X
Він іде порожнім коридором, а той охоплює йому ноги гудінням. Богдан у подиві зупиняється. Ага, сьогодні ж вихідний. Десь далеко-далеко тріскотить друкарська машинка. То, напевне, Маргарита Іванівна підробляє, як підсміюються студенти, на панчішки й рукавички. Оті старшокурсники, які мають розуміння, що таке жіноча стать, кажуть, що ноженята Маргарити Іванівни саме з тих, які прихиляють донизу чоловічі очі й серця.
Богдан відчиняє двері інститутської канцелярії, де справді Маргарита Іванівна проворними пальцями розстрілює тишу.
— О, це ви, Богдане? — радісно дивується Маргарита Іванівна, та посмішка відразу ж згасав на її напіврозквітлих, як пуп’янок, устах,— Богдане, ви хворі?
— Ні, здоровий,— невпевнено відповідає студент.
— А що ж з вами?! І де ваші очі?
— Очі? На місці.
Маргарита Іванівна — це худе, добре оленятко, що чомусь прибилося до канцелярських лісів, відводиться з стільця, і її довгі ноженята, і струнка постать, здається, розганяють тіні низького зимового дня.
— В глибини позападали ваші очі. Але в які глибини. Знову ночі за книгами чи ходите вантажити на вокзал?
— Ні, я здорожився. Саме в заметіль вирвався додому, насилу дочапав.
Маргарита Іванівна безнадійно похитала отією голівкою, біля якої, мов бджоли, гуділи студенти.
— Навіжений, як і всі, хто пише вірші. Ви, напевно, застудились?
— Наче ні.
— Та хіба ви скажете? — вона приклала руку до його чола.— Температури наче нема, а нерозсудливість аж шелестить. Я вам завтра сушеної суниці й липового цвіту принесу. Сама сушила.
— Тоді я зразу одужаю.
— Боже! — сплеснула руками дівчина і засміялася.— Навіть наш Богдан спромігся на комплімент. Який прогрес! За це я вам завтра принесу подвійну порцію суниць і цвіту.
— Не треба, Маргарито Іванівно. Я сьогодні виїду.
— Куди?
— Далеченько, в зв’язку з домашніми обставинами,— зніяковів хлопець.— Я можу вам залишити заяву? Передасте завтра Домбровському.
— Що ж робити з вами, передам,— чогось зітхнула Маргарита Іванівна і крадькома закинула око в дзеркальце, що було трохи більшим за її вологе оленяче око.
Богдан забрався в куток, сів біля вікна і почав думати над заявою. А в цей час тихенько-тихенько прочинилися двері і в них злодійкувато просунулась циганська, з оберемком кучерів голова його друга Івана Соколяненка. В чорних очах хлопця, як на тальковій вазі, легковажились лукавство і веселість.
— Маргарито Іванівно, до вас можна? — кидав жагучий шепіт.— Як ні, то ми підемо.
— А хто це ми? — строго питається Маргарита Іванівна.
— Ми — це я, один, як місяць у небі.
— Як місяць у часи затемнення? — патякає на циганський вид студента.
— Точнісінько, Маргарито Іванівно,— не бентежиться Іван.— Коли я з’являвся на світ, то мав бути білесеньким, як пшеничне тісто, а тут саме почалось затемнення і зробило з мене брюнета. Я вже й наждаком шпарую свою пику, а, вона ніяк не вибілюється, прийдеться до жіночих мастил вдатися.
— Іване, а у вас затемнения вийшло. тільки на виду чи й під кучерями?
Іван одразу вмостив сум на приступець нижньої широкої губи:
— Спочатку — було на виду, а як побачив вас, то й у голові почалося повне і довгочасне затемнення.
Друкарка впала на стілець і почала витрушувати на стіл сміх і сльози.
— Маргарито Іванівно, струсіть і мені в руку пару сльозин. Я їх візьму в оправу.
— Ви прямо неможливий, Іване. Завжди я маю од вас і сміх і сльози.
Міняю їх на своє затемнення. Боже, боже, які ніжки! А в мене такий циркуль, хоч поросят проганяй крізь нього. О Маргарито Іванівно! — трагедійно підняв догори очі.
— Що, Іваночку? — заграла бровами, віями й очима дівчина. І це виходило в неї.
— На погибель собі, я мушу навести вам перевірені статистичні дані: ви краса й окраса усіх теперішніх областей, що входили колись до складу Подільської губернії! — Неждано він побачив Богдана і, не вірячи своїм очам, придивився, потім запитав: — Ти?
— Я, Іваночку.
— То чого ж ти мовчав досі?! — обурився хлопець, скинув з обличчя легковажність і заклопотано підійшов до друга.— Що з тобою? Де ти зник? Чого перепався на смик?
— Про це довго розповідати.
— Невже любов? — крадькома зиркнув на Маргариту Іванівну.
— Хто його зна.
— Виходить, і тебе не оминуло це стихійне лихо,— задумливо сказав Іван.
— Виходить.
— А позавчора тебе розшукувала синьоока красуня.
— Хто ж вона? — вп’явся очима в друга.
