XXXI
У грудні вдарили такі морози, що тріскались дерева, тріскалась земля і крига на ріках та ставках і замерзла вода в криницях. Навіть у терплячих, обвішаних памороззю верб відчахувались руки, і тоді на старих ніздрюватих стовбурах червоніли промерзлі рани.
Через холоднечу побільшало різного люду в пристанційній корчомці “фрейлейн” Ярини. Тут завжди можна було закропити душу пахучою сливовицею, скаженою горілкою, а закусити холодцем із хроном, кручениками, домашнім кендюхом, кров’янкою, просолом і отими з ніжною скоринкою пампушками, які самі просяться до рота. Що вже звичайні, приквашені в розсолі пелюстки з олією і кмином, а й ті приносили хвалу привітній господині, на яку витріщувалось більше аніж треба різних буркал.
Але нині жоден німець — ні “осілий”, ні “транзитний” не заглянув до корчомки, яка в патенті, виданому міською управою. запишно іменувалася таверною. Та й на пероні сьогодні фашисти загубили бундючність і сміх. Чи з холоду, чи щось інше сталося?
Охоплена непевними передчуттями, Яринка випроваджує з корчомки двох баляндрасників, які не стільки заглядали до чарки, скільки їли очима “фрейлейн”, ставить на варті по той бік дверей милогубу паляничницю Зосю, а сама кидається в прибочок, де в діжниці неволиться поганенький детектор і навушники. Але саме в цей час тітка Зося відчинила двері й кахикнула. Яринка вискочила зі свого закамарка, почала поратись біля остогидлого шинкваса, що наскрізь протруївся паленкою. Та тітка Зося вже через якусь хвильку заспокійливо подивилась на неї, посміхнулась отими ворушкими устами, в куточках яких літа повибивали гніздечка, похитала головою. Жаль цієї Яринки, як своєї дитини. Хіба ж дівчина, коли прийшла її пора, має годити різним п’яничкам та розбещеним вирлам, які тільки й бачать у жінці придзигльованку. Яринці б саме слухати найкращі слова про кохання і на все життя ощасливити судженого красеня, який би не зводив погляду ні з її личка, ні з її ніжок. Як це буває, тітка Зося добре знала. Та війна не помилувала і її сім’ї.
А як гарно на дівчині зацвітають тернова хустка й червоний кожушок! Його недавно приніс з-за татарського броду дід Ярослав. Ярина довго хвалила роботу старого, ще довго про щось шепталася з ним, а він, зайшовши за шинквас, щось обережно висипав із своєї кобзи в торбину. Подумати тільки — з кобзи!
До корчмочки рвучко заходить розчервонілий, усміхнений Івась Лимаренко, що має на голові не чуприну, а крила.
“До кого вони тільки прилетять?” — похитує головою тітка Зося, переводить погляд на Яринку і зітхає.
Івась зірвав з голови шапку, тріпонув чубом, вклонився господиням:
— Добрий вечір, пані Закревська, добрий вечір, Яринко!
— Коли я для тебе пані, то і Яринку зви панянкою, — з викликом каже тітка Зося і забивається в куток, щоб молодята перекинулись кількома словами.
— Яринко! — висяюючи, підходить до неї хлопець. — Яринко, мила! Люба!
— Що в тебе?! — завмерла вона, бо ще не бачила Івася таким. — Що?
Він прихиляє до неї голову і шепче:
— Наші розбили фашистів під Москвою. Чуєш?
— Правда?! — торопіє дівчина, а очі спалахують, немов зірниці. Невже прийшло те, чого так довго-довго чекали, чого так довго-довго сподівалися?
— Щира правда! Сам чув, Яринко! Розбили і женуть на захід! Ти розумієш, що це таке? — Він бере дівчину за руки і притуляється до неї щокою.
— Спасибі, Івасю! — і Ярина теж притуляється до нього, цілує в щоку.
— Тепер я не буду сім днів умиватись.
