— Ви мені облиште ці штучки — теорію нелегкого часу! Я вам з нелегкого часу викрою тісний час! Чули про нього? Данило вже ледве стримував вибухи гніву:
— Чув? Я теж цікавився філософією, думаючи, що це наука гуманітарна!
— Це натяк на мою професію? — Ступач уже розсікав його скособоченими очима, де шаленів колір бузкового одцвіту.
— Ні, це натяк на ваш характер та на ваші покрики.
— Як ви говорите, хлопчисько?! Чи розумієте, перед ким стоїте?! — І Ступач ударив кулаком по столі. Тепер Данило якомога спокійніше сказав:
— Не бийте кулаком ні мертву, ні живу матерію, навчіться шанувати її.
Ступач задихнувся від обурення:
— Я сподівався, хлопчисько, що ви покаєтесь, визнаєте свої помилки, що розбазарили хліб.
— А я сподівався, що ви поцікавитесь, хто заховував хліб.
— Не вчи ученого. Тепер ми з вами побалакаємо в іншому місці, хоча мені й жаль вашої гордої молодості. Гордих час швидко скручує в баранячий ріг! — Він вискочив із-за столу, грюкнув дверима і подався шкільним подвір’ям на вулицю, де стояла його бричка.
І тепер противний холод ударив Данила під серце, усівся на плечі, пригнув їх своєю вагою. Хлопець тріпнув ними, скидаючи цю вагу, приклав руку до серця. Чого ти злякався? Не бійся, но дрібній. Чуєш?
Трохи заспокоївшись, він знову повернувся до класу, до принишклих дітей, спромігся для них на посмішку, спокій і таки закінчив урок, а потім пішов блукати в луги, які вже на своїх долонях тримали зелень і перші кетяги первоцвіття. Кому воно, розкривши вії, завтра дивитиметься в очі? І знову холоднеча хвилями перекочувалася по плечах і в міжпліччі. Та хай, що буде, те й буде, а вів, не кидаючи на важницю обережність, якось допоміг людям. Але є й інша мудрість: обережно іти но землі. Таке ходіння і плазуванням може стати…
Біля райкому Ступач пружно скочив в брички, додбало махнув рукою візнику і, покосувавши на свій військовий одяг, швидко пішов до приймальні. З порога він коротко запитав секретарку:
— Я? — І кинув своє характерне око на двері.
— Будь ласка, будь ласка, Прокопе Івановичу, — враз заквапилася і почервоніла дівчина, яка хоч невідомо чого побоювалась професії Ступача, та не страхалась його візантійських очей. Секретарка багато читала і все нерозгадане чи потаємне називала візантійщиною.
Ступач гарно подивився на дівчину, зовсім збивши її з пантелику, і зник за дверима.
— А начадили — хоч шаблю вішай! — театрально зупинився посеред просторого кабінету. — В приказці він сокиру замінив шаблею, бо перед ним сиділи колишні червоні козаки — секретар райкому Віктор Мусульбас і військовий комісар Зіновій Сагайдак.
— Таки начадили, — погодився Мусульбас і поклав люльку біля чорнильниці. На горбоносім виду його після хвороби тліли рівні рум’янці.
“Наче материки на німій карті”, — прикинув собі Ступач, який і недолюблював, і побоювався секретаря, бо той і досі не може забути його лівих заскоків. Минулися ж вони, минулися! Та й хіба ж тепер на роботі не вилузуюсь зі шкіри?
— Сідайте, розказуйте, коли є що розказувати, — трусонув чорними кучерями темнолиций Сагайдак.
— Я й постою, бо в ногах, кажуть, нема правди, — знову вдався до народної творчості Ступач. — Що ж його вам? Був я і в Магазаника, і в скитку, і в Бондаренка. Зерно, на мою думку, залишилося ще від ченців, які вміли таки господарювати — в їхньому підземеллі і досі сухо, хоч перець тримай. А от Бондаренка треба покарати!
— Так уже й покарати? — сумнів і наче невдоволення тінями пройшли в горіхово-карих очах Мусульбаса.
— Неодмінно! Щоб свій свого боявся! — І Ступач так рубонув рукою, наче й він був у червоному козацтві. — Думаєте, Бондаренко покаявся? Коли б не так! Я йому одне, а він мені друге, я йому друге, а він мені третє…
— Ви йому третє, а він вам четверте, — насмішкувато продовжив Сагайдак. — У вас до сотого не дійшло? Ступач образився:
— Поговоріть ще ви з ним, то й до сотого дійдете.
