VI
За татарським бродом коні топчуть яру руту й туман. За татарським бродом, на козачому, із сивого жита, з червоного маку викотився місяць, а коло козацької могили заскрипів, обертаючись навколо свого короля, старий вітряк. У цьому році буде йому вдосталь роботи: намахається крилами, нагуркочеться жорнами, навітається з людьми. Данилові аж запахло свіжим борошном, першим разовим хлібом, який старі хлібороби не крають ножем, а побожно розламують руками. Як він любив цю переджнив’яну і жнив’яну пору, коли після всіх тривог тиха містерія нив ставала радістю душі, коли, дивлячись на схилений колос, ясніли людські думи і щось добре шептали вуста.
Над степом зависла розімліла теплінь. Бреде в ній Данило Бондаренко, а обабіч сиве жито й червона пшениця шепочуть свою колискову. І вся земля, росяніючи, тепер здається колискою, колискою життя, надій. То нічого, що будень молотить його ціпами практицизму, щодня обвалюється великими й дрібними турботами, щодня ставить віч-на-віч не тільки з правдою, а й з гріхоплутством, Данило має в душі велику віру, а в очах оте, що одні звуть наївністю, другі — поезією. Та, зрештою, хіба оце похилене жито, оця червона пшениця, оце чорноките просо не поезія? Не тільки той поет, що засіває віршами папір, але й той, що має в душі радощі й тривогу хліба, радощі й тривогу людини..
“Отак можна хоч боком притертися до чиєїсь слави”, — присадив насмішкою свої думки і в цей час од татарського броду почув неквапливі кроки. Теж комусь не спиться перед жнивами, теж хтось має радощі чи тривогу хліба. Та ні, це той, хто тільки на копійці завис. Треба ж у таку ніч зіпсувати собі настрій. і…
— О, це ви, Даниле Максимовичу? — аж зупиняється з тієї радості Магазаник, однією рукою він поштиво скидає прогнуте решето картуза, а другу відтягує від шомполки, що висить за плечима.
— О, це я, — пускає вголос частку робленої Магазаникової поштивості.
Лісник сідлає голову картузом, ображено розводить волохатими руками.
— Ех, Данило Максимовичу, коли те було, що ми розцуралися з вами, а ви й досі ніяк не вірите мені.
— Таки не вірю.
— І надаремно, — зітхає Магазаник. — Я хотів би погомоніти з вами, наче з рідним, а ви на мене косуєте, немов на Марка Проклятого. І чого? Невже тому, що в наших дуплянках, — торкнувся пальцем чола, — не однакові бджоли рояться?
Данило засміявся:
— А я думав, що у нашій дуплянці не бджоли, а шершні гудуть. Лісник знову зітхнув і заговорив, наче на сцені, де й досі грав старостів, куркулів і різних жмикрутів:
— Це все насмішечки зеленого маю. Що раннє, то, кажуть, скороминуще. У молодості ми всі ще необтовчені житейською ступою; тоді ми дуже правдиві, непримиренні, носимося з ідеями, сердечностями та правдивостями. А потім, коли зіткнемося віч-навіч з крутежем часу, з гризотою серця, з людською веремією, коли побачимо, що ідеї чистіші за людей, а ще коли захопимо нестатків, то й почнемо равликом-павликом залазити в свою рідненьку шкаралупу. Ідеї — це, звісно, цвіт, але й вони зжовкнуть, коли за твого чуба чи печінки візьметься прожиття. Ось одружитесь, розживетесь на діточок, і коли одне скаже “тату”, друге — “папи”, а жінка — “неси щось до хати”, то побачите, як довкруги і в душі поменшає романтики. Тоді й мене не будете судити судом отих праведників, яким досить ідей у голові і підбитого вітром пальтечка на плечах.
Данило з подивом прислухався до крученої мови Магазаника:
якесь вариво він, певне, й захопив із різних книг та й пристосував його до своєї сплюгавілої душі.
— Щодо ідей у вашій голові я маю сумнів, але щодо достатків у вашій хаті й закапелках — тут не сумніваюсь. На них півсела могло б прожити!
