VII
Так думалось, так бачилось, і крізь усі думи, крізь усі видіння до Данила наближалася Золота Липа, з’являвся тато. Він забув його обличчя, голос, але відчував руку, що колись, напевне, перед походом, лягла йому на дитячу голівку…
О руки наших батьків! Чого ви одлітаєте, мов голуби, і передчасно стаєте землею, травицею та росою?
— Ви, напевне, далеко залетіли думками? — запитав Максим ІІетрович.
— У праосінь злотаву і синю, — згадав чиїсь слова.
— Щось таки є в цьому образі! — глянув Максим Петрович у засновану бабиним літом далечінь і з усміхом чи насмішкою перехопив мову Данила: — Ось подивіться, як напатлались останні дні тепла, як ще міцно серпень тримається за літо, а снування і згуки вже має осінні.
— О, та ви поет! — навіть не помітив мовного лукавства Данило.
— Хворий на лірику, але на все життя запрягся в буденні турботи про хліб насущний, — тепер уже серйозно сказав Діденко. — Тут не спить моя думка, не спить і душа… Ви ж добре пам’ятаєте, як ми ще недавно ходили біля землі — зорали як-небудь, засіяли чим-небудь, помолилися на сонце, та й роди, боже, на роботящого і ледащого. І земля-годувальниця родила, що могла: то зерно, то сукровицю свою. Чиновникам од землі й тепер байдуже до копіткої роботи біля неї, їм би скоріше вичавити соки з родючості, виконати план сьогодні, не заглядаючи, що нас чекає завтра.
Вони виїхали на липовий шлях, він згори запалив свої свічі смутком згасання, а знизу, у дуплах, тримав чутке відлуння вітрів. І це знову нагадало тривожну Золоту Липу і того вершника, що крізь колючий французький дріт кинувся на ворожу батарею, і той ворожий снаряд, що підняв коня і вершника в небо. Невже це був його тато?..
Отак і почався у школі перший день сільського вчителя Данила Бондаренка, простого, довірливого і затятого хлопця з підкучерявленим житнім чубом, чутливого до людського болю, непримиренного до всього ницого, лихого; отак ще довгі-довгі роки з одного боку шляху йому скрипіла верба, а з другого — Золота Липа;
не річка, а дерево, що зросло чи то над річкою, чи то біля тієї хатини, яка по-чаїному прокигикала через усе його дитинство.
А далі пішли інші дні, зі своїми клопотами, турбаціями, зі своїми тінями й просвітками, зі святим словом і дрібнотою доносів несамовитої Аніт на тому ж папері, в який можна вписати незрівнянний образ і жало гадюки. У такі дні він згадував свого тата на здибленому коні, згадував і коло святих і грішних у старій церковиці та й, згнітивши свої болі, ще упертіше осягав мудрість книг, вивчав закони спадної і підвищеної родючості землі, силу сортів або йшов у завіяну діброву чи в маленьку теплицю Максима Петровича, а в того завжди була якась новина, якесь захоплення, якась незвична думка, незвичне слово, хоча б про закоханість соняшників у сонце або про сон листя. В теплиці стояло літо, надворі ж покректував мороз або хугувала хвижа, і тепер звичайнісінький житній колос, що думав про цвіт, нахилявся до тебе казкою чи святом.
— З колосочка буде жмінька, а з снопика мірка? — згадував колядку.
— Дочекаємось і такого часу, коли будемо не їдцями, а творцями. Скільки люди в печалі нестатків посилали Всевишньому молитов, щоб дав їм хліб насущний! А як мало ми прислухаємось до мови колоса і полів. Зустрічаю якось свого друга молодості, теж агронома, чоломкаємось, тиснемо, як парубійки, один одного ручищами, згадуємо зелені роки, далі ж питаю:
— Як тобі сіється жито-пшениця? І посмутнів мій друг:
— Хоч вір не вір, а я вже забув, як шелестить житній і пшеничний колос, він, коли й знаходить мене, то тільки в снах.
— Це ж з якого лиха?!
— Бо підшиваю та розшиваю папери, складаю та розсилаю циркуляри і сію… обіжники. За всі останні роки лише раз був у житах: коли заболіли нирки, порадили мені лікувати їх житнім цвітом. Як злодій, крадькома рвав його, та не встерігся і заробив од розгніваної селянки “паразита”. І досі, як згадаю про це, печуть її слова.
— Так чому ж ти не кинеш своє мертве діло канцеляриста?
— Маю за нього живу копійку.
— От і подумайте після цього, як мізерна копійка з агронома, з творця робить їдця. Хіба не страшно, коли селянська дитина вже не думав про достаток хліба для людей, коли вона забула, як шелестять чи стікають сльозою жита. Це я сумної завів. А от послухайте, про яке чудо довідався від ленінградського вченого! — зацвітали бездонні очі, промінилось сухе, з півмісяцями зморшок обличчя Максима Петровича.
