XI
З бічної вулички вилетіли вітроногі коні, на їхніх димчастих шкурах мало не подзвонювали мальовані срібні карбованці. До цих коней не раз і прицінювались, і підцибрювались молдавські цигани, на них з заздрістю подивлялись і колишні ліверанти, і теперішні керівники, яким належалось мати кінний виїзд.
Костянтин Прокопович Хворостенко розбирався у конях, цінував і любив їх більше, ніж людей. Хоча він ніколи через плоскоступ’я не служив в армії, але чомусь вважав себе завзятим кіннотником і вдома на стіні тримав козацьку шаблю свого старшого брата. Коли хтось цікавився її історією, він багатозначно і туманно відповідав:
— Було колись, було!
З минувшини він інколи відколупував шматок братового заповзяття і вірогідно переносив на свою особу, бо хто з нас, грішних, не любить покупатися у проміннях слави? Од брата до нього й перейшла конеповага. Старший і молодший Хворостенки стояли на тому, що і в майбутній війні ніякі мотори і мастила не зможуть замінити мотор в одну кінську силу і овес.
Довгощокий, непорушний машталір натягнув віжки — обірвав чмокання коліс і копит, а з воза обережно почав зсовувати ноги, живіт і самовпевненість Костянтин
Прокопович Хворостенко. Ось він торкнувся вологої землі, поморщився і бридливо почав скидати її із свіжоначищених чобіт. Костянтин Прокопович не любить землі ні на чоботях, ні взагалі, він тільки любить її дари і в готовому вигляді, і в напівфабрикатах. Але волею свого становища він мусив крутитися біля землі, більше того, він володарював над нею і вибивав із неї не так урожай, як сльози. Так, земля не раз плакала перед сліпцем, що дорвався до якогось керівництва, зловживав ним у міру всіх своїх недалеких талантів.
Костянтин Прокопович б’є кулаком по хвіртці й довго вишуровує підошви чобіт на млиновому колі, що вляглося біля порога, а Туровець думає: чи хоч раз Хворостенко так очищав душу, як чоботи. Таки страшно, що той, хто має бути твоїм однодумцем, стає твоїм ворогом, ще й під це ворогування підводить ідейну базу. А робити це Костянтин Прокопович умів, бо мав у грудях двох звірів: підозру і самовпевненість. він усе бачив наскрізь, крім свого примітивізму.
Нарешті Хворостенко, який уже встиг натягнути на обличчя свіжу сітку ластовиння (вона так відслоювалась, що, здавалося, її можна було зняти, як здіймає свою сітку пасічник), вносить у хату лискучі чоботи, зелену недовірливу хитрість в очах і самоповагу иа обличчі.
— Господарю, здрастуй! — говорить владно, рішуче кидає вперед куцувату з жирком руку і, зупинивши очі на підвіконні, вражено каже: — О!
— Що вас дивує? — Туровець незрозуміло прицінюється до обличчя Хворостенка, яке теж було схоже на велике й роздуте “о”.
Костянтин Прокопович оглядає на вікнах, на столі, на припічку і лавах ящики, слоїки, макітри, де лежить або проростає зерно. Подив його осідає, і замість нього в зеленкуватих з памороззю очах в’їдливо прокльовується насмішка:
— Сякий-такий музей організував у домівці? Га?
— Пі, роблю сякі-такі досліди…
— Хочеш заново винайти велосипед? Це все кустарщина і самодіяльність! — впевнено відрубує Хворостенко.— Для дослідів є учені, лаборанти, а для нас, господарників, є свій практичний графік. Богові — богове, а кайзеру — кайзерове.
— Кесареві — кесареве,— поправляє його Туровець і шанобливо схиляє голову.— Спасибі за цінні вказівки.
Але в цій шанобливості Хворостепко вчуває глузування і в сітку ластовиння впускає недовіру.
— Ти, звичайно, як і завжди, не погоджуєшся зі мною? Ох, Максиме, Максиме, страшно тобі давати і владу, і науку,— натякає на заочне навчання голови.— Там у різних феодалізмах сидиш?
— Сиджу.
— А зі мною про досліди не погоджуєшся?
— Ні, погоджуюсь і дивуюсь.
— Що тебе дивує? Не про логарифми ж я казав.
— Дивує ваш всеохоплюючий талант,— ще підсміюється Туровець, але й побоюється, що скоро буде не до сміху.— Я над своїми дослідами порпаюся п’ятий рік, а ви ва п’ять хвилин звели їх до кустарщини —і я прозрів.
— Коли не прозрів зараз, прозрієш завтра; не все зразу приходить до людини,— примирливо мовить Хворостенко і нахиляється до підвіконня: — Це в тебе жито?
— Ячмінь.
— А це правда, що в тебе аж двадцять три діляночки ярової пшениці?
— Правда.
— А для чого тобі така розкіш?