— У чужі криниці легше заглядати, аніж свою викопати, — спохмурнів Магазаник. — Невже нам, Даниле Максимовичу, мало місця на землі? Чи ви як ніяк не хочете забути минулого?
— Не можу.
— І знову ж таки надаремне! За те минуле я маю більше гніватись на вас, аніж ви на мене. Так я, забувши свої збитки, забувши свої пропащі тисячі, забувши печію і стиск, що мав тоді в грудях, шукаю з вами хоч сякої-такої злагоди. Пам’ятаєте, як ви мене тоді кинули навзнак?
— Пам’ятаю. А ви хіба забули чого?
— Знаю, але хотів би, щоб ми про це зовсім не згадували. От ви дорікнули мені статками-набутками, а я міг би постаратися й для вас, тобто для колгоспу, і потроїти його добро.
— Ви?! — аж скрикнув з того дива, а далі розсміявся.
— Атож, — не бентежиться Магазаник. — Аби ваша добра згода, я навіть сьогодні вийшов би з глухомані лісів у колгосп і он як знадобився G і йому, і вам.
— Чим?!
— А хочете послухати? — улесливо посміхнувся Магазаник,
— Говоріть.
— Так-от, Данило Максимовичу, сердьтесь чи не сердьтесь, а скажу вам: погано, ох і погано ще ми господарюємо на землі, нераціонально, як пишуть учені. А звідки ж візьметься та раціональність, коли ми й тепер он як уміємо прогайнувати копійку, вміємо влізти в борги, але ніяк не вміємо чи не хочемо вхопити ту копійку за хвоста. Подумайте, як ми торгуємо? Є готовеньке — продаєм, нема — сидимо, у вус не дуємо, бо так чи сяк, а жалування йде. А гроші у нас же під ногами лежать! Візьміть таке паршивеньке, вічно перелякане дерево осику. Що з нього? “Ні хуху, ні духу”, — кажуть жінки, палячи піч. Шипить, сичить, стікає піною, а толку ніякого. А в господарських руках з осичини може потекти не піна, а золота сльоза, — Магазаник підставив черпак долоні під ті невидимі золоті сльози. — З чого ви кращу гонту зробите? З осичини! Гонтою й поміщики вкривали свої будинки. А ми такими забудьками стали, що в нас уже скоро без сліду вимруть останні гонтарі. Мало вам гонти — візьміться за осикову стружку, з якої роблять квіти.
— Кому ж потрібні ті мертві квіти?
— Богам і людям! Подивіться лишень, скільки цих квітів у нас: і по церквах, і на кладовищах, і в оселях. Як нема взимку живої квітки, то й мертва згодиться. Ви гадаєте — це копійчана торгівля? Ні! Тут мільйонами пахне!
— Ого!
— Точно кажу. Ви не повірите мені, що одна машина чистого, без сучків осикового торцю, перероблена на широку стружку, дає п’ятнадцять-двадцять тисяч прибутку. Скільки вам треба тисяч пудів хліба продати на такий заробіток?! Звісно, ви скажете — це спекуляція. А от і ні. Хіба не краще, щоб гроші мав колгоспник, а не спекулянт, який всякими правдами й неправдами переводить ліс, наймає фуганщиків і веде кумерцію з бабами, що роблять квіти?.. Не хочете марудитися цим, візьмемо щось інше. Скільки в нашій глушині коштує відро яблук? П’ятдесят-шістдесят копійок. А грушок — найбільше карбованець. А скільки у нас пропадає падалиці? Тільки й маємо з неї гниль та плодожерку, яка знову ж таки свіже яблуко зжере. Чи думали ви, що черв’як з’їдає більше яблук, аніж люди? От які ми економісти. У віршах розписуємо, як цвітуть сади, але мовчимо, як вони осипаються. Так чому б, к приміру, з падалиці не витиснути сік, не наробити вина? Відро дармовиці дасть вам якихось законних три-чотири карбованці в кишеню. Бог з води робив вино, а ми з дармового соку не хочемо! Або чому б не походити діловим людям по далекому Сибіру? Там одне яблучко — та й свіжий карбованець, там головка часнику — та й другий. Не скажу вам про один рік, а за два наш колгосп став би тричі мільйонером.
— А ви?