— Нарешті, — зітхає в кутку тітка Зося, думаючи про своє.
— Тіточко Зосю, просимо до нас. По келишку підіймем, — радісно гукає Яринка і рукою витирав вії.
“От і дочекалась дівчина свого красеня!” — думає про те саме тітка Зося і підходить до молодят.
— Як я рада за вас. Яринка нахиляється до неї:
— Тіточко, це радість для всіх: наші під Москвою розгромили фашистів.
— Ой! — з руки жінки випадає і розбивається келишок. — Це на щастя, це на щастя! Свята діва Марія, то, може, і мій Станіслав б’є мінами отам фашистів! Він же мінометник у мене, — в який раз розповідає про це і Яринці, й Івасю. — Налий, донько, в другий келишок найміцнішого спотикайла. Свята діво, таки е правда на світі.
Та в цей час біля дверей гупають чиїсь шкарбуни, і в корчомку спочатку ввалюються полотняні торби, потім голова старця, а далі й сам старець. У своїх одяганках віл схожий на баштан. Зося збагнула стан Ярини і гнівно накинулась на його діда, одначе очі і язик у нього далеко не дідівські. Тітка Зося зразу одвертається від старця, бо, як вона каже, в його слові гадина чаїться.
— Драстуй, красунечко, драстуй, любочко! — приязно вітається з Яринкою, а погляд пускав вскач по всій корчомці. Отак можна й на очі окривіти навіки.
— Драстуйте, пане старець, — розважливо каже Ярина, ні порухом не виказуючи своєї неприязні до шкарбуна.
— А в тебе я не перший раз бачу цього парубійка, — увірчує свердла в Івася.
— І він вас не вперше бачить у мене. На чарці різні гості сходяться.
— Ге-ге-ге, — загелготів старець, — умієш ти, красунечко, і сказати, і за напитки-наїдки не загилюєш. Тобі б тільки в златоглавах та сріблоглавах ходити. Може, до цих трьох чарок і четверту поставиш?
— Ця горілка, пане старець, вам буде не до смаку, — Івась вихиляє чарку і швидко чеше до дверей.
— А гроші! — гукає Ярина і непомітно переморгується з тіткою Зосею.
— Пробачте, з холоду забувся, — хлопець, повертається, виймає гаманець, витягав окупаційні марки, а Ярина впівока поглядає на старця.
Коли за Івасем зачинилися двері, жебрак знову розсипав по корчомці своє “ге-ге-ге”, сперся протертим ліктем на шинквас.
— Яка забудькувата молодь пішла — усе на дурничку норовить! — і ласкаво дивиться на Ярину. — Налий мені, рибонько, такої, щоб у животі жаби заквакали. — Випивши, він і денце чарки поцілував. — Де ти її тільки береш? Я лише одного разу в партизанів Сагайдака ось таке зілля коштував.
— Пане старець, — жахнулась Яринка, — не кажіть про партизанів, бо мене одразу почало морозити. Старець стишив голос:
— Не такі вони, голубонько, страшні, як їх малюють фашисти.
— Пане старець, не верзіть усякого такого. Коли ви ще будете варнякати неподобство, я гукну старшого поліцая Стьопочку, він тут недалеко ходить. І сідайте вже за столик. Що вам подати? Горілки, солонини?
Старий докірливо похитав головою:
— Нерозумна ти єси. І тобі треба думати про спасення душі не тільки перед богом, а й перед тими, хто прийде після гітлерівців. Осягни це душею.
І вперше в Яринки ворухнулась довіра до жебрака. А може, й справді людина він, хоч і має непевний язик і свердла замість очей.
— Чого це дехто роз’їхався, як верша? Бодай йому викрутило язик у писку! Бач, який праведник знайшовся: то він у партизанів горілку п’є, то чогось із поліції мете.
— Старець усюди має даяння, — проткнув колючим поглядом сіро-свинцевих очей жінку і так зціпив зуби, що на щелепах поспухали жовна. — Чого тобі? Помела бракує?