— Невже чудо? — робив вигляд, що сумнівається.
— Справжнісіньке! — запалювався Діденко. — Ми, живучи зерном, ще так по-варварськи мало знаємо історію, життя і прямо-таки вибухову силу зерна. Тільки подумайте, що може зробити лише передпосівна обробка насіння! В журналі санкт-петербурзької Академії наук “Собрание новостей” за листопад 1775 року повідомлялось, як один селянин обробляв посівне насіння у вапняковому й живильному розчинах. Наслідки були разючі! Уявляєте, кожне зерно жита .й ячменю виганяло по тридцять-сорок могутніх колосків, а кожен колосок мав понад сто зернин. З однієї зернини виходило майже чверть фунта врожаю. При такій сівбі він витрачав на гектар насіння в чотири рази менше, ніж витрачаємо ми. Так це ж на одному посіві, коли взяти в державному масштабі, можна зекономити мільярд пудів! Що ви на це скажете?
— Коли б це так було! І чому ж ми не знали про це чудо?
— Сон років чи байдужість приспали його! — розгнівався на когось Діденко. — Яка страшна ця хвороба — байдужість! Вона вбиває апарат мислення, сердечний апарат, залишає тільки механічний.
— Ви вже ворожите, як відновити в себе цей посів?
— Авжеж! Тільки подумайте, яку полегкість можуть мати люди й держава!.. А ви чогось засумували?
— Тепер уже ні — ви розвіяли мій смуток.
— Чим? — щиросердно дивувався Максим Петрович.
— Своєю самопосвятою землі.
— He говоріть таких високих слів, — спохмурнів Діденко. — Я не вартий їх.
— А хто ж тоді вартий?
— Є такі люди, що заглядають у непізнаний світ, — опустив на руки заважку голову Діденко.
— Про що ви, Максиме Петровичу?
— Та про одного знайомого свого, схожого на Сократа.
— Теж філософа?
— Ні, лікаря, дуже талановитого лікаря, якого не засліпила оманна гонитва за славою. А міг би вже бути і професором. Та, на жаль, залишився він у тіні, в неславі. Познайомився я з ним у свій трагедійний час: тяжко захворіла моя любов — моя вірна дружина. Поклали її під ніж, потім зашили, і вже мені по секрету передали, щоб я чекав найгіршого, бо поки що медицина безсила. В безнадії кинувся тоді по всіх усюдах, і недоля чи доля привели мене в селище недалеко від Дніпра, де над травами чаклував молодий, але вже сивоголовий лікар Величко. Оглянув він мою дружину, перечитав усі її медичні папірці й гарно, гарно посміхнувся:
— Коли у вас, жінко добра, знайдеться дитина, то неодмінно запросіть мене кумом. Дуже люблю кумувати.
Що ж говорити далі? Вилікував він своїм зіллям мою дружину, вилікував і десятки приречених людей, а заздрісники весь час обтинають йому крила, і досі ходить він у шарлатанах від медицини, у знахарях, ворожбитах, хоча все його життя — це трави хворі, хворі й трави. І, головне, не нарікає він на долю, тільки інколи скаже, що жаль буде, коли його досвід і трави скосить коса байдужості… О, чуєте голос чечітки? Че-чет! Пі-ю-пі… Чи-чи-чи…
Напровесні Данило почув, що Магазаник по шкуродерних цінах продає хліб, одразу ж скипів ненавистю до гендляра й вирішив знайти його криївку. Після уроків він кружляв по тих лісах, де чаївся зі своїми скарбами лісник. Одначе не так легко було його присочити. Зерно й хліб Магазаник продавав обережно и вроздріб, то спасаючись сто двадцять сьомої статті за спекуляцію, то потерпаючи, що продешевить. Сподівався: ціна підніметься на найвищий гребінь, і тоді він збуде пшеницю тим купцям, яких знав не один рік. Поспішив тільки з картоплею, побоюючись, що вона піде в паростя, побабчиться і зменшиться у вазі.
Шістсот пудів він продав оптом вінницьким зашкірним спекулянтам за шістдесят тисяч карбованців, упакував їх у залізну скриньку та й удосвіта, коли Стьопочка ще відлежував у постелі боки, скрадаючись, пішов до лісової улоговини, де здавна оселилися борсуки. Тут їх ніхто не тривожив, ніхто не бив на жир, то вони спокійно й розмножились собі, — он які нори насвердлили, а біля них понасипали чималенькі купи землі.
Магазаник довго прислухався й придивлявся до лісу, що проріс негустим туманом, потім скинув обшиту ременем свиту, обгорнув нею скриньку й обережно-обережно почав копати яму. Далі знов позирнув довкола. Хтось наче скрадається поміж деревами? Копач застиг на місці й не швидко збагнув, що то на злежаний торішній лист скапував отой нетерплячий березовий сік, який сам розриває кору дерев.
