VIII
З розлогому полумиску до лини, що по самі вінця затік сонцем, колобродиться, вирує ярмарок. Над картатою людською збірнотою відлунює розтіч голосів, ревище худоби, дзвін кіс, гучання гончарних виробів, сумні переливи сопілки, дрімотне квиління ліри й ще десятки згуків, що має ярмарковий коловертень. А над усім цим, угорі, обабіч спадистої дороги, стоять два вітряки і хрестами крил перелопачують блакитні шовки неба.
Семен Магазаник любив і торжища, і гульбища після них, хоча й не раз доводилося везти з ярмарку додому вже не голову’, а дупло з осами. І під яким би він хмелем не їхав, завжди, проїжджаючи біля скитка, норовисто обертав од нього голову — і досі не міг забути ні зерна в ньому, пі тієї колотнечі, що була від нього. А скиток, хоч і руйнувався, все одно тримав на стінах горобину, що і в люті зими червоніла гронами ягід і скликала в гості лісове птаство.
Сьогодні лісник приїхав не так щось купити, як прицінитися та домовитися з цибульниками й садівниками, що він може мати від них на ранню осінь, бо хіба далеко до неї? Зап’єш косарщину, зап’єш зажинщини — та й думай про кожуха і дорогу на Сибір. Від однієї згадки про це Магазаник відчував холод у міжпліччі й свіжий карбованець біля серця.
Журавлистий, неквапний, мов добра година, Лаврін Гримич, який на всю округу славився як найкращий скиртоправ, одразу т ошелешив лісника:
— Тобі, Семене, я зможу дати цибулі або часнику тільки на закуску, — й підвів гаряче золото вій на такі часничини, яких і на виставці не побачиш. За це добро в Сибіру одразу відхопиш торбу грошей і ходи кумом королю.
— Це ж чого тільки на закуску? — стурбувалося жорнувате обличчя Магазаника, скривилися перестояні віхтики вусів. “Бач, рудий, мов шершень, а комизиться”.
Та Лаврінові навіть відповісти ліньки, він одвертається од Магазаника, кидав погляд на ярмаркове юрмовисько й незворушно думає про своє. От уже характер має! Дві війни вибивали з його тіла кров, виносили й життя, однак не в силі були винести доброго степового спокою і доброї усмішки чи пересміху. Чого не трапляється у життєвій веремії, як, бувало, не колотиться, його Олена, а чоловікові і громи не громи — тільки бубни. Дивиться, дивиться собі, як якась недогода лихоманить його жінкою, неквапливо поведе золотим вусом, під яким чаїться лагідна насмішка, й скаже:
— Олено, ще й завтра день буде — угомонись на сьогодні. Думала молодиця хоч раз на віку посваритися з чоловіком, однак нічого не вийшло з її заходу, то й має собі жіночу зверхність над ним, а він спокій у світі. А вже в роботі Лаврін — вогонь: спробуй — дожени його, неквапного, чи в лузі з косарями, чи в полі з женцями. І недарма про нього кажуть у селі: це з тих, що робить хліб. Правда, має чоловік і своє багаторічне дивацтво: шукати скарби в прадавніх степових могилах.
— Лавріне, може, в тебе не вродило? — не відчеплюється лісник.
— У мене завжди родить, — навіть не дивиться на нього.
— То який тебе ґедзь укусив, що робиш мені безторжя? — насупився Магазаник, маючи сьогодні від Лавріна не шанобу, а поневагу. — Хочеш могорич? Зараз же поставлю скаженівку! Хочеш дармового палива? Приїжджай до мене тихцем увечері! Хочеш меду? Зашпунтую лип’яночку або дві.
— Гарний мед у цьому році? — На вогнистих Лаврінових щоках пожвавішали кетяги ластовиння.
— Не мед — саме здоров’я! А захочеш — навіть джмелиного від очей привезу.
— У мене поки що очі не болять.
— Так можуть заболіти від цибулі й часнику, — підсміюється лісник.
На це він схоплює спокійну відповідь:
— Чи не пішов би ти до рудого дідька?
— Біля одного вже стою.
Тепер і Лаврін починає посмішкою шеретувати своє добро на щоках, а вродило ж його, вродило! Та ні він, ні його огрядна гарячоока жінка не журяться зайвиною рудого кольору й. ластовиння.
— То чого ти, Лавріне, затявся з цибулею і часником? Чи не збідніє твоя кишеня?