— Не сказала ні імені, ні прізвища. А була ж вона така, як весняночка. На санчатах з села приїхала сюди і дуже зажурилась, що не застала тебе.
— Куди ж вона подалася?
— Теж не сказала,— зітхнув Іван.— Вона?
— Вона. Я їду розшукувати її.
Іван набурмосився:
— Щось недоладне виходить у вас: то вона тебе розшукує, то навпаки.
— Ось подасиш завтра заяву Домбровському. Я через два дні повернуся.— І він швидко вийшов з канцелярії.
Іван розгублено постояв з заявою, пробіг її очима й метнувся за Богданом.
— А гроші?
— Які гроші? — нерозуміюче поглянув на друга.
— Які? — перекривив Іван.— Мальовані! На дорогу ж вистачить тобі?
— Не знаю.
— Я так і думав! Хвалити бога, вже вивчив свою пустопорожню клієнтуру. Ану витрушуй свої рокфеллерівські скарби!.. Так їх же й на один квиток не вистачить.— Іван поліз до кишені, вийняв щось із неї, віддав Богданові.
— Іваночку, це ж останні?
— То й що? До стипендії якось дотягну. А тобі, може, доведеться її хоч морозивом чи зельтерською частувати,— він стиснув плечі друга.— За такою дівчиною можна і на край світу! Бувай, великий Марко Поло!..
* * *
За вікнами ніч, нескінченна зимова ніч. Інколи з неї вихопиться острівець вогнів, і знову темінь, і качиний перестук коліс, і сумовитий посвист вітру-скрізняка. Під цей качиний перестук їде сон третього класу, їдуть лозові кошики, схожі на колиски, їдуть сонні матері, на руках у яких замовкли білі вузлики немовлят, їдуть печалі навколо стиснутих уст і їдуть надії на всміхнених лицях. А ти самотньо нагріваєш вікно головою, підкидаєш до мозку дровець, і він аж гуде від огню і чаду, і крутить, і крутить, і крутить оту стрічку спогадів, що має тільки один образ і одну синяву очей.
— О боже! — злякано прокинувся замиршавлений дяк, схопився за кишеню, вичавив з неї брязкіт і полегшено завершив: — О всемогутній!
— Так-так-так,— відповіли йому колеса, і руда дякова кіска похилилася в сон.
Заплакало дитинча.
— Що, моє щастячко? — заворкотіла мати, розкрила пазуху, і достиглі груди випорснули в напівтемряву. Молодиця, як богоматір, нахилилась над дитям, і воно заспокоїлось, припавши до свого першого джерела життя.
І хіба це не повне щастя: мати не у вівтарі, а біля себе таку богоматір, довіру її чистих персів і немовля під ними?
— Що тебе мучить, сину? — прикривши вишиванкою груди, співчутливо запитала Богдана, як сина, хоча була старша за нього на якихось років десять.
— Печаль моїх степів,— згадав рядок свого вірша.
— Ти, напевне, вчишся на агронома?
— Ви вгадали.
— Вивчишся, приїжджай до нас на Кіровоградщину. Ти ніде не знайдеш таких гарних і таких вірних дівчат, як у наших степах. А ти сам родом із лісів?
— Невже видно? — здивувався він.
— Авжеж, бо ліс лишає свою тінявість людині. Мій теж із лісів, а що вже полюбив тепер стени…
— Спочатку, напевне, степовичку?
— І мене теж,— погодилась молодиця і щасно заворкотіла дитині:
Ой ходила журавочка Да по комишу, А я свою дитиночку Да заколишу.
А де ж тепер ходить його журавочка? І невже вона приїжджала до нього? Тоді!.. Прокидались надії і згорали на тих дрівцях, які сам підкидав до мозку.
Із сивого досвіту почав виходити Донбас, його вогні, його згаслі й незгаслі, охоплені димами, вулкани. Це була для Богдана нова країна, романтика якої малювалась залізним сплетінням, териконами, вибухами вогнів і козацькою Савур-могилою, на яку, віки тому, поставили Морозенка з вирваним серцем:
Тепер дивись, Морозенку, На свою Вкраїну…
І стояв мертвий Морозенко біля свого вирваного серця, щоб ми у віках не гнулись, як не гнувся живий Морозенко.
Машина, яку Богдан знайшов на станції, проїхала недалеко від Савур-могили. Вітер, неначе кобзар, перебирав її засніжені струни, озивався віками, і в’южили віками сарматські степи, а в них двадцятим віком курилися вулкани териконів і дихали огнями залізні велети.
Ось з полумиска степів вигулькнуло шахтарське селище. Богдан підходить до центру і вражено зупиняється: розсовуючи плечима Дошку пошани, до нього білозубо усміхається статурний веселоокий парубійко — Морозенко вугільного краю. Під ним стоїть підпис: Борис Безкоровайний.
“От він постукає у Борисові двері, а на порозі стане Яринка. Може ж таке бути?”