— Я теж би себе не зобидив: одколупнув би й па свою долю частку. Інші ж не одколупують, а рвуть, бо час янголів минув! — сказав одверто, засміявся. — На торгівлі не пожалієш копійки — заробиш карбованець. Подумайте добре над копійкою часу! — Х широко всміхнувся, вдоволений “копійкою часу”: він теж умів увернути вчене слівце. — Як ви на таке?
Данило з бридливістю і жалем обміряв Магазаників самовдоволений обвід.
— Гарно ви говорили і про мертві квіти, і про мертву копійку, і про те, що минув час янголів і як на чужому горбі можна вигребтися до статків. Не гендлярський, а щирий хліборобський буде наш достаток.
— Коли це що буде, бо стільки маємо труднощів у сільському раюванні… — зачепив Магазаник болюче, ще й сіллю посипав: — От чогось ви про них мовчите?
Данило спалахнув:
— Бо про них більше трублять оті, що збоку стоять. Ми з шкури вилузуємось, щоб скрутити в’язи цим труднощам, а дехто на них славу праведників і грошву воднораз вибиває. І чи не здається вам, що якогось давнього року сам диявол жадоби зашморгнув вашу душу в гендлярську калитку?..
— Ет, я вам одно, а ви знову про колишнє! — не зрозумів чи вдав, що не зрозумів, страшного присуду. — І, зрештою, не дорікайте мені жадобою: на ній сотні років тримаються десятки держав! — накостричившись, б’ючи прикладом вагітні колоски, Магазаник швидко пішов до лісу…
А Данилові згадалось оте “колишнє” — перший рік його вчителювання. Почався він для нього в облупленому колі святих і грішних. Річ у тому, що його школа вибудувалась із колишнього панського палацу, де були не тільки різні покої, а й церковиця, розмальована талановитим і завзятим місцевим маляром.
Він і для святих, і для грішників частенько брав натуру із свого села, зодягав і взував її теж по-своєму: в козацькі жупани й шаровари, в чоботи й постоли.
Пан, який був далеким родичем славнозвісного художника Рокотова з Літинщини й ходив у лібералах, був цим дуже вдоволений і залюбки показував свою церковицю гостям. Зате батюшка прокляв і пана, і маляра, бо той його досить грішну, нічим не прикриту статуру помістив у пекло. Уздрівши таку дивоглядію, село реготало кілька днів. Та аби ж на цьому окошилося, а то й далі у сільській церкві час од часу людям згадувалась натура батюшки в пеклі, і тоді в урочисту службу вривався здушений сміх якогось гайдамаки, а за цим так починали реготати дядьки, що біля святих свічки гасли. Оцей регіт і вижив батюшку з парафії. Виїжджаючи:, він і за селом плювався у бік харцизяк-пересмішників…
Коли одного серпневого надвечір’я Данило приїхав до школи колгоспної молоді, то, заклопотаний ремонтом, сівбою і збиранням шкільного врожаю, завідуючий скинув на нього карі, підсвічені зсередини очі, — запропонував переночувати у колишній церковиці.
— Такої ночівлі, напевне, ніколи не матимете, то спробуйте для інтересу, — добряче посміхнувся Максим Петрович, і навколо його уст гарно вибились кілька півмісяців зморшок. — Правда, якщо ви не з полохливців. Тут колись нашому фізику приснилися гоголівська панночка і Вій. Бідолашний не помер, як філозоп Хома Брут, але більше ніколи не заглядав до церковиці. То й подумайте, чи не присниться вам панночка і Вій?
— Для мене досить і панночки, — ніяково сказав Данило, не знаючи, жартує чи всерйоз говорить чоловік, що зібрав аж кілька півмісяців навколо пуст. Для чого б таке багатство?
— А панночку-пронозу знайдете в нас! Прислали містечковий кадр, що до міста не доріс, а село поневажає. Маємо з ним халепу. Аніт звати її. Нe Ганна, не Ганнуся, а тільки Аніт. І собою нічогенька, і очі христовоскресні має, і куделиця, адов ранній підбіл, золотиться, тільки лихомовство позичала у відьмуги. Як не обкрутить когось із новеньких, то зсіче язиком на капусту. От хто колись буде в пеклі найгарячішу смолу хлебтати.
