XXXII
А життя? Зі страхом та болем лягаєш, зі страхом та болем устаєш, і навіть у снах нема від них порятунку.
Змінився світ, змінились і люди. Одних так прибило горе, що вони стали ніби тінями в подобі людській: ми нікому нічого… А інші, дивись, неначе з-під грому та грози вийшли. От такими Стали і її діти, і її спокійний Лаврін. Та що Лаврін? Він хоч у германську біля кулемета вовтузився, привіз їй з війни замість подарунка довгі кулеметні стрічки. Від цього дарунка в неї сльози закипіли, а він витирав їх пальцями і туркотів, що вона горличка, лебідонька і голубка заразом. Від “голубки” й прояснилась, бо ж знала свій характер…
Що вже говорити про чоловіка, коли навіть у діда Ярослава є своя таємниця. Оце ж недавно почав збиратися ніби кудись у гості. Олена принесла йому деко разових коржиків і шматок сала, почала впаковувати їх у вузлик, а старий узяв кобзу, щоб укласти її у велику заплічну торбу. Олена помітила, заважкою стала кобза кобзареві. А коли він поставив її навсторч, з неї вискочило мідне тільце патрона. Старий нагнувся за ним і так, ніби нічого й не сталося, знову кинув у кобзу, а потім пильно подивився на Олену, ще й вусом повів.
— Бачила?
— Бачила, — похитала головою вона. — І нащо це вам?
— Виходить, треба.
— Оце ж маєте нести в гості?
— Подарунок непоганий.
— А нащо ви його в кобзі ховаєте? — не знайшла чого кращого запитати.
— Бо поліцаї ще не здогадались робити кобзам трус, а людям роблять, — добряче посміхнувся і доконав її вчешім словом: — Конспірація!
— Ой тату, тату, — зажурилась вона, — Увесь наш рід уже перейшов на конспірацію, опріч мене. І всі ви, навіть Яринка, дурите мене, наче маленьку.
— А ти для мене, донечко, і досі маленька, — неждано розчулився старий і прикрилив її руками, точнісінько так, як Лаврін в “оту давню годину вишневої заметілі. Чи це в них таке родом передається? І чи справді була та бентежна заметіль вишневого цвіту? Напевне ж була. Бо й весілля, і хрестини пішли після неї, бо й досі на горищі лежать колиски Ярини й близнят. Тільки ні Ярини, ні близнят нема біля неї. І чи будуть? Бо що тепер життя? І розплакалась вона з жалю до них, з жалю до себе.
— От чого не треба, того не треба, — почав її заспокоювати старий, далі підійшов до скрині, відкинув ляду й з-під рушників, сорочок, скатертин з доброго дива вийняв тернову хустку и червоних, з росою трояндах, розгорнув її на вузлатих руках. — Оце ж я тобі, донечко, перед самою війною купив, бо дуже сподобалася тут роса, хотів подарувати в твоїх повних сорок п’ять років. — Він хусткою витер їй очі. — Візьми і вважай, що я перший тебе поздоровив з народженням…
— Спасибі вам, тату, за хустку.. за роси… Тільки ж бережіть свої літа. Хай молодші ходять з патронами. Закопайте їх на городі.
— Прийде, донечко, час — і саму смерть закопаємо, але спершу її треба зломити. Посидьмо перед дорогою, — та й сів під богами, сивий, гарний у своїй мудрій старості і рішучості. Потім підвівся, торкнувся її плечей підсохлими руками і рівно, і строго пішов до когось у гості чи в конспірацію. А їй тепер доводиться чекати не тільки Лавріна, Яринку, Романа і Василя, а й старого. Не такий малий у неї рід, а хата пусткою стоїть, то й говори тепер, жінко, не до роду, а до мовчазних стін, до прихованого зерна, до відмерзлих кетягів калини під вікнами, до голубів у солом’яних голубниках і думай про всіх і вся…
Знадвору почувся натруджений скрип саней. Вона стрепенуаась, підбігла до вікна, напівроздягнута кинулась надвір і тут полегшено зітхнула. Понад плотом, тримаючись заволохаченого памороззю коня, поволі ішов її Лаврі, з його золотих вусів звисали крижані бурульки. Ось він зупинився біля воріт, широко розчинив їх, і стомлена шкапа втягнула на подвір’я сани з блакитною, мов небо, грабиною.
— Лавріне! — гукнула й кинулась до нього.
— І чого б ото роздягненою вибігати на мороз? — посміхнувся, заворушив клешні криги, що наросла на вусах. — Біжи до хати.