За столітніми дубами позіхнуло сонце. А ось і перша бджола, шукаючи поживи, золотим жолудцем упала на мачушник, забриніла йому ранкову пісню і почала набирати пилок у свої кошики. Жаль, що їх тільки двоє у неї, а мав шестеро ніг… Лізе ж таке в голову.
Лісник винув із свитки скриньку, тремтячими пальцями опустив у яму і, затаївши подих, почав її засипати. Купку землі над ямою він опорядкував точнісінько так, як опорядковували борсуки. Враз попереду почувся шерех. Страх охопив з ніг до голови, їжаком заворушився у чубі. Магазаник скособочив наполохані очі туди, звідки чулося шарудіння, — і здивувався, і полегшено зітхнув: то побіля крайньої нори вовтузилася з дитям борсучиха. Щойно витягнувши з підземелля білястого нащадка, вона дбайливо поклала його на осоння, поторсала головою та й знову полізла в нору.
І негадано лісника вкусила непотрібна думка: навіть борсук із темряви виносить на сонце своє дитя, а ти і себе, і своє чадо вштовхнув у темряву. Тьху, найшов годину на покаяття…
Чортихнувшись, він згинцем пішов до своєї оселі, що глухла від весняних шумів. Коли крутнув закрутку хвіртки, з тольцевої клуні виглянув Стьопочка, на його ваду ще бурмосився сон, а жовті вії, як і завжди, тріпотіли млинками, під ними проглядали очі рідкуватої синьки. Побачивши батька, Стьопочка підозріло скривив губи.
— Куди це ви, татуню, так зарання повіялися?
— Служба, Стьопочко, служба: державний ліс стережу. Державний! — ще згадав борсучиху з дитям на осонні. У Стьопотки недовіра стерла з обличчя рештки сну.
— Чого ж ви стережете державний ліс не з шомполівкою, а з лопатою? Га?
— Усе будеш знати — швидко постарієш, а тобі ще женитися треба, — відповів, посміхаючись устами й лютуючи в душі: вже й воно, недомірок, вахлак, пантрує за батьком; маю обмінчука, а не сина. — Перестань кліпати очима. Краще послухай, що святий апостол Павло писав римлянам: “Ніч минула, а день наблизився, тож відкиньмо вчинки темряви і зодягнемось у зброю світла”. Воістину ніч минула й треба думати про новий день.
Стьопочка трохи розпогодився, і навіть млинки його вій притишили працю.
— А я вже подумав, що ви десь потайки проклятенні закопували.
— Які проклятенні?! Що це тобі приверзлося?! І коли вже розвидниться у твоїй голові? — люто глипнув на сина, та не злякав його.
— Ви, татуню, не печіть мене оком, бо не дуже угнівив вас. Хіба я нічого не бачу, нічого не здаю? А коли треба закопати, то й мене беріть із собою, бо все може трапитись і піде мій спадок хробакам на споживу.
Магазаник мовчки жбурнув лопату на дровітню.
— Чого ви все злуєте, коли заговориш про копійку? — знову прокинулась підозра у Стьопочки, що батько, скнаруючи, ховає в лісах грошву.
— Нe злую, дурню, а думаю: звідки ти вискіпкався такий?
— З вашого достатку та з вашого скупердяйства, татуню, — не поліз Стьопочка в кишеню за словом і негадано розвеселив ним батька.
— Е, та на твоєму язиці більше розуму, ніж у голові: бач, яке вихляпав! — засміявся Магазаник, потім зирнув па ліси, що бавилися з вітром. — Як ти гадаєш, сину, чи нe пора нам розкрити льох під скитком?
Стьопочка скривився, ледарювато пограв м’язами на руках:
— Це ж знову я, мов проклятий, буду одну ніч вигрібати землю, другу — вантажити та розвантажувати мішки, а ви мені за це тицьнете в зуби якусь паршиву тридцятку, та й годі. То що мені по цьому і по тому?
Магазаник повчально відповів сину:
— Сергій Радонезький ще немовлям відмовився в пісні дні смоктати материне молоко, а ти, чадо недостойне, і в пісні, і в скоромні дні хочеш тягнути й тринькати батькові гроші. Пам’ятай: хто не дорожить копійкою, сам гроша не варт, так що менше помишляй про мої гроші.
— Про що ж лишається думати Стьопочці?
— Увійшов ти в літа, увіходь і в розум. Подумай про інший прожиток — про службу в місті, про якесь видвиженіє, бо тепер епоха!
— Так пристройте мене в якійсь конторі чи до якоїсь кумерції. Я й сам не хочу в лісі трубити з вовками та гризтися з рідним батьком.
— І пристрою. Все буде чин чином, бо маю руку в районі. Може, хоч там з тебе щось виклепається. А зерно із скитка все одно маємо вивезти…
Старий облуплений скиток. У ньому ще до двадцять другого року проживало кілька пустельників, даючи притулок то бандитам, то дезертирам. Не раз одвідував скиток і отаман Яків Гальчевський, що найменував себе Орлом, переховувалась тут і його дружина Марія. А потім ці “орли”, як сови, дременули до папської Польщі, щоб уже не обрізом, а отруйним словом стріляти в молоду державу.