— Вона, мабуть, не тільки новеньких січе на капусту?
— І мене теж, — погодився Максим Петрович. — За одну церковицю з півсотні доносів написала. Так уже їй кортить богів замазати глиною.
— Той піп, якого маляр уверг у пекло, не був її родичем?
— А це ідея! — засміявся Максим Петрович. — І таке може бути. Ви зараз підете відпочивати чи, може, поглянете на наші шкільні поля?
— Та, звісно, па поля.
Вони вийшли в сад, у якому стояло зо два десятки вуликів; недалеко від них у куряві останнього проміння згасав старий, із кущиками сивини кінь; його передня розпухла нога торкалася й не торкалася землі, а в чорнильно-синіх очах загусли хмари, роки та біль. Максим Петрович перехопив німотне запитання Данила.
— Працює в нашій школі колишній червоний козак Терентій Шульга, а це його кінь, певне, із тих, про яких у щедрівках співалось: “А я скочив — Дунай перескочив”. Не раз він рятував життя козаків, не раз і поранений був, а тепер отут доживає віку.
Минувши огорожу саду, вони зупинилися перед своєрідним пейзажем: попереду земля в могутньому подиху викруглилась горбами, що біля обрію підбивалися під синій круг лісів.
— Отут мені вчувається первородне материнство землі, — сказав Максим Петрович. Очі його, вдивляючись у далечінь, поглибшали і взялися доброю імлою.
Над серпневим мовчазним степом з густого призахідного різнобарв’я ткалась і курилась ота рожева задумана година, яку добрі люди називають — ще не вечір, але вже й не день. Іще край неба не йшов по землі, однак готувався в свою путь, поближче до осель. Є в таку пору бентежна єдність між людиною й тишею природи;
природа думає про нічний перепочинок людини, а та — про завтрашній день.
Придивляючись до Максима Петровича, Данило знову сподівався від нього поетичного слова, та почув звичайну буденщину:
— На цих горбах земвідділ нарізав нашій школі шістдесят гектарів землі.
— Чого ж на горбах?
— Бо іншої не було. Тут, видно, бог мав ці горби не для хліборобства, а для спускання на санчатах.
Данило виразно побачив і зиму, і те, як ветхий бог, осідлавши санчата, самотньо спускається з гори, засміявся.
— Вода з цих горбів не зносить гумус?
— Зносила, так ми багаторічними травами, особливо люцерною, яка нам дає за літо чотири укоси, зміцнюєм і культивуємо грунт. Ось тут, на диво людям, наші учні й вирощують по двадцять п’ять — тридцять центнерів “українки”.
— А по Україні тепер середній урожай лише дванадцять і одна десята центнера пшениці.
— Це коло бідності, коло відсталості. З 1913 року врожайність пшениці зросла тільки на якихось два пуди. Розумієте — на два! Ви самі бачите, як треба допомагати землі, щоб і вона допомагала нам. Ось уже юнаки, які закінчать нашу школу, почнуть розривати це коло. У нас усі учні — діти землі, здебільшого учорашні наймити, так що не дивуйтеся, коли в п’ятому чи шостому класі побачите парубійків під вусом.
У нерівні підніжжя горбів хвилями затікала синява, небо опустилося на ліси та й, скрадаючись, пішло по землі; із самої синяви виїхав вершник, щось епічне, горде було в його поставі і в тому, як з вечорового присмерку, наче з ріки, вибирався кінь. Дивлячись на вершника, Максим Петрович озвався голосом давнини:
Ой полем, полем килиїмським,
То шляхом битим гординським,
Ой там гуляв козак Голота,
Не боїться ні огня, ні меча, ні третього болота…
— А щось таки є в ньому від козака Голоти, — сказав Данило, і якесь тривожне почуття почало охоплювати його: де він бач її в цього вершника, що з вечора чи з минувшини наближався до нього?
— У повстанцях, а потім у червоних козаках пролетіла його молодість. Чотири рази розстрілювали її. Чотири! Але вижив козак, тільки зміняв праву ногу на вербову та й прибився до нашої школи сіяти жито-пшеницю, доглядати пасіку та викохувати сад,
Вершник наблизився до вчителів, він мав довгообразе, перепечене сонцем обличчя, на якому викарбувались задума та роздуми.