— Та поговоримо, — загадково пообіцяв Сагайдак.
— От він і покаже свій норов, як мені показав!
— А як ви з ним говорили? — пильно-пильно подивився Мусульбас. — Часом не страхали?
— Не обійшлося без цього.
— А для чого це вам?
— Як для чого? — І Ступач навіть посміхнувся. — Треба ж мати зі страху зиск.
— Що, що?! — аж підвівся Мусульбас, і підвелись його материки.
Він переглянувся з Сагайдаком і, не сідаючи, запитав Ступача:
— Ви не догадуєтесь, які з цього зиску можуть бути втрати?
— Мені?
— На жаль, нам! Ступач стенув плечима:
— Хіба ж вам невідомо, що в нашій професії через страх можна добратись і до коріння, і до насіння.
— Не доберіться ним до нещастя, — зітхнув Мусульбас. — Ви не думали, що страх з людини робить уже не людину, а знаряддя? Коли не думали — подумайте, коли не погоджуєтесь з цим, міняйте скоріше професію. Ще не пізно.
— Але і по рано, — похмуро відповів Ступач…
Уже дрімало надвечір’я, коли Данило побачив у лугах Терентія Івановича. Вгрузаючи вербовою ногою в луговину, чоловік підійшов до нього, чогось просвітлений і наче помолоділий. З якого б це дива?
— Посутеніло, — глянув на небо.
— І надворі, і в душі, — буркнув Данило.
— Чи не рано — в душі? — засумнівався Терентій Іванович.
— Ступач казав — не рано.
— Так час іде не за годинником Ступача. А за вами знову струс.
— Ті самі гості в ту саму хату? — одразу накостричився. — Тоді не піду!
— Не вгадали — секретар райкому і військовий комісар приїхали.
— Ого! — мимоволі вигукнув Данило, і в куточках уст вибилась гірка посмішка. — Якої честі доскочив…
— А може, й честі, — розважливо сказав Шульга, висмикнув дерев’яну ногу з луговини, і витиснутий нею слід почав затікати водою. Отак іде чоловік по землі і залишає за собою джерельця. — Ти ж не дуже переживай, бо серце маєш одне, і таке, що й комусь знадобиться, — і добра посмішка від уст перекинулась на його підкучерявлені вуса.
— Ступачеві вже знадобилось.
— Що Ступач? То одноденка. Правда, не одному ця одноденка поранить душу, але й це треба пережити.
— А хто ж ті, що приїхали зараз? Що вони за люди?
— Коли були в червоних козаках, тоді хороша слава ходила за ними, а тепер не знаю, бо нещодавно з’явилися в нас. Прізвище ж секретар має чудернацьке — Мусульбас, а в комісара запорозьке — Сагайдак, хлопці звали його Сагайдачним. І от, повіриш, Мусульбас пізнав мене, хоча й бачились ми в громадянську лише разів зо три. Подивився на мене, на мою вербичку, знов на мене, обійняв і заплакав. То й подумалось тоді: як буде в нас ось така справжня душевність, то все нам буде по силі…
В учительській Данило застав Діденка, білявого бритоголового, що мав журні очі, секретаря райкому і статурного, з циганською вродою комісара. Торопіючи, збираючись у вузлик, зупинився біля порога.
— Ви Бондаренко? — без прелюдії запитав секретар, підвівся, ступив до Данила і подав руку, на якій біліло рубцювате перехрестя шрамів.
— Бондаренко.
— Славне прізвище! Історією пахне, — пильно вдивляється в нього Мусульбас. — Бондарювати ж умієте чи розгубили батьківський спадок?
— Трохи вмію.
— А коли зробите бочку на огірки, розсіл буде витікати чи аі? дг негадане запитав стрілчастобровий Сагайдак,
Данила здивувало таке запитання: насмішка, чи що? І вій теж відповів по-селянськи:
— Якщо бочку робитиму для доброї людини, то розсіл не витече, а для поганої — то й огірки не вдержаться.
— Данило Максимович у нас молодець! — втрутився в розмову Максим Петрович і поглядом підбадьорив свого вчителя. — Прошу вибачення, бо мені треба ще на вечірній урок, — і вийшов з учительської.
— Шапка батькова? — глянув секретар на смушеву шапку, яку Данило тримав у руках.
— Батькова.
— І вдача така ж запальна, як у батька була? — примружився Сагайдак.
— Не знаю.
— Знаєш! Так роздав, хлопче, хліб? — перейшов на “ти” Мусульбас.