Згодом скитники покинули ліси, тут на якийсь час залишився був один, та й той перегодя подався в село кравцювати. Негода ж зірвала покриття із скитка, обвалені стіни його несподівано зсередини поросли горобиною. Врослі в камінь деревця весною цвіли пухнастим цвітом, а восени червоніли гронами ягід.
Пам’ять людська забула і ченців, і Гальчевського, і скиток, і тільки в тридцять другому році про нього згадав Семен Магазаник: адже під скитком був льох, де ченці тримали збіжжя і харчі,
То для чого йому копати в лісах яму, коли можна і в льоху заховати зерно, — і вшахроване, і зібране на лісових галявинах у та зрубах? Рівно сто мішків жита, пшениці й проса вневолив Магазаник у чернецький льох, а дверцята до нього засипав землею й тинком. Якщо навіть оптом продати це зерно спекулянтам, матиме сто тисяч, а можна ж і по пудику, по півпудика збути людям, тоді ще набіжить кілька тисяч. Треба хапати їх, бо більше такого року вже не буде. Може, після нього поїхати собі на Кавказ чи в Крим, купити будинок і спокійно, в теплі та добрі, доживати віку біля синього, моря? Правда, там не буде такої розкоші, як в оцих лісах, зате матиме спокій для серця. Бо хіба далеко Вінниця од Полтави? Може, хтось і вижив із тих смертників, що колись потрапили до державної варти. Може, хтось із друзів Човняра приб’ється до нього купувати, хліб, а забере життя?
Доля не говорить людині про свої дороги. Чогось він зараз полохливим став. Чи це вже старість всідається на плечі, чи голод тривожить великим та непевним карбованцем і непевним покупцем? Ні, таки треба збути хліб оптовикам та й добиватись до синього моря. Там він загубиться в людській веремії, як голка в сіні. Та враз йому защеміло всередині, і крізь поля, і крізь ліси прибився блакитнавий полиск Оксаниних очей. Надовго ж укоренилася ти в серці, як ота горобина на камені скита.
“Не ти носиш коріння, а коріння тебе”, — знову прийшло на пам’ять святе письмо. А може, ще раз сходити до неї. Зрештою, повинен же голод якщо не зломити, то надломити жінку, надломити її честь. Зчавить голод тіло, то й нечисть у душу забреде. Ось тоді й дізнаєшся, чого вона варта і чи все купується-продається.
З такими думками він зайшов до оселі, поклав у кишеню свіжу пампушку, зняв з кілочка рушницю, перевірив, чи заряджена, та й рушив у дорогу за своєю любов’ю чи, може, за ганьбою.
— Куди ви, тату? — зупинив його Стьопочка. І тепер в його погляді прокльовувалась підозра.
— У присілок маю піти.
— А хто ж два печива хліба продасть?
— Продавай, Стьопочко, ти, а гроші собі на гульки забереш, — розщедрився батько, в душі задобрюючи перед дорогою долю.
— Усі?! — зраділо чадо і випустило підозру з очей.
— Усі.
— От спасибі, тату! — В Стьопочки від подиву навіть зіпсувалися млинки вій; це ж зразу якихось чотириста карбованців покладе у гаман. І радісно ошкірився, притискаючи до зубів губи і посмішку.
“Навіть посміхнутись по-розумному не вміє”.
Магазаник сумно подивився на своє пронозувате, падке на копійку чадо, похитав головою; нема в нього справжнього нащадка, а є півголовок. Коли корінь гріховний, то й гілки гріховні. На службу, тільки на службу треба його, шябеного, опреділити, бо як наткнеться на заховані гроші, то й скарб забере, і вік твій укоротить. Ох, Оксано, Оксано…
Чорноголова, вихудла за зиму синичка, повертаючись то хвостиком, то головою до нього, неголосно, одноманітно затвердила одно:
— Чо-о-ло-вік, чо-о-ло-вік, чо-о-ло-вік.
Чи не помилилась ти, пташко? Нема тут чоловіка, а є купці-продавці. Оце так розтривожив нежданий погляд Оксани. У неї він хоче знайти для себе душевний затишок, та навряд чи його душа десь знайде спокій.
У татарському броді він побачив на човні Оксаниного Володимира. Хлопчак чи тінь його пригаслими очима дивився на поплавок і мерзлякувато кутався в катанку, що стала завеликою на його кістки. І на цих, і на других кістках швидко б наросло м’ясо, якби Оксана розумнішою була… А човен той самий! Чого ж він і досі страхається його, як страхається громовиці? Час уже рвати забобонну пуповину. Час!
— Гей, хлопче, подай перевозу!