— Краще мати бідну кишеню, аніж бідну голову, — мружиться Лаврін і склеплює своє гаряче золото пій. — Впоряди так, щоб я тебе не бачив ниньки. — І спогорда одходить від розгубленого лісника туди, де біля пагорбів глечиків, горшків, мисок і макітер грає рум’янцями і стрічками чорнобриве дівчисько, а біля неї увивається ставний закоханець, що має в очах любов та молодече безжур’я.
— Ось геть, Петре, — ніби сердиться дівчина і поправляє в косі квіточку ясмину. — Дай мені хоч ринку вибрати.
— Нащо тобі її вибирати? Давай закупимо геть усі та й поїдемо до моєї хати.
— О, вже й поїдемо! Який нетерплячий! — ніяковіє дівчина й обома руками відпихає настирливого залицяльника, та згодом власкавлюється: — А що ж ми тоді з усіма ринками будемо робити?
— Розставимо в два ряди від воріт до дверей, щоб ніхто не заблудив до нас, — недовго думаючи, пасталакає закоханець, і обоє починають сміятися.
Пускає посмішку в вуса і Лаврін, не зводячи погляду з молодика.
— А в тебе ж вистачить грошей на всі ринки? — жартома питається дівчина Петра.
— Мабуть, ні, — не журиться молодик. І тоді в розмову втручається Лаврін:
— Ти ж, хлопче, на ярмарок пішки прийшов чи хурою приїхав?
— Абощо? — дивується парубок.
— Не “абощай”, а кажи, коли старші питають.
— Хурою, — перезирається хлопець з дівчиною і знизує плечима.
— То піджени сюди воза, я вам на нове господарство вкладу і ринок, і горнят, і глечиків, і макітер. Лови, горшкограю, завдаток. — І Лаврін кидає гончареві калитку.
— Оце дива! — розгублюється парубок. — Хто ж ви, дядьку, такий?
— Старий друзяка твого батька. Він тобі часом не розповідав про кулеметника Лавріна?
— Так це ви Лаврін Гримич, що мого батька в громадянську врятували?! — скрикнув хлопець.
— Своєю парсуною, — підсміюється Лаврін, а парубок кидається його обіймати.
— Ой дядьку Лавріне, чого ви так довго у нас не були?
— А ти ж хіба тепер буваєш дома вечорами? — сміється Лаврін і зирить на дівчину, що паленіє калиною. І де воно в світі ця краса береться?
А тим часом, оминувши щетинників, Магазаник зупиняється перед Оленою і хтивим поглядом ловить її темно-вишневі підкаскані губи, які, напевне, добре знають смак поцілунків. Має ж бісів Лаврін розкошування. Жінка, певне, вгадує Магазаникові думки, але не сердиться, а насмішкувато цінує його вид.
— Олено, чого це твій золотавий отак приндиться та комизиться, наче сам срібло-злото виробляє? Чи він з тобою ще до ярмаркування погарикався, чи в нього гроші дармують?
Молодиця міряє лісника гарячим оксамитом і живо відмахується од нього гарною, отороченою вишиттям рукою:
— Нащо вам усе знати?
Та Магазаник не відчеплюється й пускає їдь:
— А може, Лаврін знайшов у розкопищах скарб?
— Вгадали: таки нарешті викопав, — несподівано відповідає Олена.
— Це ж де? — одразу тетеріє, хоч вірить і не вірить Магазаник.
— У степу біля козацького броду.
— Біля козацького броду? — перепитує, непокоячись, Магазаник. — І що ж там було: глиняне череп’я? Чи й золото блиснуло?
— Були й золоті цяцьки, — лукаво грає бровами і віями жінка.
— Ти бачиш! І що ви з ними зробили? — переходить на півшепіт лісник.
Олена так глянула на Магазаника, начеб він з місяця звалився.
— Що ж нам робити з ними? Полюбувалися з усіх боків, я навіть до шиї приміряла їх, а потім загорнула в пілочку і… заховала в скриню.
Магазанику аж дух перехопило. Він сюди-туди кинув злодійським поглядом і знову півшепотом запитав:
— Олено, а ви поцінно не продасте мені того золота? Жінка хотіла теж перейти на шепіт, але не витримала гри, засміялась.
— Ти чого? — незрозуміле глипнув на неї Магазаник. — Га?
— Та нема цього золота в нас, — відгетькується рукою від лісника. — Однесли його в музей. Що вже там радості було! А вам би зразу купувати-крамарювати, — й на підкасканих губах молодиці, які так і надили до себе крутивусів, з’являються глузи.