— А дітей не бачив? — стишила голос і завмерла.
— Бачив.
— Ой!
— Не ойкай, а мотай в оселю.
І вона побігла, прикриваючи рукою груди.
Як довго ж Лаврін випрягає та заводить у стаєнку війною прикаліченого коня, як поволі закладає йому корм. Нарешті з билинками сіна на киреї чоловік іде до хати, а вона йому відчиняв двері.
— Говори ж, Лавріне, говори.
— Почекай хвильку, — він скидає шапку, рукавиці, кирею, переломлює на вусах крижинки й починав мити руки. І хоч би десь одним рухом поквапився. Нарешті витирається червоними півнями на рушниках і мерзлякувато поводить плечима. — Замерз. У лісі од холоду дерево так стріляє, наче теж воює з кимось.
— Говори ж, Лавріне, — уже простогнала вона.
— От зараз і почну, — стає навпроти неї. — До лісу доїхав спокійно — пі поліцаїв, ні іншої погані не зустрічав. А вже в лісі перепинили партизани і спровадили до командира. Погомоніли з ним, далі сам Сагайдак повів мене до тієї землянки, де наші діти живуть. Спустився я туди, а там залізна, з бочки, пічка жаріє, старий партизан дрівця в неї підкидає і щось курникає під ніс, придивляюсь, аж на дерев’яному полу, розкидавшись, сплять наші діти, бо вночі вони в дозорі були. Сів я біля них на скриньку з патронами, дивлюсь, а вони такі чубаті, такі гарні, такі молоденькі, та й журюсь потроху: хіба ж ми для воєн кохали їх? Аж тут поворухнувся Василь, підвівся на лікоть і завмер, а далі, не вірячи собі, й питає:
— Це ви, тату, чи сон?
— Я, сину. Оце ж і приїхав, сиджу і надивитись не можу на вас, — та й лізу до торбини.
Тоді він засміявся, кинувся мене обнімати і зразу ж про тебе запитав: — Як наша мама?
— Що то меншенький, — зітхнула і потягнулась рукою до вій Олена.
А Лаврін тільки гмикнув, бо ж дивно ділити близнят на меншенького й старшого, але матері видніше.
— Говори ж, Лавріне.
— Далі Василь збудив Романа, сіли вони біля моїх плечей та й погомоніли трохи… Сказав їм, що завтра підуть на них карателі, а сини тільки посміхнулись: “Зустрінемо, як треба”. І стрінуть… Дуже хвалив їх Сагайдак, дякував і мені, і тобі… — Та й задумався, не помічаючи, що з вусів уже почала скапувати вода.
— Про що ти, Лавріне?
— Думаю собі.
— Про них?
— Про них і про нас. Що то взавтра буде?.. — Чоловік склепив потемнілі од вогкості вії, прихилив голову до дружини і сказав одне слово: — Життя…
Ще сивою памороззю волохатились-димували понад бродами явори, верби і калини, як до лісу на танкетках, на бронемашинах, на .гарматних запряжках, на грузовиках, на мотоциклах, на лижах і навіть на велосипедах посунули карателі. І тільки одні поліцаї з сякими-такими гвинтівками пішодрала доганяли й догнати не могли своїх хлібодавців і зверхників. їхні чорні шинелі, немов гайвороння, нерівною хвилею замикали гітлерівців. Але чого вони такі безпечні? Навіть розвідки нема попереду. Напевне, гер полковник і новий комендант міста сподіваються навалом задушити партизанів. Уже ж пробували так, правда, меншим коштом. А тепер, не надіючись на силу крайсу, перекинули з гебіту два батальйони.
Лункий морозний ранок ще довго доносив до татарського броду натужне бурчання машин, форкання коней, голоси карателів і гавкіт псів. А коли студене сонце розлило по снігах свою розріджену кров, з лісів чи біля лісів один за одним озвалося кілька вибухів.
“На міни напоролися!” — визначив Лаврін, що тепер завис на воротях, прислухаючись до всього. Він бачив, ніби вони були перед ним, усі три дороги, які вели до лісів, бачив на них чужі машини і чужих вояків, бачив у густому молодняку, за яким починався справжній ліс, застави Сагайдака з кулеметами і автоматами і самого Сагайдака. Нелегко йому тепер орудувати однією рукою, тому й змінив маузер на легшу зброю. І дітей своїх бачив Лаврін:
причаїлись десь на фланзі, щоб у слушну годину вдарити в лоб чи в спину фашистам. Що не кажи, “максим”, та добрі коні зимою — велике діло.