— Отого помела, що по спині блазнюка і нашіптувача походило б. Коли жебраєш, то жебрай, а язик тримай у кишені, як гаманець. Чи ти, бузувіре, онімечитись хочеш? — Тітка Зося, зизом поглядаючи на заволоку, одягнула кожушанку, запнулася хусткою, попрощалася з Яринкою і вийшла з корчми.
— Отак ліпше, — буркнув старець. — Яринко, налий іще одненьку закропити душу.
Пересторога тітки Зосі насторожила дівчину, і вона вже рівно відказала:
— Пане старче, ваша душа п’яницею стане.
— Краще п’яницею, аніж зрадником, — образився старець і негадано запитав: — Ти скільки марок платиш за літр?
— Пан старець хоче корчмарем стати? — дивується Ярина, а в душі непокоїться: для чого це випитування?
— То скільки платиш за літр? — довбе, як дятел, старець.
— Тепер п’ятнадцять марок, а восени ціни були меншими.
— Так-так, — щось прикинув на зморшках дідуган, — Налий найкращої скаженівки, бо я сьогодні на радощах волію упитися.
— Які ж у вас радощі?
— Великі! — підняв угору жовтого, як свічка, пальця. — Хіба не знаєш: вчора вдосвіта біля самого мосту скапустився ешелон з танками. Це вже сьомий на рахунку однієї людини. Сьомий!
— Однієї? — не повірила Яринка.
Старець чи то здивовано, чи з прихованою підозрою подивився на дівчину.
— Невже ти не чула про партизана Морозенка?
— Не чула ні про морозенків, ні про холоденків і чути про таке не хочу.
— Не похвально. Гляди, повернуться наші, це не проститься.
Яринка обурилась:
— Пане старче, не страхайте мене сьогодні, бо я вас можу налякати завтра, — і зирнула на двері.
Вони тихенько-тихенько розчинились і зачинились, І на порозі в клубках зимового туману вкляк Стьопочка Магазаник, він зараз у формі шуцполіцая, тільки на голові в нього не гітлерівка, а бараняча шапка завбільшки з діжницю. Стьопочка мовчки тре задубілі руки і прислухається до мови старця та Ярини.
— Я не страхаю тебе, — тягне свою нитку старець, — а вчу, як декому треба жити на світі, дехто про велике має думати.
— Дехто задоволений і малим: наливати гірку тим, кому вона солодка. Ще одненьку?
— Іще одненьку за перемогу радянських військ. Стьопочка, рвонувши з плеча карабін, кинувся до старця.
— Руки вгору, старий дурню! Бач, роззявив стару халяву! Побачимо, як вона засіпається у шуцманшафті! — Він шарпнув жебрака за бороду, і негадано… вона опинилась у його руці. — Це що за обман і кіно?! — отетерів Стьопочка, витріщив вирла. — Ваші документи, і вообче…
— Мовчать, магула неотесана! — Старець гордо випростався, вихопив з кишені жетона агента таємної поліції, сунув його під ніс розгубленому Стьоночці, швидко пішов до дверей. І тільки тепер отямився поліцай, щось промекав, потягнувся до жебрака з його бородою в руці.
— Пан Басаврюк! Вельмишановний пан…
“Пан Басаврюк! Басаврюк!.. Сатана в личині людській… — здригаючись, Ярина згадала страшний гоголівський образ. — Був ти в чорні години минувшини, не здох і до цього часу — фашистам знадобився”.
— Заберіть, пане, свої вещественні докази…
Та розлючений Басаврюк навіть не оглянувся, ногою розчинив двері, а потім так хряснув ними, що в корчмі задеренчали вікна. Стьопочка запаморочливо подивився услід старцеві, далі безнадійно махнув рукою, понюхав бороду, поморщився:
— Ерзац…
— Стьопочко, хто ж це? — дивується і мерзлякувато поводить плечима Ярина.
Поліцай витягнув шию, яку підпирав високий сірий комір шинелі, озирнувся.
