, щоб ви приїхали в ліси, оглянули йому рану, — насилу вичавив Роман.
— Зіновій Васильович поранений?! — скрикнула Ольга. — І тяжко?
— Напевне.
— А куди?
— В руку.
— То я зараз уберуся.
Ольга поставила каганчик на припічок, а сама заметушилась, кинулась до комірчини, там одягнулась, озулась і повернулась до хати. А брати стежили за кожним її рухом і зрідка перезирались між собою та похитували напатланими головами. Нарешті Ольга вийняла зі скрині дві сумки з медикаментами і сказала:
— Тепер можна їхати. — Поглядом прощання вона окинула свою оселю і першою вийшла з неї.
— Судьба! — зітхнув Роман.
— Судьба! — погодився Василь.
Біля тачанки мати попрощалася із донькою, схлипнула і попросила близнюків:
— Ви ж дивіться, діти, за нею, бо вона у мене одна-однісінька, — і перехрестила їх, і коней, і тачанку, і навіть кулемета.
Близнята нахилилися до матері, один поцілував її в одну щоку, другий — в другу, вискочили на тачанку, на якій уже знічено сиділа Ольга.
— Прощавайте, мамо!
Тачанка потягнула за собою зойк і почала намотувати на колеса розчавлену росу, відволожений пил і місячний смуток.
За всю дорогу лише кількома словами перемовилися близнята з Ольгою, вірячи й не вірячи, що вони везуть її в ліси. А от слово “судьба” ввесь час бриніло в душі і Романа, і Василя. Це ж треба отак негадане?..
Світанком утомлені коні під’їхали до командирської землянки, біля якої, пригорбившись, сидів старий Чигирин. Недобре передчуття не давало йому спати, а в очах стояли оті зловісні плями, які бачив на руці Сагайдака. Притримуючи Ольгу, він обережно спустився в землянку, де вже біля столу сидів змарнілий Сагайдак. Побачивши жінку, він підвівся, радісно посміхнувся.
— Спасибі, доню, що не побоялася їхати сюди.
— Я ж сама набивалась до вас, — з тривогою глянула на командира. — Як ваша рука?
— Та не дуже, щоб дуже.
Ольга стримала зітхання і почала розкладати на столі своє медичне причандалля. Далі ретельно вимила руки, протерла хлораміном, спиртом і обережно стала розмотувати бинти на руці Сагайдака. От вони і впали на стіл, оголивши і рану, і зловісні червоно-сині плями. Глянув на них Сагайдак і підвів очі на Ольгу: та, жмакаючи уста, відповіла на німе запитання:
— Гангрена. Треба негайно ампутувати руку. Негайно! — І до Чигирина: — Як же привезти сюди хірурга?
— Нема у нас, донечко, хірурга, і не знаєм, де взяти. Доведеться тобі самій стати хірургом.
— Я ж не маю ніякого інструменту, — зойкнула жінка. І тоді Сагайдак поклав здорову руку на плече Ольги:
— Кріпися і, як нема іншого порятунку, ріж руку.
— Чим же, Зіновію Васильовичу? — затремтіла, заплакала Ольга.
Сагайдак подумав, пильно подивився на жінку.
— — Як зможеш, орудуй звичайнісінькою ножівкою. Протри її чим треба — і пиляй. А мені, щоб легше було, Михайло Іванович відпустить із своїх запасів склянку горілки. Тільки плакати не треба, бо ти вже партизанка. Михайле Івановичу, принесіть ножівку.
Чигирин, зігнувшись, вийшов із землянки, і вартовий у подиві побачив, що він чогось рукою витирає очі.
Минуло кілька днів. Роман уночі вартував біля командирської землянки, з якої тепер майже не виходила Ольга. Після варти він пішов не в свою лісову оселю, а блукати дібровами. Недалеко від озеречка його розшукав Василь і здивувався, і занепокоївся: таким зніченим і марним він ніколи не бачив брата.
— Що з тобою, Романе? Може, захворів?
— Ет, краще не питай.
— Може, щось із Ольгою?
— З Ольгою.
— Кажи, брате.
— Що ж казати? — мало не застогнав Роман.
— Усе.
— Сьогодні вона зізналася Сагайдаку, що любить його. Це ж треба, щоб я таке почув…
Після довгої мовчанки Василь глухо запитав:
— А як на це командир?
— Він назвав її маленькою і сказав, що то в неї не любов, а великодушна жіноча жалість, яка не менше важить, аніж любов.
— Нелегкі він ваги знайшов для нас і для себе.
— А їй, думаєш, легше?.. От і розберись тепер, що таке судьба.
— Не розберешся, брате.
— І все одно ми її маємо любити…
Тримаючись один одного, вони вже мовчки, навмання брели по зів’ялому листі і прибитих травах. На них обвалювались і обвалювались лісові шуми і стогін дерев, обвалювалось золото сонця і осені. Та не золото осені світило братам, а виходила з темені ота тремтлива, прикрита жіночою рукою, зернинка вогню, з якою босоніж ішла — не йшла до них Ольга. Де ти взялася на безталання наше? І все одно ми будемо любити тебе… Та чи потрібна їй наша любов? От і маємо те, чого в людей не буває.