— Добрий вечір добрим людям, — приємною міддю загучало вітання вершника.
“І голос ніби знайомий!”
— Доброго здоров’я, Терентію Івановичу, — сердечно вітається вершником Діденко. — З ісів їдете?
— З лісів.
— І що там?
— Серпень з шумом бавиться, а з лісових яблунь падають і падають плоди.
“Де ж, з якої давнини гучав йому цей голос? Колись він чув його. Але де і коли?..”
— Збирали їх на насіння?
— Та ні.
— Чому?
— Оце ж натрапив на стародавні записки одного ченця-садовода. Небезінтересно пише! І на кількох сторінках доводить,: що не можна культивувати сад на дичці: в неї погано розгалужена коренева система, вона не зможе прохарчувати крону культурного дерева.
— Он як! Знайомтесь — це до нас прибув учитель Данило Максимович Бондаренко.
— Данило Максимович Бондаренко? — перепитав, і чогось посмутніло обличчя вершника.
“Тільки чого?” — подумав Данило, придивляючись до тих очей, що чотири рази стрічали смерть.
— Ви не з Тарнорудів? — Ще якась надія прокинулась у погляді вершника.
— З Тарнорудів. Абощо? — здивувався Данило, однак Терентій Іванович, нічого не відповівши, злегка торкнув коня вербовою ногою.
— Що це з ним сьогодні? — знизав плечима Максим Петрович…
Після блакитних степів темна церковиця здалася темницею, що докупи зібрала задавнені тіні святих і грішників. Та коли Терентій Іванович уніс лампу, святі одразу відділились од грішників і суворою красою, і одягом, і зброєю. Але ?к це не святі, а чубаті запорозькі праведники, що при шаблях і пістолях зайшли до церковиці!
— Звідки таку розкіш узяв маляр?! — дивуючись, запитав Данило.
— З давнини, — відповів Терентій Іванович.
— З якої давнини? — Спогади знову заборсались у минувшині, де чув такий чи подібний голос.
Терентій Іванович висвітив образ, схожий на кошового, в його виразистих очах, які дивилися крізь час, ще дотлівали давні пожарища чи побоїща.
— Та з тієї, де світське переходило в церковне, переходило не так для молитви, як для роздуму, для згадок, щоб і ми не забували, чим жили наші діди та прадіди. Було ж у нас колись преславне Запорожжя, мало воно не тільки гарних воїнів, але й гарних малярів. От і в вашій тарнорудській церкві в іконостасі було кілька запорозьких праведників зі зброєю на поясі і з оселедцями на голові. То владика, побачивши їх, так затрусився од злості, що залихоманились на його ризі гаптовані апостоли, і звелів спалити крамолу.
— Спалити ікони?
— Еге ж, і козацькі ікони, і божниці, і грамоти, щоб, мовляв, і не пахло гайдамаччиною. Отакий був у нас преосвященний; коли він що й полюбляв, то найбільше монастирські пивниці. Але тодішній церковний титар не був у тім’я битий: забрав ці ікони, забрав різне добро й заховав у підземеллі дзвіниці. Там їх і надибав наш Марко та й дещо перемалював з них… Хай моя жінка принесе вам кисляку? Вона й пайок зможе випікати. Знову чогось тих, що на службі, перевели на пайок. Щось на дощ моя дерев’яна важчає, — вдарив рукою по вербовій нозі. — Хоч вона й вербова, а погоду чує.
— Де вас отак?
Терентій Іванович помовчав, роздумуючи, казати чи змовчати. Потім рішуче глянув у вічі вчителеві:
— На Золотій Липі, на отій, звідки й ваш батько по повернувся.
— А ви знали його?! — аж зойкнуло в душі Данила.
— Та знав, дитино, знав, — Терентій Іванович похилив голову, що бралася першою памороззю, його очі, наче в кошового, теж подивилися крізь час. — В одному ескадроні служили, з одного котелка їли, однією голкою обшивалися, тільки не однією, а двома шаблями рубали, кого треба було рубати… Ти дуже з лиця на батька схожий: і очі, і вуста такі, і чуб такий.