— Виходить, у музей накопали добра?.. — розгубився лісник:
бач, як осміяно його? І ким? Перегодя він уже спокійно питає: — А ти не знаєш, чого це Лаврін переді мною дибки та гопки стає? Чи він не мав моєї підмоги з лісу? Чи мої бджоли зледащіли і гірший взяток дають? Може, ти вкоськаєш його?
— І не подумаю.
— Чого ж?
— Лаврін не трутиться до моїх курей, а я до його часнику й тютюну. Хай робить, як сам хоче. Він у мене в усьому голова.
Магазаник здивовано глянув па жінку, на свіжу блакить вишиття, під яким спокоєм літа, спокоєм материнства дихали високі перса.
— Потураєш ти йому, потураєш. За ним назирці треба ходити, бо на іншу накине оком.
— A нього око не лихе: хай і накине на когось, —не печалиться Олена.
— Діжки і діжниці — купляйте, молодиці, — подав голос старий бондар, в якого чуприна, вуса й борода заглушили все обличчя.
— Баби кохані, продавайте онучі драні! — заторохтів дженджуристий, вертлявий ганчірник, що мав скором і в очах, і в примовках…
— Це без мороки збули б усю вашу цибулю та часник, — не відчеплюється Магазаник.
— І ви повезли б на Сибір? — перебила жінка.
— А що ж у тому? Треба ж пособляти людям?
— Пособляти, але не обдирати. Ідіть уже собі до інших, — виправляє від себе лісника й зводить очі на вітряки.
Так що ти скажеш на таке? Вже й у Лаврінової жінки засіялось на ідейність! Магазанику, схопивши облизня, треба було б набурмилитися, але він удає, що й не помітив їді, й навіть вичерплює губами посмішку:
— Видно, Лаврін немало накопав у могилах скарбів, що такими багатими стали. Потрусити вас треба, потрусити. — Розштовхуючи плечима ярмарчан, швидко відходить од жінки, а навколо нього вирують ярмаркові хвилі.
— Та купляйте, хай не пліснявіють ваші гроші…
— У вас торгу на копійку, крику на рубель…
— Увечері ж біля верби! Чого ж ти мовчиш?..
— Люди он чують.
— А хіба вони не стояли біля своїх верб?
Невже й він стояв колись біля своєї верби, біля своєї любові, нашіптував їй билиці, небилиці та різні дурниці?.. Хоч би не вмовились цибульникн проти нього, як Лаврінова пара.
— Шевче-шкіродравче, скільки за шкапові просиш?
— Усі гроші…
— А за хромові?
— Половину.
— То міняємось, міняйле?
— Хто міняє, той сорочки не має.
— А що я кажу: суєтний світ, суєтні люди.
— І зілляв бог чашу свого гніву на пас…
— Позолоти ручку, вродливий, — кидаю на карти життя.
— Бублички з маком, самі в роті тануть!..
Невдалік од бублейниць і паляничниць заскиглила ліра, і глухуватий голос лірника чомусь тривогою озвався в нутрі Магазаника:
Ой коли кінець світа іскончавться,
Ой тоді страшний суд наближається…
Прямо на землі сидів горболобий старець, що маз на широких плечах не голову, а оберемок залежаної вовни, з якої витикався хрящуватий носяра, біля старця лежали великі заяложені торби й глиняна мисочка, куди вряди-годи накрапало дрібне срібло й мідяки. Магазаника не так здивував сумний кант і патли лірника, як його сила, що вчувалася під обтріпаним брудним одягом. Це дужень, а не старець. Ось срібна монетка впала не в мисочку, а на землю, і волохань потягнувся до неї іржавою лопатистою рукою, потім глянув на своїх слухачів і неждано зупинив жовті, як у змієїда, очі на лісникові. І знову якесь лихе передчуття замлостилося внутрі Магазаника. Здається, ніколи й не бачив цього волоханя, а середина аж колотиться. Він вийняв калитку, необачно витрусив з неї десятинний червінець з головою царя, поквапливо сховав його, а старцеві кинув гривеника.
Якийсь захмелілий вусань підніс лірнику чумацьку рогову чарку:
— Випий, чоловіче божий, за грішні душі наші.
— Спаси, господи, люди твоя, — лірник лівицею охопив чарку, перехрестив, і вона загубилась у хащах його розкуйовдженого волосся.
— Тату, а ви чого тут прикипіли? — здивовано притерся до батька Стьопочка. — Ви ж раніше на всіх старців і лірників собак напускали.
