XXX
Раніше худобу гнали скотарі, а тепер поліцаї. Одні з них люто пересварювалися з жінками, а другі мовчки проклинали свою долю, що зробила їх погоничами лиха.
— Куди ж ви, урвителі, тягнете її? Запогубити хочете моїх дрібних діток? — припадала до своєї годувальниці молода чорноброва жінка. В очах її стояли сльози, в очах корівчини поблискувала волога незрозумілість.
— Відійди, відійди, зарюмана, бо розчереплю макітру! Якось перебудуть твої потерчата без молока, — замірявся на жінку прикладом спиячений Терешко. І, наганяючи пострах, крутив полтиниками баньок.
— Щоб із вас котрийсь ще до вечора відійшов! Пане старосто, скажіть їм щось на це праволомство.
— Он краще жандармам скажи! — Магазаник підвів голову на незрушних, з бляхами на грудях жандармів, що придивлялись до поліцайського старання, потім, щоб не слухати голосіння, перезирнувся з Терешком, пішов до сільуправи, а звідти задвірками вислизнув на другу вулицю. Але й тут його наздогнали жіночий лемент і плач. Та хіба вони тепер здивують когось?
Підходячи до шибениці, він бридливо поглянув на її вкорочену, планками підбиту руку і вражено зупинився: тут, похиливши голову, сидів його старезний кульгавий ворон. Чого він прилетів із лісу? Чи йому шибениця нагадала давнину, чи почув чиюсь смерть? Ворон, очевидно, впізнав Магазаника, проржавлено керкнув і переставив кульгаві ноги.
Забобонний страх учепився в пана старосту, він вихопив із кишені темного, як галка, пістоля і стрельнув у птицю. Та знову, але вже злякано, керкнула, підняла крила, чорним шматком хустини злетіла в небо і розтанула у високості. Кому ти, віщуне, поніс недолю? Здавалося б, усе це дурниця, не варта ніякої уваги, та ще для людини, яка знає і ваги життя, і не в одну книгу заглядала. Але забобони ще тримаються, щоб негадано скаламутити нутро чи мозок.
У школі, куди тепер перебралися жити Магазаники, біля парти сидів Стьопочка і перечищав розібраний затвор. І руки, і обличчя-Стьопочки лисніли жиром.
— Кудись збираєшся?
— У крайс викликає мій зверхник.
— Не знаєш чого?
— Чував краєм вуха, що хотять перекинути на залізничну станцію.
— Вона дуже потрібна тобі? І тут усе маєш для прожитку.
— Там ширший розгін: і склади різні, і люди різні. Там, подейкують, за один день може стільки приплисти до рук, що тут і за рік не припливе, бо який толк з моїх теперішніх дев’ятисот окупаційних марок?
— Тільки ж остерігайся ненаситства. І боронь боже красти; у німців за добичництво одразу розстріл.
— Красти я не піду, а культурненько брати можна, на станції поліцаї плавають, наче пампухи в олії, — Стьопочка трусонув патлами, засміявся. Сміх у нього тепер став якимсь дерев’яним і несподівано обривався. — А я, тату, нещодавно на шибениці бачив нашого ворона. Певне, і йому стало сумно без нас.
— Верзеш хтозна-що, — буркнув Магазаник, а всередині знову болісно озвалися забобони. — Ти ж коли підеш у крайс?
— Завтра.
— Тоді я загляну на хутір. Може, якогось коропця спіймаю на вечерю.
— Толом би їх глушити і засолити в бочці на зиму.
— Почекаємо ще з толом, — він підійшов до сина, поклав йому руку на плече.
— Чого це ви? — У Стьопочки здивовано затремтів жовтець вій.
— Не хочеться, щоб ти їхав на ті станції. От прокидаюся вночі, почую, що ти дихаєш за стіною, — і вже якось легше стає на душі.
— Ти бачиш! — не повірив Стьопочка. — Щось такого ніколи не помічав за вами.
— Літа, Стьопочко, літа.
— І десь-то страх, — подумавши, сказало чадо і заспокоїло батька: — Але боятися вам нема чого. Москву вже німці забрали, Ленінград теж. Сам Гітлер сказав, що Росії, чуєте, — не Москви, не Ленінграда,”— а Росії вже більше не існує.