— О, це такий всюдисущий сокирник, від якого не тільки мені стає темно в очах. Чого це він з ерзацом бороди крутився біля тебе? Що він має на умі?
— Відки ж я знаю?
Стьопочка, щось прикидаючи собі, кривиться, морщиться, лізе рукою до підкучерявленої потилиці, а потім нажаблюється, гостро дивиться на двері й бурмоче невідомо кому — дверям чи Яринці:
— Налий мені чогось такого.
Дівчина з серцем кидає:
— Води?
— Я води не люблю ні в чоботях, ні в животі, — одразу відповідає Стьопочка. — Горілочки налий, холодцю подай, і вообче…
Ярина, похитавши головою, подала йому карафку з горілкою, чарку, тарілку холодцю, хрін і виделку. Стьопочка з усім цим задріботів до столика, що стояв у самому кутку, обернувся спиною до шинкваса і накинувся на дармовщину, все думаючи одне: чого тут з’явився бісів Басаврюк і що він мав до Яринки? Чи не смаленим пахне в цій корчомці? Га?
А дівчину охопила тривога: виходить, неспроста вже який раз до неї навідується песиголовець у подобі старця. З якої ж дідько служби? І що пронюхав про Данила Бондаренка, якого люди назвали Морозенком? Треба, щоб він більше не з’являвся тут, та й самій час кидати цю бісову корчму, що комусь почала мозолити очі!
Ще раз підійшов Стьопочка з порожньою карафкою. Хміль уже рум’янцями поплямився на його обличчі. Вона мовчки налила йому, а він мовчки подякував, підняв угору великого пальця — мовляв, усе в тебе добре, та й, похитуючись, поклешняв до свого стільця. Не горілки, а гноївки б тобі! І знову думки кружляли навколо Данила, Мирослави і всієї партизанської рідні, за якою так скучила вона.
За своїми гадками і тривогою не почула, як у корчму ввійшов засніжений, задубілий, обшарпаний чоловік. А коли він наблизився до шинкваса, Ярина пізнала його — це був Ступач. Але як змінилося, зістарилося його обличчя, як впеклися зморшки під очима і устами. Видно, останній час і події не жаліли його. Пізнав і Ступач дівчину, вражено зупинився:
— Яринко, це ти?!
— Це я, пане Ступач.
Смуток охопив усе перемерзле обличчя Ступача.
— Який я тобі, дівчино, пан? Не кажи мені такого паскудного слова.
— А хіба ви не для панства лишилися тут?
— Лиха година лишила мене: під Яготином в оточення попав. Повік не забуду отого яготинського болота і пекла заодно. Ось тепер і кочуся перекотиполем по світу. А як же ти опинилася тут?
— Теж лиха година заставила.
— Твоя ж подруга Мирослава жива?
— Жива.
Ступач хотів іще щось запитати, але передумав, зітхнув, а в очах проклюнувся голод.
— Шматок хліба знайдеться в тебе?
— Знайдеться.
І треба ж, щоб саме в цей час з порожньою карафкою І тарілкою підійшов уже добре підпитий Стьопочка.
— З ким ти, Яринко, шепочешся? — І враз від здивування у нього відвисла нижня щелепа. — О-о-о! Кого я тільки бачу і кого вижу! Пан Ступач! Наше вам, і вообче!
З несподіванки Ступач поточився до дверей.
— Стьопочка?! Ти поліцай?
— Пан старший поліцай! — навіть закаблуками вдарив і тихенько захихотів. — Це вас дивує?
— Ні… Не дивує. Я думав — ти вище піднявся, — і гірка зморшка лягла в міжбрів’ї Ступача. Стьопочка згордо посміхнувся:
— А я поволеньки, по східцях: спочатку тут наб’ю руку і в гебітскомісаріат, наб’ю руку там — і вище!
— Отак і до шибениці можна піднятися. Чого-чого, а такого удару Стьопочка не чекав. Він шарпнувся рукою до карабіна, та передумав і почав підбирати слова.