— Літа, Стьопочко, літа, — невиразно відповів і пішов поміж возами, ще чуючи на собі важкий погляд лірника. Чого він прив’язав свої очі до нього? Прямо, якесь диявольське навожденіє.
— Як у вас, тату, з цибульниками? — чогось радісно грає віями й синькою очей Стьопочка.
— Поганувато. А ти ж чого, вулишнику, розвеселився? Трохи десь хильнув?
— Вгадали! Але ніколи не вгадаєте, з ким, — засміялося чадо.
— Говори вже.
— З будищанським батюшкою.
— З будищанським попом?! — не повірив лісник. — Та що ти верзеш? Чи вже в голові як у млині?
— Істинну правду кажу, — аж підростає Стьопочка. — Тиняючись собі па ярмарку, прицінююсь до того, до сього, та й бачу перед собою свіженький підрясник отця Веніміана. І відразу ж згадав будищанське гробовище. Ви ж знаєте, що воно геть усе засаджене яблунями, і не якимись там саблуками, а найбільше зимовими ранетами. От привітався з батюшкою та й гарненько питаю, чи зародили на кладовищі яблуні?
— Уже гілля вгинається, — каже батюшка. — А нащо це тобі, чадо?
— Та прикинув собі, чи не можна у вас тишком-нишком узяти кладовище в оренду.
І не повірите: батюшка мало не підскочив на радощах. Уже за чаркою я стямкував, що в нього катма грошей на ремонт церкви. З усього видать, збідніли будищанські паравіяни, то недорого панотець і за кладовищанські яблука заправить.
— О, ти, Стьопочко, прозорливцем стаєш! — розчулився батько. — А я й досі не змітив орендувати гробовища. Це ж цвинтарне яблуко, либонь, у півціни обійдеться.
— Та, звісно, в півціни, а ви кажете, що в мене капустяна голова.
— Чого не скажеш у гніві, — потис міцнувате плече сина. — Спасибі — догодив.
Неждано-негадано Магазаник побачив перед собою великооку тонкостанну дівчину, що мала на плечах цілий сніп свіжого пшеничного волосся. Стьопочка, подивившись на незнайому, розгублено заграв млинками вій і загубив язика в роті, та й сам лісник здивувався: з якого ж поля взялося таке диво на ярмарковій колотнечі?
— Пробачте, ви не товариш Магазаник? — пильно, немов читає його роки, вдивляється фіалковими очима, де вмістились і довіра, і сполох, і вечоровий чар.
— Ти вгадала, — Магазаник уважно цінує дівоче личко, ніжно обведене підборіддя, довгі вії, тільки не може вгадати, що криється в пересвітах під ними — недоторканість чи та принада, що топить чоловіків: отак, не питаючи броду, шубовсть у воду. — Тобі щось треба від мене? Може, лісу на нову хату? — й значуще покосував на Стьопочку.
— Ой ні, — збентежилась дівчина, і втемніла глибінь її очей. Хто збагне її і хто втопиться в ній? — Мені треба їхати в Тарноруди на роботу.
— Ага, на роботу, — закивав головою Магазаник, і сяк і так пасучи дівочий обрис з голови до ніг. — Ми тебе довезем до свого лісництва, а там уже рукою подати до Тарнорудів. Учителювати їдеш?
— Ні, агрономом, — з прихованою гордістю і навіть подивом оказала дівчина. І їй ще новиною гучало це слово.
— Агрономом?! — витріщився на неї зеленню і піщаником лісник. — Ти закінчила технікум?
— Ні, інститут.
— Аж інститут!.. — спочатку не повірив, а потім навіть зітхнув і глянув на Стьопочку, який стояв, наче слуп. — Це так гарно з одного боку, а з другого — ніяк не завидую тобі.
— Чого ж? — здивувалася дівчина, гойднулась, і гойднулася на плечах її свіжа пшениця.
— Про це й говорити не хочеться, — і на обличчі Магазаника починає тінявитись удаване співчуття.
— Говоріть! — тихо наказала дівчина, і навіть у цьому єдиному слові вгадувався характер.
Лісник оглянувся, прихилив голову до дівчини:
— Тоді скажу по секрету: у нас не голова колгоспу, а якийсь гаспид. Він, пекельник, не те що людей — сам себе зароганив роботою. От накладе на дівочі плечі волячу ношу, та й звітріє твоя краса.