Магазаник оглянувся, ніби їх хтось міг підслухати.
— А це не брехня, Стьопочко?
— Хіба ж ви газет не читаєте?
— Ніхто так не розпускає брехні, як газети, — вийняв із внутрішньої кишені вчетверо складену листівку, простягнув синові.
Стьопочка мовчки прочитав її, роздер на дрібнесенькі шматочки, кинув у грубу.
— Ви, тату, обережно з такими документами. Ніхто її не бачив у вас?
— Ніхто.
— Тепер сам себе остерігайся і сам собі не вір. Он який уже недорікуватий Терешко, а й той сочить за вами. Ці слова крижаною хвилею обдали Магазаника.
— Сам догадався сочити?
— Та ні, — Безбородько наказав. А ви ж, здається, ще в громадянську приятелювали з ним. От вам пан і добродій найшановніший, — перекривив голову райуправи.
— Коли ти довідався про це?
— Учора ввечері. Зроду не повірив би в таке, але це сказала Терешкова сестра.
— Вона тобі подобається?
На устах Стьопочки вибилась облудна посмішка.
— Я їй подобаюсь.
— Діла! І чим я йому не догодив? — як у хмару входить Магазаник. — Що ж, почухраю на хутір, хоч там відпочину від усякого крутежу. — Мабуть, на камінь буду старатись. А тебе ще раз остерігаю
не заритись на скажені гроші, словом: і бога бійся, і чорта опасайся. Сьогодні сонце висварило в осені ще один погожий день, і вій не знав, куди йому занести бабине літо. Колись саме в такий день Магазаник у лісах зустрівся з Оксаною, яка збирала опеньки, і запросив її до себе. Та мало було радості від тих запросин. Оминула тебе краса і все добре оминуло. А могло б і по-інакшому бути!
“Не ти носиш коріння, коріння носить тебе”, — хотів утішити себе святим письмом, та нічого з цього не вийшло. Могли б ще втішити золоті тайники, але не будеш же їх тепер викопувати. Може, один показати Стьопочці? Та встигнеться. Ще не знати, що жде його на тих станціях, де спокуса і смерть на одних вагах сидять. А дерево на хуторець завозити треба…
Ось уже й ставочок підняв стріли очерету, ось, чіпляючись за коріння верболозу, озвався струмок. Як у дитинстві, переміщався час, перечищалися води і наповнялися береги. А як тут колись гарно, розкрилившись, падали навесні і пливли дикі гуси! Тепер уже не падають — стороною летять, бо осторогу мають, і все якось тепер іде стороною. Непроїзною доріжкою він підходить до води.
Але хто це сидить у човнику?
І чомусь холод заворушився в міжпліччі, і чомусь згадався ворон на шибениці. Шарпнувши рукою кишеню, в якій лежала зброя, він пішов до ставка. Невідомий поволі підвівся і скочив з човника на берег. Магазаник у подиві зупинився: перед ним, примкнувши золото вій, стояв Лаврін Гримич. Але чого він такий похмурий, такий неприступний, чужий?
— Лавріне, ти тут рибу ловиш?
— Ні, браконьєрів, — хрипко відповів Лаврін, а його вії затремтіли.
— Яких браконьєрів?
Лаврін ненавистю змірив Магазаника:
— Отих браконьєрів, що підняли руку на людське життя.
— Щось ти дуже розумне почав говорити, — затривожився Магазаник і, почувши ззаду чиїсь кроки, обернувся. До нього підходив Стах Артеменко з наганом у руці.
— Ти чого, Сташе?! — не скрикнув, а зойкнув, догадуючись про щось страшне.
— Нічого, — і Стах одразу намертво охопив старосту могутніми руками.
— Ти що робиш?! — щосили шарпнувся Магазаник. — Нічого, бо це не робота, — вихопив у нього вальтера Стах. — А тепер, пане старосто, стань рівно перед людьми і послухай останнє слово.
Дві стіни страху стиснули, зчавили, пройшли через Магазаника й одразу знекровили його обличчя і, певне, вибрали кості, бо тіло почало опадати.
— Чого ж останнє?! — насилу вичавив, не можучи піймати своїх губ, що тіпались і кам’яніли водночас.