Володимир підвів заважку тепер для його шиї голову, потім повільно змотав вудочку, вдарив веслом по зеленій хвилі. Він мовчки добрався до берега, мовчки відштовхнувся від нього, тільки весло сумовито говорило: хов-хов, хов-хов, неначе збиралось ховати когось.
— Мама ж дома?
— Дома.
— Що вона робить?
— Слабує.
— І від чого?
Дитя з докором поглянуло на нього, а потім кинуло тільки одне слово:
— Сідайте.
Човен, зашипівши, вткнувся в берег, що аж висяював щирим сріблом котиків. Магазаник підвівся, вийняв з кишені пампушку, подав хлопчакові:
— Ось, маєш за перевіз.
Володимир спочатку розгубився, потім обома ручатами вхопив біле тільце хліба.
— Спасибі вам, дядьку. — А далі гукнув: — Миколко, Миколко!
Недалеко від берега з луговини підвівся Миколка. Брат показав йому пампушку, й мале, немов підбите пташеня, заспішило до хліба. Вони тут же, на березі, розломили пампушку, відразу з’їли її, а потім згадали матір.
— Я їм щавлику нарву, — виправдуючись, сказав Миколка і знов підбитим пташенятком погуцикав на луг, а Володимир сів на човен, закинув вудочку, сподіваючись на рибальське щастя.
Магазаник дійшов до Оксаниного двору, побачив за типом почорнілі, з відкрученими головами соняшники, побачив напіввідчинені сінешні двері, блакитнаві, як Оксанині очі, вікна, кущ калини біля них і чогось по-дурному завагався, не зміг навіть зайти на подвір’я, а сперся обома руками на ворота. Вони заскрипіли під його вагою і насторожили цибатого лелеку на хаті, що мав принести, та не приніс щастя в оселю. Лелека змахнув крилами і злетів у вологі, мінливі шовки неба, яке не знало, що йому робити: чи посіяти дрібний без грому дощ, чи пошукати заблукало сонце.
Небо має свої клопоти, а людина свої. От, як і мріялось, він у лісах дожив до багатства, хай до потаємного, але ж до багатства: до золота, до срібла, до діамантів, ціну яких пізнав що в громадянську війну. Знову ж таки бісів Безбородько навчив його цінувати і видирати ці камінні сльози, — згадав свого страшного зверхника по державній варті. Багатство! Скільки воно манило, і манить, і сліпить людей. Вище за нього не підіймалася тривожна думка сріблолюбця…
Але чого ж він, багач, наче старець, стоїть біля благеньких, крихких ворітець, які відчиняють і зачиняють жіночі руки?.. Може, й нема любові, але щось таки є, що бентежить душу і трохи очищає її од житейської скверни. І хоч скільки гіркоти принесла йому Оксана, та він знає одно: не буде таких вірних Оксан, то здрібніє життя людське, наблизиться до скотського.
Із сіней тихо вийшла Оксана, зняла з тину дитячу білизну і, тулячи її до грудей, наче спросоння, пішла до хати. Йому стало жаль її, жаль дочасних зморшок, які поснував не час, а безхліб’я, і воднораз прокинулась надія: зараз, може, жінку легше буде укоськати чи прихилити до себе, а що буде далі — знову ж таки покаже час.
— Оксано, — покликав одним уболіванням. Навіть не знав, що воно в нього може бути таким щирим.
Вона зупинилась, журно поглянула на ворота, похитнулась од несподіванки, гордо випросталась, а він помітив під її очима сині смуги. От його достатки через тиждень-другий і змиють їх.
— Чого вам, невідчепний?.. Як ви посміли?
— Знову гніваєшся. І нащо, і для чого це? Сама бачиш, яка ти сьогодні: легка, немов обмолочений сніп, — зовсім звутліла, аж дивитися жалко… Приходь до мене. Як хочеш приходь: чи жінкою, чи куховаркою, чи так… у гості.
— Хай до вас у гості лихо з бідою приходять! — І пішла до хати, хапаючись руками за дитячу одежу чи за своє серце, а на хату опустився лелека. Чи принесе він щастя комусь із цієї оселі?
Як старець, прийшов і, як старець, поплентався Семен Магазаник у свої ліси. Не судилося йому принести до своєї оселі красу, не судилося. Напевне, доведеться передчасно самому, без Оксани, без Стьопочки їхати до синього моря, до веселої музики, що мас берег відпочинку, де більші торги та більш доступні жінки. А сьогодні він піде до Василини, вп’ється своєю горілкою і хмільним чаром та й засне па її персах, з яких, певне, змивалась не одна скороминуща любов. Коли не маєш справжньої любові, то знаходь хоч поденщицю, бо, як писав протопоп Авакум, вода в усіх жіночих криницях однакова; теж, певно, досадило йому відьомське зілля.
Лихий на себе, на все жіноче кодло і на Василину, з якою має перебути ніч, він навіть не помічає дня, що десь загубив сонце.