— Бо поки що вчені не сказали, які мені із ста сортів ярової пшениці найкраще посіяти в наш ґрунт, що відрізняється від ґрунту навіть сусіднього села.
— Сто сортів ярової пшениці! І нащо так багато? — здивувався Хворостенко.— Треба знайти один, всеохоплюючий. Ну, теорія — діло темне, перейдемо до практики. Ти чув: наші сусіди з Дубової тишком-нишком підсунули нам свиню.
— Яку?
— Вони сьогодні, випередивши весь район, почали сівбу ярових. О!
— Це ж самогубство! — скрикнув Туровець і спаленів, бо здогадався, чого приїхав гість.
Хворостенко докірливо похитав головою.
— Не самогубство, голубе, а ініціатива передовиків. Ініціатива! Уже сьогодні про них заговорило місцеве радіо, що вони відкрили весну. Уміють же сказати: відкрили весну!
— А чим вони відкриють літо? Пересівом як бур’янами? — засумував погляд Туровця.
Хворостенко на мить задумався, навіть зітхнув, і за його теперішнім владним обличчям вгадалися риси колишнього Хворостенка, який ще не розкидався ні долею зерна, ні долею людей. Та він стер ці давні риси і рішуче сказав:
— Нащо тобі вдаватися у селянський дрібновласницький песимізм? Ми люди діла і твердого графіка. Отже, завтра теж починаємо сіяти!
— Нізащо! — стиснув уста Туровець.
Тепер почервоніло і гарбузисте обличчя Хворостенка. Криво посміхнувшись, він поліз до кишені напіввійськової гімнастерки, вийняв папірець:
— Я твої деякі настрої передбачав. Я тебе, Максиме, наскрізь і глибше бачу, тільки не все доповідаю про тебе. Ось пророби телефонограму, і, може, підпис на ній дещо нагадає тобі.
Туровець пробіг очима папірець, зітхнув: от відразу і вбито його весну і надії. Доки ж ми будемо обкрадати і себе, і державу?
В хату тихенько ввійшла Марія Безкоровайна, привітавшись, вона почала поратись біля дослідних ящиків і слоїків. Не звертаючи на неї уваги, Хворостенко запитав:
— І чого так переживати? Починається оранка — ти переживаєш, починається сівба — теж, урожай — та сама картина. Такого навантаження і мотузяні нерви не витримають. Побережи і себе, і їх — знадобляться надалі. Ну, навіщо тобі мати стільки тривоги?
— Одна розумна людина сказала про хліборобів: кров наша — із жита і сонця, тому так і тривожиться вона, коли зобиджають зерно.
— Цьому розумнику треба було відповісти науково: кров наша складається з червонокрівців та білокрівців, а тривога йде від нервової нестійкості.
Туровець подивився на Хворостенка так, неначе той упав з іншої планети, і, охопивши голову руками, з болем заговорив:
— Уявіть собі картину. Зима, навколо завіяло, замело, як на водохреща. І от прямо в сніги трактори тягнуть сівалки, і закутані башликами сіячі починають сіяти ярову пшеницю чи просо. Що б ви зробили з такими сіячами?
— Я їх, башличників, одразу віддав би під суд! Відразу! — позлішав Хворостенко, але схаменувся — здогадався, що його підсиджують.
— Тоді і нас, і автора телефонограми треба відразу віддати під суд.
— Що?! І автора телефонограми?! — це найбільше вразило Хворостенка, і він пронозувато, з підозрою промацав обличчя Туровця.— Ти зовсім з глузду з’їхав? Я про цей випад поки що не казатиму авторові телефонограми, але якщо ти завтра зірвеш сівбу, заговорю всюди. І побачимо, хто стане перед судом. А суд не буде церемонитись, він і орлині крила підріже до кістки. “І автора телефонограми”,— вже пробурмотів для себе, примовк, але ще якось навскіс пропік підозрою Туровця, а згодом спокійніше запитав: — Не розумію, ніяк не розумію — невже тобі не хочеться вискочити в передові, в газети, в радіо, в пошану?
Туровець мало не зойкнув:
— Яка ж може бути пошана до людей, що свідомо кидають зерно в могилу? Ви ж бачили: і сьогодні орачі виорювали кригу з поля, та й земля паморозилась уранці.
— Це сьогодні,— погодився Хворостенко.— А коли через два-три дні пригріє сонце і все обійдеться?
— Так і посієм через три-чотири дні.
— І через три-чотири дні ми аж загуркочемо зі своїх посад! — Хворостенко нервово заходив по хаті.— Ото буде весело! Особливо мені.
— Так, вам не можна без посади,— похитав головою Туровець і дав волю своїм думкам.— Бо що ви вмієте без посади? За плугом не підете, чобіт не пошиєте, хати не збудуєте, дерево не прищепите. Ви на свою посаду вискочили, коли соціалізм мав труднощі в кадрах, і замість того, щоб учитись, розледащіли і почали повчати і залякувати всіх. І це вийшло у вас, і потягнули ви селянина з соціалізму в індивідуалізм.