А зернинка вогника коливається й коливається і вже, здається, виходить з лісової землі, немов квітка папороті. І що та квітка папороті і всі скарби під нею супроти сполоханих вій, які оберігають жіночу таїну, жіночу принаду? Де ти взялась на безталання наше?..
Несподівано близнята наткнулися на Данила Бондаренка, який у тяжкому смутку сидить на вирваному буревієм дереві. Що ж у нього? Чи не трапилось чогось із Мирославом?
Данило, побачивши близнят, спроквола, наче після хвороби, підвівся з дерева, мовчки кивнув братам притолоченим чубом, у якому тремтів сухий листок.
— Що з вами, Даниле Максимовичу?
— Не питайте, хлопці, — зморщився і з огидою копнув носаком чорну поліцайську шинелю, яка чогось лежала біля його ніг.
— Як же не питати, коли журба їсть вас?
— Не їсть — жере. Такої ще не мав. Ви знаєте: була в мене лиха година, а зараз ще гірше… — І замовк.
— Розказуйте! — стурбувалися брати і стали з двох боків біля Данила.
— Що ж розказувати?! — враз на когось обізлився чоловік і знову чоботом копнув поліцайську одяганку. — Оце ж маю напнути на себе чортову шкуру — і стати поліцаєм. Весело?!
— Не дуже, — переглянулись брати. — За що ж вам така покута чи кара?
— Спитайте в Сагайдака. Він заварив цю кашу. Лежить, зі смертю бореться, а всяку всячину вигадує.
— Коли ця каша Сагайдакова, то, виходить, так треба, — похнюпились брати.
— А мені від цього “треба” легше? Я краще б у самісіньке пекло пішов битися з чортами, аби тільки не зодягати бісівської шкури. Як на мене в ній подивляться і що подумають люди?
— Та гарного не подумають, — погодився Роман, перед яким і досі не згасло зернятко вогню. — І все одно добре, що посилають вас, а не нас.
— Оце так! — аж здригнувся Данило, і вже в’їдливо: — Дуже вдячний за щирість.
— То ви не так зрозуміли нас, — захвилювався Василь, — Ми теж пішли б, аби послали нас, але з цього менше було б толку: побачили б якогось фашистського чина — і зразу б вгатили в нього порцію свинцю. А у вас є витримка: ви б скоріше зжували цей свинець, ніж задурно випустили його. Сагайдак — голова!
— Спасибі й на цьому, — не розпогодився Данило. — Ви ж… невитримані, коли буду повертатися в ліси, не зрешетіть оцю чортову шкуру, яку вже зараз треба натягати на плечі. Пособляйте, хлопці, бо поки що сам не можу.
— Дуже нам потрібний цей клопіт, — ніби невдоволено забубонів Роман. — Давайте спалимо чортову шкуру.
— Як спалимо? — здивувався Данило.
— Звичайнісінько, — ховає очі від нього Роман. — Я розкладаю вогнище, Василь жбурляє на нього цю лахманину, а ви будете глядачем.
— Що ж потім глядачеві скаже Сагайдак?
— А це вже ваша справа. Ми палимо, ви відчитуєтесь.
— Лепетун! — махнув рукою Данило, він нарешті посміхнувся і знову насупився. — Все одно зараз піду до нього.
— Коли не шкода ніг і гонору, то йдіть, — роблено позіхнув Роман. — Однак нічого вже не пособить вам. Як ми прохали, щоб не посилав Яринку в ту задрипану корчму, то ще й раки півдня пекли на пиках.
— Що буде, то буде, а гіршого не додасть, — і, махнувши рукою, пішов до землянки Сагайдака.
— А шинеля! — гукнули близнята. Данило обернувся, з ненавистю глянув на чорний, з розкинутими руками жмут.
— Хай лежить, гидомирна.
Біля землянки Сагайдака його радісно зустрів Петро Саламаха, охопив ручищами велетня.
— Чого такий веселий? — буркнув Данило.
— Бо привіз цілий васаг мін, — очима показав на критого лубом воза, де з-під сіна виглядали протитанкові міни. — Як віз бездоріжжям, душа тремтіла, мов заячий хвіст, бо що, по неписьменності думав, варто якійсь бляшанці прокинутись і розметати чоловіка на шматочки. А в мене ж жіночка, мов сонечко. Я її вдома на руках ношу.
— Такими ручищами і понівечити можна.
— От не думав таке розумне почути од вас. А ви ж мене персонально шанувати повинні!
— Це ж з якого дива — аж персонально?
— Бо я скоро буду вас як пана старшого поліцая возити на мотоциклі.
— Он як! Коли ж це буде “скоро”?
— Тільки роздобудуть відповідну поліцайську шинелю, бо поки на мої плечі жодна не налазить.
— Це все вигадки Сагайдака?
— А чиї ж! От мав голову чоловік! Так що, Даниле Максимовичу, погуляємо по тилах! Та як погуляємо! — радісно посміхнувся Саламаха.
Після цього в Данила одразу відпала охота іти до Сагайдака, одначе спересердя шпигонув Саламаху:
— Погуляти — погуляємо, а як з твоєю жіночкою?
— Трохи більше почекав. А може, колись уночі і приб’ємось до неї. Ото буде писку та виску! — і засміявся.