— Виходить, ви й досі з товариша не обернулись на пана? Ваші документи!
— Нащо вони тобі, Стьопочко? І поліцай вибурхнув люттю:
— Я Стьопочка для своїх коханок, а для вас я пан старший поліцай! Аусвайс!
— Нема у мене аусвайса.
— Тоді руки вгору! Вище, вище! Я маю потрусити вас, і вообче, — і почав не обмацувати, а шарпати кишені Ступача. Яринка не витримала, обурено кинула:
— Нащо тобі, лихоманний, обшукувати його?
— Оце вопрос-питання некомпетентної. Звідки я знаю, хто він тепер: товариш Ступач чи партизан Морозенко, який аж сім ешелонів сковирнув з рейок, а поліція встигла зафотографувати тільки його плечі. Оберніться!
Ступач обернувся. Стьопочка вийняв фото, звірив його з плечима Ступача і залишився невдоволений.
А тим часом відчинилися двері і коло них став засніжений Данило Бондаренко. Він теж був у формі поліцая. Глянула Яринка на Данила, злякалася, зробила якийсь знак рукою, та партизан не зрозумів її, посміхнувся і почав прислухатися до слів Стьопочки.
— Ану, товаришу Ступач, сідайте осьдечки і гарненько розкажіть, як і звідки пригуцали на територію рейху?
— Не скажу.
Стьопочка зверхньо відкопилив губу.
— Скажете! Коли людську душу поставити на коліна, вона все скаже!
Ступач вражено скрикнув:
— Мої слова!
— Тепер вони мої, вашого нічого нема, — і тут Стьопочка побачив Данила, витріщився на нього. — А-а-а…
— Бе! — Бондаренко насмішкувато глянув на поліцая. — Здоров, “вінець природи”. Пізнав, може?
“Вінець природи” скривився.
— Пізнати — пізнав, — і мимоволі торкнувся рукою до шиї. — Але де ти взявся, як опинився в поліції, і вообче? Говори!
— Це в пана Ступача спитай — він мені допоміг.
У Стьопочки очі полізли на лоба, він з переляку одразу обм’як.
— Пан Ступач допоміг?.. Ой, пробачте, пане Ступач! Я так і догадувався, що ви в таємному начальстві, як пан Басаврюк, і вообче. Але обов’язок служби заставив перевірити навіть вас. Пробачте, може, чарочку вип’ємо? Ярино, горілки на дві парсуни! Як ви геніально провели свою роль!
І не витримав Ступач, з презирством глянув на поліцая:
— Цить, блазню! Я і до смерті залишусь радянською людиною. Стьопочка спочатку розгубився:
— Радянською? Як це зрозуміти?.. А-а-а! Ану у двері! Побачимо, як на допитах заграє твоя шкура. Ми із тебе швидко зробимо тінь. Бач, німці везуть до Москви мармур на монумент переможцям і залізні хрести навалом везуть, а хтось ще про радянське думає.
Бондаренко насмішкувато перебив Магазаника:
— Почекай про мармур і хрести. А тим часом не думав, що я маю більше права на Ступача?
— Е, ні, це мій трофей.
— Я тобі, Стьопочко, за цей трофей дам відкупного. По руках? Поліцай задумався, потім махнув рукою:
— Де вже не пропадало мов — давай тисячу і роби з цим приблудою, що хочеш. І тепер заволав Ступач:
— Стьопочко, не віддавай мене йому. Ти знаєш: він без солі з’їсть мене.
— А мене особисті рахунки не цікавлять, — я людина державна.
Ступач у розпачі охопив руками голову, сів на стілець. Безвихідь згорбила його, як старця. Бондаренко ж вийняв з кишені гроші, дав їх Стьопочці, а той спокійно почав їх перелічувати.
— Усе вірно. І добре, що гроші новенькі. То й бувай. Яринко, я пізніше розплачуся з тобою. — І Стьопочка скрадливо, ходою дрібного хижачка, вийшов з корчомки.