Через якихось півгодини він добирається до будинку, де живе Борис, переводячи подих, довго стоїть на порозі, прицілюється до темного ока дзвоника. Може, через хвилину побачить її очі. Богдан обережно натискує на око дзвоника, воно десь далеко розриває тишу старечим “бррр”, а на це “бррр” в коридорі задріботіли чиїсь черевички.
“Яринка!.. Як він покаже їй невмивану пику? Може, хоч шапку насунути на очі?”
Він так і робить, а очі його стають безпорадними, наче в розгубленого хлопчака. Ось кроки зупинилися, в чиїйсь руці брязнув ланцюжок, і двері відчиняє круглолиця красуня, що, видно, любить картоплю — вона передчасно назбирує на підборідді вагу. Красуня приязно посміхається йому мрійними очима, що, очевидно, знають собі ціну.
— Ви до кого? — зітхнув її голос, а від пухких з ямками рук повіяло напівзабутими пахощами герані.
— Я до Бориса Безкоровайного.
— І ви до Бориса? — сплеснула руками й похитала золотою куделею зачіски,— А їх і нема.
— До ж він? — мало не скрикнув Богдан.
На округлому обличчі жінки прокинувся жаль:
— Вони виїхали в Кузбас передавати досвід.
— Надовго?
— Вважайте, назовсім, бо там і вчитись будуть в інституті. Ми з чоловіком уже тиждень, як перебралися в їхню квартиру, а й досі відчиняємо та відчиняємо Борисовим друзям двері, і дівчатам теж,— стрельнула мрійними очима,— А вчора його сестра приїжджала.
— І де ж вона?
— Напевне, виїхала, бо казала, як не виїде, прийде ночувати. Але не повернулась. Поїзди в нас часто ходять…
Не прощаючись, він обертається од її здивованих мрійних очей і, наче у мареві, починає спускатися зі східців. Його наздоганяє співчутливе зітхання і напівзабутий повів герані…
Другого дня, теж вагоном третього класу, він добирається до свого міста і прямо з вокзалу йде до бібліотеки Академії наук, бо в інститут уже запізнився. В бібліотеці, як завше, осяйним темнооччям стрічає його добре дитя Італії — бібліотекарка Лючія. Вона й досі носить жалобу по своєму чоловікові, закатованому за наказом дуче.
— О Богдан! — мелодійно говорить і прислухається: їй дуже подобається його ім’я.— Ви забули ваші книги і Лючію.
— Сеньйоро Лючіє, я в боргу перед книгами і вами,— говорить спокійно, раче видобуває слова не з болю, а з звичного щодення.
На гарячих, прогрітих південним сонцем устах заграла гарна посмішка:
— Борг мені я прощаю вам, а чи простять книги?
— Я ночами молитимусь перед ними.
— Ви, напевно, і зараз ночами сидите: по очах бачу.
— Що ж, скоро сесія.
— Я вам відклала деякі журнали, де пробилася і справжня лірика, правда, на широкому фоні предметної. І чула, що скоро навіть вийде вибране Єсеніна.
Богдан сідає на своє улюблене місце біля вікна, а сеньйора Лючія приносить йому з десяток свіжих журналів і два листи з редакції. Від них він не чекає нічого втішного, навіть приблизно знає, які будуть відповіді. І майже не помиляється. Літконсультант картає його за селянські образи, за нікому не потрібні тепер пейзажі і метафори і радить писати тільки предметну лірику, хоча б про опорос на колгоспній фермі. Свої міркування він підкріплює Верхарном, який теж писав про свиней. Правда, літконсультант одразу ж застерігає не захоплюватися фламандською густотою образів, а більше думати про агітаційну цілеспрямованість поезії.
Другий лист написав поет, який уже мав дві книги. Він щиро признався, що щось невловиме хвилювало його, коли читав Богданові поезії, і туманно визначив: щось у них є, та чогось і немає. Друкувати не будемо, але працюйте над собою.
І це вже після багатьох то безапеляційних, а то й грубих відповідей було підтримкою.
І знову на турботах буднів, на сувоях метелиць, на повені сонячних вітрів потягнувся ланцюжок днів. Дні належали інституту, вечори — бібліотеці й поезії. Зрідка приходили листи з далекого села, де скрипливі, ворота іноді нагадували про чиюсь любов. Надія повідомляла, що є звістка від Ярини, пише — жива-здорова, але чомусь свою адресу не дає, напевне, й досі побоюється Артемона.
Не радували й редакції. Тоді він послав кілька поезій до одного місячника, що друкував напрочуд безпомічні твори як відомих, так і невідомих авторів. Але й звідти одержав негативну відповідь. Отже, треба було на щось зважитись — досить переводити папір.
І він зважився: напровесні зібрав усю свою писанину й, коли нікого не було в гуртожитку, кинув до груби. Але ні вогонь, ні попіл не дали полегшення. Він одягнувся і вийшов з гуртожитку в березневу темінь, де вже густіше вицокували дівочі каблучки і частіше пробивався насичений таємничістю провесня сміх. Ішла весна, ішла любов. Над містом, трохи нижче зірок, обізвалися дикі гуси. І їхнє гелготання чи їхні крила знову повернули думки до образів, дарма що вони щойно горіли і розпадалися на вогні…