Ліси зустріли його тривожним шумом, а він, як забобонна людина, черпнув тривогу ще з Оксаниного подвір’я, і вона бродила по його тілі лихим передчуттям. Скрадаючись, добрів до борсучих нір, обколесував їх, знайшов перші після зимової сплячки сліди звірів, знайшов уже просохлу купку землі на своєму скарбі, трохи поправив її хворостиною і попрямував до оселі, бо любов — любов’ю, а обід — обідом. Та й Василині треба щось приготувати. Є в світі свята краса, але є й грішна спокуса, то хоч нею перебуде свої невдачі.
Вже доходячи до лісництва, він нагло зупинився на стежці: чомусь згадав зустріч з Данилом Бондаренком, який не перший день милувався його лісом. Знайшов дивовижу! Щось дуже ідейний він, таким і Ярослав Хоролець був. Ні, тривога не дасть спокійно й ложку борщу з’їсти. От уже й думай не про Василину, а про Данила. Що йому треба тут?
Лісник узяв ліворуч і пішов до того місця, де стояв скиток, вибиваючи зі своєї, колись мальованої утроби перекошені деревця горобини. Скоріше треба з тамтого підземелля вихопити зерно. Легко сказати, п’ятсот пудів! Село можна зараз зарятувати ними! Сама тільки думка про це злякала його. Одна справа — подарувати потрібній людині відеркову липівку меду чи запечатаний щільник, а зерно тепер он який скарб! Це ж пристановище його — синє, як Оксанин погляд, море. Та не зійшовся світ клином на її чарах, знайдуться й інші, а поки що хай передніє день і настане вечір.
Ось уже й скиток засірів між деревами, ось уже зі стін його проглянула горобина, що пробилася з голів і плечей святого малювання. А непогано придумав: сховати святе зерно в святому місці, продавати ж можна й у грішному. Магазаник обходить скиток, щоб хоч здалеку глянути на засипані землею і тинком двері. І раптом його ноги, все його тіло на мить кам’яніють, а стара будова з молодою горобиною розповзається в очах: чи це диявольське навожденіє, чи й справді біля стін він бачить свіжі купини землі?
Магазаник, вірячи й не вірячи собі, притулився до старої берези, на очі йому наповзає потривожена перекопана земля, а вухо чує, як на іржавих завісах поскрипують ковані двері підземелля. Хто ж так нагло пограбував його серед білого дня? І що тепер робити йому? Напевне, найкраще кинути своє добро та й тихцем зашитися до оселі. Хай хтось давиться його зерном, його скарбом, щоб не відхопити сто двадцять сьомої статті… А може, там Стьопочка потайки старається, поки батько шукає любощів? Ні, в Стьопочки на це не вистарчить сміливості. Скоріше, скоріше назад од заклятого скарбу! Але ноги не слухають його, і не переляк, сама жадоба веде його далі! От і накликала Оксана своїм словом напасть.
Знову скрипнули іржаві завіси. Аж серце дірчавіє від цього скрипу. Магазаник зупинився. Іти чи не йти? Іти чи не йти? Зараз уся земля йому стала хиткою кладкою, а він старцем стоїть на ній перед своєю недолею. Не гніви її, не гніви. Тихенько іди по підсніжниках додому, гризи там пальці або запивай свою гризоту казенною горілкою та бий лихом об землю, бо інакше ось зараз лице в лице стрінешся з бідою. Та нема сили відвернутись од багатства, хоч на ньому його лихо сидить. То в громадянську війну він одного разу кинув у пельку своєму лиху одноокому калитку з червінцями і дорогими камінцями. І на це треба було завзяття, а тепер його нема… Іти чи не йти?..
А тим часом з підземелля піднімається його лиходій. Як і думав — це був він, — Данило Бондаренко. Ідейний! Поки не бачить, може, подалі від гріха? Одначе враз усе збунтувалося проти такої ганебної втечі, а кров так шугонула в голову, що аж загуділа вона. Магазаник люте зривав з плеча рушницю, підводить мушку під серце Данила і — пан чи пропав — хрипить якимсь незнайомим, розтрісканим голосом:
— Стій! Стріляти буду!
Данило здригнувся, потім здивовано підвів голову, зустрівся очима з лісником і не злякався шомполівки, а щиро зареготав:
— Це ви, дядьку Семене, жартуєте з перепою чи й справді бабахнете зі своєї гаківниці? Ото буде і мені, і вам печалі.
— Стій! — уже почув свій голос, і звідкись долинули похоронні дзвони. Це минуле озвалося дзвонами, коли він отак колись тримав у руках не шомполівку, а трьохлінійку. — Стрілятиму.
Данило паче злякано пригнувся, ще сміхотливо зирнув на Магазаника й весело гукнув у двері підземелля:
— Хлопці, ховайтеся по всіх закутках, бо Магазаник збирається воювати нас! — І знов безтурботно засміявся, а підземелля щось загугніло йому.