— А що ж ти думаєш: помилуєм тебе? — спитав Лаврін, отой повільний, добродушний Лаврін, який у своєму житті нікого й пальцем не зачепив. — Стій, коли можеш, рівно.
І Магазаник, уже розчавлений страхом, став рівно, іще тільки щось усередині билося в ньому і лихоманило його, а повіки почав пекти невидимий вогонь чи сльози. Невже це прийшов отой час розплати, про який йому років з двадцять тому говорив батько? Він годі погойдував свою сивину під сивиною колосків жита, що дочекалося святвечора. Магазаник глянув у давнину своїх років і затіпався у дрожі, і затіпались його очі, з яких утікали зіниці.
Це, певне, розжалобило Лавріна, бо опустив голову, а Стах став перед старостою і, наче по писаному, оголосив:
— За зраду Батьківщині, за прислужництво фашистам, за видачу поліції і гестапо командира Івана Човняра партизанський загін імені Котовського засуджує старосту Семена Магазаника до вищої міри покарання — розстрілу.
Магазаник неслухняною рукою потягнувся до повік, які спалював невидимий вогонь. Уже знаючи, що його розстріляють, ще не міг збагнути, як він упаде на цю осінню, з бабиним літом землю, як для нього назавжди не стане ні цього дня, ні цього хутора, ні цього ставка, де й зараз подає голос струмок, і повняться береги, І перечищаються води. Ось із очеретів виплила та сама качечка, яку він бачив раніше. Невже і її ніколи не побачиш ти? Що ж це робиться в світі? Хіба ж ми в ньому живемо двічі?
— Люди добрі, невже ви відберете у мене життя? — скинув побілілі очі на партизанів. — Я ще, кинувши все, можу вам послужити, їй-богу, можу…
— Пізно, — не дивлячись на нього, сказав Лаврін. — Ти сам підмінив свою долю. Може, щось маєш передати сину чи рідні? То ми передамо.
— Передати? — перепитав Магазаник, бо зараз усе туго доходило до нього. — Він вийняв з кишені печатку, кинув її на землю, потім дістав гаманець, нащось зважив його на помертвілій руці. — Коли зможеш, Лавріне, передай Стьопочці. І скажи йому мов слово: хай випишеться з поліції. І скажи, щоб він не забув старе борсуче місце.
— Це ж яке?
— Він знає. — Хотів ще згадати про місце, де стояв покутнім вулик, але тоді б усе стало зрозумілим, бо не раз у мирний час Лаврін бачив цього старого вулика, що перейшов йому ще від батька, в якого і він був дитиною. Господи, невже він справді був дитиною? Його щось почало давити, тому розстебнув ковніра, відчув на грудях тільце золотого хрестика і до болю в руці вхопився в своє останнє золото, ніби воно могло порятувати його.
Лаврін підвів голову і глухо запитав:
— Може, маєш останнє бажання?
— Жити хочу, жити, — сказав безнадійно.
— Вірю, Семене. Та про це треба було раніше думати, — сумно одказав Лаврін. — Піднімайся на свій хутір.
І от він, знесилений, витіпаний страхом і болем, став посеред тієї землі, яку йому нарізали за чорну зраду. Не знаючи, де подіти руки, сунув їх у кишені й намацав згарок саморобної свічечки.
— Є в мене, Лавріне, останнє…
— Що?
Магазаник вийняв згарок.
— Хай погорить святий віск за упокій душі.
— Що ж, запалюй.
Магазаник запалив свою свічечку, вона випала з неслухняних рук раз і вдруге, тоді він вкрутив її в землю, і шестеро очей схрестились на сумирному вогнику, що тепер пахнув медом і літом. Чому ж доля не зробила його пасічником хоч на цей крутіж часу?.. І в останню свою хвилину він не так винив себе, як свою фортуну, хоча й знав, що не вона винна…
Коли свічечка догоріла за середину, Магазаник знову глянув на ставок, почув, як на ньому враз осінню зашуміли очерети, почув мову води, почув лопотіння пташиних крил. А далеко-далеко за ставком, на глибоко врізаній у м’яку землю дорозі, замаячила самотня постать дівчинки. Вона йшла до ставочка і щось розгойдувала— в білій хустині. Враз ним струсонуло: “Невже це Оленка? Невже це його Оленка?!”
Він простягнув руки до дівчинки, скрикнув… І це був його останній крик.