— Чого ж ви ніколи до нас не прийшли, не розказали? — журно запитав Данило, в душі обзиваючи Терентія Івановича безсердечним.
Чоловік похнюпився:
— Боявся.
— Кого ж?
— Сліз жіночих і дитячих. Бо що я вам міг принести до хати?
Одну скорботу. Та й не знав, чи пережила б мої відвідини твоя мати.
— Мусила б.
— Це вже ніхто, опріч серця, не відає.
— І ви ніколи не надумались заглянути до нас?
— Як тобі сказати? Я й заглядав, та не признавався. Разів зо три то перед Різдвом, то перед новим роком яблук завозив вам, ніби од Діда Мороза. Ти малим ще був.
І враз, немов завія, на Данила налетіли, захугували далекі роки, а з їхнього якогось вечора вийшов у засніженій киреї, з торбою на плечі зніяковілий чолов’яга, який назвав себе Дідом Морозом.
“Молоді ви для Діда Мороза, — посміхнулась тоді мати. — Може, онуком доводитесь йому?..”
— Так он звідки знайомий мені ваш голосі І чому ж тоді нічого не розповіли нам?
— Знову ж кажу: боявся… Мати одразу спитала б мене, де могила її мужа. А що б я сказав, коли не довелося нам поховати Максима?.. — І в чоловіка затремтіли уста. — Біля отієї Золотої Липи збрело йому в голову самотужки захопити ворожу батарею — таким уже одчайдухом вродився. Його ми Енеєм звали, бо в сідлі возив і читав “Енеїду”, напам’ять добру половину знав її і душу мав Енеєву. Іще возив твій батько будьонівку для тебе і пучок дуже пахучої травиці, яку називав євшан-зіллям. — Оце й усі його скарби були… Так-от, неждано навіть для мене перелетів наш Еней на коні колючий французький дріт, що з Вейганом прибув, блиснув шаблюкою — і до чужої батареї, бо дуже треба було, щоб вона стала нашою. І ось тоді прямо в здибленого коня вдарив снаряд, охопив огнем нашого Максима, і не стало йому ні сонця згори, ні Золотої Липи знизу, та й усе, тільки зламану шаблю знайшли. То ховали її, а не Максима. Отак ми, сину, за твоє теперішнє вчителювання воювали…
У церковиці надовго запала тиша, тепер і Данило крізь час дивився на ту Золоту Липу, що хвилями болю накотилась на нього…
— От бачиш, як воно було… — зам’явся Терентій Іванович і повів плечем, ніби струшував з них ношу жалів. За дверима вихопився співучий жіночий голос:
— Терентію, де ти?
— Моя гукає. Я зараз скажу Марії, щоб принесла кисляку і якогось коржа, а за хліб вибачай, бо я хоч і з вербовою ногою, але на сімейку розжився, та все хлопці ростуть. Не знаю, по яких що Золотих Липах доведеться їм відділяти правду від кривди…
Цієї ночі, у колі святих і грішних, Данило довго-довго не міг ні заснути, ні знайти собі місця. Перед очима невідступне стояв тато, на якого він так схожий з лиця. А чи ж буде схожий завзяттям, душею? Данило вперше відчув на собі вагу років і за одну ніч постаршав під нею.
Після третіх півнів він вийшов на просторе шкільне подвір’я і навмання побрів у тишу серпневої терпкавої ночі, що м’яко сивіла розкиданими по пагорбах і долинках хатами. Спочивало село, спочивали люди, спочивали й небесні сіячі, що устигли обсіяти всю землю росами, а небо пшеницею. І чи болить кому, окрім нього, серце за тим сіячем, що розсіявся на далекій Золотій Липі та й проріс травою чи казковим євшан-зіллям, щоб ми довіку мали безмір любові до рідної землі.