Данило не то з жалем, не то з насмішкою глянув на того, хто покалічив його найкращі роки. Чи хоч війна навчила тебе чого? Ступач підвів припухлі повіки, під якими спалахувала ненавидь.
— Тепер твоє зверху. От тільки шкода, що в свій час я не добрався до твоєї душі.
Данило поморщився, втомлено подивився на Ступача.
— Самодуром ви були колись, а ким залишились — не знаю. Ідіть з очей.
— Як це іти?! — остовпів, розгубився Ступач і підвівся з стільця. — Куди йти?
— Хоч під три чорти, якщо це здогадаєтесь знайти кращої дороги. Тільки мамлюкам, отаким, як Стьопочка, не попадайтесь.
Ступач скрикнув, притримав уста рукою і ніби крізь туман подивився на Бондаренка:
— Данило Максимовичу, то ви?..
— То я… Ідіть! Тут небезпечно.
Ступач хотів кинутись до Данила, та засумнівався, зітхнув, пішов до дверей і зник за ними. А до Данила припала, вткнулась йому в груди Яринка.
— Даниле Максимовичу, рідний, тікайте звідси, бо тут уже тричі був з таємної поліції Басаврюк.
— Басаврюк?! — сторожко глянув на двері. — Тоді, Яринко, зразу ж тікай звідси.
— Куди?
— До тітки Зосі і разом з нею в партизанський загін. Щось мені є?
Дівчина кинулась до комірчини, винесла ремінну валізку.
— Ось вам.
— А тепер біжи. Я сам замкну твою корчму. Ох і вії в тебе, Яринко. Від таких вій, певне, повікам важко.
— Найшли час підсміюватись, — зітхнула дівчина.
Вони поцілувалися. Яринка, похапцем одягнувшись, вибігла з корчомки і кинулась у пристанційну півтемінь. Данило ж підійшов до дверей, над якими висів пучок червоної калини. Він і тут нагадував Яринці і добрим людям про безсмертне червоне знамено, під яким народилася їхня доля і доля їхньої землі.
Погасивши світло, вийшов із корчомки, замкнув її і, згинаючись від ударів вітровію, подався до привокзальної площі, де стояв його мотоцикл. За станцією Данила наздогнав шалений спалах, а потім вибух.
“Восьмий!” — обернувся, сам собі сказав чоловік і скоріше пішов до свого вкраденого коня, у колясці якого незворушно сидів засніжений Петро Саламаха.
— Чули? — трусонув шапкою і снігом у бік станції і посміхнувся. Цей білявий велет з чорними піддашками брів мав по-дівочи зворушливу посмішку.
— Чув, Петре.
— То недарма гнали краденого коня, — приплескав сніг на кабіні і обережно почав з-під кожушка виймати автомат.
Коли вони, долаючи чорний вітер, виїхали з площі, навперейми їм із собачнею кинулося кілька бангофжандармів, гестапівців та поліцаїв, серед них були Стьопочка і якийсь у лахмітті старець. Стьопочка скрикнув, рукою показав на Данила. Фашисти і поліцаї, хапаючись за зброю, кинулись до мотоцикла; рвучи поводи, люто загавкотіли собаки.
Саламаха, майже не цілячись, прострочив усе це кодло чергою автомата, а Данило вихопив з кишені гранату; як і в перший раз біля далекої степової станції, зубами зірвав кільце, і лимонка, розриваючи смертельний ланцюг, звільнила дорогу. За спинок” озвалися зойки і скавчання. На повнім ходу він проскочив контрольно-пропускну заставу і, чуючи за собою погоню, вирвався в поле, де ще гірше шаленіла негода. І тут, розсікаючи чорний вітер, їх почало наздоганяти хистке нерівне світло. Ось уже воно Захопило всю дорогу, ось уже просвистів свинець, і коло них сумирним снуванням затремтіли червоні, золоті, жовті, ніжно-зелені пунктири трасуючих куль.