— Роздав, — щось крижиною тенькнуло всередині, він зібрав на переніссі уперті зморшки і зовсім недоречно згадав улюблену приказку Богдана Хмельницького: “Що буде, то буде, а буде — як бог дасть”. Що буде, а стоятиму на своєму.
— І не каєшся?
— Роздавати добро — не гріх, ховатися з ним — гріх. Сагайдак посміхнувся, переглянувся з Мусульбасом.
— Ступача злякався? — запитав той.
— Не дуже, але радості від його крику й погроз не мав, бо, здається, він належить до спадкоємців князя Ізяслава, який ще в дванадцятому віці глаголив: “Аби дав бог здоров’я, а месть буде”. Не дай бог такому крикуну доскочити великої влади.
Мусульбас довго, вивчаючи, дивився на Данила, потім правицею поліз до голови, з якої тиф громадянської зняв кучері.
— Далеко ти заглянув. І, на жаль, щось істотне підмітив у характері деяких нетерплячих. Напевне, натерпимося ми ще з ними. А тепер про тебе: вірно зробив, що роздав хліб, бо насамперед треба рятувати людей.
— Спасибі, — ожив Данило.
— Зажди дякувати. Послухай старшого роками. Роздати зерно — не така вже й велика мудрість, аби воно тільки буде, — і посмутнів чоловік, бо й він не мав його. — Мудріше — виростити хліб. Ти вмієш ходити біля землі?
— Наче вмію.
— А ти мені без “наче”. Знаєш хоча б те, що робить ваша школа?
— Цей курс науки, здається, вивчив.
— А це правда, що хотів бути агрономом? — запитав Сагайдак.
— Правда. Та за розкладкою губкомітету незаможних селян мене послали на робітфак при педінституті.
— Це добре, що тебе послало село, виходить, вірило тобі. А за людську віру треба відробляти, — вже повчально сказав Мусульбас.
— Постараюсь, аякже, — не знайшов чогось кращого відповісти.
— Так-от, Даниле, я не буду тебе страхати, як Ступач. Страхайся сам собі. Ми сьогодні після Ступачевого наскоку говорили про тебе, згадали й твого батька, а тут я дещо розпитав у Максима Петровича. І думка наша така: пошлемо тебе в своє село головою колгоспу.
— Мене?! — оторопів Данило. — “Від суду до посади…”
— Тебе!.. Злякався?
— Та вже ж не зрадів.
— Одним тебе втішати можу: не святі горшки ліплять. Скільки разів чув цю приказку Данило, але, здається, тільки тепер він збагнув її вимір. Борсаючись у круговерті думок, запитав:
— А школа ж як?..
— От земля і люди будуть тобі новою школою… Допоможи людям дочекатися нового хліба, — підвів на Данила сум і біль горіхово-карих очей. — Розумієш, хлопче, який тягар кладемо на твої ще незатверділі плечі?
— Розумію, — німотне дякував несподіваним гостям за довіру і водночас потерпав перед своїм завтрашнім днем.
— Серце в тебе добре, хай труднощі не підірвуть його, хай недалекі людці не озлоблять його. То по руках? Данило зітхнув:
— Що тільки тепер буде і голові, і рукам?
— Спіймав на слові, — покрутив лисою головою Мусульбас і прихопив на неї відблиски лампи. — Ось тепер і суши голову над усім та думай, як співається на весіллі: “Ой думай, думай, чи перепливеш Дунай”. Тепер твоє село — твій Дунай. Вибивайся, хлопче, бо нам зараз дуже сутужно. Дуже!
— На якісь фонди можна надіятись?
— Немає цих фондів, — зітхнув Мусульбас. — Одні гіркоти в. З них, зловтішаючись, скористаються наші вороги. Та з ними нам дітей не хрестити. Нам за всяку ціну треба рятувати людей. Отож, повторюю: вибивайся!
— А ви хоч одне око приплющите, коли якось буду вибиватись?
— Не маю права приплющувати очі, але й за чуба тебе зразу не хапатимемо. Що тебе ще муляє?
— Надранній сів. Забороніть його. Це ж дурість. Мусульбас зітхнув:
— І дурість не завжди заборониш… Сій, коли треба сіяти, і рятуй людей. А зараз ми тебе підкинемо в твоє село.
— Поночі? — здивувався Данило.
— Що для нас ніч, коли має зійти козацьке сонце? — заграв стрілами брів Сагайдак.
— А як переберетесь тепер до мене і до себе через броди?