На довірливе обличчя дівчини відразу ліг сутінок, а в очі зайшов смуток.
— Але ви не крепко журіться, — нарешті знайшов свого язика Стьопочка. — Хоча голова в нас із товкучих, та люди не зобидять вас, і вообче. — І так поглянув на батька, що той зрозумів своє чадо.
— Що правда, то правда, — погодився Магазаник. — Та й село наше поволеньки вибивається в люди, за хлібом і до хліба не їдуть тепер на базар. А як тебе звати-величати?
— Мирославото Григорівною Сердюк.
— Так-от, Мирославе Григорівно, довгі думки залиш на осінні ночі, а зараз бери свої речі, та й поїдемо. Може, і наш хліб незгірше вашого.
Мирослава притихла, гойднула станом, потім рішуче сказала:
— А може, козак не без долі, а дівка не без щастя? Я зараз же прийду. Де ви будете?
— Он бачиш жовтим лубом укритий віз і кадубець на ньому? Це наш.
Дівчина глянула на віз, на коні й метнулася од Магазаників, на її плечах зашелестів оберемок волосся.
— Хоч серпом жни, як пшеницю, — сказав лісник і лукаво повів однією бровою: — Агрономша — це не вчителька! Як вона тобі?
— Славна. Ви ж мені дайте трохи грошей, — і покосував на батька: що цей шкрабун нашкребе йому.
— Гроші, гарна жінка та добрячі коні — то смерть, — у задумі сказав Магазаник, поліз рукою до кишені й глянув на вітряки, які аж навшпиньки спиналися, пориваючись до неба. І в цей час він плечима почув на собі чийсь погляд. Оглянувшись, побачив вервелу — лірника, котрий виносив із ярмаркового шарварку свої кудли й заяложені, навхрест почеплені торби, в яких неволився святий хліб. За облисілими повіками старця таврами викруглились насторожені вирла.
“Чого тобі, хребетосилий? Що ти пасеш своїми буркалами: чиюсь копійку чи душу?” — повернувся спиною до лірника.
А ось з-поміж ярмарчан і дівчатко вививається зі своєю ношею. І на яких дощах, і на яких зорях воно виростало, і кому він повезе на своєму возі цю синьооку судьбу? Ех, літа, літа. Чому ви не повертаєтесь назад?.. Коли б у макотерті Стьопочки було трохи більше лою, то міг би закрутити голову агрономші, та, здається, в нього на розум недорід. Правда, є в хлопця і сила, і хитрувата спритність, але зараз всюди більше розуму питають, бо епоха.
— Ти ж тільки не дуже патякай перед нею, більше очима та віями пряди — ця робота всім дівчатам подобається, — тихенько шепнув синові, що вже подзвонював біля воза упряжжю.
Стьопочка щось буркнув і втупив погляд у Мирославу.
— Ось і я, — довірливо посміхнулась дівчина.
— Сідай назад, та не зломи насад, — пожартував лісник і хотів пособити їй вибратися на воза.
— Я сама, — війнула легким платтячком і вмить опинилась на возі, ще й ноженята спустила з полудрабка — що то селянська дитина.
З ярмаркової колотнечі повз вітряки виїхали в рожевий надвечірній сонцеграй, що м’яко тремтів над обважнілими нивами, вони підіймали й підіймали з пагорба на пагорб півсон житніх і пшеничних корогов. Навколо стояла така тиша, що чути було золотий дзвін переджнивності.
Аж тут, у стелу, від Магазаника відв’язались чужі очі, й він з полегкістю сказав собі:
— Поле ж — як тихе море! — І подобрішав піщаник в його очах, що теж розуміли не тільки силу, але й красу ниви.
Та ось позаду почувся тупіт коней. Батько й син одночасно повернули голови.
— Здається, сам товариш Ступач трюхикає? — І Магазаник притримав коні.
— Таки він, — ствердив Стьопочка, на його і на батьковому виду одразу ж заграли спочатку хитруваті, а далі догідливі посмішки.
Це насторожило Мирославу: перед ким вони мають душевне колінкування?
Бричка порівнялася з возом. Магазаники запобігливо підняли вгору картузи.
— Доброго здоров’я, Прокопе Івановичу! Доброго здоров’я! На самовпевненому обличчі Ступача ворухнулась доброзичлива насмішка:
— Ще, купці з Бару — ні грошей, ні товару?