Данило крикнув Саламасі:
— Пригинай, Петре, голову! Той примружив очі, посміхнувся:
— Нема перед ким пригинати голову. Летіть!
— Лечу!
Застрибали, наче хотіли вилетіти зі своїх гнізд, придорожні, з білими рушниками на стовбурах дерева, із темряви здиблювалася і з гудінням, з рокотом відлітала земля, а дорогу все розтинали і розтинали мечі погоні. Назустріч з долини тяжко піднялася вантажна машина. Коли вона, осліплюючи, порівнялась із ними, Саламаха вдарив із автомата: може, скрутить її на дорозі. Напевне, скрутило, бо на якусь часинку відстали і плетиво трасуючих куль, і мечі погоні, а потім знову почали промацувати їх.
Та ось щось цюкнуло Данила між плечі, на груди впала кров. Не міг притримати її, бо треба було долати чорний вітер, і Данило мовчки, без слова, без стогону долав його, все нижче і нижче схиляючи обважнілу голову до ручок мотоцикла. Ще трохи, ще трохи — і він добереться до журавлиного броду, а далі мотнеться кригою на татарський. По кризі німці побояться вести машини. А за татарським бродом вже й до лісу подати рукою — до пшеничних кіс Мирослави, до Сагайдака, до Чигирина, до близнюків, до своєї доброї рідні, серед якої недаремно минули його літа. Щось заговорив Саламаха. Тільки що? Він хоче пересадити його в коляску? Так це ж займе, може, найдорожчу хвилину…
Треба не виказати, що знесилля вже натікає в руки. Отак і долає неминучість. Він відчував, як вона викволює все його тіло, і жаль стало тих днів, що не прийдуть до нього, і того ділечка, що вже не зробить він… і любові жаль… Іще боляче товклась і товклась думка, що комусь мав допомогти, та не допоміг. Але кому?”
Негадано запахли суниці, прибився дівочий голос, і він згадав…
Коли мотоцикл, наосліп проскочивши байрак, почав спускатись до річки і в знемогу ввійшло якесь полегшення, Данило ледь повернув голову до Саламахи:
— Петро, ми мали привезти в загін Ганнусю Ворожбу. Тепер привезеш її сам. Не забудеш?
— Не забуду, — зітхнув чоловік і тернув рукою очі.
— Здається, відірвались, — вже не сказав, а прошелестів неслухняними устами.
Чорний вітер почав мінитись йому на червоні кола, на калиновий вітер, який хилив і нахиляв достиглі грона. А звідти, де починався чи закінчувався калиновий вітер, вийшла Мирослава з дитям біля грудей. А вони ж і весілля свого не грали… І тепер до нього стали наближатись, оживати весільні рушники, що були розвішені на стовбурах дерев, а вже з броду заспівали невидимі дружки:
Ой думай, думай,
Чи перепливеш Дунай…
У Данила ще вистачило сили повернути на журавлиний брід, вистачило снаги й посміхнутись усьому світу, бо недаремно жив у ньому і, як міг, дуже нелегко, але чесно перепливав свій Дунай…
— Ось уже й татарський брід! — гукнув Петро Саламаха, щоб якось втішити його.
Еге ж, татарський. Тут ніколи восени і взимку не відпочивають і поздовжні і поперечні вітри, а весна б’є у бубни човнів, і пречистими лілеями, і пречистими дівчатами розквітає літо. А за татарським бродом коні топчуть яру руту і туман. За татарським бродом із сивого жита, з червоного маку народжується місяць, і коло козацької могили, як повір’я, висікається старий вітряк, що увесь вік старався людям на хліб.
А коло броду на долонях бережків підсніжниками зійшли хати-білянки і чекають, і чекають, і чекають своїх дітей із війни, і сльозами матерів, і сльозами похилих верб допитуються: коли ж повернуться сини, бо життя тримається на синах…
Ой броде татарський, два береги, два сонця тут, а життя одне — та й те неповне. Чому ж?
Чому?!