“Виходить, привів, пекельник, цілу бригаду. Ще вранці підземелля було скарбом, а тепер стає судом”. І чого він не відійшов од свого лиха? Тремтячими руками лісник спускає рушницю, потім сяк-так закидає її на плече й поволеньки підходить до Данила.
— Що ви тут робите? — питає якомога спокійніше.
— А ви, дядьку, не знаєте? — аж підскакують бісики в сіро-блакитних очах. — Ну й перелякали ж ви мене — серце і досі, як заячий хвіст, б’ється.
— Тоді звиняй. То чого ви тут порпаєтесь? Старовину якусь чи скарби шукаєте в скитку? Було тут колись усякої всячини, навіть образ від Богдана Хмельницького. Не за ним пантруєте?
— Ох, дядьку, дядьку, чи не хитрим лисом ви підшиті? — похитує чубом Данило і негадано, махнувши руками, як птах, зриває з плеча лісника рушницю.
— А це що?! — обурено скрикує Магазаник, не тямлячи, що воно й до чого.
— Смерть забираю од вас, дядьку, бо нащо вам такий спільник? — насміхається Бондаренко.
І тільки тепер лісник збагнув, що його піддурив оцей жовтодзьоб: у підземеллі ж, окрім луни, нікого нема. Нікогісінько! Він чує, як лють пасманисто вибивається на щоках, і щосили б’є Данила ногою в пах. Але хлопець вчасно відскочив, потім, наче довбнею, ударив кулаком лісника в груди, і той навзнак упав на землю, набухаючи шумом крові й лісу. Від образи, від безсилої люті хотілося заплакати, заголосити. Як же його підманули! І хто? А він, дурень, стояв біля скитка, наче підмінений. Хоч голову зарятовуй тепер, і, куцьорблячись, охоплює її обома руками. Та хлопець не б’є його, а добиває словом:
— Як воно, дядьку? Прогрівся грунт під вами? “Щоб тебе чорти у пеклі прогрівали”.
— Даниле, що ти зробиш зі мною? — спитав, встаючи з вологої землі, де підводились і не підводились притолочені ним підсніжники.
— Поки що нічого, але зараз під цією цяцькою, — гойднув рушницею, — поведу когось у село. Там ви трохи прохолонете, а ми тим часом заберемо з підземелля, що треба забрати.
— В село ти мене не поведеш, бо не піду, а стріляти ж не будеш. І нащо тобі моє безчестя? — сказав сумовито. — . Краще підемо на мирову. Так і мені з Стьопочкою, і тобі буде ліпше.
Данило зрозумів, що Магазаник таки нікуди не зрушить з лісу. І рушниця не настрахав його. Що ж робити тепер? Підеш сам у село, так, дивись, поки повернешся, від зерна і слід прохолоне. От незадача… Він покосував на лісника:
— Як же ви хочете миритися? Хитруванням та мудруванням? ‘ Магазаник оглянувся:
— Вважай, по-королівськи, їй-богу. — І знову озирнувсь. — Підемо до моєї оселі, і я тобі з руки в руку покладу аж десять тисяч карбованців — стільки, скільки ти не заробиш і за п’ять років свого вчителювання. Воно ідеї ідеями, а їсти щось треба. То по руках?
Данило не то зморщився, не то посміхнувся, покрутив головою:
— Малувате, дядьку, малувато. За ідеї більше платять. Магазаник здивувався, насупився:
— Це ж дурні тобі гроші пливуть, а ти кажеш малувато. — І докірливо глипнув на хлопця: — Але торг є торгом. Давай свою долоню.
— А ви відхопите її з плечем — я ж знаю вас, — продає зуби Данило і нічутіньки по журиться. Що воно за людина?
Лісник кинув очі на землю, на знівечені ним підсніжники і впівголоса пробурмотів:
— Тоді бери, парубоче, п’ятнадцять тисяч і не морочи більше голови. Чого ще тобі треба? Це ж десять років твоєї праці!
— І все життя безчестя! — нагло обрізав Данило, і золотаві колоски його брів шарпнулись навсебіч. — Невже ви думаєте, що й совість купується-продається?
— Так чого ж тоді ти торгуєшся зі мною?! — обурюється Магазаник.
— Хотів побачити, який ви в торгу. Може, це і мені згодиться, — насочується їддю кожне слово.
— А коли я тобі двадцять тисяч дам?
— Навіть мільйони, дядьку, не пособлять ні ваші, ні чиїсь. Отаке-то…
І Магазаник збагнув, що він нічим не спокусить цього дивака, який тільки й статків має, що черевики на ногах та виношене пальтечко на хребті. От ці ідейні! Не було через вас життя в революцію, нема й тепер. Переляк кам’янить його нутро, і він, похнюпившись, ледве вичавив слово:
— Що ж ти хочеш робити зі мною? Зерно, як пофортунить, може, й вивезеш. Може! А мене до суду?
— Мабуть, так воно й буде.