— Коли проскочимо козацький, то проскочимо й татарський, броди — не журба! — І щось своє згадав Сагайдак. — А от є інші в людини броди блакитний, як досвіт, — .дитинства, потім, наче сон, — хмільний брід кохання, далі — безмірної роботи. і турботи, а зрештою — рук і прощання. Мій дід, бувало, казав: чотирма бродами стікають води життя, а назад не повертаються…
— То й по конях, — обірвав Сагайдака Мусульбас. І вони при місяці проскакували хмільні води, кілька разів полохали на лугах сонних качок, а коли зупинилися перед будинком Правління, Мусульбас вийняв з кишені не то торбинку, не то кисет і подав Данилові.
— Ось тобі влада в руки — печатка, тільки більше орудуй годовою, а не печаткою. — Він простягнув Данилові руку. — То й бувай.
— Куди ж ви? Може, в мене переночуєте?
— Вважай, минається нічка, треба ранок зустрічати, — відповів Сагайдак. А коли Мусульбас пішов до коней, тихо запитав Данила: — Ти чув, як у ставках Цукротресту скидалася риба?
— Чув.
— І що подумав собі?
— Уночі забрести в ставок, а вранці хоч дітям наварити юшки.
— Догадливий ти, — примружився Сагайдак… — На твоєму місці і я зробив би це. То не відкладай таке діло.
“І що воно за людина? Підсміюється, насміхається чи насправді хоче якось допомогти?”
Сагайдак, певне, зрозумів, що думає Данило, і шепнув йому:
— А хочеш, я тобі пособлю.
— Це ж як? — оторопів ще необраний голова.
— Завтра після зборів ми з тобою вкрадемся на найбільший став, де й півпудові коропи вигулюються. Там господарює мій добрий знайомий, то й підкотимось до нього з возом і мішками. А післязавтра вари юшку і дітям, і орачам.
— Збиваєш хлопця з пуття? — негадано обізвався од брички Мусульбас.
На це Сагайдак невинно відповів:
— Та ні. Це ми, як рибалки, про королівську юшку говорили.
— Королівську чи циганську? — запитав без огуди…
Отак негадано і розгорнулась нова нелегка сторінка його життя. І перше, з чого він почав, головування, — обійшов усі хати села, заглянув у очі і старих і малих, набрався в них журби та й пішов на сепаратний пункт, де господарював його друг Василь Гарматюк, веселий чорнявий красень, який нещодавно повернувся додому з далекої прикордонної застави. Друзі обнялися, міцніший Василь легко підняв Данила вгору.
— Василю, не відривай мене від землі. На це інші знайдуться.
— Бідний ти, Данило, ох, і бідний, — засумували сизі, незвичці на темному виду очі.
— Будеш і ти зі мною бідним, — пообіцяв Данило.
— Це ж як?
— Сідай, послухай. Нам треба подумати, насамперед, про дітей. Завтра ж для них відкриваємо дитсадок. А що маємо для цього? Тільки два мішки зерна та ложку молока з колгоспу. От і допоможи нам.
— Чим же я можу допомогти? — насторожився Гарматюк.
— Отим молоком, що приносять тобі на пункт. Звітуєш ти раз на місяць?
— Раз.
— То, поки твоє начальство розбереться, що й до чого, ти віддавай мені невелику частку масла. За нього я вторгую все потрібне дітям. А з відвійок будемо робити пісний сир. Його вийде, як я підрахував, по триста грамів на людину. А це вже щось важить.
— Швидко, по-злодійськи ти підрахував, — огудливо похитав головою Гарматюк.
— Не я — сама біда підрахувала. Завтра ж рибалок спроваджую на річку, і з улову будемо варити на полі юшку для всіх. Це щастя, що маємо річку й ліс.
Темний вид Гарматюка взявся темною блідністю:
— Даниле, це ж через місяць суд нам…
У Данила затремтіли вуста, він обняв друга:
— Не треба, Василю, такої сумної. Не всякий злочин є злочином. Повір, люди зрозуміють нас.
— Коли? — похнюпився Василь.
— Якщо не тепер, то в четвер…
Як це недавно і як це давно було. Що ж, і він наробив помилок, та було й виправдання у нього: для людей він не жалів ні свого часу, ні свого серця…
— Крийок-крок, крийок-крок, — вже ближче, як доля його, обізвався молодий погонич, і Данило посурмленою травою почав спускатися до татарського броду.
Гей, броде татарський, явори й калина бережками та човни біля самих зірок, а щастя так мало…