Хворостенко оскаженів, кров почала затоплювати його обличчя, тільки на приступці носа чогось вибилась п’янкувата синява.
— Це я, персонально, тягну селянина в індивідуалізм?
— Ви і недоумство ваше. Ось такі знавці сільського господарства щоденно руйнують і розмах, і красу спільної соціалістичної праці.
— Поясни, поясни це! — вже забігав по хаті Хворостенко.
— А що тут пояснювати? Кинемо зерно в домовину, і вся надія людей перейде з широкого поля тільки на свою латку городу, на яку такі плановики, як ви, накинули всі податки — від молока, м’яса, вовни і шкури до моркви, квасолі, цибулі і маку.
— Ага, значить, ти і проти наших податків виступаєш?!
— Ні, тільки проти вашої персональної дурості.
— Ні, ні, це підкоп під ідеї! Під ідеї!
Хворостенко, як за рятівне коло, обіруч хапається за шапку, іде до дверей, але, щось згадавши, нагло зупиняється,
— Про все це ми поговоримо в іншому місці, а зараз розпишись на телефонограмі.
Туровець розписався, а Хворостенко знову пішов до дверей. Тримаючись за клямку і чавлячи гнів, сказав:
— Дискусію ми продовжимо там,— тицьнув пальцем угору,— а сіяти маємо тут. Я зараз же сам попереджу бригадирів, але хочу знати: від тебе не буде ні активного, ні пасивного опору?
Туровець розпачливо махнув рукою:
— Який може бути опір, коли все без мене вирішено.
— От хоч у чомусь ти маєш рацію. Жаль, що мені треба сьогодні виїжджати в область. Але завтра я звідти пришлю кореспондента. Так що не здумай схитрувати! — і хропнув дверима.
Безкоровайна зітхнула і сказала сама собі:
— Коли немає богів,— божки богують,— і після мовчанки додала: — Камінна баба!
Туровець, решетуючи свої журні думки, здивовано запитав:
— Хто камінна баба?
— Та він, що оце дверима грюкнув. Хіба ж я його ще прикажчиком не знала?
— Але чого він камінна баба?
— А що в ньому є живе? Один крик і кендюх. Точнісінько така баба у нас на могилі в степу стояла, і обличчя таке округле було, і черево. Тільки та хоч мовчала, не заважала людям. Хіба і його не можна поставити на могилу? Хоча б сторожем? Тоді б у нас і зерна, і ідейності побільшало.
— Ідейності? — не повірив своїм вухам Туровець.— Тітко Маріє, а що таке, по-вашому, ідейність?
— А ти ніби не знаєш? Ідейність — це правильність і душевність і до людини, і до зерна, і навіть до худобини чи птиці, а не стук кулаком чи грюк дверима. Стукати і грюкати навіть макоцвітний зуміє. Та від стуку ні розум, ні хліб не вродить.
— А що ж, тітко, з сівбою робити?
Стара втомлено поглянула на нього:
— Хто ж його знає? Жаль і тебе, жаль і людей, і зерна жаль, як дитини. А забастовки ж сам собі не зробиш.
— Ох як вірно! А що з недоумством робити?
— І що робити з недоумством — не знаю. Раніше його ременем чи лозиною вибивали, але зараз ремінь визнали пережитком. А коли вже недоумство стане пережитком?
І хоч як важко було на душі, Туровець посміхнувся, та й знов узяв голову в руки, щоб утихомирити мозок, що в весни, з надій ускочив у зиму.
А тим часом Хворостенко розшукав Артемона Васюту, взяв його під руку й довірливо заговорив:
— Ти, Васюто, це поки що поміж нами, помічаєш, що ваш голова не туди гне лінію?
Васюті ці слова — оливою помазали давні виразки, але він стримав себе і невиразно сказав:
— Партизан він. І досі партизанить,
— Не партизанить, а чортзна-чим займається.
— Анархо-синдикалізмом! — піддобрився Артемон.
— От завтра маємо розпочати сівбу — розпорядження в.
— Коли є, то й почнемо!
— Аби ж так і Туровець думав, як його бригадири. Він усе каже, що земля мерзла, а вона аж жвяхкотить. Правда, я його таки вламав, але він і передумати може, а я маю в область їхати. Прямо не знаю, що буде тут, коли я буду там? Тому і надіюсь на тебе, Васюто. Стань моїм оком тут, коли я буду там.
— Я оправдаю вашу довіру! — з вдячністю сказав Артемон.
“І таки оправдає”,— подумав Хворостенко, бо знав, що іноді краще спиратися на тих, хто має у біографії якусь пляму чи гріхоплутство… Вони не думають — вони виконують…