— А ти подумай — і не дуже старайся, — вже не прохання, а прихована погроза озвалася в голосі лісника.
— Це ж чому?
— Бо мало буде радості в усіх судах і тобі, і мені. Ти, скажімо, почнеш топити мене, а я впрусь на своєму: не моє просо, не мої й горобці. Свідків же в тебе нема, а за мене хтось може й заступитись, ще й тінь на когось кинути.
— Яку тінь? — і дивується, і хмарніє Данило.
— Хоча б, к приміру, таку: чого ти, а не хтось інший знайшов це зерно? Може, ти з кимсь у спілці в цьому ділі? Воно ж так у світі: над одним гримить, а другого блискавка б’є. Хтось мудро вигадав: обережно іди по землі, бо завалишся.
Данило тільки головою похитав і торкнувся пальцем чола.
— Скільки ж хитрих ходів у вашому кротовищі. Так-от: судитись я не буду — візьму гріх па душу, якщо ви допоможете завезти збіжжя в село на ваших конях. Не подумайте, що підступності побоявся, — про зерно думаю.
— Спасибі й на цьому, — похмуро подякував лісник.
— Пішли по коні.
— Ходім, — витиснув із себе Магазаник і поплентався поперед учителя. Біля стайні, де чогось непокоїлись коні, зупинився, втупив очі в учителя: — Іще раз долею своєї дитини питаю: не будеш топити мене?
— Я вже усе сказав. Виводьте худобу. Не своїми ногами підійшов лісник до дверей стайні і на якусь хвилю притулився до них, а в болючості його, від якої спухала голова, вже починав прокльовуватись завтрашній день, завтрашнє слідство. Підозру воно таки буде мати на нього. А як її підкинути комусь? Було ж раніше зерно і в дзвіниці, і в скитку. Ченці розбрелися по світу, а старі запаси залишились… Старі запаси! Та й прокурор Ступач не повинен дуже насідати, бо ж ніколи без меду не виїжджає од нього… Здуріти можна від цього жовтодзьоба, — кинув ненависний погляд на свого ворога, який зараз бавився його шомполівкою…
Цього ж дня Данило Бондаренко, голова колгоспу й голова сільради склали списки родин, яким доконче потрібна була допомога, й до ночі роздали людям зерно, лише два мішки залишили про всякий випадок.
А другого дня до школи на бричці примчав прокурор Прокіп Ступач, він постукав у двері класу, де вів урок Данило, і в широкому напіввійськовому одязі став на дверях, красивий, лихий, непримиренний, на його виду аж вибивалися печаті погорди і самонадії. Тільки яка ця самовпевненість: чи та, що виросла на перебільшенi своєї значимості, чи та, що прикриває відсутність значимості?”
— Ви Данило Бондаренко?! — підвів припухлі повіки, обрамені темно-фіалковими віями, що згодилися б і гарячоокій красуні. Так. Я прокурор вашого району.
— Дуже приємно, — відповів банально і відчув, як на вустах підмерзала тривожна посмішка. Чого б?..
— Прошу за мною!
— Але тільки-по продзвонив дзвопик…
— Що?! — від несподіванки і подиву брови Ступача йоржами злетіли на чоло, а вуста скособочило презирство. — Думаєте, шкільний дзвоник більше важить прокурорського? — Він повернувся і круто почав втискати в підлогу скрип новеньких хромових чобіт, на яких підстрибували здрібнілі хрести вікон.
В учительській Ступач кинув на стіл опухлий портфель і, округлюючи характерні очі кольору перестиглого бузку, одразу гнівом і їддю вдарив Данила:
— Ви за своїми переконаннями анархіст?
— Ні, комуніст, — коротко відповів Данило і теж набичився, бо хіба ще хвилину тому він міг сподіватися на таке безглузде питання? Це ж для чого одразу напускати на тебе підозру чи переляк?
— Комуніст?! — чи то здивувався, чи то задихнувся від несподіванки Ступач, а потім на скрижанілих устах з кутка в куток перекотив недовіру. — Чим ви доведете це? Чим?
Таке питання озлобило Данила.
— Невже свої переконання треба доводити свідками чи довідками?
— Неодмінної — вигукнув Ступач. — Який ваш перший свідок?
— Зараз мій перший свідок — біль серця! — з гіркотою відповів Данило.
— Що, що?! — здивувався, не зрозумів Ступач, і в подиві окреслились його квасолисті ніздрі. — Ви ніби захищаєтесь медициною, терапією?
— Ні, я захищаюся звичайнісінькою людяністю. Як комуніст, я переконаний, що в кожної порядної людини повинно боліти серце за людей. Ступач знову їддю і непримиренністю вдарив Данила:
— Це демагогія на даному етапі?
— Це переконання на все життя.
— Ви людяністю хочете прикрити розбазарювання зерна і врятувати свою шкуру? Хто вам дав право розтринькувати хліб?
— Час.
— Який час? — не зрозумів Ступач.
— Нелегкий.