— От і де вгадали. Прокопе Івановичу! — Лісник весело глипнув на Мирославу. — Бачите, який красний товар веземо з торгу?! Одна брова — варта вада, а другій — і ціни нема! Аж агрономом буде в нас. А ви ж, коли не секрет, куди? В Тарноруди?
— Тарноруди.
Магазаник співчутливо зітхнув:
— Ох і не солодко вам із вашим правителем, із Бондаренком, значить.
Ступач одразу посутенів, а лісник м’яко-м’яко пустив голос:
— Може, Прокопе Івановичу, по дорозі завернете й до нашої хати? Вона вже вас із весни очікує.
— А що там у вас?
— Та чимось знайдемо пришанувати дорогого гостя: голодним і тверезим від нас не поїдете. У печі стоять душеники і чумацька з підвишениками та м’ятою каша.
— Каша з грибами і м’ятою? — здивувався Ступач. — Про таку заправду не чув.
— А в нас і покуштуєте. Та й до каші щось знайдеться, натуральне, лісове, якого в рестораціях і за щире золото не роздобудеш.
— Спокушаєте ви мене.
— Не спокушаємо, Прокопе Івановичу, а поважаємо, як невтомного діяча і людину. Ощасливте нашу оселю. Може, й ми розумнішими станемо.
— Ох, і лестун ви, Семене, прямо лис-корсак! — подобрішав Ступач.
Магазаник не образився, а пустив облесливу посмішку по вусах:
— А коли таке говорите аж ви, то я мовчу, бо вам видніше. То ви на бричці — попереду, попереду, а ми возом — за вами, та за вами, та під вашим керівництвом. Правда, дівонько? — повів бровою на Мирославу, і в тої згасла настороженість до солодкомовного лиса: жартує ж чоловік.
А чоловік, ще не приховавши усміху, вже прикидає, чим він буде заставляти стіл, якого їжака підкотить за столом супроти Бондаренка та що покладе в бричку, щоб цього це бачив, але таки побачив Ступач, бо життя — це та драбина, по якій можна і вгору до воріт раю видряпатись, та можна й поміж щаблями гепнути в чорті-що. От сколупне Ступач Данила, тоді й побачимо, хто з лісу вигулькне на голову! Як його руці, що зараз батогом підпалює коні, потрібна печатка! Правда, він і тепер живе, як у бога за пазухою, але з печаткою була б інша кумерція.
На якусь хвилину Магазаник пірнув у марево сподівань, та неждано на нього глянули вирли ярмаркового старця, і під серце підступно вдарила холоднеча. Що ж воно?.. Ага, то з небуття проклюнулась, мов рана, тривога минулих років. Де взялась вона і на які ярмарки податися з нею?..
Лісник мимоволі зітхнув, чим немало здивував Стьопочку, що і так і сяк грав млинками вій до дівчини, а вона лише придивлялась до надвечірніх ланів, що з пагорба на пагорб підіймали вісся житніх і пшеничних корогов. Ох, не під цими корогвами спаскудив він свою молодість. Тепер тихцем їдь із ярмарку і не важ на ті часи, що не для тебе йдуть. Із них можеш ти вирвати червінця, та навряд чи вирвеш щось більше.
Над дальнім полем зійшла вечорова зоря.
“Як золота печатка”, — сумовито подумав Магазаник і випустив зірку з очей, а натомість знов побачив лиховісні тавра лірника. І чомусь страшним став йому цей вечір, і він сам собі здався похилим привидом, що сутінками повертається з ярмарку.
Тьху! Чого, з якого лиха, як ворон, накликає на себе біду? Ось доїде додому і зразу ж притопить тривогу у чарці, а далі візьме лопату й піде на ту могилу, де Лаврін відкопав золоті цяцьки. Не тільки ж гробаря годує могила. Йому вже не терпілося вирушити на пошуки золота, навіть пожалкував, що запросив Ступача на кашу з грибами.
Згадка про гриби несподівано аж струсонула мізками: чогось нагло сплив дурний півгріх, що не став гріхом. Років з десять тому, коли паперові гроші ішли нарівні з золотими, його безсовісно обшахрував продавець Влас Кундрик. І тоді Магазаник приготував йому червоного павутинника — отого потаємного осіннього гриба, який вбиває людину не зразу, а десь на десятий-дванадцятий день. Вже й на столі стояла пекельна смаженина, та в останню хвилину передумав лісник труїти продавця. Коли це було, а й зараз моторошно стало. Ох це осіннє гайвороння згадок! Видко, з ярмарку пішло життя, коли все частіше під серцем тенькає і дзумить острах…