Поруч, без вітру, просто від давнини чи дум зітхнув посивілий журавель, до одного кінця його навіки була ув’язана колода, на другому — у свіжій бадді вода перехоплювала теплу зоряну обніж. А в долинці скрадливо воркувала річка, розмиваючи берег, розмиваючи ніч, і тихо скрипіло загальмоване колесо млина. Надивляйся на все це, прислухайся, як збігає вода, як збігає час, і думай про свій час і своє євшан-зілля…
Мов сновида, повернувся Данило до школи, погасив світло і ліг. До вікна одразу ж підступили зорі, зітхнула темрява чи хтось із грішників або святих, а він поволеньки, як у воду, забрів у сон. Йому не снилися фантасмагоричні гегелівські образи — до нього прийшла невідома Золота Липа, тільки не річкою, а осіннім деревом, що не знає, куди подіти своє журливе золото. І вросло це дерево біля його стареньких воріт, що й досі кигикають чайкою. А потім уже в хаті він бачив свого матір. Вона вийняла йому зі скрині смушкову шапку, зітхнула:
— Оце ж батькова. Приміряй прокинувся він уранці під думними поглядами святих і потягнувся до одежі, поверх якої лежала сива, ще парубоцька шапка його тата. Оце і все, що лишилося од нього на білому світі, та ще на далекій чорній землі проросло трохи зілля. У двері хтось постукав.
— Заходьте?
Скрипливі двері відчинив Максим Петрович і став на порозі, тепер уже втома зійшла з його обличчя і гніздилася тільки в зморшках біля очей.
— О! — здивованим поглядом зміряв Данила. — Ви наче постаршали за цю ніч.
— Невже видно? — запитав, аби запитати, та й знов у думках ввернувся до батька.
— Таки видно. Як вам спалося серед святих і грішних?
— Ви маєте на увазі, що не тільки уві сні чатують на пас святі та грішні?
Завідуючий примружився:
— Чую літератора, але хочу бачити ще й хлібороба, агронома, бо це дуже потрібно тепер. Дуже!
— Постараюсь бути вчителем і учнем.
— Це серйозно? — недовірливо покосував на Данила Максим Петрович.
— Цілком! Я ж дитя чорної землі: її тривоги — мої тривоги.
— Тоді спасибі. Коли ви належите до оглашенних, як тут прозвали мене, то й агрономом зможете стати. А нам так треба ворожити над тим добрим зіллям, що виведе нас із безхліб’я!
Данило шанобливо глянув на Максима Петровича: у такий рік, коли довкола ходить стільки смутку, так думати і так жити майбутнім не кожен зуміє.
— Я й хотів стати агрономом, та не вийшло.
— У нас вийде, — впевнено сказав Максим Петрович, — Аби тільки землю, як душу, любили, їй дуже потрібна наша любов, а не розбій, — і він довірливо упівголоса додав: — На своїх ділянках я вже вирощую по двісті з лишком пудів пшениці. Але яка вона примхлива: посієш на десять-п’ятнадцять днів пізніше, — і не добереш половини врожаю, та й іржа точить її, гірше ніж залізо. Нових, нових сортів треба людям, щоб двісті пудів було середнім урожаєм! І, думаю, ‘настав час чаклувати над низькорослими сортами, бо в стеблистих соки землі йдуть не так у зерно, як у солому. Ще за Хмельниччини Павло Алепський, син антіохійського патріарха Макарія, подорожуючи по Україні, дуже радів, що в наших житах та пшеницях може сховатися верхівець. А от про зерно нічого не писав — тут, напевне, радості було менше. Поїдемо на поле чи в село кватирю шукати?
— На поле. Що ви тепер робите?
— Сіємо жито з підсівом конюшини, копаємо картоплю, шаткуємо капусту, квасимо помідори та огірки — ми ж самі себе й харчуємо.
На зарослому споришевому подвір’ї біля криниці в упряжі не терпеливились добрі гостровухі коні, а біля коней широко стояв на живій і вербовій нозі червоний козак Терентій Шульга і ждав очима сонця. Ось і встало воно, і передосінній туманець чи тіні почали перебігати йому дорогу.
Дивним був цей ранок. Проїхали вони мимо придорожньої верби, і Данилові здалося, що на неї якось незвично дивиться Терентій Іванович, певне, тому, що має ногу з верби, і це немудре дерево стало йому рідним, як завжди при болях стає ріднішою природа людині. Тільки краще б не було цих болей.