А ось після вибухів загупали гармати. Гупайте, гупайте, ліси в нас великі.
— Лавріне! — гукнула Олена, ставши біля порога на млинове коло.
— Чого тобі?
Жінка смутно подивилась на нього.
— Боюся без тебе.
Він неохоче пішов до хати, сів біля вікна і провалився у свої думки та гадки, а згодом знов одягнув кирею, насунув на лоба шапку й на подвір’я.
Здалеку, вже від лісу, забурчали машини. Ось вони, буксуючи, під’їхали до присілка і почали повертати на кригу. На них навалом лежали побиті фашисти. Далі заскрипіли сани, вони проїхали повз його хату, на них кульчились од холоду і стогнали сяк-так перебинтовані солдати. А ще пізніше, несучи голови не на шиях, а на грудях і скособочених плечах, розхитуючись, горбатячись, кульгаючи і падаючи на сніг, виткнулись поранені поліцаї. Для них у хлібодавців і зверхників по вистачило ні машин, ні саней. Тепер покалічені служаки проклинали свою судьбу, і німців, і їхні на низьких підйомах чоботи, що калічили ноги. А в присілку наглухо почали зачинятися ворота, хвіртки і двері. Щоб не стрітися з фашистськими приклонниками, люди навіть побігли ховатись по клунях і коморах.
Лаврін не став ховатися, а все сновигав і сновигав подвір’ям, прислухаючись до відлуння бою. Хоч би одним оком побачити, що там робиться. Сагайдак сказав, як, не переможе фашистів, то обдурить.
Кілька разів до Лавріна вибігала Олена, тягнулась вухом до лісу, а чоловіка тягла до оселі. Він ніби й слухав її, та через якусь хвильку знову опинявся в дворі, над яким з усіх дерев понависали блакитні шати паморозі. І знову коло лісу чи в лісах гупали гармати, а на татарському броді тріщала і тріщала крига. Морозі Хоч би в таку холоднечу не відмовила зброя його синів, 66 взимку таке траплялось і в нього.
І тільки подумавши про це, він побачив на бездоріжжі в полях снігову куряву. Вода, набухаючи, наближалась до присілка. Защеміло серце в Лавріна. Чого б то? Згодом з куряви вибились коні, їхні гарячі гриви метлялись, наче вогонь. За кіньми з боку на бік заточувались легкі санчата. Тільки чого ж нікого не видно на них? Ось коні зникли у вибалку, далі замигтіли поміж деревами, вискочили на вулицю і, збільшуючись в очах, понесли прямо до нього розпатлані вогні грив.
— Що ж це воно робиться?.. І Лаврін, чогось жахаючись, відступає від воріт. А коні добігають до них, як стій зупиняються і тривожно дивляться на чоловіка почервонілими очима, їм дуже хочеться щось сказати, але вони не знають людської мови, а людина забула свою і тільки хапається рукою за груди, бо вже побачила, що на санях, уткнувшись головами в кулемет, лежать його присипані курявою сини.
— Лавріне! — ніби з далекої далини чув зойк Олени, та не звертається до неї, заточуючись, іде до воріт. Коні кладуть йому голови на плечі, і за ними він уже не бачить синів. Пригнувшись, руками і грудьми чоловік відводить ворота до самого краю.
— Лавріне!..
Та, одразу постарівши, мовчить чоловік, тільки рукою тягнеться до шапки, витираючи нею обличчя.
Повз нього з притихлими вогнями грив, проходять коні, поскрипують сани, де голова в голову, чуб у чуб лежать його закривавлені діти. Усе тьмариться в очах Лавріна, і він тепер не знає, де лежить Роман, а де Василь.
І враз страшний зойк розітнув тишу, приглушив дальній гуркіт гармат.
— Сини мої, синочки… Сини мої, синочки… Лебедята мої..,, Голосячи, Олена хрестом упала на дітей, шукаючи їхні руки, їхні голови, їхні чуби.
— Синочки мої, синочки…
Лаврін, стерявшись, якусь часину мовчки дивився і на дітей, і на дружину, потім відійшов до саней і почав од них і дітей одривати Олену.
— Ще наголосишся в хаті, — пробубонів, кусаючи уста. — А дітей треба занести в тепло.
Олена гойднулася, головою упала на сани, а він бережно взяв з них на руки Романа чи Василя і, заточуючись од цієї найтяжчої ноші, пішов до хати. Він поклав свою дитину на широкий стіл, за яким перше стільки сиділо людей і всі бажали їм здоров’я. Потім пішов за Василем чи Романом, бо все тепер переплуталось у голові.
Під голосіння Олени він скинув з дітей чоботи, кожушки, шапки, тільки не наважився скинути паморозь із їхніх брів і очей, І вперше в його хаті забилася жінка головою об стіл, все торкаючись і торкаючись до синів. А він мовчки стояв біля них і лише зрідка проводив рукою по очах. І несподівано запитав:
— Олено, де ж Роман, а де Василь?
Спочатку жах мигнув в очах жінки, та, збагнувши все, вона поклала напівживу руку на неживу.
— Ось старшенький наш, — і знов заголосила.
А в хату крізь розчинені двері проривався і проривався відгомін битви.
Лаврін чув його, і душа чоловіка була не тільки біля дітей, а й у лісах. Він витер долонею обличчя, нахилився— до столу, поцілував Романа, далі Василя, уклонився їм, поклав руки на плечі дружині.
— Олено, прости мене раз, і вдруге, і втретє…
— Куди ж ти, Лавріне?! — жахнулась вона.
— Туди, де були наші діти. Ще раз прости. Інакше не можна, інакше не можу, — він пригорнув її, тричі поцілував вкритими смагою устами і пішов здіймати свою важку кирею.
— Лавріне, а як же я? — зойкнула дружина. — Ти подумав?..
— Подумав, — твердо сказав він. — Клич тата, клич людей, і чекайте мене. Я приїду. Догорить бій — і неодмінно приїду. — Із шапкою в руках вийшов на подвір’я.
Тут він руками стер паморозь на конях, поправив упряж, нахилився до кулемета, відкрив кришку коробки, перевірив, чи нема перекосу патрона, далі заглянув у скриньку з набоями і аж потім вискочив на сани. Стоячи, рівно виїхав з двору. Ще кивнув головою Олені, яка застигла на млиновому колі, що ожило і перемелювало її. Коні з копита взяли галоп і потягнули за собою не тільки снігову куряву, а ввесь присілок, всі броди, всю її душу, все її життя.
Постать Лавріна все меншала й меншала, аж поки її не змили курява і далина.
Не ногами — самим болем, що розтинав, розшарпував, розломлював її всю, вона зайшла в оселю, в безнадії хотіла опуститись перед дітьми і раптом побачила, що з вій Романа скочується на скроню сльоза. Чи це сніг розтанув, чи це справді жива сльоза?
— Дитино моя! — скрикнула вона, торсаючи його плече. Сльозина зі скроні Романа скотилась вниз, а на віях з’явилася друга.
— Романе, Романочку мій…
І в старшенького ледь-ледь ворухнулись обмерзлі уста.
— Ма-мо, — не сказав, а зітхнув.
І мати, припадаючи до сина, так охопила його, як охоплювала в грозу, коли він був ще маленький. А далі притулилась до Василя, сліпо шукаючи його серця. Озвися ж, сину, заговори. І тебе, і долю твою благаю — озвися…
І вона вже не чула, як ішов, зупинявся, каменів і знову прокидався час; і не вчула, як став оживати присілок, не побачила, як його почали затоплювати партизани, як скрізь метнулися люди, відчиняючи двері і ворота, як жіноцтво, припадаючи до стремен, плакало і запрошувало в оселі вчорнілих від бою і морозу бійців.
От і на її подвір’я, метляючи багаттям грив, влетіли коні з Лавріном, позад нього на легкокрилих санях сиділа якась дівчина чи молодиця. Вона першою скочила на землю і, притримуючи рукою сумку з червоним хрестом, метнулася до хати, посковзнулась на млиновому колі і чайкою влетіла в оселю. Те, що вона побачила з порога, на мить зупинило її, а рука потягнулась до очей, стерла з вій паморозь, потім кинулась до близнят, нахиляючись над Романом, пальцями охопила його зап’ясток, стала прислухатись до життя чи небуття. І негадане ожили, переломилися в подиві брови партизана. — — Ольго… Олю. Це ти чи марево?
— Я, Романочку. Тільки мовчи.
І тоді ледь-ледь посміхнулись парубочі вуста, прошепотіли:
— А хто ж тоді скаже за мене, що ми тебе любимо?
— Мовчи, Романе.
— Вже мовчу. Василя виходжуй, а я, мабуть, самотужки оживу…
— Сини мої… синочки…
Кінець
